Рижмань Д.І. (ред) Економіка підприємства. Навчальний посібник. Для студентів аграрних вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації

Подождите немного. Документ загружается.

243

постійні витрати в розрахунку на гектар названої площі, а потім і на центнер

продукції. До одержаного результату додають змінні витрати і встановлюють

таким чином весь обсяг виробничих витрат. Відніманням їх від ринкової ціни

визначають прибуток у розрахунку на центнер продукції, який використовують

замість цін для встановлення коефіцієнта прибуткового співвідношення між

конкуруючими галузями.

Зазначимо, що постійні і змінні витрати на центнер продукції

розраховують обов'язково тоді, коли до уваги береться зміна врожайності

культур. В іншому разі постійні й змінні витрати можна розраховувати на

гектар посівної площі. Віднімаючи їх від грошового доходу культури з цієї

самої площі, визначають прибуток, що використовується для встановлення

коефіцієнта прибуткового співвідношення. Подальше визначення вигідності за-

міни однієї культури іншою здійснюється в такий самий спосіб, як і за умов

використання коефіцієнта співвідношення цін.

6.1.6. Методика визначення «чутливості» прибутку до зміни ціни і

врожайності конкуруючих культур

При використанні даної методики слід брати до уваги ту обставину, що

ціни і врожайність у розрахунках беруться як прогнозні величини, які в

реальному житті часто набувають інших значень. Тому виникає необхідність у

визначенні «чутливості» одержуваного від конкуруючих культур прибутку від

змін ціни та їх урожайності з наступним урахуванням одержаних результатів

при прийнятті альтернативних господарських рішень. Методика грунтується на

визначенні рівнів ціни і врожайності відповідної культури, за яких досягається

така сама прибутковість, що забезпечується іншою культурою.

Припустимо, що підприємство поставило за мету визначити чутливість

одержуваного умовно чистого прибутку від вівса (УЧП

) відносно

одержуваного умовно чистого прибутку від ячменю (УЧП

), виходячи з таких

вихідних даних:

Урожайність,

ц/га

Ціни за 1 ц,

грн

Змінні витрати

на 1 ц, грн.

Умовно чистий

прибуток, грн/га

Ячмінь

805

Овес

744

Завдання полягає в тому, щоб визначити, за якого рівня ціни на овес або

рівня його врожайності досягається такий самий умовно чистий прибуток на 1

га від цієї культури, як від ячменю. Щоб одержати відповідь на поставлене

питання, необхідно записати механізм розрахунку умовно чистого прибутку по

обох культурах у формалізованому вигляді, а потім прирівняти їх і розв'язати

рівняння почергово для ціни і врожайності.

Умовно чистий прибуток для ячменю (УЧП

) і вівса (УЧП

) можна

представити такими формулами:

УЧП

= (У

-Ц

)-(З

В1

-У

)

УЧП

= (У

-Ц

)-(З

В2

-У

)

де У

- урожайність з 1 га відповідно ячменю і вівса, ц;

244

, Ц

- ціна реалізації за 1 ц цих культур;

В1

В2

- змінні витрати на 1 ц відповідно ячменю і вівса.

Прирівняємо УЧП

до УЧП

(У

• Ц

) - (З

В1

• У

) = (У

• Ц

) - (3

В2

• У

) = У

(Ц

-З

В2

)

Розв'яжемо рівняння для врожайності вівса, за якої УЧП

= УЧП

Якщо в наведену формулу підставити фактичні дані, одержимо: У

33,54 ц/га. Як бачимо, щоб досягти умовно чистого прибутку від вівса в сумі

805 грн, тобто нарівні УЧП ячменю, необхідно, щоб урожайність його зросла з

31 до 33,54 ц/га за того самого рівня ціни і змінних витрат. І дійсно: 33,54 • 40 -

- 16 • 33,54 = 805 грн.

Тепер розв'яжемо рівняння для ціни на овес, за якої УЧП

дорівнюватиме

УЧП

і за умови сталості інших факторів - урожайності й змінних витрат.

Розв'язуємо в два етапи. На першому з формули (21.8) визначається сума

прибутку, що повинна бути в складі ціни, за якої досягається поставлена мета, а

саме:

Підставивши в праву частину формули фактичні дані, одержимо, що Ц

В2

, тобто сума прибутку на 1 ц повинна становити 25,97 грн. Звідси ціну на

овес, за якої УЧП

= УЧП

можна розрахувати за формулою:

= (Ц

- 3

В2

) + 3

В2

Використовуючи ці дані, одержимо: що

= 41,97 грн (25,97 + 16), тобто

повинна бути вищою від базового рівня на 1,97 грн (41,97 - 40). За такої ціни

УЧП від вівса зрівняється з УЧП від ячменю [(31 • 41,97) - (31 • 16) = 805].

Одержаний результат треба оцінювати з позицій імовірності збільшення

ціни і підвищення врожайності до визначених рівнів. Зрозуміло, що ймовірність

підвищується, коли для досягнення однакового умовно чистого прибутку

вимагається відносно невелике підвищення ціни й урожайності оцінюваної

культури. За таких умов порівнювані культури вважаються рівноцінними, але

лише з позицій прибутковості. Остаточне рішення приймається з урахуванням

інших факторів (вимог сівозмін, взятих договірних зобов'язань, наявності

кадрів необхідної кваліфікації тощо).

6.2. Концентрація виробництва та диверсифікація аграрних

підприємств

6.2.1. Концентрація виробництва та її вплив на економіку підприємств

Концентрація сільськогосподарського виробництва - це зосередження

землі, засобів виробництва, робочої сили й обсягу виробництва продукції на

одних і тих же підприємствах, що зумовлює збільшення їх розмірів. Отже,

245

показники розміру аграрних підприємств водночас розглядаються як показники

концентрації сільськогосподарського виробництва. Такими основними

показниками є:

• площа сільськогосподарських угідь підприємства, включаючи й

орендовану землю;

• авансований капітал підприємства, взятий разом з орендованим майном;

• середньооблікова чисельність працівників в еквіваленті повної

зайнятості;

• обсяг виробництва і продажу сільськогосподарської продукції. Для

поглибленого аналізу рівня концентрації можна залучати

показники вартості основного й оборотного капіталу підприємства. За

умови відображення в активах підприємств вартості землі основними

показниками концентрації виробництва можна вважати розмір авансованого

капіталу та обсяг виробництва продукції.

Поняття концентрації виробництва має окремі спільні риси з поняттям

інтенсивності, але не є тотожним з ним. Спільним є те, що в обох визначеннях

йдеться про зосередження (концентрацію) авансованого капіталу на

підприємствах і про виробництво ними сільськогосподарської продукції.

Відмінність проявляється в тому, що концентрація виробництва вимірюється

загальним розміром авансованого капіталу та обсягом виробництва продукції, а

суть інтенсивності зводиться до зосередження авансованого капіталу на

одиницю земельної площі. Отже, ці два поняття взаємодоповнюють одне

одного і разом дають змогу більш глибоко аналізувати чинники формування

ефективності сільськогосподарського виробництва.

Слід розрізняти абсолютний і відносний рівні концентрації виробництва.

Абсолютний рівень концентрації характеризується середнім розміром

аграрних підприємств за певним показником і його доцільно визначати в розрізі

окремих типів таких підприємств: селянських (фермерських) господарств,

сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю та інших видів

товариств, приватних аграрних підприємств, виробничих сіль-

ськогосподарських кооперативів як у цілому по країні, так і по окремих

адміністративних регіонах. Відносний рівень концентрації виробництва

визначається часткою великих підприємств за відповідним показником розміру

в загальній кількості аграрних підприємств певного юридично-правового

статусу.

У вузькоспеціалізованих аграрних підприємствах - птахо- і бройлерних

фабриках, тваринницьких свино- і скотовідгодівельних комплексах, тепличних

комбінатах абсолютний рівень концентрації виробництва доцільно визначати за

показниками їх потужності - річним обсягом виробництва продукції або умовно

ресурсним показником: кількістю птахомісць, скотомісць, площею закритого

фунту.

Концентрація виробництва справляє істотний вплив на його ефективність.

З її підвищенням зростають важливіші економічні показники господарської

діяльності підприємств за рахунок позитивної дії фактора масштабів

виробництва. Досягається, зокрема, економія на постійних витратах (постійні

витрати, скажімо, на зерновий комбайн за площі посіву зернових 300 га будуть

246

вдвічі меншими на гектар збиральної площі, ніж за площі їх посіву 150 га),

зменшуються питомі капіталовкладення, досягається вища маневреність

матеріальних ресурсів і завдяки цьому зростає ефективність їх використання,

підвищується продуктивність праці і прибутковість виробництва,

Проте підвищення рівня концентрації виробництва справляє позитивний

вплив на економіку лише до певної межі, перехід за яку призводить до

зниження ефективності. В надмірно великих підприємствах ускладнюється

процес управління виробництвом, зростають транспортні витрати,

погіршується контроль за якістю виконання робіт і дотриманням технології.

Протидіючим фактором надмірної концентрації є і екологічні вимоги. Особливо

це стосується великих тваринницьких комплексів, які справляють негативний

вплив на довкілля. Тому важливою є проблема досягнення оптимального рівня

концентрації виробництва, розв'язання якої в кінцевому рахунку зводиться до

визначення раціональних розмірів аграрних підприємств різної спеціалізації з

урахуванням їх юридичного статусу і вітчизняних зональних особливостей.

Для періоду реформування сільського господарства нашої країни з грудня

1999 р. до 2000 р. включно характерним був процес деконцентрації

виробництва, коли на базі колишніх КСП нерідко створювалося два, а то й

більше нових підприємств, що функціонують на засадах приватної власності.

У цілому цей процес мав об'єктивний характер з орієнтацією на

одержання позитивних результатів за рахунок задіяння не лише фактора

приватної власності, а й поділу надмірно великих КСП. В майбутньому рівень

абсолютної концентрації виробництва зростатиме, насамперед, за рахунок

зміцнення матеріально-технічної бази аграрних підприємств, яка в 2002 р. в

багатьох з них була надто слабкою, а також завдяки нарощуванню масштабів

виробництва і продажу сільськогосподарської продукції. Слід очікувати і зміни

розміру земельної площі, що припадатиме на одне підприємство. Цей процес

прискориться із введенням повноцінного ринку землі і виникненням реальних

можливостей придбання окремими аграрними підприємствами землі у приват-

ну власність. Підвищення концентрації може здійснюватися і за рахунок злиття

підприємств або приєднання одного із суб'єктів господарювання до іншого.

Розглянута концентрація виробництва за своєю суттю є ресурсною

концентрацією, оскільки головним чином зводиться до зосередження ресурсів

на одних і тих підприємствах. Крім ресурсної, для ринкової економіки

характерна й економічна концентрація. Розглянемо це питання детальніше.

6.2.2. Економічна концентрація та захист економічної конкуренції

Для ринкової економіки, крім ресурсної, притаманна й економічна

концентрація, під якою розуміють реальну можливість Здійснення

вирішального впливу однієї або декількох пов'язаних юридичних (фізичних)

осіб на господарську діяльність інших суб'єктів господарювання чи їх частин.

Економічна концентрація суб'єктів господарювання може здійснюватися

такими шляхами:

• безпосереднім або опосередкованим придбанням чи набуттям у

247

власність часток акцій (паїв), що забезпечує одержання або перевищення 25 чи

50 % голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта

господарювання;

• безпосереднім або опосередкованим придбанням чи набуттям у

власність у інших суб'єктів господарювання цілісного майнового комплексу або

структурного підрозділу;

• одержанням в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуттям в інший

спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу

або структурного підрозділу іншого суб'єкта господарювання;

• отриманням двома або більше суб'єктами господарювання нового

суб'єкта господарювання, який тривалий час самостійно здійснюватиме

господарську діяльність під їх контролем;

• обранням або призначенням на посаду керівника, заступника керівника

спостережної ради, правління, іншого виконавчого чи наглядового органу

суб'єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька названих посад

в інших суб'єктах господарювання;

• створенням такої управлінської колізії, за якої більша половина посад

членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів

двох чи більше суб'єктів господарювання обіймають одні і ті ж особи;

• створенням та діяльністю об'єднань суб'єктів господарювання, що

призводять до антиконкурентних узгоджувальних дій.

Законом України «Про захист економічної конкуренції» (січень 2001 р.)

передбачено здійснення контролю за концентрацією суб'єктів господарювання,

яка формується, крім зазначених шляхів економічної концентрації, і завдяки

злиттю суб'єктів господарювання та приєднання одного суб'єкта

господарювання іншим. Як бачимо, тут концентрація трактується в більш

широкому плані, ніж розглянуті нами ресурсна концентрація та економічна

концентрація.

За своєю суттю це -ресурсно-економічна концентрація, цільова функція

якої полягає в означенні таких суб'єктів господарювання, які займають

монопольне (домінуюче) становище на ринку. Відповідно до згаданого закону

суб'єктом господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на

ринку, визнається такий суб'єкт, у якого на цьому ринку немає жодного

конкурента або який не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості

можливостей доступу на ринок інших суб'єктів господарювання. В результаті

здійснення ресурсно-економічної концентрації окремі суб'єкти господарювання

можуть займати значну частку в ринку певного товару. В цьому разі з метою за-

хисту економічної конкуренції монопольним вважається становище і такого

суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товарів перевищує 35 % (за

умови, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції). Суб'єкт

господарювання може бути визнаним як такий, що займає монопольне

(домінуюче) становище на ринку навіть тоді, коли його частка на ринку товару

становить 35 і менше відсотків, але якщо він не зазнає значної конкуренції

через невеликі частки в ринку, які займають інші конкуренти.

Монопольне (домінуюче) становище на ринку може бути визнано і

стосовно кожного з декількох суб'єктів господарювання за умови, що сукупна

248

частка на ринку товару не більше ніж трьох таких суб'єктів перевищує 50 % і

при цьому вони займають перші три місця на ринку цього товару за їх

індивідуальною часткою. Це ж стосується і випадку, коли сукупна частка в

ринку не більше п'яти суб'єктів господарювання перевищує 70 % і при цьому

вони не доведуть, що між ними існує конкуренція.

Проти суб'єктів господарювання, що займають монопольне (домінуюче)

становище на ринку, порушується справа про недотримання законодавства про

захист економічної конкуренції. За результатами її розгляду Антимонопольним

комітетом України може бути прийнято рішення про примусовий поділ такого

суб'єкта господарювання, накладання штрафів, блокування цінних паперів

тощо. Необхідно також пам'ятати, що за певних обставин суб'єкти

господарювання зобов'язані брати дозвіл в Антимонопольному комітеті на

здійснення ресурсно-економічної концентрації. Зокрема, це стосується випадку,

коли сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів учасників

концентрації за останній фінансовий рік, у тому числі і за кордоном, перевищує

суму 12 млн євро і при цьому вартість (сукупна вартість) активів або обсяг

реалізації продукції, в тому числі за кордоном, не менше як у двох учасників

концентрації перевищує суму, еквівалентну 1 млн євро. Це ж стосується

випадку, коли вартість активів або обсяг реалізації товарів в Україні хоча б в

одного учасника концентрації перевищує суму, еквівалентну 1 млн євро,

визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день

фінансового року.

Крім розглянутих видів концентрації, значний інтерес для підприємств

представляє концентрація окремих товарних ринків з точки зору ступеня їх

монополізованості. Чим вищий він, тим важче виробникові увійти в даний

ринок з власним товаром, тим складніше здійснювати власну цінову політику, і

навпаки. і У світовій практиці рівень концентрації відповідного товарного

ринку визначається за декількома показниками: коефіцієнтом концентрації,

коефіцієнтом Херфінделя-Хіршмана, коефіцієнтами Джині та Розенблюта.

Найбільш доступними для розрахунку серед них є коефіцієнти концентрації і

Херфінделя-Хіршмана. Перший з них характеризує частку сукупних продаж

певного товару, що припадає на 4, 8, 20, 50 підприємств-лідерів. Існують також

рекомендації, щоб таку частку визначати в іншій послідовності, наприклад

3,6,10 і т.д.

Коефіцієнт Херфінделя-Хіршмана (К

хх

) визначається за формулою:

ÕÕ ai

ÊS





де S

аі

- частка в ринку і-ого суб'єкта господарювання; n - кількість

суб'єктів господарювання.

За умов чистої монополії даний коефіцієнт дорівнює 1, або десяти

тисячам, коли вказана частота береться у відсотках. Чим більше абсолютне

значення даного коефіцієнта, тим монополізованіший ринок, і навпаки. В

умовах мінімальної концентрації значення коефіцієнта становить 1/п, або

10000/п.

Із методики визначення коефіцієнта Херфінделя-Хіршмана випливає, що

в ньому відображаються відмінності між підприємствами в обсягах продажу

249

товару, а також кількість самих підприємств як суб'єктів даного ринку. Це дає

змогу здійснювати аналіз динаміки концентрації ринку товару, визначати її

тенденцію і робити обґрунтованіші висновки щодо перспектив зміцнення

позиції підприємством на даному ринку.

6.2.3. Диверсифікація аграрних підприємств, її форми і види

Диверсифікація, як і спеціалізація та концентрація, є однією із суспільних

форм організації виробництва. Слово диверсифікація походить від латинських

слів diversus, що означає різний, віддалений і fadere - робити. Як економічний

термін диверсифікація стала вживатися в західній економічній науці і практиці

досить давно й означає проникнення фірм в нові для них сфери діяльності,

завдяки чому вони перетворюються в багатогалузеві комплекси. Акцент при

цьому робиться на створенні таких видів діяльності, які не пов'язані з основним

виробництвом.

В сучасних умовах диверсифікація в широкому розумінні цього слова

набуває дещо глибшого змісту і може бути визначена як урізноманітнення

видів діяльності підприємства у виробничій, фінансовій та маркетингових

сферах.

В економічній літературі виділяють такі напрями диверсифікації:

• концентрична - створення нових видів продукції за існуючої технології і

на основі тих же матеріалів, сировини, що раніше використовувалися на

підприємстві;

• вертикальна - організація виробництва продукції, яку раніше

підприємство отримувало від партнерів-постачальників;

• горизонтальна - випуск продукції, для виробництва якої потрібні зміни

існуючої технології або розробка нової;

• корпоративна - створення і виробництво принципово нової продукції.

Диверсифікація виробництва в сільському господарстві, з огляду на

специфіку даної галузі, має свої істотні особливості, що зумовлює необхідність

застосування принципово нового підходу до визначення її напрямів (форм) і

видів порівняно з наведеними. Виправдано, зокрема, виділяти за критерієм

сфери здійснення три форми диверсифікації: виробничу, фінансову і

маркетингову (див. рис. 6.2).

250

Рис. 6.2. Форми і види диверсифікації аграрних підприємств

Виробнича диверсифікація - це урізноманітнення на підприємстві видів

виробництв, що забезпечують одержання різної продукції і/або розширення її

асортименту. Фінансова диверсифікація - це урізноманітнення фінансової

діяльності, яка досягається через здійснення підприємством різних видів

коротко- і довгострокових фінансових вкладень. Маркетингова

диверсифікація пов'язана із створенням підприємством власної торговельної

мережі, розширенням каналів збуту продукції, задіянням більшої кількості

маркетингових важелів просування товару на ринок, організацією (за необ-

хідності) післяпродажного обслуговування проданих товарів.

Можна виокремити два види виробничої диверсифікації: галузеву і

продуктово-асортиментну. Галузева диверсифікація - це збільшення

сукупності функціонуючих на підприємстві галузей, які на стадії виробництва

всіх видів сільськогосподарської продукції - кінцевого споживання, проміжної

(насіння, корми) і сировини для промислової переробки - технологічно не

пов'язані між собою. Галузева диверсифікація тоді має місце, коли

підприємство починає розвивати нові для себе виробництва, які відрізняються

від виробництв інших галузей кінцевим продуктом, застосовуваними засобами

виробництва, його технологією та організацією.

Специфічною особливістю сільськогосподарського виробництва є те, що

аграрні підприємства, в тому числі і спеціалізовані (про вузькоспеціалізовані

251

тут не йдеться), повинні розвивати не одну, а декілька галузей

сільськогосподарського виробництва. Кількість таких галузей може бути різна.

В тому разі, коли аграрне підприємство починає розвивати нові для себе

сільськогосподарські галузі, таку галузеву диверсифікацію можна назвати

горизонтальною (вузькоспекторною). Наприклад, на підприємстві раніше не

займалися вівчарством, але завдяки поліпшенню кон'юнктури ринку і зрос-

танню цін на вовну тут стали розвивати цю галузь з метою одержання

додаткового доходу. В аграрних підприємствах вівчарство, як і будь-яка інша

галузь рослинництва і тваринництва, відноситься до основного виробництва.

Тому виправдано горизонтальну диверсифікацію розглядати як диверсифікацію

цього виробництва.

Можна виділити горизонтально інтегровану і горизонтально

неінтегровану диверсифікацію. Горизонтально інтегрована - це така

диверсифікація, за якої сільськогосподарська продукція однієї галузі може бути

використана на виробниче споживання в інших сільськогосподарських галузях.

Наприклад, фуражне зерно як продукція галузі зерновиробництва може бути

реалізоване різним споживачам за межі підприємства або ж використане як

концентрований корм у відповідних галузях тваринництва. Це ж стосується

інших видів кормів, наприклад, сіна.

Горизонтально неінтегрована диверсифікація має місце тоді, коли

сільськогосподарські галузі по відношенню одна до одної діють автономно.

Аграрні підприємства, крім сільськогосподарських галузей, часто

розвивають і промислові галузі (виробництва). За своїм характером такі

виробництва можуть істотно відрізнятися одні від одних. Проте за критерієм

цільового призначення кінцевого продукту промислових галузей їх можна

об'єднати в дві групи. Перша група - галузі, які переробляють

сільськогосподарську сировину. Отриманий від такого виробництва кінцевий

продукт - продовольство - реалізується населенню через роздрібну торгівлю. Як

бачимо, ці галузі технологічно поєднані із сільським господарством, але це

поєднання знаходиться за межами стадії безпосереднього виробництва

сільськогосподарської продукції. Таку галузеву диверсифікацію можна назвати

вертикально інтегрованою. Скажімо, підприємство може побудувати

забійний і м'ясопереробний цехи і виробляти ковбасні вироби, купити млин і

виробляти борошно, крупи, побудувати олійницю і т. д. Друга група - це

галузі, які за межами стадії виробництва сільськогосподарської продукції

зовсім технологічно не пов'язані з таким виробництвом. Наприклад,

підприємство може виробляти стінові матеріали, пиломатеріали, відкрити

швейний цех, розвивати художні промисли тощо. Таку галузеву

диверсифікацію можна назвати вертикально неінтегрованою

(багатоспекторною).

Аграрні підприємства, крім галузевої диверсифікації, можуть

здійснювати і продуктово-асортиментну диверсифікацію, під якою

розуміють розширення на підприємстві асортименту продукції, яка

виробляється за єдиною базовою технологією, одними і тими ж засобами

виробництва, а також тим самим складом працівників, для яких не вимагається

при здійсненні такого розширення набуття нових професійних навичок чи

252

кардинального підвищення кваліфікації. При цьому термін «асортимент

продукції» трактується як сукупність різновидів одного і того ж виду продукції

(продукції одного найменування), які різняться між собою окремими

характеристиками, що мають значення для споживачів. Прикладом продуктово-

асортиментної диверсифікації може бути виробництво ковбасним цехом нових

для підприємства сортів ковбас, молокопродуктовим - нових видів

молокопродуктів, хлібопекарським цехом - різних хлібобулочних виробів і т. д.

Слід зазначити, що підприємства можуть вдаватися до поглибленого

розширення асортименту продукції, наприклад виробляти декілька сортів

варених, копчених чи напівкопчених ковбас. Таке поглиблення продуктово-

асортиментної диверсифікації прийнято називати диференціацією товару.

Продуктово-асортиментна диверсифікація може мати два різновиди:

класична і специфічна. Класична - це така продуктово-асортиментна

диверсифікація, яка здійснюється в межах певної номенклатури продукції. При

цьому під номенклатурою розуміють перелік найменувань виробів

(продуктів), які виробляє підприємство, наприклад молокопродукти, крупи,

ковбасні вироби тощо.

Особливістю сільськогосподарського виробництва також є те, що

продуктово-асортиментна диверсифікація може здійснюватися в межах його

окремих галузей. Скажімо, кінцевим продуктом галузі зерновиробництва є

зерно. Проте підприємство може диверсифікувати цю галузь, вирощуючи більш

широкий, ніж раніше набір зернових і зернобобових культур і завдяки цьому

отримувати зерно з різними споживчими характеристиками, що і зумовлює

його неоднакове цільове призначення. Таку продуктово-асортиментну

диверсифікацію можна назвати специфічною, характерною лише для аграрних

підприємств.

Продумана продуктово-асортиментна диверсифікація справляє істотний

вплив на економіку підприємства, адже для її здійснення потрібно значно

менше коштів порівняно з галузевою диверсифікацією і водночас вона дає

змогу підвищити конкурентоспроможність продукції, збільшити її збут завдяки

повнішому задоволенню потреб споживачів, здійснювати гнучкішу цінову

політику. В результаті підвищується прибутковість виробництва, зміцнюється

позиція підприємства на ринку, зростає його конкурентоспроможність.

6.2.4. Переваги і загрози диверсифікації виробництва та методика

визначення її рівня

Диверсифікація як суспільна форма організації виробництва може

забезпечити підприємству ряд переваг. По-перше, вона є важливим засобом

управління фінансовими ризиками. Якщо, скажімо, підприємство отримує

переважну частку прибутку від реалізації якогось одного виду продукції, то

погіршення кон'юнктури ринку по даній продукції або стихійного лиха типу

епізоотії може призвести до серйозних економічних втрат або навіть до

банкрутства такого підприємства. В умовах диверсифікації виробництва втрати