Рубель В.А. Історія середньовічного сходу. Курс лекцій

Подождите немного. Документ загружается.

праці ат-Табарі (? - 923) - автора грандіозного й неперевершеного за масштабами

історичного зводу “Історія пророків і царів”. При багдадському дворі уславилися співаки

й музиканти Ібрахім та Ісхак Мосульські, Зальзаль, Ібрахім ібн аль-Махді (VІІІ - ІХ ст.).

На ІХ - Х ст. припадає розквіт арабської класичної поезії. Серед сотень поетів виділяються

суворий воїн Абу Фірас (? - 968), панегірист і сатирик аль-Мутаннабі (? - 965) - син

водоноса, вірші якого завдяки примхливому кучерявому стилю здобули повсюдну

популярність. Тоді ж складалася класична арабська проза, яку прославили маками

(новели) аль-Хамадані (? - 1008).

Пихатість гулямів (іноземців та ще й рабів!) нервувала гордовитих багдадських арабів, що

розучилися дисципліновано воювати, але, як і раніше, відчували себе “панами світу”. Аль-

Мутасім не став чекати конфліктів і переніс свою офіційну резиденцію до квітучої

Самарри (приміська резиденція халіфів у трьох днях шляху від Багдада), де придворні

архітектори збудували розкішну ставку для халіфа. Та тепер “володар правовірних”

остаточно залишився віч-на-віч з гулямами, а гвардійці відчули себе єдиною силою при

дворі, вже не вважали своїм обов'язком покірно служити своїм хазяям. Якщо за правління

аль-Мутасіма гвардія однозначно була фактором централізації й стабілізації режиму, то

його наступникам пощастило менше: гулями самі почали диктувати умови халіфам і

міняти правителів на свій розсуд, що спричинило цілковиту династичну чехарду.

Халіф аль-Мутеваккіль (847 - 861) спробував розіграти карту ісламізму, аби підняти свій

авторитет і згуртувати підданих-мусульман, нацьковуючи їх на іновірців (зіммі -

“невірних”). Християн та іудеїв зобов'язали носити одяг тільки жовтого кольору,

користуватися лише дерев'яними стременами. В халіфаті поруйнували безліч церков і

синагог, удвоє збільшили джизью, але й це не врятувало “володаря правовірних”.

У 861 р. гулями зарізали халіфа аль-Мутеваккіля, який чергового разу відмовився

збільшити їм виплати. За наступні 10 років “преторіанці” міняли халіфів ще чотири рази,

після чого Аббасиди перетворилися на безправних маріонеток гулямських генералів.

Доходи держави падали, видатки на виплати зростали (річна зарплата 70 тис. гулямів

становила 2 млн золотих динарів, що вдвоє перевищувало всі доходи халіфату), вдесятеро

скоротилися золото-срібні запаси халіфської скарбниці, а останнього удару по залишках

стабільності в Багдадському халіфаті завдали нові повстання та руйнівні дії релігійно-

єретичних сект.

У 869 р. на солончаках навколо Басри повстали темно-шкірі раби-зінджі.

З другої половини 1 тис. до н.е. внаслідок непродуманих масштабних іригаційних

нововведень почалося поступове підтоплення і, як результат, засолонення грунтів

благодатної Месопотамії. За часів Аббасидів на безплідні солончаки перетворилася значна

частина Іраку, особливо в районі тигро-євфратської дельти, тому саме тут халіфат

зосередив десятки тисяч зінджів, яким наказали зібрати й вивезти під пекучим сонцем усю

сіль, щоб відродити родючість місцевих грунтів. Робота виявилася жахливою (сіль виїдала

очі, руки, не вистачало води, а з боліт навколо Басри приходили епідемії), її

результативність - нульовою (бо соляний пил та найдрібніші кристалики побачити й

вибрати руками чи лопатами неможливо). Жертви серед нещасних рабів перевищили

будь-які побоювання, й у 869 р. доведені до відчаю зінджі повстали під керівництвом

фанатичного ворога Аббасидів хариджита Алі ібн Мухаммеда аль-Баркуї. До зінджів

приєдналися деякі племена аравійських бедуїнів, які мріяли про воєнні трофеї й багатства.

Спільними зусиллями повстанці захопили Басру, потім весь Південний Ірак, вирізаючи

непокірливих, грабуючи й перетворюючи на рабів полонених, за що халіфські вояки з

полонених зінджів знімали шкіру живцем.

Жорстокість і завзятість цієї війни з обох сторін вийшли за будь-які межі, й лише

вирізавши всіх повстанців (яким не було куди тікати в чужій для них країні), опір зінджів

зламали у 883 р. Проте у 890 р. Ірак знову залили кров'ю - тепер повстали кармати, які

номінально вважалися відгалуженням шиїтів, але реально сповідували жахливе вчення

самознищення маніхейського типу.

Ще в середині VІІІ ст. у шиїзмі стався перший розкол. У 765 р. помер шостий і останній

загальношиїтський імам Джафар ас-Садик, старший і офіційний син-спадкоємець якого

Ісмаїл помер ще за життя батька в 762 р. Більшість шиїтів по смерті Джафара визнали

своїм сьомим імамом його другого сина Мусу аль-Казима (? - 799), логічно вважаючи, що

мертвець не може бути живим імамом (їх стали називати шиїти-імаміти); проте не всі

погодилися з порушенням священного права старшого сина Ісмаїла на імамат: вони

обрали сьомим імамом його сина (онука Джафара) Мухаммеда ібн Ісмаїла, тому дістали

назву шиїти-ісмаїліти.

Ісмаїлітів одразу почали переслідувати й сунніти, й імаміти, тому із самого зародження

секта діяла в підпіллі і, виникнувши як політико-династична партія, змушена була творити

власну ідеологію, остаточним кодифікатором якої став мідійський перс, лікар-окуліст за

фахом Абдаллах ібн Маймун (? - 874/875).

Учення ісмаїлітів досить складне й мало відоме, бо складається з частини, доступної всім

сектантам, і “таємного знання”, яким володіли лише обрані, еліта секти, але основні його

тези - відомі.

Ісмаїліти ділять історію людства на цикли, початок кожного з яких знаменувався

приходом натіка - чергового пророка: Адам, Нух (Ной), Ібрахім (Авраам), Муса (Мойсей),

Іса (Ісус), Мухаммед. Кожному з пророків допомагав свій саміт (“мовчун”): Аарон у

Муси, апостол Петро в Іси, Алі в Мухаммеда та ціла низка імамів. На відміну від суннітів,

які теж визнавали цих пророків, але вважали Мухаммеда останнім пророком, ісмаїліти

чекали майбутнього приходу ще одного - аль-Каїма (месії), котрий розкриє повністю

божественну істину й керуватиме світом до Судного Дня, в якому візьме участь. Пеклом

ісмаїліти називали незнання, раєм - абсолютне пізнання, а наш поганий світ вважали

ілюзією, віддзеркаленням іншого, правильного світу, в якому, що властиво кожному

дзеркалу, праве та ліве міняються місцями (панують там убогі й гнані на цьому світі, а

халіфи, еміри, лихварі, судді та інші представники поганої кривавої неправедної влади

стають рабами, слугами, мучениками тощо). Щоб потрапити в задзеркальний світ,

адептам пропонували вірно служити в ісмаїлітській общині, самовіддано виконувати

будь-які накази сектантської верхівки, а для знищення неправедного існуючого буття

ліквідовувалися будь-які морально-етичні гальма й оголошувалося допустимим усе, що

сприяє загибелі реального світу (неправда, вбивство, насильство, підступність, зрада

тощо). Серед сектантів пропагувались ідеї соціальної й майнової рівності, практикувалися

колективні трапези з оргіями.

Після смерті Мухаммеда ібн Ісмаїла частина ісмаїлітів оголосила його останнім сьомим

імамом (бо число 7 вважалося в ісмаїлітів священним) і почала чекати Мухаммеда як аль-

Каїма (месію). За це вони дістали назву ас-сабія (“семеричники”). Тривалий час їхня

пропаганда залишалася малорезультативною, та коли Ірак залили кров'ю, “семеричники”

використали відчай зневірених людей: у 890 р. проповідник-сектант Хамдан Кармат

підняв повстання, яке підтримали десятки тисяч знедолених, що купилися на демагогічну

пропаганду карматів (так стали називатися ас-сабія).

Півтора десятиліття в Іраці (а потім і в Сирії) вирував кривавий смерч, який халіфські

гулями спромоглися загасити лише в 906 р. ціною жорстокого терору.

Розгромлені кармати відступили до Бахрейну і, закріпившись тут, створили власну

державу з центром у місті аль-Ахса (Лахса). Її заснував Абу Саїд аль-Джаннабі у 899 р.

Бахрейнська держава карматів на два століття стала прокляттям ісламського світу. Вона

являла собою демократичну рабовласницьку бандитсько-хижацьку державу, де 20 тис.

пануючих карматів-вояків жили цілком на державний кошт на комуністичних засадах, а

30 тис. рабів (куплених і захоплених у грабіжницьких набігах на сусідів) та воєнна здобич

забезпечували їм матеріальний добробут. Мечетей кармати не мали й не будували,

ворогами вважали всіх неісмаїлітів, а їхня релігія нагадувала скоріше войовничий атеїзм,

ніж теологічну доктрину (її розробкою та поширенням займалася продумана освітянська

система - ат-талім).

Криваві набіги карматів, їхня нестримна, не обмежена мораллю жорстокість наганяли жах

на весь Ірак і Сирію, в Багдаді на ніч закривали браму й виставляли варту на мурах.

Особливо розперезалися кармати за правління Абу Тахіра Сулеймана (914 - 943) - сина

засновника держави. Спочатку вони захопили індійський Мультан, де варварськи

повбивали всіх мешканців і зруйнували славетний архітектурний ансамбль храму Адітьї, а

в 930 р. вдерлися до Мекки, вирізали прочан і викрали священний камінь Кааби. Абу

Тахір наказав розпиляти його пополам і зробив із нього підставки у власному туалеті,

засвідчивши повний розрив з ісламом. Лише в 951 р. за наполяганням фатімідського

халіфа аль-Мансура (глави всіх ісмаїлітів, 945 - 952) Чорний Камінь повернули в Мекку за

викуп.

Бахрейнська держава карматів тихо померла наприкінці ХІ ст., коли тюрки-сельджуки

силою припинили карматські набіги, позбавивши державу-паразита економічної бази.

Повстання карматів спробували підтримати сирійські ісмаїліти, які продовжували обирати

імамів після смерті Мухаммеда ібн Ісмаїла, але їхнє повстання (900 - 902), очолене

ісламізованим євреєм Убейдаллахом, провалилось, а його керівник змушений був тікати

до Північної Африки, де заснував ісмаїлітський халіфат (скоріше антихаліфат) Фатімідів.

Аббасиди втрачали не лише владу, а й авторитет, і в середині Х ст. крах їхньої світської

влади офіційно оформили дикі горці з Дейлему (прикаспійський Північний Іран), яких

араби називали “найгіршим народом у світі, найхитрішим, найшкідливішим та

найжорстокішим"6. Очолила великодержавний рух дейлемітів династія Буїдів

(Бувейхідів), які сповідували шиїзм імамітського напряму. Скориставшися етно-

політичним і господарським занепадом халіфату, жорстокі горяни-дейлеміти поставили на

початку Х ст. під свій контроль Західний Іран (включаючи Шираз, Ісфахан, Рей і

Хамадан), а в 945 р. захопили Багдад, окупувавши весь Ірак. Аббасидам залишили

релігійну шану як “халіфам правовірних”, їхні імена продовжували вигукувати на молитві

та карбувати на монетах, але будь-якої політичної влади Аббасидів позбавили. Всю

політичну, економічну й військову владу зосередили у своїх руках Буїди, глава яких

“дістав” від заляканого халіфа титул “еміра емірів”, а на жалюгідне матеріальне

утримання двору Аббасидів дейлеміти виділили 5 тис. динарів на рік.

Апогею могутності держава Буїдів (935 - 1055) досягла за правління еміра на ім'я Адуд ад-

даула Фенна Хосров (949 - 983), владу якого визнали Ірак, Західний Іран і вся Аравія (!).

За наказом цього енергійного правителя по всій Месопотамії відбудували й розширили за

рахунок державних коштів (!) іригаційну систему. Була зафіксована жорстка норма

податків із селян. Жорстоко карав емір за некомпетентність і хабарництво. Швидко

занепадав за його правління Багдад, де сиділи безвладні Аббасиди (населення

“богоданного міста” скоротилося вдесятеро), зате розквітнув Шираз, у якому Адуд ад-

даула розташував свою столицю.

Масована іригація сприяла поширенню нових сортів високоврожайного рису, динь,

грецького горіха, фіг та винограду (сто сортів!). Поряд з ячменем і пшеницею поширення

набув бавовник (витиснувши льон), а фініки Керману й тростинний цукор Хузистану

визнавалися в Х ст. найкращими у світі. Шираз, Рей, Хамадан, Ісфахан славилися

виробництвом тканин (шовк, парча, вовна, бавовна), Багдад і Шираз давали унікальні

килими, Рей та Ісфахан прославили кераміка і фаянс, Хамадан - дзеркала, вироби з

металів, ебенового дерева, шкіри (сап'ян) та слонової кістки, а трояндові олії Західного

Ірану експортувалися в усі куточки світу.

Не припинився в часи Буїдів розвиток арабської культури. При дворах Буїдів жив і творив

уродженець Бухари славетний лікар, філософ, природознавець, поет і музикознавець Абу

Алі ібн Сіна (європ. Авіценна, 980 - 1037) - автор енциклопедичного трактату “Канон

лікарської науки”. Найвидатнішим аббасидським поетом визнано сліпого Абу-ль-Ала аль-

Маарі (? - 1057) - поета-філософа й скептика, вірші якого вирізняються тугою й тонким

гумором. Поряд з поезією розвивалася класична арабська проза, яку прославили маками

(новели) аль-Хамадані (? - 1008) та літературна збірка “Тисяча й одна ніч”, формування

якої почалось у Х ст. в Іраці, а завершилось у ХV ст. в Єгипті. Історик Міскавейх (? -

1030) створив першу в арабській науці світську концепцію всесвітньої історії, а класичну

арабську філософію й теологію збагатив метафізик-арістотеліст аль-Хайсам (? - 1039). До

них треба додати географа аль-Істахрі й математика Насаві, котрий ввів в арабську науку

індійські цифри. На весь світ славилася ширазька двірцева бібліотека. Такими були

останні спалахи аббасидської культури.

Проте строката буїдська держава так і не набула внутрішньої стабільності. Її роз'їдала

надзвичайна етнічна, культурна, мовна й релігійна різноманітність, а вороже ставлення

підданих до “диких і жорстоких” дейлемітів зовсім не сприяло розбудові державності. На

це нашарувалися династичні конфлікти всередині буїдської родини (які після смерті

Адуда ад-даули ніколи не вщухали) та зовнішньополітичні проблеми. Конфлікт Буїдів

(шиїтів-імамітів) із Фатімідами (ісмаїлітами), Махмудом Газневі та тюрками-сельджуками

(суннітами) - ніколи не вгасав, і в 1055 р. настала розплата.

Спираючися на підтримку невдоволених буїдським засиллям суннітів, у 1055 р. Багдад

захопили тюрки-сельджуки. Останній Буїд Мелік-Рахім потрапив у полон (де помер у

1058 р.), а вдячний аббасидський халіф аль-Каїм (1031 - 1075) затвердив за сельджуцьким

лідером Тогрул-беком титул султана (“влада, могутність”).

Сельджуки були суннітами, але статус Аббасидів від цього не змінився. Багдадський

халіф залишився офіційним релігійним лідером усіх мусульман, проте світським

правителем “усіх правовірних” офіційно проголосили султана-Сельджукіда, в руках якого

зосередилася реальна політична й економічна влада. Лише в середині ХІІ ст. внаслідок

розвалу Сельджуцького султанату Аббасиди повернули собі світську владу над Іраком, а

коли в 1171_р. суннізм знову запанував у Єгипті, релігійно-політичний авторитет

багдадських халіфів почав швидко зростати, чому сприяло загальноісламське єднання

перед загрозою з боку хрестоносної Європи.

Відбудувавши потроху армію, управлінський апарат, підкопивши грошей, енергійний

аббасидський халіф ан-Насір (1180 - 1225) спробував відродити велику багдадську

державність, але боротьба з могутніми султанами Хорезму не дала результатів. У 1217 р.

Мухаммед хорезм-шах (1200 - 1220), проклявши халіфа, спробував захопити Багдад.

Гаслом цього походу стало повернення халіфату Алідам, та в горах Загросу стотисячне

хорезмійське військо накрили раптові морози й снігопади. Тих, хто врятувався від

морозів, вирізали войовничі курди, які не підкорялися нікому.

Жадібний та недовірливий ан-Насір діяв жорстоко й успішно, активно спекулював на

гаслах “священної війни з невірними” всіх мастей, створив на кшталт хрестоносних

орденів із фанатиків-суннітів військово-релігійний орден ахіїв (“братів”). Шпигуни,

агенти й платні інформатори халіфа наводнили ісламський світ. Політична стабілізація

сприяла відродженню трансконтинентальної караванної торгівлі, й, незважаючи на війни,

повені, неврожаї, епідемії чуми й віспи, відродилися з руїн Куфа, Хілла, Васіт, Басра, а

Багдад знову став густонаселеним містом, де халіф аль-Мустансір (1226 - 1242) заснував

славетне медресе аль-Мустансіріє та збудував пишну “Мечеть халіфів”.

Проте сил халіфату явно не вистачило, щоб чинити опір монголам, які пронеслись у ХІІІ

ст. вогняним вихорем через усю Євразію. Останній багдадський халіф аль-Мустасім (1242

- 1258) любив музику, але проявив себе абсолютним нікчемою в політиці. Його візир ібн

аль-Алькамі пропонував капітулювати без бою, щоб виторгувати в Хулагу-хана прийнятні

умови, військовий міністр Айбек закликав битися до кінця, а безвольний халіф не зробив

нічого. В січні 1258 р. монголи розпорошили халіфське військо, а 10 лютого 1258 р.

Багдад упав. Мусульман Багдада монголи різали й грабували п'ять днів, боягузливого аль-

Мустасіма спочатку примусили видати всі таємні скарбосховища, а коли гори золота,

срібла й коштовних каменів перейшли до Хулагу-хана, халіфа немилосердно знищили, а

його резиденцію віддали несторіанському патріархові. Халіфат Аббасидів припинив

існування.

Гнучкі нащадки Аббаса втекли до Єгипту, де жили на утриманні в мамлюцьких султанів,

освячуючи їхню владу “халіфською благодаттю”, та коли в 1517 р. Єгипет захопили

турки-османи, останнього Аббасида Мутеваккіля ІІІ примусили передати халіфський

титул османському султанові Селіму І Явузу. Помер бездітний Мутеваккіль ІІІ у 1538 р. в

Каїрі, а з ним згас і рід Аббасидів.

1Абд ар-Рахман ибн Абд ал-Хакам. Завоевание Египта, ал-Магриба и ал-Андалуса / Пер. с

араб. С.Б.Певзнера, М., 1985. С.76.

2 Там само. С.78.

3Мюллер А. История ислама с основания до новейших времен / Пер. с нем.: В 4 т. СПб.,

1895. Т.2. С.7.

4Мухаммед ан-Наршахи. История Бухары // Хрестоматия по истории СССР с древнейших

времен до 1861 года. М., 1987. С.45.

5Книга Тысячи и одной ночи / Пер. с араб. М.Л.Салье: В 8 т. М., 1959. Т.3. С.348.

6Ат-Танухи, Абу Али аль-Мухассин. Занимательные истории и примечательные события

из рассказов собеседников / Пер. с араб. И.М.Фильштинского. М., 1985. С.40.

Лекція 12

Ісламські держави Північної Африки та Піренейського півострова

Халіфат Фатімідів

Держава нізаритів (неоісмаїлітів)

Держава Айюбідів

Держава мамлюків

Держава Ідрісидів

Держава Альморавідів

Держава Альмохадів

Мусульманська Іспанія (Андалусія)

Держава Саадидів

Халіфат Фатімідів (909 - 1171) . Ще в другій половині ІХ ст., скориставшися глобальним

послабленням Багдадського халіфату, фактично незалежним володарем Єгипту стала

тюркська династія Тулунідів (868 - 905), яку заснував генерал-гулям Ахмед ібн Тулун (868

- 884). На початку Х ст. Аббасидам пощастило ненадовго повернути собі пряме

управління над Єгиптом, еміром якого призначили ферганського іхшида (“князя”), але в

935 р. іхшид Мухаммед ібн Тугидж (935 - 946) знову здобув фактичну незалежність від

Багдада, спираючися на колосальну армію (понад 400 тис. вояків, з них 8 тис. рабів-

гвардійців).

Мухаммед ібн Тугидж показав себе енергійним, норовливим та примхливим володарем,

славився як меценат і релігійно терпимий мусульманин, полюбляв філософські диспути,

підтримував поетів і архітекторів. Але його спадкоємець (Абу Хасан Алі) виявився

психічно недоумкуватим. Всесильним регентом при дворі Іхшидидів став темношкірий

раб-абіссінець, євнух (!) Кафур (946 - 968), якого Мухаммед свого часу купив за 10

динарів.

Спираючися на колосальне військо, Кафур включив до складу держави Іхшидидів (крім

Єгипту) Сирію з Дамаском і Хіджаз, розбив Буїда Сайфа ад-Даулу. При його дворі певний

час жив і творив поет аль-Мутанаббі (? - 965), двір купався в розкошах (на що витрачали

0,5 млн золотих динарів на рік), але марнотратство знекровлювало єгипетське

господарство, ремство наростало навіть серед покірних коптів (нащадків давніх єгиптян),

а серед арабів ширилося невдоволення тим, що державою керує темношкірий євнух.

Кафур, шукаючи засобів для зміцнення власної диктатури, звернувся до методів

багдадських халіфів - масово розширяв рабську гвардію. В Єгипті рабів-гвардійців стали

називати мамлюками (“підвладні, раби”). Проте після смерті в 968 р. Кафура ніщо вже не

могло врятувати приречену іхшидидську династію, коли в Єгипет вдерлись армії

Фатімідів.

Засновником династії Фатімідів став ісламізований перський єврей-ісмаїліт, один з лідерів

ісмаїлітської общини Убейдаллах, який на початку Х ст. очолив ісмаїлітську пропаганду

серед берберів Північної Африки. Свій фантастичний родовід він вивів від Фатіми (дочки

Пророка) та її чоловіка Алі (четвертого халіфа) через імама Джафара ас-Садика, але

бербери, невдоволені тим, що араби презирливо ставляться до них як до мусульман

“другого сорту”, не стали перевіряти цю брехливу генеалогію, а з радістю виступили

проти чорнопрапорних арабо-аббасидських військ під білими фатімідськими прапорами.

В 905 р. небезпечного проповідника заарештувала халіфська служба безпеки, але

антиарабські настрої серед берберів далися взнаки: в 909 р. Убейдаллаха звільнили, а в

910 р., захопивши Туніс, він оголосив себе аль-Махді (месією, що прийшов установити

царство справедливості на Землі), імамом і халіфом. Аббасиди остаточно втратили

Північну Африку, де запанував ісмаїлітський “антихаліфат” Фатімідів (910 - 1171),

основну бойову силу якого спочатку становили берберські племена Кітама й Санхаджа.

У 914 р. Фатіміди пограбували Александрію, у 916 р. окупували Сицилію. Сили

Аббасидів скували кармати (союзники й формально сектантські єдиновірці ісмаїлітів),

тому після смерті Кафура прогнилий іхшидидський режим упав майже без опору.

У 969 р. фатімідська армія, очолена генералом Джаухаром (колишнім рабом, поводирем

якому символічно служив чорний пес), захопила Єгипет. Фатімідський халіф Муизз (953 -

975) перетворився на владику всієї Північної Африки, а столицею ісмаїлітського халіфату

став Каїр (аль-Кахіра - “Місто перемоги”). За наступні десятиліття ісмаїліти захопили

Палестину, частково Сирію, а на початку ХІ_ст. встановили своє панування в Ємені.

Розливи Нілу забезпечили державі сільськогосподарське процвітання, а митні збори з

купців, що плавали між Червоним і Середземним морями через прототип Суецького

каналу, гарантували фінансову стабільність. До цього треба додати вмілу релігійну

пропаганду, міць і гроші ісмаїлітської секти та занепад авторитету Аббасидських халіфів,

яких Фатіміди закликали знищити як узурпаторів. Голос незгоди з владними претензіями

“білих” ісмаїлітів спробували подати Аліди, але їх примусили замовчати наймані

фатімідські вбивці або терор карматів.

Панівною ідеологією в державі Фатімідів проголосили ісмаїлізм, проте сунніти, шиїти-

імаміти, християни та іудеї зберегли право сповідувати власні культи. Релігійна

віротерпимість, галаслива пропаганда месіанської ролі династії, економічна стабільність,

агресивна і вдала зовнішня політика (періодично під вплив Фатімідів потрапляла навіть

Мекка!) - все це забезпечило зростання фатімідської могутності й авторитету в

ісламському світі (особливо на тлі безсилих Аббасидів). Розквіт ісмаїлітського халіфату

припав на правління халіфа аль-Азіза (975 - 996), мати якого була рабинею-християнкою

(в гаремі халіфа Муизза), а його першим міністром став талановитий адміністратор і

фінансист ісламізований єврей ібн-Кілліс (який прославився ще й тим, що мав у гаремі

800 жінок). Гордістю фатімідської науки були знаменитий астроном Алі ібн Юсуф (? -

1009) та славетний математик і фізик-оптик Алі аль-Хасан ібн аль-Хайсам (європ.

Альхазен, 965 - 1039). Халіф аль-Азіз славився як меценат і книголюб, писав непогані

вірші, а при пишній мечеті аль-Азхар (972 р.) у Каїрі заснував свій “Дар аль-Хикма”

(“Будинок знань”) - ісмаїлітський університет з бібліотекою (600 тис. томів) і одночасно

центр антиаббасидської пропаганди на противагу багдадському “Дому знань”. Аль-Азіз

замахнувся на всеісламське панування і навіть наказав спорудити золоту клітку, де

збирався тримати Аббасидів, коли ті впадуть під тиском “білопрапорних” військ.

Проте навіть в умовах економічного піднесення, політичної стабільності та військових

успіхів східна система розподілу матеріальних благ (“кожному стільки, скільки йому

належить за рангом, а не скільки він заробив”) тримала абсолютну більшість фатімідських

підданих у вкрай приниженому матеріальному становищі. Єгипет масово експортував

зерно, шовкові, бавовняні й лляні тканини, скляні, шкіряні й керамічні вироби та папір.

Фатімідам належала транзитна монополія в євро-індійській торгівлі, але це не гарантувало

народові добробут. Шалені гроші витрачалися на двір, армію, поетів і музикантів, науку

та дорогі пропагандистські кампанії, а простолюд жив у злиднях. Навіть бербери

перестали підтримувати Фатімідів, бо прихід нових володарів, що принесли великі

релігійні сподівання, не поліпшив життя цих людей. Тому дедалі більше ставало в армії

мамлюків - рабів-гвардійців на кшталт багдадських гулямів (переважно з тюрків, слов'ян

та чорношкірих суданців). Усе це ініціювало внутрішні конфлікти, сприяло послабленню

фатімідської могутності і врешті-решт спричинило занепад династії, який прискорив

психічно хворий, кривавий, жорстокий та підступний халіф аль-Хакім (996 - 1021) - син

аль-Азіза, що став халіфом 11 років. У халіфаті Фатімідів настали жахливі роки

терористичної тоталітарної ісмаїлітської диктатури теократичного типу.

Від батька аль-Хакім успадкував великі блакитні очі (які з точки зору арабів свідчили про

сатанинське нутро людини), а “зовнішністю і вдачею нагадував ящірку”1. Протягом свого

халіфства аль-Хакім знищив по черзі трьох власних прем'єрів, а під тиском крайніх

фанатиків-ісмаїлітів на чолі з персом-філософом Мухаммедом ад-Даразі (? - 1019)

перетворив “Дар аль-Хикма” на тотальний центр закордонної профатімідської пропаганди

та розпочав репресії проти іновірців. Відкинувши традиції віротерпимості, підданим-

християнам наказали пришити на одяг хрести, іудеям - бубонці, суннітів зобов'язали спати

вдень і торгувати вночі, а їхнім жінкам заборонили виходити з будинків. У 1004 р.

безумний халіф наказав знищити в Каїрі всіх собак, заборонив споживати й продавати

пиво, вино, мед, виноград і рибу без луски. В халіфаті зруйнували 30 тис. християнських

церков і синагог, повирубували фруктові сади й виноградники, а 5 тис. банок меду вилили

в Ніл. Жінкам заборонили носити взуття і т.д. Народ повстав проти сатрапа, але бунт

потопив у крові непереможний фатімідський генерал Фадл, якому “вдячний” аль-Хакім

відрубав після перемоги голову. Нарешті в 1020 р. аль-Хакім оголосив себе махді

(кінцевим уособленням божества), що наділений правом забирати життя та дарувати

смерть, бо він успадкував душу Адама і є Творцем Всесвіту. Іронія долі полягала в тому,

що халіф-безумець славився як меценат і поет, славетний астроном аль-Юнус присвятив

йому свої знамениті астрономічні таблиці. Аль-Хакім знався в математиці й астрономії, а

Каїр у роки його правління прикрасила чудова мечеть (“мечеть аль-Хакіма”), але

улюбленим заняттям “живого бога” стало купити на ринку красиву дитину, погратися з

нею вдень, а ввечері неспішно розрізати малюка живцем на шматки, після чого сісти на

віслюка на кличку аль-Камр (“Місяць”) та в самотині їздити нічним Каїром. У 1021 р. під

час такої прогулянки халіф таємниче зник, тіла його не знайшли, та коли витягли з

колодязя закривавлений одяг аль-Хакіма, його сина Захіра проголосили наступним

халіфом.

Найімовірніше, аль-Хакіма вбили. Щоправда, найближчі прибічники дали його

зникненню містичне пояснення й заявили, що чекатимуть повернення аль-Хакіма як месії.

Проте більшість фатімідських підданих (навіть серед ісмаїлітів) була сита безглуздими

соціальними експериментами, що змусило “крайніх” ісмаїлітів шукати порятунку в горах

Лівану, де вони стали зватися друзи (від імені ад-Даразі, який хоч і помер ще в 1019_р.,

але був ініціатором багатьох хакімових “нововведень”). Друзи й досі живуть замкнено в

горах Лівану, вірять у безліч таємниць, якими володіють виключно керівники секти, не

визнають харчових заборон ісламу й чекають на свого месію аль-Хакіма.

Наступний халіф Захір (1021 - 1036) повернувся до політики віротерпимості, але це вже не

могло припинити процес внутрішнього розвалу. Дедалі більше влади в халіфаті

захоплювали мамлюки, й за правління аль-Мустансіра (1036 - 1094) фатімідські халіфи, як

і свого часу Аббасиди в Багдаді, перетворилися на безсилих політичних маріонеток

гвардійської верхівки. Аль-Мустансір спробував розколоти мамлюків і наказав купувати

однакову кількість рабів-негрів (із Судану) і рабів-тюрків (тюрків, слов'ян, угро-фінів

тощо) та збільшити кількість найманців з арабів і берберів. Проте почалися криваві

генеральські чвари, які переросли в 1062 р. у справжню внутрішню війну. Перемогу в

кривавій різанині здобули тюрки, які вирізали конкурентів, пограбували державну

скарбницю і на радощах спалили Каїрську бібліотеку. В країні настав семирічний

неврожай, її охопили голод, епідемія чуми, м'ясо кішок і собак коштувало в Каїрі дорожче

за перлини, канібалізм перетворився на повсюдне явище. Від влади Фатімідів звільнились

Алжир і Туніс, відпали бербери, Сицилію захопили хижі нормани, а в Сирію вдерлися

тюрки-сельджуки (сунніти). Мекка та Медина знову визнали релігійний сюзеренітет

Аббасидів.

За цих обставин владу в державі захопив мамлюцький генерал Бадр аль-Джамалі (вірмен

за національністю), який раніше очолював фатімідську армію в Сирії. В 1073 р. він

запросив увесь мамлюцький генералітет на банкет, де вирізав усіх за одну ніч, а потім

жахливими репресіями поновив дисципліну й покірність серед тюркських гвардійців.

Аль-Мустансір надав Бадру титули головкома армії, візира та хатіба (другого після халіфа

релігійного авторитету ісмаїлізму). Бадр (а потім його син Шаханшах) став неподільним

хазяїном халіфату, що ж до Фатімідів, то їм залишили тільки релігійний статус

ісмаїлітського халіфа. Ситуація напрочуд нагадувала відносини Аббасидів з Буїдами та

Сельджукідами в Багдаді. Опір спробував чинити спадкоємець престолу, старший син

халіфа Нізар, але Бадр аль-Джамалі швидко показав, хто є справжнім хазяїном у державі.

За його наказом у 1090 р. Нізара знищили, а спадкоємцем престолу заляканий аль-

Мустансір призначив іншого сина - млявого Мусталі.

Господарство поступово стабілізувалося, в Єгипті почали збирати по два врожаї на рік

(узимку вирощували пшеницю, ячмінь, боби, горох, сочевицю, цибулю, часник,

конюшину та льон; улітку - дині, цукрову тростину, кунжут, бавовник, індиго, квасолю,

баклажани, чорну редьку, ріпу, салат та капусту). В країні знову поширився виноград,

фінікові пальми, апельсини, лимони, інші плодові культури. Доходи держави зросли в

півтора раза, а Каїр оточили новими міцними мурами. Єгипетські ткачі, миловари,

паперовиробники, цукровари, склороби славилися на весь світ, а в столичному Каїрі

з'явилися 14-поверхові (!) будинки. Співцем фатімідської могутності й державності,

завзятим пропагандистом ісмаїлізму й фанатичним ворогом Аббасидів став великий

перський поет Абу Муні Насір Хосров (1004 - 1072).

Та, попри успіхи, не всі погодилися з переворотом, що породило новий розкол в

ісмаїлітському русі. Прибічники ідей Нізара (нізаритів), тобто ісмаїлітів, невдоволених

безвладним статусом фатімідських халіфів, очолив ще один кривавий політик

середньовіччя - син перського селянина Хасан ас-Сабах (аль-Хасан ібн ас-Сабах родом з

Рея - суч. Тегеран, 1055 - 1124).

Держава нізаритів (неоісмаїлітів) (1090 - 1256) . На початку своєї біографії Хасан ас-Сабах

захоплювався математикою і служив чиновником у канцелярії сельджуцького султана,

звідки “вилетів” за інтриганство. Самовпевненість та колосальне честолюбство й жага

помсти сельджукам-суннітам висушили його душу, і колишній чиновник-математик став

полум'яним проповідником ісмаїлізму, а коли в 1078 р. над його головою зависла сокира

суннітських інквізиторів - утік до фатімідського Єгипту, де продовжив навчання й роботу

в каїрському “Дар аль-Хикмі”.

Після двірцевого перевороту 1090 р. й смерті Нізара саме Хасан ас-Сабах як запеклий

фатімідський фанатик очолив рух захисників прав покійного Нізара на халіфат, але сил у

фанатиків не вистачило, а репресії з боку Бадра аль-Джамалі не давали нізаритам підстав

для оптимізму. Тому відбулася їхня масова втеча в гори Західної Персії, де вони й

заснували державу нізаритів (або неоісмаїлітів) із центром у неприступній гірській

фортеці Аламут (“Орлине Гніздо”) північніше Казвіна.

Ідейне підгрунтя молодої держави становив крайній ісмаїлізм, а союзниками виступила

частина непримиренного антиаббасидського крила Алідів (крайніх шиїтів-імамітів), один

з яких теж проголосив себе махді, надавши Хасану ас-Сабаху статус свого прем'єра-

заступника. Але реальним творцем і лідером нізаритської держави став саме Хасан ас-

Сабах (який дістав титул “шейх аль-джибаль” - “старець гори”), а залякані Аліди невдовзі

продали свої права на лідерство за 3 тис. золотих динарів, радіючи, що лишилися живими.

Так у руках Хасана опинилася влада над розгалуженим проалідським підпіллям, яке

посилили неоісмаїлітські фанатики - й утворилася сила, перед якою понад 150 років

тремтів ісламський світ. “Гірські старці” (нізаритські вожді, яких загалом змінилося вісім)

теж мали свої таємниці, але їхня активність більше проявилася на шляху політики,

основою якої неоісмаїліти вперше зробили індивідуальний терор.

Убивць-терористів готували в гірській фортеці Ламасар, де після спеціального навчання

(мови, мистецтва вбивати, мімікрії) та кардинальної пронізаритської “промивки мозку”

випускникам-фідаям (“борцям за віру”) давали покурити гашишу (сильний наркотик), щоб

вони подивилися “під кайфом”, яким є отой задзеркальний блаженний світ, куди можна

потрапити в разі смерті при виконанні волі вождя. Після такої процедури фідаї-нізарити

нічого не боялися, бо мріяли про смерть, і виконували будь-які накази керівників секти,

діючи як терористи-смертники.

Неоісмаїлітський монстр наводив жах на весь “цивілізований світ” протягом ХІІ - ХІІІ ст.

Його жертвами стали сотні ворожих нізаритам полководців, правителів, чиновників,

науковців. У більшості європейських мов слово асасін (похідне від гашиш) досі означає

“убивця”. Їх ненавиділи, але ще більше боялися, а тому довго ніхто не міг подолати

діяльність жахливих сектантів. Як ракова пухлина, нізарити розширяли свої володіння в

Кухістані, Фарсі, Дамгані, Азербайджані, будували неприступні фортеці в горах Ельбрусу

та готували нових фідаїв. Тільки монгольський хан Хулагу - непереможний нащадок

Чінгіс-хана - не відступив перед жахливою силою невловимих убивць: у 1256 р. монголи

методично знищили всі неоісмаїлітські твердині, включаючи Аламут. Полонених не

брали.

Монголи звільнили світ від страхітливої секти, але її осколки розбіглись і втекли до Індії,

де нізарити осіли до ХІХ ст. Нині неоісмаїлітські общини існують у 20 країнах світу,

включаючи Індію, Іран, Афганістан, Кенію тощо. Можливо, асасіни ще не перевелися!