Рубель В.А. Історія середньовічного сходу. Курс лекцій

Подождите немного. Документ загружается.

Політико-релігійний розкол породив дві підсекти всередині ісмаїлізму: нізаритів (яких

репресіями вигнали з Фатімідської держави) й мусталітів (які погодилися з переданням

спадкових прав на халіфат другому синові аль-Мустансіра - Мусталі - та визнали

диктаторські повноваження вірмена Бадра аль-Джамалі). Та стабілізація фатімідського

державного організму, здійснена Бадром шляхом жорстоких репресій, природно,

виявилася нетривкою. Ісмаїліти знову відвоювали в сельджуків Східне Середземномор'я

(включаючи Єрусалим), але ці зовнішньополітичні успіхи перекреслив Перший хрестовий

похід (1096 - 1099), який ознаменував початок воєнно-колонізаційного й релігійно-

експансіоністського руху європейських феодалів “за визволення Гробу Господнього та

інших християнських святинь” на Близькому Сході<$FДокладно історія хрестових

походів висвітлюється у відповідній частині курсу “Історія середніх віків”, присвяченій

різноманітним аспектам середньовічної історії Західної Європи.>.

Хрестоносці захопили Тріполі, Едессу, Антіохію і в 1099_р. здобули Єрусалим. Диктатура

вірменських генералів у Каїрі впала, а її місце заступило всевладдя мамлюцьких

гвардійців, які ультимативними погрозами протягом наступних десятиліть викачували з

безсилих Фатімідів нові й нові гроші, а ті, у свою чергу, грабували до нитки виробників.

Лише каїрська мечеть аль-Акмар, збудована в 1125 р. з урахуванням кавказьких

архітектурних канонів, зберегла пам'ять про домінування вірменських генералів у Єгипті.

Життя стало нестерпним, агресія хрестоносців тривала. “Франки” (західноєвропейські

рицарі) захопили Аскалон, Газу, й у 1163 р. король Єрусалимського хрестоносного

королівства Амальріх І (1163 - 1174), перейшовши Суец, вдерся в корінний Єгипет. У

1167 р. відбулася повторна агресія. Хрестоносці обложили Каїр і відступили лише тоді,

коли домоглися від Фатімідів обіцянки виплатити колосальну контрибуцію. Ісмаїлітські

халіфи так і не змогли організувати достойну відсіч агресорові й змушені були піти на

союз із суннітами заради антихрестоносного єднання, результатом якого став крах

халіфату Фатімідів.

Своїм безпосереднім союзником Фатіміди обрали напівнезалежного сельджуцького

намісника Мосулу енергійного атабека (“князя”) Нур ад-діна (1146 - 1174), що вів

“священну війну” з хрестоносцями в Сирії. На прохання допомоги Нур ад-дін відрядив до

Єгипту військо й свого найкращого полководця - одноокого курда Ширкуха, а той взяв на

війну й свого 20-річного племінника на ім'я Салах ад-дін ібн Айюб (європ. Саладін), який

швидко проявив унікальні здібності воїна, полководця й політика. Спільними зусиллями

мусульманам поталанило відбитися, але Ширкух помер від надмірного сластолюбства, й

тому вже Салах ад-дін, ставши на чолі непереможного війська, офіційно ліквідував у 1171

р. інститут безсилих фатімідських халіфів і поновив у Єгипті панування правовірного

суннізму. Тепер у руках Саладіна опинилися багатий Єгипет і сильна армія, тому не

дивно, що після смерті від серцевого приступу Нур ад-діна Салах ад-дін сам оголосив себе

султаном, заснувавши династію і державу Айюбідів (1171 - 1250), визнала його панування

й Сирія.

Держава Айюбідів (1171 - 1250). Султан Салах ад-дін ібн Айюб (1171 - 1193) - один з

найвидатніших політичних діячів середньовічного ісламського світу. Ревний сунніт, цей

курд не був фанатиком, непереможний полководець, він не вирізнявся надмірною

жорстокістю, будучи талановитим політиком, він ніколи не опускався до зради або

відкритого обману, маючи, як східний деспот, цілковиту владу, матеріально жив досить

скромно. Його не кляли піддані, боготворила армія, боялися вороги, і навіть у Європі

Саладін здобув повагу й захоплення рицарів, поетів, хроністів і шляхетних дам. Сам

Боккаччо співав йому дифірамби в “Декамероні”.

Спочатку Айюбіда спробували знищити асасіни, але Саладін чудом уник смерті, після

чого став жити в дерев'яній клітці (з якої ніколи не виходив) при постійній варті. Правда,

каральний похід проти нізаритів провалився, але наляканий його масштабами “Старець

Гори” відкликав убивць та залишив сирійсько-єгипетського султана в спокої, й тоді Салах

ад-дін взявся за хрестоносців.

“Франки” за ці роки вирізали кілька караванів з мусульманськими купцями та прочанами,

а один з “воїнів христових” (Рейнольд де Шатьєн, володар фортеці Крак) умудрився

захопити в полон і згвалтувати султанську сестру (!). Салах ад-дін оголосив джихад і з 30-

тисячним військом вирушив проти хрестоносців. У битві при Хіттіні (1187) була знищена

вся хрестоносна армія, єрусалимський король Гвідо потрапив у полон, а “Святе місто”

капітулювало після місячної облоги. Від такої новини в Римі помер папа, й лише Візантія

привітала султана з перемогою. Потім Салах ад-дін досить успішно відбився від

грандіозного третього хрестового походу (1189 - 1192), в якому брали участь королі

Англії (Річард Левове Серце) й Франції (Філіп Август) та імператор “Священної Римської

імперії Германської нації” (Фрідріх Барбаросса). Крім Єгипту й Сирії, Айюбідам

підкорилися Кіренаїка, Тріполітанія, Хіджаз, Ємен, Нубія, Північний Ірак і більша частина

Палестини.

Знизивши податки, Саладін сприяв швидкому господарському відродженню держави,

взаємовигідні економічні угоди з Венецією й Генуєю розчистили айюбідським товарам

(тканини, цукор, масла, зерно) шлях на європейські ринки, а мито з транзитних індійських

товарів (тканини, прянощі, предмети розкоші) збагачувало айюбідську скарбницю.

Арабо-єгипетську науку прославили: творець енциклопедичної історії природничих наук

аль-Кіфті (ХІІІ ст.), автор першої у світовій науці концепції легеневої циркуляції крові ібн

ан-Навіс (ХІІІ ст.), геніальний окуліст ібн ан-Накід (ХІІ ст.), видатний історик ібн

Халлікан (ХІІІ ст.), який написав цілий фоліант біографій видатних ісламських політиків,

науковців і релігійних діячів (загалом 865 біографій, що вдесятеро більше, ніж у

Плутарха).

Проте спадкоємці Салах ад-діна значно поступалися засновникові династії й людськими

якостями, й талантами політика та полководця. По смерті славетного султана його сини

перегризлися за владу, держава розпалася, при дворах, як і раніше, запанували

демонстративна розкіш і надмірності (заради яких знову знекровили шаленими податками

виробництво), а Єгипет тероризували хрестоносці. Врешті-решт це набридло армії, й

політику взяла в свої руки мамлюцька гвардія. Останнім успіхом єгипетських Айюбідів

був розгром біля Дамієтти чергового й останнього (восьмого) хрестового походу,

організованого французьким королем Людовіком ІХ. Після розгрому армії Людовік

потрапив у полон (після чого дістав прізвисько “Святий”) і вибрався на волю за

колосальний викуп. Проте це не врятувало айюбідську династію. У 1250 р. неподільними

владиками Єгипту стали мамлюки (раби-гвардійці). Останнього айюбідського султана

(Муаззама Туран-шаха, 1249 - 1250) мамлюки зарізали за спроби обмежити їхні права та

поновити султанський деспотизм, після чого в Єгипті запанувала мілітаристська

диктатура рабської гвардії на чолі із султанами, котрих мамлюки самі саджали на престол

військовими диктаторами (як у Римі епохи “солдатських імператорів”).

Держава мамлюків (1250 - 1517). Спочатку мамлюцькими султанами Єгипту ставали лише

виходці з тюрків, яких називали мамлюками бахри (тобто “річковими”, бо військовий

табір тюркського корпусу мамлюків був розташований на острові посеред Нілу). Цим

султанам “за посадою” належали в державі мамлюків значні земельні масиви з родючими

грунтами (хасс), а також усі мертві незрошувані землі (мават), але дедалі більшими

ставали земельні володіння мусульманського духовенства (вакф), спадкові (ікта) та

приватні ділянки (мульк). Відсутність міцної економічної бази робила султанів бахри

вкрай залежними від мамлюцької гвардії, грошей такій владі завжди бракувало, а тому

побори з підданих та транзитних купців залишалися високими, й лише постійні війни

(воєнна здобич!) підтримували фінансовий імідж династії. Мілітаризація мамлюцького

Єгипту перевершила будь-які розумні межі, але саме вона давала змогу каїрським

султанам протягом тривалого часу зберігати суверенітет власної держави й підтримувати

в ній певну стабільність, а заради останнього піддані на ісламському середньовічному

Сході готові були багато терпіти.

У 1260 р. удару по мамлюках спробували завдати монголи, організувавши під егідою

несторіанства “жовтий хрестовий похід”, але в битві при Айн-Джамуті (Палестина)

мусульмани перемогли. Правда, мамлюцький султан Кутуз (переможець монголів)

недовго святкував перемогу: невдовзі його знищив друг і соратник Бейбарс, який і став

майже на два десятиліття наймогутнішим ісламським володарем (1260 - 1277).

Цей русявий, з одним блакитним оком і більмом на іншому оці колишній раб-гвардієць,

що перетворився на владику, примусив тремтіти навіть мамлюків. Етнічна його

належність мало відома (половчанин або слов'янин, можливо навіть русич), але як східний

деспот Бейбарс був на своєму місці. Виняткова жорстокість, підступність, садистські

схильності, хитрість і грубість дала йому змогу міцно тримати владу в руках і активно

розширяти кордони своєї держави.

Першими жертвами великого войовника стали, звичайно, хрестоносці, держави яких

Бейбарс скинув у море, причому в полон “франків” (західноєвропейців) не брали. А далі

були Антіохія, Нубія, частково Лівія й Туніс, Хіджаз (включаючи Мекку й Медину). Вірну

опору влади становили залякана армія, керована емірами (або беями), та розгалужений

бюрократичний апарат на чолі з наїбом (першим міністром султанату). У виключну

власність султана перейшла вся іригаційна система Єгипту.

Єгипет став монополістом (у зв'язку з руйнівними наслідками монгольських завоювань) в

організації євро-індійської транзитної торгівлі, а шалені ціни в Європі на індійські

прянощі (без яких не можна було зберігати довго більшість м'ясо- й рибопродуктів -

холодильників тоді ще не було) покривали купцям будь-які митні побори (доходили до 35

% ціни товару) - і це збагачувало султанську скарбницю. Високе міжнародне реноме

єгипетським султанам забезпечували також Аббасиди, що знайшли в мамлюків притулок

після погрому Багдада монголами. Навіть страхітливі нізарити (асасіни) визнали себе в

1265 р. васалами Бейбарса, а після його смерті мамлюцький султанат ще за інерцією

здобував перемоги протягом чверті століття, коли бахри підкорили сирійське Тріполі,

Акку, Сідон, Тір, Бейрут і в 1303 р. розбили при Мардж ас-Суффарі монгольське військо

Хулагуїдів.

Проте поступово мамлюцька верхівка повернула собі минулі привілеї, а гвардійці

перестали боятися своїх султанів, з яких вибивали чергові грошові подачки. Як чужинці,

мамлюки на землі Єгипту жили лише сьогоднішнім днем, грабуючи благословенну країну,

аж доки не знедолили знову мирних фелахів (“землеробів”) і не задавили квітучу торгівлю

драконівськими поборами. Останнім султаном бахри, який спробував повернути собі

колишню владу, був Ладжин (1296 - 1299), за що й поплатився головою. Наступні султани

знову перетворилися на безсилих маріонеток розгнузданих гвардійців. (Лише 4 султани

бахри (з майже тридцяти) померли власною смертю, будучи на престолі, решта - або

гинула, або втрачала владу в переворотах.) До всіх бід додалася жахлива епідемія чуми

1341 р., що забрала 900 тис. життів (!).

При пишному мамлюцькому дворі процвітали науки й мистецтва, працювали видатні

історики Абу-ль-Фіда (? - 1332) та ібн Хальдун (? - 1406); султани Калаун (1279 - 1290),

Насір ад-дін Мухаммед (1299 - 1309) та Хасан (1347 - 1351) прикрасили Каїр чудовими

мечетями, що мають їхні імена. Тоді ж у Єгипті завершили кодифікацію славетної збірки

казок “Тисяча й одна ніч”.

Політична чехарда підірвала позиції тюркських рабів-гвардійців, і в 1382 р. владу в Каїрі

вибороли мамлюки бурджи (“баштові”, бо їхній табір розташовувався в цитаделі Каїра)

“черкеського” походження. Нових султанів турбувало занепадаюче господарство, і друга

мамлюцька династія (бурджи - 1382 - 1517) взяла курс на максимальне розширення

рабовласницького сектора у виробничій сфері. Рабів (з військовополонених, а здебільшого

куплених в Африці, на Кавказі і в Криму) десятками, сотнями тисяч почали

використовувати на полях бавовника й цукрової тростини, в каменоломнях і ремісничих

майстернях, як гаремних одалісок, євнухів і домашню челядь.

Масовий приплив безплатної робочої сили (яку примусили працювати жахливими

показовими репресіями щодо непокірних і “лінивих”) фантастично здешевив товари та

ненадовго збільшив обсяги виробництва. Єгипет знову масово продавав тканини, зерно й

цукор, купуючи метал Західної, хутро й рабів Східної Європи, слонову кістку та

невільників Африки, шовк і порцеляну Китаю, прянощі Індії. Доходи держави сягнули 4,3

млн золотих динарів на рік.

Свій слід у єгипетській культурі лишив історик аль-Макрізі (? - 1442), а мамлюцьку

архітектуру прославили медресе й мечеть султана Каїтбея (1468 - 1496) - колосальний

“мавзолей халіфів” (мамлюцьких султанів). В армії з'явилася вогнепальна зброя, придбана

в Європі через венеціанських купців. Навіть напад непереможного “Залізного Кульгавця”

Тимура (1400 - 1405) бурджи пощастило відбити.

Проте витрати на військо й флот, війни й пишний двір, науку й архітектурні дива

зростали, а рабські латифундії та ергастерії розорили безплатною продукцією єгипетських

селян і ремісників. Мамлюки черкеського, тюркського, грецького й татарського

походження періодично вирізали в Каїрі одне одного, а прибулі розорені піддані

люмпенізували місто, і хоча міський кат з ранку до вечора рубав руки злодіям,

злочинність не вщухала. В 1422 р. Каїр знову знекровила чума, а коли в 1498 р.

португалець Васко да Гама відкрив прямий шлях до Індії навколо Африки, Єгипет утратив

митну монополію. Нищівного удару єгипетській економіці завдало ще й грандіозне

повстання чорних рабів (середина ХV ст.), десятки тисяч яких працювали на плантаціях

цукрової тростини. Фінансові труднощі змусили султанів удатися до псування монети,

після чого торгівля в Каїрі занепала, виробництво розвалювалося, а в Індійському океані,

Аравійському й Червоному морях та Перській затоці почалася грандіозна війна між

португальськими піратами (яких підтримував королівський двір Лісабона) й

мусульманами (підтримуваними Венецією) за панування на транзитних купецьких

шляхах. Фінал її для мамлюків виявився сумним: у 1509 р. їхній флот пустили на дно біля

Діу (Індія), а в 1516 р. в ослаблений Єгипет вдерлися турки-османи.

Долю битви при Алеппо (1516 р.) вирішила першокласна турецька артилерія, яка змела

вогнем картечі неперевершену черкеську кінноту. Мамлюцький султан аль-Гурі (1501 -

1516) загинув у бою.

На війну з османами мамлюки зібрали з населення податки на 9 місяців наперед, тому

турків єгиптяни (копти, араби, чорні раби) зустріли як визволителів, відкривши їм у 1517

р. браму Каїра. Останнього мамлюцького султана Туман-бея (1516 - 1517) за наказом

турецького султана Селіма І Явуза повісили на центральній брамі Каїра. Держава

мамлюків перестала існувати.

Турецьке завоювання, звичайно, не означало цілковитий крах арабської культури.

Арабські літератори, науковці й митці ХVІ - ХVІІ ст. не поступалися своїм великим

попередникам витонченістю аргументів, яскравістю мови, образністю, але всі вони

різними шляхами відтворили загальноарабське відчуття власного занепаду. Лише далекий

Магриб (західна частина Північної Африки) зберігав останні традиції арабо-

мусульманської державності доби середньовіччя.

Держава Ідрісидів (788 - 974). За правління дамаського халіфа Хішама (724 - 743) з

династії Омейядів неомусульман-неарабів позбавили всіх попередніх податкових

привілеїв, але спроби зібрати з ісламізованих берберів Магрибу харадж (замість ушру)

викликали масове невдоволення і повстання під релігійним гаслом хариджизму. Крах

династії Омейядів магрибці сприйняли з піднесенням, проте Аббасиди теж не зажили

серед берберів великої популярності, що й використали Аліди, частина яких знайшла в

Північній Африці порятунок від терору багдадських карателів. Так у 788 р. в Магрибі

з'явився Алід Ідріс ібн Абдаллах, якого бербери визнали нащадком Пророка й законним

претендентом на халіфат на противагу проперськи настроєним Аббасидам. У Магрибі

запанував шиїзм.

І бербери, і пришельці-араби знайшли в Північній Африці свої екологічні ніші, тому

спочатку майже не конфліктували, що забезпечило господарську й політичну стабільність

теократичній ідрісидській державі (Ідріс І - 788 - 792 - назвався імамом). Берберів

годувала пустеля Сахара, де вони пасли верблюдів і дрібну рогату худобу та брали мито з

купців, що наживалися на золото-соляній та невільничій торгівлі з чорним Суданом, а

араби торгували й вирощували на узбережжі Середземного моря бавовник, кмин, фініки й

“зерно, що являє собою щось середнє між пшеницею й ячменем”2. Столицею невеликого,

але стабільного й багатого імамату став Фес, заснований Ідрісом І.

У 792 р. Ідріса І отруїли таємні емісари багдадського халіфа Харуна ар-Рашида, та,

спираючися на бойову міць берберських племен (з якими Ідрісиди навіть породичалися),

імамат активно розширяв свої кордони й став одним із центрів антиаббасидського руху в

ісламському світі. Проте релігійна концепція “боротьбизму” не може надовго об'єднувати

людей, якщо вона не має позитивного конструктивного начала, й Ідрісиди, “зациклені” на

ідеї відвоювання в Аббасидів халіфського престолу, не змогли згуртувати своїх строкатих

підданих (серед яких були сунніти, шиїти-імаміти, хариджити, християни, іудеї, язичники,

бербери, араби, євреї, залишки “ромеїв” і “франків” тощо). Крім того, берберські традиції

(а берберками були матері більшості ідрісидських імамів) вимагали ділити батьківське

майно (тобто державу) між усіма синами, і за правління Мухаммеда аль-Мустансіра (829 -

836) імамат перетворився на федерацію напівнезалежних державок, міст і вільних племен.

Політичні чвари відштовхнули від Ідрісидів берберські племена, і коли на рубежі ІХ - Х

ст. у Північній Африці з'явились ісмаїлітські проповідники, бербери підтримали

Фатімідів. У 917 р. берберське плем'я мікнаса під білими фатімідськими прапорами

захопило Фес, і хоча в 948 р. Ідрісиди його відвоювали, відродити сильну державу їм уже

не судилося. В 974 р. імамітська династія Ідрісидів упала, а її володіння поділили між

собою ісмаїліти Фатіміди та кордовські Омейяди Андалусії (Іспанії) - сунніти.

Держава Альморавідів (1050 - 1146). Розгром Ідрісидів залишив Магриб політично

незахищеним, і цей вакуум в ХІ ст. заповнили арабські племена бедуїнів (зокрема плем'я

хілаль), які покинули відносно перенаселену Аравію в пошуках багатств і нових земель,

завершивши цим арабізацію та суннізацію північноафриканського середземноморського

узбережжя. Пришельці принесли в Магриб культури поливного землеробства, рис,

цукрову тростину, індиго, льон і пшеницю, розширились плантації маслин та бавовнику,

почалася розробка корисних копалин Атлаських гір. Навіть частина берберів стала

осілою: їх назвали зенат (від зейтун - “оливкові посадки”).

Від краху ідрісидського імамату виграли всі, крім вільнолюбних кочових берберів, які так

і залишилися мусульманами “другого гатунку”, й тоді “володарі Сахари” самі взялися за

державотворення. Очолили цей рух племена верблюдоводів лемтуна, годдала й мессуфа з

етнічної групи санхаджа, а релігійно-політичним вождем військово-кочової конфедерації

став арабський богослов Абдаллах ібн Ясін (фанатичний сунніт-малікіт), якого бербери

самі запросили як їхнього вчителя-місіонера й наставника. Своєю штаб-квартирою він

обрав укріплену фортецю (рібат) у гирлі річки Сенегал, звідки й пішла назва творців

першої берберської держави - аль-Мурабітун (“люди з фортеці” - європ. Альморавіди).

Альморавіди пропагували суннітський фанатизм і аскетизм, вимагали очистити іслам від

усіх некоранічних, а тому неприпустимих надуживань (музика, вино, поезія, лихварство

тощо) й закликали до “священної війни” з усіма “невірними”. Щоправда, сам Абдаллах

ібн Ясін не міг служити прикладом мусульманина-аскета, бо “був одружений з багатьма

жінками, він одружувався з кількома щомісячно й розлучався з ними. Нечувано було, щоб

залишалася красива жінка, котру б він не зажадав собі в дружини”3. Але для кочовиків

пустелі заклик до джихаду мав абсолютно зрозумілий практичний зміст - грабіж багатих

сусідів, і в 1054 р. берберська верблюжа кіннота, озброєна списами й дротиками,

атакувала осілий Магриб. Навіть загибель Абдаллаха ібн Ясіна не зупинила Альморавідів,

які в 1062 р. заснували на завойованих землях свою столицю (Марракеш), у 1069 р.

захопили Фес, а в 1086 р. надали допомогу мусульманам Іспанії, розгромивши християн у

грандіозній битві біля Залакки.

Апогею могутності держава Альморавідів досягла за правління Юсуфа ібн Ташфина

(1087/1088 - 1106) - темношкірого, середнього зросту, худорлявого, майже безбородого, з

гачкуватим носом і суворими бровами владики, якого вирізняли рішучість, хоробрість,

активність, державний талант, залізне здоров'я й довголіття та побутовий аскетизм.

Захопивши Сеуту й Танжер, Юсуф завершив територіальну експансію Альморавідів і,

доживши до 100 років, об'єднав під скіпетром Альморавідів Магриб і половину Іспанії, а

від багдадського халіфа дістав почесний титул “еміра правовірних”.

Колосальна воєнна здобич зняла будь-які фінансові проблеми, і хоча в державі

Альморавідів діяли найнижчі в ісламському світі податки, їхній золотий динар (мурабіті)

став найстабільнішою та найнадійнішою валютою регіону. Проте наступний “емір

мусульман” Алі ібн Юсуф (1107 - 1143) не успадкував здібностей батька, не любив війну

й зайнявся будівництвом гігантських палаців і мечетей. Видатки росли, ганіми не було й

тому поповзли вгору податки. Бербери знову відвернулися від такої влади, й

альморавідська армія стала найманою - професійних головорізів набрали насамперед з

мосарабів (арабізованих та ісламізованих християн Андалусії). Їхній терор остаточно

посварив Альморавідів з берберами, і знову спалахнула війна, в якій берберів очолили

Альмохади (аль-Мувах-хідун - “ті, що зміцнюють абсолютну єдність Бога”).

Держава Альмохадів (1146 - 1269). В очах берберів Альморавіди мали багато “гріхів”.

Крім невдалої фінансово-податкової політики та “мосарабізації” війська, вони припинили

війни, які збагачували берберів у попередні десятиліття; їхня пропаганда велася не

зрозумілою більшості берберів арабською мовою, Аллахові ж Альморавіди надавали

людських атрибутів, що ісламські ортодокси визнали поганством. Украй вразливими

залишалися для берберів проблеми їхнього етнічного статусу та гідності, нехтуваних

“емірами правовірних”. У цій напруженій атмосфері на початку ХІІ ст. у Магрибі почав

свої проповіді ортодоксальний ісламський монотеїст Мухаммед ібн Тумарт (1080 - 1130) -

перший видатний мусульманський богослов - виходець безпосередньо з берберів. Він

навіть суннітів Альморавідів вважав відступниками, що впали в язичництво; і хоча

реально це був рух за виключно берберське панування в політиці й економіці Магрибу

проти засилля арабів, мосарабів і “невірних”, релігійним прапором Альмохадів стали

тотальний монотеїзм і відроджені ідеї ранньоісламського подвижництва та аскетизму.

Рушійну силу альмохадського руху становили племена берберів-горян масмуда з

Південного Марокко. Себе ібн Тумарт оголосив “непогрішимим імамом” і, звичайно,

махді.

Назбиравши могутню армію, ібн Тумарт у 1130 р. атакував Марракеш, але помер під час

облоги. Махді не стало, та ортодоксальні монотеїсти швидко зорієнтувалися й обрали

його соратника Абда аль-Муміна своїм халіфом, якому й судилося завершити в 1146 р.

підкорення Магрибу від Атлантики до Тунісу. Його наступники перенесли активність на

Піренейський півострів, і в 1172 р. останній андалуський емір визнав себе васалом

альмохадського халіфа. Столицею новоствореного халіфату залишився Марракеш.

Апогею могутності імперія Альмохадів сягнула за правління Якуба аль-Мансура (1184 -

1199), який придушив останній опір суннітів (інспірований недобитими Альморавідами за

підтримки далеких Аббасидів і могутнього Салаха ад-діна ібн Айюба) та зупинив

Реконкісту (“Відвоювання” Піренеїв у мусульман) в Іспанії, розгромивши кастильського

короля Альфонсу VІІІ (1158 - 1214) в грандіозній битві при Аларкосі (1195_р.). У державі

ввели єдину грошову систему (золотий юсуфі та квадратний срібний дирхем), яка

об'єднала Андалусію й Магриб у єдину фінансову спільноту. Проте берберські спадкові

традиції розподілу батьківських володінь між синами (а їх у гаремах альмохадських

халіфів ставало дедалі більше) розкладали політичну систему халіфату, що швидко далося

взнаки, а серед мусульман Іспанії наростало невдоволення пануванням “диких орд”

неосвічених і грубих берберських фанатиків.

Ті, у свою чергу, презирливо ставилися до розпещених арабів (їм заборонили писати вірші

й музику, співати й танцювати), іспанським євреям заборонили займатися лихварством.

Релігійна нетерпимість боляче вдарила й по культурі, й по господарству, що використали

християни: в 1212 р. в битві при аль-Ікабі (європ. Лас-Навас-де-Толоса) вони розбили

Альмохадів ущент (чому допомогла зрада в бою андалуських вояків), після чого жертвами

Реконкісти стали Балеарські острови, Кордова й Севілья. Лише чума зупинила

непереможні християнські армії, проте решта мусульманських емірів в Іспанії перестала

коритись Альмохадам.

Утративши Андалусію, халіфи Магрибу запанікували, зневірившися в бойових

можливостях берберських племен і релігійному впливі крайнього ісламського монотеїзму.

При дворі Альмохадів з'явилася своя рабська гвардія (з негрів) і загони тюркських

найманців, а в 1230 р. вдарив грім: халіф аль-Мамун склав із себе титул халіфа, поновив у

країні офіційне сповідування суннізму і, визнавши релігійний сюзеренітет Аббасидів,

прокляв саме ім'я махді ібн Тумарта. Альмохадських шейхів, які спробували

протестувати, нещадно знищили, але й це не врятувало династію, могильником якої стали

напівосілі бербери зената (землероби й вівчарі). В 1269 р. Марракеш упав, а останній,

тринадцятий, альмохадський володар Абд аль-Вахид ІІІ Мутасім утік у гори Атласу, де в

1275 р. залишки Альмохадів були добиті марокканськими арабами.

Нові владики Магрибу повернули столицю у Фес і знову спробували надати допомогу

єдиновірцям Андалусії, але виснажлива боротьба конкуруючих династій (Мерініди,

Ваттасиди) паралізувала політичне життя регіону, люди остаточно зневірилися, а

різноманітні султани (один з яких - Ташфин (кін. ХІV ст.) - взагалі виявився

недоумкуватим) дружно збільшували податі. Лише початок європейської колоніальної

агресії примусив магрибців схаменутися.

У 1415 р. португальці захопили перший північноафриканський порт Сеуту, після чого

їхніми жертвами стали Танжер і Масса. В 1492 р. Іспанія остаточно завоювала

Гранадський емірат, і для неї Реконкіста теж плавно перейшла в колоніальні захоплення: в

1497 р. іспанці окупували марокканський порт Мелілью. Відповіддю Магрибу на виклик

історії стало створення султанату Марокко на чолі з династією Саадидів - останнього

осколка незалежної арабської середньовічної державності.

Мусульманська Іспанія (Андалусія). Ступивши на початку VІІІ ст. на землі Піренейського

півострова, араби назвали їх Андалусією (аль-Андалус), переінакшивши на свій манер

слово Вандалус - реліктову назву Іспанії від часів вандальського панування на Піренеях.

Знищивши державу візиготів, мусульмани не змогли перебороти опір франків, але Іспанія

на 800 років потрапила в орбіту ісламської цивілізації.

Кілька десятиліть Андалусія залишалася далекою окраїною омейядського халіфату, проте

араби-кайсити (ізмаїліти) билися тут з арабами-єменітами не менше, ніж у столичному

Дамаску. До цього треба додати ворожнечу арабів з берберами, мусульман із

християнами, ускладнену непрогнозованою часом поведінкою мувалладів (ісламізованих

християн-ренегатів), війнами з християнськими сусідами й жахливими язичниками

норманами (вікінгами). Життя в Андалусії було далеким від райського, але в Омейядів,

яких після краху Дамаського халіфату нещадно знищували Аббасиди й Аліди,

альтернативи не було, й онук покійного дамаського халіфа Хішама Омейяд Абд ар-Рахман

ібн Муавія після тривалих небезпечних подорожей прибув у 755 р. до Іспанії.

Шансів він мав небагато, але дар політика, хитрість і жорстокість, уміння розбиратися у

людях, крайня підступність і невтомна енергія не підвели молодого Омейяда. Наобіцявши

іспанським єменітам “золоті гори”, Абд ар-Рахман захопив владу, потім, помирившися з

кайситами (ізмаїлітами), приструнчив єменітів, на базі антихристиянського єднання

згуртував усіх іспанських мусульман (включаючи неарабів), а для заспокоєння “невірних”

дозволив їм поклонятися своїм богам і розмовляти своїми мовами за умови лояльності. В

756 р. Абд ар-Рахман назвався еміром, ставши першим володарем незалежної

мусульманської Іспанії. Утворився Кордовський емірат (756 - 929) із столицею в Кордові.

Панівною релігією новоствореної держави проголосили суннітський іслам, мовою

культури й діловодства стала класична арабська, другою літературною мовою - латина, а

як живі розмовні говори побутували “варваризований” андалуський діалект арабської та

полідіалектний романсе - пращур сучасної іспанської.

Аббасиди лише раз спробували повалити владу Абда ар-Рахмана І ад-Дахіля

(“Пришельця”, 756 - 788), але в битві при Кармоні (763 р.) військо “чорних” було

знищене, а набальзамовану голову вбитого аббасидського генерала Ала ібн Мугиса

звитяжний Омейяд наказав зашити разом із трофейним чорним прапором у мішок і

вислати багдадському халіфу Мансуру (754 - 775). Так само безславно завершилась

агресія на Піренеї франкського імператора Карла Великого: в 778 р. християн зупинили

біля Сарагоси й відкинули на північ, причому в горах ар'єргард франкського війська на

чолі з Руотландом Бретонським (билинним Роландом) вирізали незалежні горяни-баски.

Відстоявши свій суверенітет, еміри Андалусії придушили смуту, налагодили державне

управління (створили розгалужений бюрократичний апарат на чолі з “прем'єр-міністром”

хаджибом - “воротарем”). Безпечними стали в країні дороги, розцвіли торгівля й ремесла -

виробництво славетної толедської сталі, кераміки та андалуських шкір. Успішні війни з

“невірними” давали багату ганіму, а впровадження не знаної християнами іригації дало

змогу фантастично збільшити виробництво в Іспанії сільськогосподарської продукції

(зерно, виноград, цукрова тростина, рис, бавовник тощо), і хоча податки на селян-

християн становили 2/3 врожаю, це не породжувало масового голоду. Започаткували

мусульмани в Іспанії й продуктивне тваринництво - відгінне вівчарство. Зростали

андалуські міста, серед яких виділялася столична Кордова (200 тис. мешканців), а

символом культурного процвітання стала центральна мечеть Кордови - справжнє диво

мавританської (арабо-іспанської) архітектури.

Звичайно, не уник Кордовський емірат смут і чвар, але в цілому життя в Андалусії було

значно спокійнішим, ніж в інших ісламських державах, і багатшим від християнської

Європи.

Апогею могутності мусульманська Іспанія досягла в Х ст., коли на престолі сиділи Абд

ар-Рахман ІІІ (912 - 961) та його син аль-Хакам ІІ (961 - 976). Перший дістав у 929 р. титул

халіфа, заснувавши Кордовський халіфат (929 - 1031), установив рівноправні

дипломатичні зв'язки з Візантією, Францією й Німеччиною, а залякані християнські

правителі Кастилії, Галісії, Наварри та Леону принижено слали могутньому халіфові

щорічні “подарунки”. Тоді ж була збудована розкішна аз-Захра (літня резиденція

кордовських халіфів). Правління Абда ар-Рахмана ІІІ й аль-Хакама ІІ - це “золотий вік”

мавританської культури, гордістю якої стали поети ібн Хані аль-Андалусі (? - 973) та ібн

Абд Раббіхі (860 - 940), музикант Зір'яб (учень Ісхака Мосульського). Проте наступні

кордовські халіфи значно поступалися державними талантами своїм великим

попередникам, і в 981 р. реальним диктатором Андалусії став “великий хаджиб” Абу Амір

аль-Мансур (європ. Альманзор), який ув'язнив халіфа Хішама ІІ (976 - 1008) під домашнім

арештом, а в країні встановив криваву одноособову диктатуру мусульмано-теократичного

характеру.

Диктатуру Аміридів (Альманзора та його нащадків, 981 - 1031) християни назвали

похмурими десятиліттями агресивного мусульманства. В Андалусії творили десятки

видатних арабських філософів і літераторів, кордовська бібліотека налічувала 400 тис.

книг, кордовська мечеть після грандіозної реконструкції мала тепер 1400 мармурових

колон (!), але все це фінансувала війна, яка давала Альманзору колосальну здобич (лише

на християн аль-Мансур здійснив 50 (!) вдалих походів). Та для перемог потрібні вояки-

професіонали, і в Кордові з'явилася своя рабська гвардія (з галісійців, кастильців,

балканців, басків тощо), вояків якої прозвали сакаліба (“слов'яни”).

Доки при владі перебував жорстокий і суворий аль-Мансур, сакаліба залишалися зразком

дисципліни, але в 1002 р. він помер, і в Андалусії теж настали часи “солдатських

імператорів”. У роки “великої смути” в Іспанії творили славетні поети ібн Зайдун (1003 -

1071) і Дарадж аль-Касталлі (? - 1030), прозаїк-вільнодумець ібн Хазм (994 - 1063). На

халіфському ж престолі за 25 років змінилося 14 “володарів правовірних”, а християни

розпочали Реконкісту. Авторитет центральної влади катастрофічно занепадав, і в 1031 р.

інститут кордовських халіфів було ліквідовано, а Андалусія розпалася на безліч дрібних

еміратів. Розпорошена мусульманська Іспанія стала першою жертвою “хрестоносців”: у

1085 р. кастильці відвоювали Толедо.

Іспанські мусульмани не могли протистояти закованим у залізо християнським арміям

рицарів і звернулися по допомогу до войовничих Альморавідів з Північної Африки. Після

перемоги мусульман біля Залакки (1086 р.) Реконкісту зупинили, й андалусці знову

зосередилися на культурі.

Поети ібн Абдун та ібн Кузман (1087 - 1160), астроном Абрахам ібн Хійя (? - 1136),

філософи Абрахам ібн Езра (? - 1167) та Ієгуда хал-Леві (? - 1140) прославили Андалусію

на весь ісламський світ, але жорстокі, войовничі й неосвічені Альморавіди не оцінили

культурні здобутки своїх нових підданих, а без підтримки населення Альморавіди не

змогли відстояти іслам на Піренеях: у 1118 р. арагонці оволоділи Сарагосою, а в 1147 р.

впав Лісабон. Андалуські еміри Альгарви, Кордови, Мурсії знову оголосили кожен свою

незалежність. Альморавідська гегемонія в Іспанії залишилася на початку ХІІ ст. лише в

спогадах.

Проте Реконкіста тривала, і в 1150 р. андалусці запросили собі на допомогу Альмохадів,

яким до 1172 р. підкорилися всі мусульманські еміри півострова. Берберські фанатики-

монотеїсти знову розбили християн при Аларкосі (1195 р.), але історія повторилася.

Альмохадська Іспанія (1150 - 1212) зовнішньо теж виглядала центром культури й науки.

Тут творили видатні поети й прозаїки ібн Арабі (1164 - 1240) та ібн аль-Аббар (1198 -

1259), філософ і лікар ібн Туфейль (європ. Абубацер, ? - 1185), письменник Хайя ібн

Якзан, мислитель Маймонід (1135 - 1204) та найвидатніший мавританський філософ-

арістотеліст і природознавець ібн Рушд (європ. Аверроес, 1126 - 1198), проте Альмохади

виявилися ще дикішими й неосвіченішими, ніж їхні попередники Альморавіди. Релігійний

фанатизм і культурна обмеженість “диких берберів” ніяк не уживалися з рафінованою

мавританською культурою, а єдиновірці-визволителі швидко перетворилися на

безкультурних і жорстоких карателів-мракобісів. Почалися репресії проти незгодних і

вільнодумців: у 1190 р. стратили видатного філософа ас-Сухраварді, пізніше (вже в

Африці) Альмохади спалили всі твори ібн аль-Аббара, а його самого вбили, “закидавши

списами”. Славетного філософа ібн Бадджи (європ. Авемпас, ? - 1138) отруїли, а твори

Аверроеса публічно спалили в 1195 р.

Твердолобий берберський фанатизм розчарував андалусців, і Альмохади залишилися сам

на сам з Реконкістою. Результатом стала катастрофа при Лас-Навас-де-Толосі (1212 р.), де

андалусці покинули в розпал битви берберів і втекли, а Альмохади, втративши кілька

десятків тисяч вояків, мусили залишити Іспанію.

За наступні півстоліття християни відвоювали Хаен, Кордову, Севілью, Кадіс, Аліканте,

Мурсію. В руках мусульман зоставалася лише Гранада, де правила емірська династія

Насридів (1231 - 1492).

Гранадський емірат виявився останнім спалахом великої іспано-арабської культури. Її

гордість становлять: унікальне диво мавританської архітектури палац Альгамра (аль-

Хамра - “Червоний палац”), а також доробок поета й прозаїка ібн аль-Хатіба (1313 - 1347).

Саме в мусульманській Гранаді зародилася на початку ХІV ст. корида, без якої немислима