Рубель В.А. Історія середньовічного сходу. Курс лекцій

Подождите немного. Документ загружается.

Іспанія. Але після розгрому мусульман при Саладо (1340 р.) останні бербери покинули

Іспанію, і лише арагоно-кастильські чвари дали змогу Гранаді зберегтися ще протягом 150

років як емірат розпещених, освічених і багатих мусульман та іудеїв, що добре

працювали, вигідно торгували, творили шедеври культури, але розучилися воювати.

В 1492 р. спільне арагоно-кастильське військо (в 1479 р. Арагон і Кастилія стали єдиним

королівством Іспанія шляхом династичного шлюбу) після виснажливої облоги захопило

Гранаду. Останній Насрид Абу Абдаллах Мухаммед ХІІ (європ. Боабділ) покинув Іспанію,

а всі “маври” (араби та євреї) були невдовзі вигнані в Африку. Аль-Андалус упав.

Держава Саадидів (1511 - 1659). У ХVІ ст. майже всі землі колишнього Арабського

халіфату поділили між собою Сефевідський Іран і Турецька Османська імперія. Лише

Марокко зберегло свою незалежність. Магрибці втомилися від чвар, а загроза опинитися

жертвою європейської колоніальної експансії сприяла поширенню централізаторських

настроїв. Що ж до загальноісламських почуттів єднання, то їхньому масовому зростанню

сприяв наплив мусульманських іммігрантів з Іспанії (внаслідок Реконкісти). “Андалусці”

значно збільшили людські ресурси регіону, а також принципово активізували регіональне

господарське життя (останньому сприяв приїзд десятків тисяч кваліфікованих ремісників,

досвідчених землеробів і вояків, купців і лихварів з їхніми капіталами, науковців і людей

мистецтва). Саме на цьому грунті виникло соціальне заворушення, результатом якого

виявилося формування держави Саадидів на чолі з однойменною династією.

Засновник династії Саадидів - Мухаммед ібн Абд ар-Рахман (1511 - 1517) - вважався

шерифом (тобто прямим нащадком Пророка Мухаммеда) і здобув популярність та

авторитет як один з вождів антипортугальського джихаду. Початковий результат

“священної війни” був мізерним, але гасло газавату знайшло відгук у серцях десятків

тисяч марокканців, і Саадиди за кілька років перетворилися на наймогутнішу династію

Магрибу.

Зламавши опір конкурентів (насамперед Ваттасидів), сини Абда ар-Рахмана захопили в

1525 р. Марракеш (зробивши його своєю столицею), в 1549 р. Саадиди окупували Фес, а

недовга чвара між братами-співправителями завершилася перемогою хитрішого й

талановитішого в політиці Мухаммеда аш-Шейха, який, скориставшися

антипортугальськими настроями в Англії й Голландії, отримав від своїх “європейських

союзників” за доступну ціну першокласну вогнепальну зброю. Навіть турки не змогли

поставити на коліна міцний марокканський султанат, і, вигнавши з Північної Африки

португальців, Мухаммед аш-Шейх оголосив себе “еміром мусульман”, спростив

податкову систему, хоч і не зменшив податки, сформував та переозброїв професійну

постійну гвардію. В 1549 р. “емір мусульман” загинув від кинджала турецького шпигуна,

але султанат Марокко вже відбувся як держава.

Досить довго Саадиди, використовуючи англо-португальські та іспано-турецькі

суперечності, вдало уникали зовнішніх воєн і зміцнювали власну економіку, фінанси й

державну централізацію, проте за правління султана Абда аль-Меліка (1576 - 1578)

Марокко знову примусили захищатися португальці.

В 1578 р. молодий португальський король Себастьян, начитавшися рицарських романів

про хрестові походи, авантюрно вдерся в Марокко, мріючи про загальноафриканське

панування Португалії. В битві при Ель-Ксар-ель-Кебір (Алькасарківір) 20-тисячне військо

“нових хрестоносців” спіткала цілковита катастрофа. Португальців оточили й знищили, а

король Себастьян загинув. Португальська експансія видихлась. Іспанія й Англія активно

готувалися до війни між собою (1588 р. - похід “Великої Армади”), турки масштабно

воювали в Європі та Азії, а їхні васали алжирські пірати не могли без османської

підтримки становити загрозу для Марокко. Тоді Саадиди самі спробували перетворитися

на колонізаторів.

Абд аль-Мелік так зрадів перемозі над “хрестоносцями”, що серце його не витримало, і

султан раптово помер, тому вершки з його перемоги зняв наступний султан Ахмед аль-

Мансур (1578 - 1603) - наймогутніший саадидський володар. Частину полонених християн

султан звільнив за шалений викуп, а решті запропонували або смерть (яку обрала

абсолютна меншість), або іслам (який прийняли майже всі) та службу в марокканській

армії.

Відчувши, що небезпека минула, Саадиди самі розпочали грабіжницькі війни проти

багатої золотом західносуданської імперії Сонгай. Щоправда, перший похід провалився:

20-тисячне марокканське військо загинуло в пісках Сахари від нестачі води, але в 1590 р.,

після ретельної підготовки, султан Ахмед аль-Мансур наказав повторити агресію. Добре

озброєний та екіпірований 4-тисячний марокканський експедиційний корпус (куди, крім

арабів і берберів, влили європейських найманців та ісламізованих християн-ренегатів)

очолив досвідчений вояк Джудар (ісламізований іспанець). Після великого й важкого

переходу через палаючу Сахару з 4 тис. живими лишилася чверть, та в битві 1591 р. з 30-

тисячним сонгайським військом агресори здобули нелегку перемогу (далася взнаки

перевага їхньої вогнепальної зброї перед списами й мечами сонгаїв).

Захопивши Західний Судан, марокканські вояки награбували безліч золота, султанська

скарбниця ломилася від багатств, а місцеві продуктивні ресурси поповнилися десятками

тисяч чорних невільників. Проте це був миттєвий успіх, бо східна деспотія в галузі

економіки вміє чудово забирати й розтринькувати, але значно гірше творить. Зламавши

механізм золото-соляної торгівлі, марокканці не створили нічого нового, система

видобування й експорту золота із Судану занепала, гроші султан промарнотратив на двір,

гарем, армію, архітектурні дива та владні примхи. Те ж, що залишилося, знецінила

“революція цін” (унаслідок напливу дешевого золота й срібла з європейських колоній в

Америці), а більшість марокканських вояків, що служили в завойованих землях Судану,

померла від несприятливого клімату й хвороб. Останню надію Саадиди покладали на

марокканський цукор, експорт якого до Європи гарантував раніше фінансову стабільність

режимові, але поява на зламі ХVІ - ХVІІ ст. на світовому ринку дешевого бразильського

цукру (результат безплатної рабської праці на безкраїх фазендах південноамериканських

колоністів) розорила північноафриканських цукровиробників.

Колоніальні потуги не принесли Марокко процвітання, а відкрити нову епоху без

докорінної ломки традиційних соціально-економічних інститутів було неможливим.

Східна цивілізаційна структура арабського суспільства настільки вичерпала свій

потенціал, що реанімувати її не зумів навіть “золотий дощ” із Судану. Проте її зміна

потягнула б за собою нові катаклізми, а чварами й нестабільністю араби вже були ситі. Всі

суспільні прошарки залишалися заінтересованими в стабільності, і ніхто не бажав

помічати, що вона переросла в стагнацію.

Вже на початку ХVІІ ст. Саадиди залишилися без грошей, а з ними втратили й владу. По

смерті Ахмеда аль-Мансура султанат Марокко розпався; в 1659 р. загинув останній

Саадид - Ахмед аль-Аббас.

Виходом із кризи в межах традиційних східних суспільств могла стати лише кривава

мілітаристська диктатура. І її встановила нова шерифська династія Алауїтів (Філалідів),

які, хоч і були берберами, але дивовижно вели свій родовід від Хасана (старшого сина

четвертого халіфа Алі). Запорукою їхніх успіхів стали панісламська пропаганда й

розпалювання мусульманського фанатизму серед сахарських кочовиків, які забезпечили

Алауїтам і військову силу, й гроші (від купецького мита й воєнної здобичі), й моральну

підтримку. В 1666 р. Алауїт Мулай ар-Рашид (1664 - 1672) захопив Фес і оголосив себе

султаном, а його наступник Мулай Ісмаїл (1672 - 1727) завершив воєнним шляхом

возз'єднання Марокко.

Військовий талант, залізна воля й жорстокість дали султанові Ісмаїлу змогу відновити

централізацію, а тотальна мілітаризація - відстояти незалежність. Гвардія темношкірих

абідів (воїнів-рабів) забезпечила тимчасову стабільність, але розклад традиційних

державно-цивілізаційних інститутів свідчив про тотальну кризу східного типу суспільства

в Марокко.

Алауїтську столицю Мекнес оточили міцними мурами, але витрати на фортифікаційне

будівництво й утримання чужинної армії абідів остаточно виснажили продуктивні

ресурси Магрибу. Економіка від стагнації перейшла до падіння, а державні доходи

скоротилися до 150 тис. ліврів на рік4, що було меншим від бюджету найзубожілішого

європейського монарха. В державному діловодстві панував закон хабара, а коли після

смерті Мулая Ісмаїла (1720 р.) 700 його синів (!) розв'язали бійку за престол, кількість

магрибців скоротилася на 1/3, а ті, що вижили, - втратили навіть надію на краще.

Араби прощалися із середньовіччям або в крові усобиць, або під іноземним ярмом.

1Олдридж Дж. Каир. Биография города / Пер. с англ. М., 1970. С.56.

2Цит. за: Королевство Марокко: Справ. М., 1991. С.41.

3Цит. за: Куббель Л.Е. “Страна золота” - века, культуры, государства. М., 1990. С.74.

4Королевство Марокко. С.67.

Лекція 13

Мусульманський Іран та Середня Азія

Виникнення новоперської народності. Держава Саманідів

Держава Газневідів

Сельджуцький султанат

Держава хорезмшахів

Держава Хулагуїдів

Виникнення новоперської народності. Держава Саманідів (875 - 999). Крах

зороастрійської імперії Сасанідів став не просто загибеллю чергової середньовічної

імперії. Зникла перська державність, а з нею перси втратили й своє культурне обличчя,

релігію, самосвідомість, навіть частину побутових традицій. Нація великих політиків,

полководців, науковців і людей мистецтва дивовижно капітулювала перед арабо-

ісламською навалою. Зороастризм був знищений як релігія (бо його мусульмани визнали

язичництвом), а ненависть персів до завойовників проявилася в тому, що більшість

іранців прийняла шиїзм (опозиційний до влади арабських халіфів Омейядів, які

сповідували суннізм). Здавалося, що культурно й етнічно Персія назавжди розтрощена та

ніколи не підніметься з колін, - і тут сталося диво. Народився новоперський етнос з

новоперською мовою й новою перською культурою, яка, хоча й спиралася на іслам, не

стала жалюгідною копією арабської.

Уже за правління халіфа аль-Мамуна (813 - 833) аббасидський намiсник Хорасану Тахір

перетворився на фактично незалежного від Багдада правителя східних провінцій халіфату.

В другій половині ІХ ст. в Хорасані активізувалися хариджити, і на хвилі боротьби з

ісламськими єретиками володарем регіону став колишній мідник Саффар (“Мідник”),

який, будучи персом, спочатку очолив рух антихариджитських газі (“борців за віру”), а

потім скинув Тахіридів, захопивши всі їхні землі.

Жахливий войовник Саффар не знав поразок, його жорстокість наводила страх на

підданих і ворогів, а перед смертю (878) він навіть замахнувся на Багдад. В Ірані й

Середній Азії вирувала політична анархія, коли Насра ібн Ахмеда з роду Саманідів

Аббасиди затвердили своїм еміром у Бухарі.

В перші століття ісламу панівним етносом халіфату були араби, але в Персії їхні гареми

заполонили персіянки, і за 2 - 3 покоління переможці розчинилися в переможених, а онуки

арабів, виховані персіянками, знову відчули себе персами. Спочатку це проявилося на

окраїні халіфату - в Бухарі, де Саманіди (правили тут у 875 - 999 рр.) назвалися

нащадками Сасанідів (по жіночій лінії) й оголосили себе національними перськими

володарями, хоча й ісламського віросповідання.

Скориставшись занепадом Багдадського халіфату, Саманіди приєднали до своїх володінь

Хорасан і поновили міжнародну (в тому числі надзвичайно прибуткову для влади

транзитну) торгівлю. Потроху відбудувалась економіка, перси відгодувалися й після двох

з половиною століть культурної руїни згадали про свою колишню могутність. Правда,

відродження нації - це завжди міф, бо цілком повернути минуле неможливо. Перси

підзабули свою мову, абсолютно забули писемність і поголовно змінили віру, прийнявши

іслам. Жалюгідні спроби відродити в Х ст. зороастризм завершилися в Ірані нічим, але

мусульмани тут уже не були арабами. Так постав новоперський етнос, про появу якого

свідчило виникнення нової перської літературної мови - фарсі (дарі - “двірцева”).

Основні граматичні ознаки новоперської мови майже не відрізняються від пехлеві

(середньоперської), а її лексичну серцевину становлять власне іранські слова, тому

загалом фарсі відносять до індоєвропейської мовної сім'ї. Проте мала ця мова й суттєві

відмінності, пов'язані з наслідками арабо-ісламського завоювання. По-перше, новоперську

лексику майже на 50 % формують слова арабського походження (до яких після

сельджуцького завоювання та воєн з османами додалися шари тюркської лексики).

Другою якісною ознакою фарсі стала писемність: перси з ІХ ст. почали писати арабською

в'яззю, додавши до існуючого арабського алфавіту кілька спеціальних знаків, щоб

пристосувати це письмо до фонетичних вимог новоперської мови.

Новоперський етнос, як і його мова, став результатом органічного синтезу іранського та

ісламського суспільства. У завойовників перси перейняли законодавчі основи (шаріат) та

сімейне право, проте основи матеріальної культури, тісно пов'язані з природно-

кліматичними умовами й географічним розташуванням Ірану, збереглися майже без змін

від сасанідських часів. Орне землеробство й транзитно-посередницька торгівля, як і

раніше, становили фундамент матеріального добробуту персів, у тваринництві

переважали конярство й розведення великої та дрібної рогатої худоби, а славилися

іранські ремісники, як і в минулому, килимами, керамікою, зброєю, карбуванням та

виробництвом тканини з бавовни, вовни та льону. Знову відродилась іранська іригація

(хоча й не в сасанідських масштабах - цьому завадили безперервні війни), з'явилися нові

сорти рису, перси знали 100 сортів винограду, активно вирощували і вживали дині,

кавуни, горіхи, фіги, ячмінь, пшеницю, фініки, виробляли найкращий у світі цукор.

Із зростанням матеріального добробуту перси звернулися до освіти й науки, а панегірист

Рудакі (860 - 941) першим почав складати новоперською вірші, зробивши фарсі

повнокровною літературною мовою. Саме в Бухарі Саманідів народився й почав свій

творчий шлях славетний Абу Алі ібн Сіна (європ. Авіценна, 980 - 1037).

Проте навіть на тлі динамічного економічного розвитку східні традиції розподілу

матеріальних благ перешкоджали якісному поліпшенню життєвого рівня більшості

підданих, що породило соціальні заворушення в саманідській державі. Популярність серед

простолюду здобули егалітарні проповіді карматів, які збунтували в 907 р. Герат і

Нішапур. Традиційне військо бухарських емірів виявилося безсилим ліквідувати

повстанців, і Саманід Нух (943 - 954) теж створив гвардію з тюркських гулямів. Бунти

придушили, але еміри швидко перетворилися на політичних маріонеток у руках рабської

гвардії, й у 999 р. ослаблену саманідську державу легко завоювали тюрки Семиріччя, які

створили наприкінці Х ст. свою державу в долині річок Ілі та Чу. На чолі держави став рід

Караханідів.

Перси знову втратили свою державність, але новоперський етнос склався, чим Саманіди

здобули безсмертя в історії.

Держава Газневідів (977 - 1041). За часів розвалу саманідської держави реальними

володарями Бухари стали тюркські гулями, але жага влади та грошей пересварила

гвардійських генералів і природно, що деякі представники гулямської верхівки змушені

були покинути Середню Азію. Один з таких опальних генералів - син колишнього

саманідського гуляма Себук-Тегін - осів у Газні. Підпорядковані йому 2700 тюркських

гулямів-головорізів становили солідну військову силу, і в 977 р. він став військовим

диктатором, заснувавши тюрксько-гулямську за походженням династію Газневідів, міць

якої яскраво проявилася за правління його сина Махмуда Газневі (Газнійського, 998 -

1030). Ідеологію могутньої імперії становив агресивний ортодоксальний суннізм.

Султан Махмуд виявив себе неординарним правителем. Непереможний войовник,

жорстокий тиран, видатний меценат, рішучий і невтомний адміністратор, лукавий політик

і тонкий дипломат, він наводив жах і водночас викликав повагу сучасників. Хоча на

престол Махмуд ступив у 27 років, сусіди швидко переконалися, що мають справу “не з

хлопчиком, а з мужем”.

Використавши погром Саманідів Караханідами, Махмуд окупував у 999 р. Хорасан та

Афганістан, у 1017 р. захопив Хорезм.

У Бухарі Махмуд запросив до себе на службу за шалену платню Авіценну, але той не

витримав кривавих злодіянь султана і втік до Буїдів.

У 1029 р. Махмуд відібрав у Буїдів Рей, Казвін та Ісфахан, проте основним об'єктом його

агресії стала багата й політично роздроблена (а тому військово безсила) Північна Індія,

куди під гаслом газавату (газв - “набіг”) Газневід здійснив 17 походів.

Пропаганда джихаду й колосальна ганіма забезпечили Махмудові безперервний приплив

бажаючих служити в його непереможній армії, десятки тисяч рабів-індійців поповнили

продуктивні ресурси султанату, а величезна воєнна здобич озолотила фінанси, але

видатки перекрили будь-які прибутки.

Газну прикрасили чудові мечеті й медресе, двір купався в розкоші, армія росла як на

дріжджах. Славетний перський поет Фірдоусі (934 - 1025) присвятив Махмудові свою

гігантську поему “Шахнаме” (“Книга царів”), а енциклопедист Біруні (972 - 1048), який

теж творив у Газні, прославився і як історик, і як астроном. Сам Махмуд мав славу знавця,

бо володів арабською мовою. Платили за культурні здобутки піддані, яких “обдирали наче

баранів”, тому все життя Махмуд як правовірний сунніт придушував народні бунти, що

проходили під релігійними гаслами шиїзму, хариджизму або карматства. Жорстокість

Махмуда, владною опорою якого була войовнича тюркська й афганська мілітаристська

знать, затьмарила будь-які жахи, проте знедолені виробники знову й знову бунтували, не в

змозі платити шалені податки.

Лише державний талант, невтомна енергія та цілковита відсутність милосердя давали

змогу султанові утримувати владу, та смерть деспота стала й смертним вироком його

державі. Син і наступник кривавого султана Масуд (1030 - 1041) не мав жодних

здібностей, крім схильності до пияцтва та розпусти, і в 1040 р. хижацька держава

Газневідів упала під ударами кочових орд огузів-сельджуків - предків туркменів.

Сельджуцький султанат (1040 - 1157) . Іран напередодні сельджуцького завоювання не

мав єдиної державності, але культура тут процвітала. В жанрах новоперської поезії

творили: син раба Фаррухі (? - 1037/1038), звільнений за неперевершений талант лірика;

визнаний ще за життя “царем поетів” Унсурі (970/980 - 1039/1040); вічно життєрадісний

панегірист Менучехрі (? - 1041) і майстер епіко-героїчного віршування Асаді Тусі (ХІ ст.).

До числа архітектурних шедеврів належать соборні мечеті Казвіна, Ардістана та Ісфахана,

прикрашені стрілчастими арками й вигадливим рослинним узором, вплетеним у

геометричну сітку монохромного декору, а вершиною ірано-шиїтської культової

архітектури стали: усипальня імама Рези в Мешхеді та стрілоподібний баштовий мавзолей

у Гомбеде-Кабусі. Палаци Рея, Саве, Нішапура прикрашалися настінним живописом на

сюжети полювання, придворного життя тощо. Але політична роздробленість робила

Персію легкою здобиччю для іноземців, і в ХІ ст. над усім Іраном запанували тюрки.

З тюрками ісламський світ познайомився вже давно: з ними торгували й воювали, але

найбільшої слави зажили тюркські гулями. Їх поважали за войовничість, мужність,

релігійний фанатизм (абсолютна більшість тюрків ставала суннітами), прямоту й чесність,

та до цих рис треба додати вільнолюбство, холоднокровну жорстокість, надзвичайну

злопам'ятність і мстивість та майже поголовну відсутність потягу до “культурних

здобутків цивілізації” - витонченої поезії, ліричної музики, вишуканої їжі, лазні тощо.

Хитрі ісламські політики мріяли використати “простодушних, диких і неосвічених”

тюрків як дисциплінованих і непереможних, але контрольованих владою вояків, та життя

швидко розвіяло ці ілюзії.

Спочатку тюрки захопили владу в ряді ісламських держав, залишаючися формально

рабами-гвардійцями (так сталося в державах Аббасидів, Саманідів, Фатімідів, Айюбідів

тощо), але “апетит приходить під час їди”, і на рубежі Х - ХІ ст., коли суннітський іслам

прийняла більшість корінних тюркських племен Степу, на Близькому Сході з'явилися

перші справді тюркські держави.

До агресії тюрків підштовхнула також посуха, що спіткала Великий Степ у Х - ХІ ст.

Трава й вода стали дефіцитом, і тюркські племена, щоб дістати дозвіл жити в межах країн

ісламу, змушені були теж прийняти іслам, а потім, переконавшися у військово-

політичному безсиллі більшості мусульманських владик, самі взялися за

державотворення.

Першим був союз племен ягма, чигіль і карлук на чолі з династією Караханідів. У 999 р.

вони зруйнували державу Саманідів. Частина тюркомовних племен підтримувала в цій

боротьбі Саманідів, з якими раніше дуже вигідно торгувала, і крах держави бухарських

емірів став для них смертним вироком. Рятуючись від помсти непереможних Караханідів,

ці тюрки тікали хто куди. Було серед цих гнаних племен і заколотне крило огузів

(прототуркменів), вождем котрого в Х ст. став Сельджук ібн Тугак з роду киник -

засновник династії Сельджукідів, ім'я якого поступово поширилося на всі об'єднані

Сельджуком племена.

До появи в Ірані тюрки-сельджуки були типовими кочовиками, жили родами й племенами

з чітко визначеною спадковою степовою знаттю, пасли коней, верблюдів, кіз, биків, овець

(у тому числі цінних курдючних і каракульових), займались облавним полюванням і

обмінювали продукцію тваринництва на зерно й вироби ремесел у осілих сусідів.

Навала Караханідів залишила сельджуків без пасовисьок, без мирних осілих сусідів і без

перспектив на майбутнє в Середній Азії, тому вони попросилися під скіпетр Газневідів. У

1035 р. Газневід Масуд необачно дозволив 4 тис. тюркських сімей поселитись у

Північному Хорасані, намагаючися використати їх як прикордонну варту проти можливої

агресії Караханідів. Проте сельджуків виявилося значно більше, а податкова сваволя та

здирства газневідських чиновників викликали обурення вільнолюбних і гордих

степовиків, і в 1038 р. вони повстали. Для залякування Масуд наказав стратити кількох

своїх гулямів (огузів за походженням - їх розтоптали слоном), а потім рушив у каральний

похід 50 бойових слонів і 100-тисячне військо “особистої гвардії й різного наброду”1. В

битві з 16-тисячною кіннотою сельджуків біля Денданакана (поблизу Мерва) в 1040 р.

частина тюркських гулямів, невдоволена масудівським деспотизмом, приєдналася до

повстанців, а голодну різноплемінну газневідську армію завзяті огузи розбили вщент.

Вождь сельджуків Тогрул-бек Мухаммед демонстративно сів після перемоги на

трофейний масудівський трон і оголосив себе султаном (султан - “влада”).

Тепер сельджуки показали, на що вони здатні. Правління Тогрул-бека (1040 - 1063) стало

епохою безперервних воєнних перемог войовничих тюрків над різноплемінними арміями

розпещених мусульманських володарів. У 1043 р. сельджуки захопили Хорезм, потім

окупували весь Іран, у 1050 р. знищили в районі Вананда вірмено-грузинське військо,

вигнали в 1055 р. з Багдада Буїдів, після чого заляканий халіф аль-Каїм віддав за Тогрул-

бека свою дочку й затвердив за ним усі мислимі титули світського правителя всіх

мусульман. За правління наступного султана Альп-Арслана (1063 - 1072) до складу

сельджуцької держави силою приєднали Вірменію, Азербайджан, Східну Грузію, Сирію,

Палестину (останню відвоювали у Фатімідів), а після розгрому 80-тисячного

візантійського війська (куди входили загони іноземних найманців, у тому числі русичів)

імператора Романа ІV Діогена (1067 - 1071) при Маназкерті (1071) і Мала Азія стала

вотчиною тюрків. У 1072 р. Альп-Арслан загинув у черговому поході.

Сельджуцькі завоювання супроводжувалися надзвичайними звірствами, терором,

тотальним грабунком, масовий голод і чума спустошили більшість близькосхідних міст.

Не дивно, що великий перський поет-ісмаїліт Насір Хосров (1004 - 1075) назвав огузів

“травою біди, що виросла на берегах Джейхуну (Амудар'ї)”2. Але війна війною, а правити

приємніше багатою країною, і за царювання султана Мелік-шаха (1072 - 1092)

Сельджукіди вжили ряд кардинальних заходів для оздоровлення економічного життя.

Реалізатором нової політики “конструктивного деспотизму” став славетний візир Абу Алі

Хасан Тусі, відомий в історії під почесним титулом Нізам аль-Мульк (“Упорядник

держави”, 1017 - 1092).

Докорінного перерозподілу на користь державних (ардал-мамлака) або султанських

(хасса) земель зазнав аграрний фонд. Під прапором войовничого суннізму суттєво

скоротили вакфні володіння шиїтського духовенства, а ікта являла собою лише право

збирання податків з виділених земель замість безпосереднього грошового утримання без

гарантій власності на ці пожалування (чітко в традиціях соціально-економічної структури

східного типу). На купецьких шляхах відбудували хани й караван-сараї (“готелі”). Для

керівництва державою відродили розгалужений бюрократичний апарат, централізовано

відбудували іригаційну систему, а для зміцнення політичної централізації Мелік-шах завів

власну гвардію гулямів. Побідоносні сельджуцькі генерали (Ак Сонкор, Бурсук, Хумар-

Тегін, Сав-Тегін) приєднали до султанату Середню Азію, знищивши залишки Караханідів,

а невтомний Нізам аль-Мульк навів порядок у діловодстві.

Сельджуцька столиця Ісфахан стала світовим центром наук і культури. Медресе Багдада,

Мосула, Басри, Дамаска, Нішапура, Амула, Балха, Мерва, Герата перейшли на нову

програму навчання, яка готувала кваліфікованих чиновників, а не голих науковців (такі

медресе на честь славетного візира прозвали нізамійя). Сельджуцькій епосі належать

імена великого історика Бейхакі (ХІ ст.), філософа аль-Газалі (1058 - 1111), математика,

астронома й поета Омара Хаяма (? - 1123), прозаїка Унсура аль-Маалі (1021 - 1098) і ціла

низка поетів: панегірист і гедоніст Санаї (1070 - 1140), лірик Аттар (1119 - ?), поет,

перекладач з арабської Ансарі (1006 - 1088), сатирик Сузані (1086/90 - 1173) і вже

згаданий фанатик-ісмаїліт Насір Хосров (1004 - 1072).

Навіть дві епідемії чуми (1076 і 1085) не похитнули стабільність султанату, якому певний

час данину в 360 тис. золотих сплачувала навіть Візантія. Фантастичний річний бюджет

Сельджукідів у 215 млн золотих динарів був залізною запорукою від будь-яких

катаклізмів, а врівноваженість і м'якість Мелік-шаха (що мав “приємну зовнішність, повну

талію, високу шию ... носив округлу бороду й вуса” і був “найбільшою перлиною в

намисті сельджуцьких владик”3) з лишком покривалися жорстокістю, енергією та

непохитною волею Нізам аль-Мулька (який “досконало знав науку письма ... і переважав

попередніх і наступних візирів різноманітністю своїх знань та освітою”4).

Однак процвітання імперії виявилося нетривалим. Етно-релігійна строкатість, міжетнічні

конфлікти, нерівномірність економічного розвитку регіонів султанату, невдоволення

сельджуцької знаті максимальною централізацією, султанським деспотизмом і

обмеженням їхніх привілеїв - усе це зробило внутрішню структуру колосальної

клаптикової імперії надзвичайно крихкою, а жахлива руйнівна діяльність ісмаїлітів-

нізаритів стала каталізатором державного розвалу.

Фідаї Хасана ас-Сабаха розв'язали цілеспрямований терор проти найталановитіших і

найенергійніших державних та військових діячів Сельджуцького султанату. Індивідуальні

вбивства - таємні й публічні - паралізували нормальну роботу управлінських структур.

Бути здібним політиком, полководцем, дипломатом, науковцем, чиновником, ідеологом у

державі Сельджукідів дорівнювало смертному вироку, від якого не рятувала ані охорона,

ані високий соціальний статус. У 1092 р. від отруєного кинджала чергового смертника-

фідая впав Нізам аль-Мульк, а Мелік-шах того ж року несподівано захворів і таємниче

помер (можливо, його теж отруїли неоісмаїліти). В 1101 - 1107 рр. невеликі, але добре

озброєні загони нізаритських фанатиків кілька разів нападали на Ісфахан (!), але свою

стлицю сельджуки відстояли. П'ятдесяти років геноциду щодо державної еліти вистачило,

щоб владу в імперії остаточно захопили самодури й егоїсти, які перетворили світову

державу на полігон усобиць та взаємознищення. Суспільство паралізували жах і

шпигуноманія, та ще й хрестоносці завдали сельджукам кілька істотних ударів.

Імперія розвалювалася, незалежними від центру стали сельджуцькі намісники Керману,

Руму й Іраку, які теж проголосили себе султанами, а сини покійного Мелік-шаха

розв'язали криваві усобиці за престол. Перемогу в цій різанині здобув Санджар (1118 -

1157) - останній великий Сельджукід, владу котрого визнали Іран, Хорасан, Хорезм і

Мавераннахр.

Новий султан переніс столицю до Мерва (далі від страхітливих ісмаїлітів), де збудував

кілька мечетей, медресе, обсерваторію, 10 бібліотек і оточив їх неприступними мурами. В

умовах відносної політичної стабілізації потроху відродилась економіка (лише двічі - в

1138 й 1149 рр. - державу вражали жахливий голод і неврожай). Відновилася торгівля з

Далеким Сходом, Індією, Східною Європою, Західною Азією. Податкові збори

стабілізували фінанси, а для заспокоєння знаті майже на повну їхню власність

перетворили формальні ікта.

Гнучкою політикою поступок і заохочень Санджар припинив процес розвалу, багдадський

халіф аль-Мустаршид (1118 - 1135) знову надав великому сельджуцькому володарю низку

пишних титулів (“найвеличніший султан, султан над султанами, найвеличніший

шаханшах” тощо). Санджар почав навіть силою повертати під свій скіпетр “бунтівливих”

сельджуцьких султанів заходу, але хрест на цьому нетривкому й хиткому відродженні

великосельджуцької могутності поставили кара-кидані (кара-китаї) - залишки

монголомовних киданів, які після знищення їхньої держави (імперії Ляо, 907 - 1125)

чжурчженями й китайцями не підкорилися чужоземцям і на чолі з вождем Єлюй Даши

втекли з Північного Китаю через Єнісей та Південний Алтай у степи Східного Туркестану

й Семиріччя.

У 1137 р. “чорних киданів” спробували зупинити Караханіди, які після погрому з боку

перших Сельджукідів визнавали себе їхніми васалами, але в битві біля Ходжента кара-

кидані легко перемогли.

Санджар вирішив використати “священну війну” з язичником гур-ханом (“імператором”

кара-киданів) для підвищення свого авторитету в мусульманському світі й організував цей

похід з помпою і безліччю панісламських обіцянок. Крім професіоналів-гулямів, його

армію поповнили десятки тисяч добровольців-газі (“борців за віру”), і коли в 1141 р. в

Катаванському степу біля Самарканда сельджуки зустріли ворога, армія султана

налічувала до 100 тис. вояків. Але й гур-хан Єлюй Даши не гаяв часу.

В армію кара-киданів влилися десятки тисяч тюркських кочовиків, невдоволених

султанським всевладдям і чиновницьким здирством (самих карлуків до гур-хана

приєдналося 50 тис. - а це були кінні вояки з народження). Єлюй Даши організував

стабільне забезпечення війська їжею, фуражем, а вояки Санджара або грабували, або

голодували.

Сили армій були приблизно однаковими, та гур-хан використав у битві улюблений

киданями обхідний маневр і тактику раптової атаки, і Катаванська битва завершилася

цілковитим жахливим розгромом величезної раті Східно-Сельджуцького султанату

(кількість загиблих мусульман становила від 30 до 70 тис. вояків). Санджар залишився без

армії, а його авторитет харизматичного загальноісламського лідера лопнув як мильна

булька.

Намагаючися виправити ситуацію, султан ввів надзвичайні податки для відновлення армії,

але піддані його “не зрозуміли” й повстали, причому в 1153 р. збунтувалися навіть огузи

(колишні одноплемінники Сельджуків). Каральний похід на огузів провалився,

сельджуцьку армію знищили, а Санджар потрапив до огузів у полон, після чого дикі

кочовики прокотилися вогняною руйнівною лавиною через пів-Ірану. Мерв, Нішапур,

Тус, Джувейн, Ісфараїн були стерті з лиця землі, населення вирізане або продане в

рабство, культурні цінності знищені.

В 1156 р. Санджар утік з полону, але, зламаний морально й фізично, помер у 1157 р., а

його намісники, розрізнені племена огузів і загони селян розв'язали в країні війну всіх

проти всіх. Імперія Великих Сельджуків перестала існувати.

Кривавий морок панував над Іраном 40 років, аж доки Середня Азія й Іран знову не були

об'єднані в єдину державу - імперію хорезмшахів.

Держава хорезмшахів (1172 - 1220). Після Катаванської битви більша частина земель

Середньої Азії потрапила в залежність від кара-киданів, проте панування чужинних

монголомовних кочовиків гнітило місцеве населення (народи тюркських та іранських

мов), тому спокійне життя завойовникам не судилося. До цього треба додати емірські

чвари та грабіжницькі набіги огузів. Життя Мавераннахру перетворилося на суцільне

пекло, і коли під гаслом “священної війни” з “невірними” кара-китаями почав набирати

сили володар Хорезму Текеш (1172 - 1200), його підтримала абсолютна більшість

утомлених безвладдям середньоазіатів.

Зібравши під свої прапори десятки тисяч знедолених і доведених до відчаю

мусульманських фанатиків, хорезмшах Текеш не без зусиль витиснув кара-киданів з

Мавераннахру та посилив оборонні споруди навколо хорезмійської столиці Ургенча

(Гурганджа). Успіхи у звільненні мусульман Середньої Азії від усобиць і гноблення

“невірних” забезпечили Текешові високий авторитет у мусульманському світі, а

населення сусідніх країв, стомлене політичною анархією, прагнуло спокою й покладало

надії на Хорезм. У цьому був секрет карколомних експансіоністських успіхів Текеша та

його наступників.

Протягом 1187 - 1193 рр. владу хорезмшаха визнали Мерв, Нішапур і Серахс, у 1194 р. -

Західний Іран. Із шаленим опором хорезмійці зіткнулися тільки в горах Гуру (суч.

південний захід Афганістану), де панувала гулямська за походженням мілітаристська

династія Гуридів.