Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект
Подождите немного. Документ загружается.
191
ним явищем, як і дезертирство та братання з німецькими та австрій5
ськими солдатами на фронті. Армія все більше підпадала під вплив
більшовиків.
Прорахунки Тимчасового уряду викликали незадоволення народ5
них мас його політикою. Стомлені, розлючені, голодні маси народу
вимагали негайних змін, що було на руку більшовикам. 25 жовтня
(7 листопада за новим стилем) у Петрограді більшовики захопили вла5
ду. Тимчасовий уряд упав. Більшовики утворили новий уряд — Ради На5
родних комісарів — на чолі з В.І. Леніним.
У Києві в цей час ситуація була вкрай заплутаною. Тут ще зберіга5
лись адміністративні органи Тимчасового уряду, які користувалися
підтримкою більшості загальноросійських партій і керівництва Київ5
ського військового округу, діяли державні установи Центральної Ради
і більшовицькі ради. Тому постало природне питання: кому дістанеться
влада? Першими в боротьбу за владу вступили більшовики. 28 жовтня
під їх керівництвом робітники київського заводу «Арсенал» і деяких
інших підприємств підняли повстання проти органів Тимчасового уря5
ду. Центральна Рада зайняла спочатку вичікувальну позицію, але у вирі5
шальний момент, не дивлячись на свою відверто антибільшовицьку
позицію, прийшла на допомогу повсталим з підкріпленням в 8 тисяч
бійців. Скориставшись тим, що основні сили супротивників були ос5
лаблені, Центральна Рада, спираючись на багнети солдатів, прийшла
до влади, військові підрозділи УЦР зайняли усі стратегічні пункти міста
і почали наводити порядок.
Прийшовши до влади в Києві, Центральна Рада прагнула розши5
рити свою владу на всю Україну. Але реально тоді влада Ради обмежува5
лась центральними, північними і західними регіонами. На інших тери5
торіях боротьба за владу між Центральною Радою і радами робітничих
і солдатських депутатів, що контролювались більшовиками, продовжу5
валась аж до кінця 1917 року.
Ще 27 жовтня у зверненні до всіх громадян України Генеральний
секретаріат дав негативну оцінку жовтневому збройному повстанню
і з самого початку вороже поставився до більшовицької влади.
7 (20) листопада УЦР виступила з ІІІ Універсалом, в якому прого5
лошувалось утворення Української Народної Республіки (УНР) як ав5
тономної частини небільшовицької, демократичної Російської респуб5
ліки. На думку багатьох істориків, це була стратегічна помилка
Центральної Ради. В той момент були усі можливості для проголошен5
ня повної державної самостійності України.
Після ліквідації Тимчасового уряду і його представництв в Україні,
невизнання Радянської влади, Центральна Рада і її уряд — Генеральний
секретаріат — стали єдиними господарями в Україні. Їх влада поши5
192
рювалась на 9 губерній. Влада поставила питання про необхідність вирі5
шення питання про приєднання до України деяких районів суміжних не5
українських губерній, в яких більшість населення становили українці.
Центральна Рада проголосила демократичні свободи: свободу сло5
ва, друку, зборів, страйків. В Україні була відмінена смертна кара, земля
проголошувалась власністю усього народу та передавалась селянам без
викупу, встановлювався восьмигодинний робочий день, державний конт5
роль і регулювання промисловості. Центральна Рада зобов’язувалася
розпочати мирні переговори. Правда, здійснення соціально5економіч5
них програм відкладалось до проведення виборів до Українських Уста5
новчих зборів, що неоднозначно було сприйнято в суспільстві.
Діяльність Центральної Ради привернула увагу іноземних держав.
Деякі з них визнали УНР і прислали своїх представників для встанов5
лення дипломатичних відносин з Україною. Першими це зробили Фран5
ція та Англія.
Проголошення УНР стало видатною подією в житті українського
народу. Це був черговий етап у розвитку української національно5де5
мократичної революції. Сам факт проголошення та утворення УНР і ви5
знання її статусу як складової частини Російської федерації був сприй5
нятий позитивно більшістю населення України. Прихильників повної
незалежності серед самих українців було небагато і вони не мали
значного впливу в масах. Деякі історики пояснюють це тим, що рівень
національної самосвідомості в українському суспільстві був досить
низьким.
Всупереч своїм обіцянкам, Центральна Рада не розв’язала ні аграр5
ного, ні робітничого, ні національного питань. Проти селян, які розпо5
чали поділ поміщицьких земель, висилались каральні загони. 15 листо5
пада Генеральний секретаріат видав наказ місцевим органам влади про
придушення селянських виступів проти поміщиків силою зброї. На
промислових підприємствах України зростало безробіття, проблему
якого Центральна Рада вирішила розв’язати досить своєрідно. З метою
хоч трохи розрядити революційний настрій, що наростав серед робіт5
ників, вона прийняла постанову вислати з Києва всіх неукраїнців, нібито
з метою боротьби з безробіттям.
Серед населення усе наполегливіше стали лунати голоси про не5
обхідність скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, який, за прикладом
Радянської Росії, передав би владу робітникам і селянам.
Перший з’їзд Рад України повинен був відбутися 4 грудня 1917 року
у Києві. Але на нього крім законно обраних делегатів прибули і чис5
ленні представники Центральної Ради. Тоді делегати з’їзду Рад в знак
протесту Центральній Раді покинули ці збори і переїхали в Харків, де,
об’єднавшись з делегатами ІІІ з’їзду Рад Донецького та Криворізького
193
басейнів, проголосили себе І Всеукраїнським з’їздом Рад. Він розпочав
свою роботу 11 (24) грудня. На другий день роботи, 25 грудня, з’їзд про5
голосив Україну Республікою Рад, обрав Центральний Виконавчий
Комітет Рад України та проголосив Центральну Раду поза законом,
а усі її постанови і рішення недійсними. Центральному виконавчому
комітету Рад з’їзд наказав негайно розповсюдити на території України
усі декрети і розпорядження уряду Радянської Росії — про мир, землю,
робітничий контроль над виробництвом, про демократизацію армії, про
розширення прав органів місцевого самоврядування. З’їзд прийняв
рішення про зміцнення федеративних зв’язків з Радянською Росією.
28 грудня 1917 року у відповідності з рішеннями І Всеукраїнського з’їзду
Рад було утворено перший робітничо5селянський уряд України — На5
родний секретаріат на чолі з Г. Пятаковим.
Таким чином, на початку 1918 року на території України діяли два
уряди, які наполегливо стверджували, що кожен з них — український
і робітничо5селянський. Почалась «війна декретів». Харківський уряд,
за яким стояли російські більшовики, поступово розширював терито5
рію Радянської України. Так, вже в грудні більшовики прийшли до вла5
ди в Катеринославі, в січні 1918 році більшовики вигнали калединців
з Донбасу. Згодом радянська влада перемогла в Полтаві, Чернігові, Одесі,
Миколаєві, Херсоні, Вінниці, Кам’янці5Подільському, Жмеринці та
інших містах і селах України.
Більшість робітників підтримувала радянську владу, селяни актив5
ної участі в політичній боротьбі не брали і очікували, хто переможе.
Для Центральної Ради ситуація в Україні складалась досить неспри5
ятливо. Погіршилися відносини з більшовицькою Росією. Центральна
Рада, яка не приховувала своїх антибільшовицьких настроїв, проводи5
ла і відповідну антибільшовицьку політику. Спочатку за її наказом були
розпущені більшовицькі військові частини в Україні, їх роззброїли
і вислали за межі республіки. Одночасно уряд вирішив пропустити че5
рез Україну частини донських козаків, що повертались з фронту і були
вороже налаштовані проти Радянської влади. Звичайно, Центральна
Рада бачила в донських козаках своїх однодумців в боротьбі за майбут5
ню демократичну федеративну Росію. Усе це викликало рішучий про5
тест Раднаркому РСФРР. 16 грудня 1917 р. РНК Російської федерації
направила українському уряду маніфест5ультиматум за підписом
В. Леніна і Л. Троцького, в якому, визнаючи УНР як автономну держа5
ву, вимагав допустити в Україну озброєні частини радянської Росії, за5
боронити донським козакам повертатися з фронту через територію Ук5
раїни, надати допомогу більшовицьким військам на Південному фронті
в боротьбі з генералом О. Каледіним, припинити роззброєння радян5
ських збройних сил в Україні.
194
18 грудня український уряд відхилив ультиматум Леніна — Троць5
кого. З цього конфлікту почались воєнні зіткнення між Радянською
Росією і Україною, які продовжувалися з перервами до кінця листопада
1921 року.
На початку січня 1918 року Раднарком розпочав повномасштабну
війну проти Центральної Ради. Російська армія чисельністю близько
60 тис. матросів та червоногвардійців, під загальним керівництвом
В. Антонова5Овсієнка, почала наступ на Київ. Збройну боротьбу за владу
розпочав і харківський уряд.
Для Центральної Ради ситуація ускладнювалась тим, що до цього
часу її авторитет в суспільстві остаточно упав, так як в соціально5еко5
номічній сфері довгоочікувані перетворення не відбувались, їй ні на
кого було опертись в змаганнях з більшовицьким урядом. Навіть своєї
власної армії Центральна Рада не мала. Розпропаговані солдати,
більшість робітників в містах, а в селах біднота підтримували харків5
ський уряд.
Упродовж січня більшовицькі війська зайняли Лівобережжя. Цент5
ральна Рада не змогла організувати дієвого опору. Кілька сотень сту5
дентів та гімназистів, які виступили назустріч більшовицьким військам,
майже усі загинули 16 (29) січня під Крутами, на схід від Ніжина. Голов5
ними причинами поразки військ Центральної Ради у війні з радянсь5
кою Росією стали прорахунки і недоліки самої української влади. Кері5
5вництво Центральної Ради так і не спромоглося створити боєздатну
національну армію. Негативну роль в долі Центральної Ради відіграло
невдоволення більшої частини населення внутрішньою політикою УЦР,
тому більшість українців зайняла нейтральну позицію до подій, що роз5
вивались. Українських солдатів приваблювали обіцянки радянського
уряду роздати селянам землю і припинити війну. Фатальну роль відігра5
ла і впевненість керівництва УЦР в тому, що війна між «соціалістични5
ми» державами не можлива в принципі, а тому до війни воно було пси5
хологічно не готове. В результаті УЦР в вирішальний момент історії
не змогла повести за собою широкі народні маси.
Під впливом наступу більшовицьких військ, які у 20 разів перева5
жали сили Центральної Ради, її керівництво пішло на повний розрив
з російським центром. До цього його підштовхували і зовнішні обста5
вини. Ведучи переговори в Брест5Литовську з німецьким командуван5
ням, Центральна Рада не мала надій підписати з ним угоду доти, доки
Україна формально залишалася частиною Росії.
В таких умовах, у ніч на 12 (25) січня М. Грушевський оголосив
ІV Універсал. Усі українські партії проголосували за нього. Проти вис5
тупили російські соціал5демократи і БУНД. Універсал проголосив Ук5
раїну незалежною суверенною державою. «Віднині Українська Народна
195
Республіка є самостійною, незалежною, вільною, суверенною Держа5
вою українського народу. З усіма сусідніми державами, а саме Росією,
Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною і іншими ми бажаємо жити
в злагоді і приязні, але жодна з них не може втручатися в життя само5
стійної Української Республіки…». Центральна Рада заявила, що долю
України повинні визначати Українські Установчі Збори, до їх скликан5
ня Центральна Рада залишатиметься верховним органом влади. Гене5
ральний секретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів.
Прагнучи повернути довір’я селян, Рада 19 січня зробила ще один ра5
дикальний крок — ухвалила закон про ліквідацію права власності на
землю.
Проголошення незалежності України і заклик до миру відбулись
в той час, коли значна частина України вже була зайнята більшовиць5
кими військами. Не було єдності і в самій Раді. Незабаром В. Винни5
ченко під тиском міжпартійних незгод подав у відставку. Раду Народ5
них Міністрів очолив український есер З. Голубович, однак вона
протрималась у Києві лише 10 днів.
16 січня в Києві розпочався збройний виступ окремих частин місько5
го гарнізону і робітників заводу «Арсенал», спрямований проти УЦР.
Повстання було придушене з надзвичайною жорстокістю — понад
200 робітників потрапили до полону і були безжалісно розстріляні, за5
гальні втрати повсталих перевищували тисячу чоловік.
Але розгром повстання не врятував саму Центральну Раду. Її керів5
ництво змушене було перебратися з Києва до Житомира, а 21 січня 1918 р.,
радянські війська під командуванням офіцера російської армії С. Му5
равйова почали артилерійський обстріл столиці. П’ять діб ураганного
обстрілу перетворили життя киян на пекло. 26 січня червоні війська
увійшли в Київ. За наказом Муравйова в столиці почалась кривава різа5
нина, жертвами якої стали тисячі жителів української столиці.
28 січня було проголошено утворення Української Робітничо5Се5
лянської Республіки. Центральний Виконавчий Комітет з його Народ5
ним Секретаріатом в Харкові проголошувались вищою владою. Украї5
на оголошувалась складовою частиною Російської федерації, з повною
єдністю у справах внутрішньої і зовнішньої політики з Раднаркомом
Росії.
В цих умовах єдиним порятунком Центральної Ради був мир із цен5
тральними державами (Німеччина, Австро5Угорщина, Туреччина і Бол5
гарія) та їх підтримка в війні з Радянською Росією. Тому Генеральний
секретаріат Центральної Ради вирішив направити делегацію в Брест5
Литовськ, де в той час йшли переговори між німецьким команду5
ванням і делегацією більшовицької Росії про підписання сепаратного
миру.
196
Взагалі підписання мирного договору
між Німеччиною, Росією і Центральною
Радою було одним з найбільш складних
проблем післяжовтневого періоду.
Ініціатива мирних сепаратних перего5
ворів належала більшовикам. Почались переговори ще 20 листопада
1917 року в Брест5Литовську, де тоді знаходився штаб німецьких
військ. Результатом першого етапу переговорів було підписання
2 грудня угоди про перемир’я. 9 грудня почалися переговори про
підписання мирного договору між державами Четвертного Союзу та
Радянською Росією.
24 грудня 1917 року Генеральний секретаріат направив ноту «дер5
жавам, що воюють і нейтральним», в якій стверджувалось, що участь
представників УНР на переговорах необхідна, так як влада Раднаркому
на Україну не розповсюджується. 26 грудня уряд УНР одержав офіційне
запрошення взяти участь в переговорах, незважаючи на те, що Україна
ще не мала статусу незалежної держави.
Під час переговорів німецьке командування дало зрозуміти делегації
Центральної Ради, що для підписання мирного договору з Німеччиною
та її союзниками Україна повинна офіційно оголосити про повний роз5
рив державних зв’язків з більшовицькою Росією.
Керуючись рішенням ІV Універсалу, Центральна Рада проголосила
себе єдиним правомочним політичним органом, який може вести пе5
реговори від імені усієї України. Держави німецько5австрійського бло5
ку визнали Україну незалежною державою, а її делегацію на перегово5
рах — правомочною вести переговори. Відомо, що канцлер Німеччини
Вільгельм 26 січня написав на полях телеграми, про проголошення
ІV Універсалу Центральної Ради: «Браво! Тепер ми можемо негайно за5
ключити з нею союз». 27 січня (9 лютого) 1918 р. мирний договір між
Українською Народною Республікою і державами австрійсько5німець5
кого блоку було підписано. Він став першим мирним договором
у світовій війні, що тривала. Цим миром Четвертний союз визнав УНР
як самостійну державу, визначив західний кордон України, встановив
з нею дипломатичні стосунки, регулював обмін військовополоненими,
а також господарські зносини і взаємний обмін товарами.
УНР зобов’язувалась протягом першої половини 1918 р. поставити
Німеччині та Австро5Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2750 тисяч пудів м’я5
са, 400 млн. штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію та про5
мислову сировину, перш за все вугілля.
Таким чином, ця угода стала легальним прикриттям пограбування
України, яка в цей час майже вся була під владою більшовиків. Як зга5
дував В. Винниченко «уряд Центральної Ради не мав уже ніяких сил
Окупація України австро
німецькими військами.
Падіння Центральної
Ради
197
і ніякого значення в краї». Не дивно, що пункти про економічні «сто5
сунки» були таємними, так як було зрозуміло, що вони можуть обурити
громадськість і створити несприятливі обставини для майбутньої діяль5
ності Центральної Ради.
Після підписання Брестського договору уряд УНР звернувся до
німецького уряду з проханням про військову допомогу, яка б дозволила
звільнити Україну від більшовицьких військ. Українська делегація мала
на меті прийняти в Україні обмежений 305тисячний корпус, причому
сформований з військовополонених українців. Але якраз в цьому інте5
реси України і держав блоку істотно розійшлись. На Україну почали
наступ багатотисячні регулярні військові частини німецької і австрій5
ської армії, що дало змогу новим окупантам без особливого опору і втрат
вигнати з території республіки погано навчені і озброєні більшовицькі
частини і фактично окупувати всю Україну.
Формально у Києві і по всій Україні після вигнання більшовиків
була відновлена влада Центральної Ради. Фактично ж встановлювався
військовий окупаційний режим. З самого початку розпочалися конф5
лікти Центральної Ради з німецькими військовими чиновниками, які
активно втручались в українські внутрішні справи. Становище самої
Центральної Ради було дуже непевним. Населення прохолодно зустрі5
ло повернення старого уряду, який в умовах німецької окупації прак5
тично втратив авторитет і владу. Німці поводили себе з Центральною
Радою вже жорсткіше. Окупанти прагнули здобути хліб, а безладдя
і політика українського уряду викликали у них сумніви щодо спромож5
ності України виконати економічні зобов’язання. Тому досить швидко
між Центральною Радою і німецьким командуванням загострились про5
тиріччя і назрів конфлікт.
24 квітня 1918 року представники німецького командування в Ук5
раїні зустрілися з генералом П. Скоропадським. Перед новим претен5
дентом на владу в Україні німці поставили умови, за яких він міг отри5
мати підтримку німецької адміністрації: визнання умов Брестського
миру, розпуск Центральної Ради, відмова від скликання Установчих
зборів, відновлення приватної власності на землю, усунення від влади
на місцях земельних комітетів, дозвіл на вільну торгівлю, оплата Украї5
ною перебування окупаційних військ.
Після досягнення домовленості зі Скоропадським німці посилили
тиск на Центральну Раду. 25 квітня 1918 р. головнокомандуючий німець5
кими військами видав наказ про запровадження на території України
німецьких польових судів, 26–27 квітня німці роззброїли українську
дивізію синьожупанників, 28 квітня на засіданні Центральної Ради
арештували двох українських міністрів, а в приміщенні Центральної
Ради було проведено обшук.
198
День 29 квітня 1918 р. став останнім у діяльності Центральної Ради.
В останній день свого існування вона ухвалила Конституцію УНР. Ук5
раїна проголошувалась суверенною, демократичною, парламентською
державою з поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову. Прези5
дентом УНР було обрано М.С. Грушевського. Це змусило німецьку оку5
паційну владу форсувати започаткований переворот.
Цього ж дня на з’їзді земельних влас5
ників П. Скоропадський був проголоше5
ний гетьманом України. Після 135місяч5
ного існування Центральна Рада, як перша форма української державності
доби національно5демократичної революції, перестала існувати.
Центральна Рада проіснувала в Україні тринадцять з половиною
місяців (з 3 березня 1917 до 29 квітня 1918 р.). За цей період вона встиг5
ла вирішити цілий ряд важливих проблем: відновила в Україні дер5
жавність, встановила дипломатичні стосунки з багатьма державами,
підписала Брестський мир, почала процес українізації, проголосила
демократичні права і свободи. Але не всі дії Центральної Ради були по5
слідовними і вчасними. Усе це, а, головне, небажання прискорити вирі5
шення соціальних питань призвели до її краху.
У ніч на 30 квітня під контроль П. Скоропадського перейшли всі
урядові структури. П. Скоропадський видав маніфест — «Грамоту до
всього українського народу»,— в якому повідомлялось про розпуск Цент5
ральної Ради і земельних комітетів. Проголошувались відновлені права
приватної власності на землю. Одночасно вийшли «Закони про тимча5
совий державний устрій України», які віддавали гетьману всю виконав5
чу та законодавчу владу, оголошували його «верховним воєводою»
армії та флоту. Всі закони, видані УЦР, скасовувалися, а назва
держави Українська Народна Республіка замінювалась новою —
Українська Держава. Гетьман фактично виконав усі вимоги німець5
кого командування.
Почались переслідування представників українських соціалістич5
них партій. Було введено цензуру у видавництві, заборонено будь5які
несанкціоновані збори, розігнано органи місцевого самоврядування.
Партії соціалістичної орієнтації перейшли на нелегальне становище.
Соціальна програма гетьманівського уряду різко відрізнялась від
політики Центральної Ради. Указом гетьмана земля знову поверталася
поміщикам з покриттям їм усіх завданих збитків. У липні 1918 року було
прийнято закон «Про засоби боротьби з розрухою сільського господар5
ства», що передбачав примусове використання в поміщицьких маєтках
реманенту селян. Відновились безжальні реквізиції продовольства
в рахунок брестських домовленостей, практика кривавих придушень се5
лянських виступів.
Гетьманщина, її внутрішня
та зовнішня політика
199
Намагаючись зупинити спад виробництва і забезпечити вивіз
у Німеччину і Австро5Угорщину промислової сировини, окупаційна
і гетьманська адміністрації прагнули примусити робітників працювати
більш інтенсивно, у зв’язку з цим були заборонені страйки, вста5
новлювався 125годинний робочий день. Широко застосовувались
локаути.
Нові порядки, запроваджені урядом і місцевою адміністрацією,
каральні експедиції, організовані за підтримки німецького командуван5
ня, викликали широкий опір в Україні. Практика кривавих репресій
викликала по усій Україні стихійні повстання селян. Найбільшого роз5
маху війна селян з окупантами і власним урядом досягла в Київській
і Чернігівській губерніях, на Катеринославщині, особливо в районі
Гуляй5Поля, де повстанців очолив Н. Махно. За даними німецького
генерального штабу в Україні загинуло 19 тисяч солдатів і офіцерів
німецької армії.
Активізували свою діяльність ліві есери, які вважали ефективним
засобом боротьби індивідуальний терор. Від їх бомби загинув в Києві
німецький фельдмаршал Ейхторн. Самому Скоропадському пощасти5
ло уникнути смерті. На Україні діяли антигетьманські організації росій5
ських поміщиків5дворян «Київський національний центр» та «Союз
відродження Росії». Активно діяли і інші антигетьманські терористичні
організації. З метою посилити конфлікт гетьмана з німцями одна з та5
ких організацій підірвала 6 липня 1918 року порохові склади в Києві.
В результаті терористичної акції 10 тисяч киян залишились без житла,
тисяча чоловік загинуло, багато було поранених.
На хвилі зростаючого невдоволення режимом різко зросла чи5
сельність партії більшовиків. У різних містах України виникло близько
200 підпільних організацій і груп. У липні 1918 року І з’їзд комуністич5
ної партії України, який проходив у Москві, завершив роботу по об’єд5
нанню розрізнених більшовицьких організацій в єдину партію. З’їзд взяв
курс на підготовку збройного повстання і захоплення влади в Україні.
У резолюції з’їзду «Україна і Росія» підкреслювалося, що відокремлен5
ня України має тимчасовий характер і пов’язане з чужоземною окупа5
цією. Повстання проти інтервентів мало сприяти «відновленню рево5
люційного возз’єднання України з Росією». Почалось формування двох
повстанських дивізій.
Між тим уряд Скоропадського розгорнув активну діяльність всере5
дині і за межами України. Він досяг політичних успіхів в справі визнан5
ня України за кордоном як незалежної держави. Діяльність міністерст5
ва закордонних справ на чолі з М. Василенком і Д. Дорошенком сприяла
обміну посольствами з 12 країнами. В травні розпочалися перего5
вори з делегацією Російської федерації про підписання мирного
200
договору та урегулювання міждержавних стосунків. 12 червня у Києві
було підписано попередню угоду про припинення війни між Україною
та Росією, а також про відновлення залізничного та поштово5телеграф5
ного зв’язку. Гетьман домагався від Росії визнання кордонів України в її
етнічних межах. Зокрема, він намагався приєднати до України всю
Холмщину, Крим і заселені українцями райони Бессарабії, Курської та
Воронезької областей. В жовтні переговори було призупинено, тому що
радянська делегація почала втручатися у внутрішні справи України.
Керівник делегації X. Раковський сам пізніше визнавав свої зв’язки
з місцевими комуністами і обговорення з ними питання про держав5
ний переворот.
За досить короткий термін уряду Скоропадського вдалося досягти
позитивних змін в економіці. Відновився рух на залізницях. Міністерст5
во фінансів сформувало бюджет, створило та запровадило до обігу ук5
раїнську валюту (гривню) забезпечену природними багатствами Украї5
ни і цукром.
Вражають досягнення уряду Скоропадського в сфері національно5
культурного будівництва. Гетьман зробив досить успішну спробу украї5
нізувати державний апарат, який майже повністю складався з росіян —
колишніх царських чиновників (майже уся українська інтелігенція була
в опозиції до гетьманського режиму). В усіх державних установах
і військових частинах були створені курси українознавства.
Уряд проводив активну політику зі створення системи національ5
них навчальних закладів. Зустрівшись з опором частини педагогів і бать5
ківських комітетів, міністр народної освіти та мистецтва М. Василенко
пішов обхідним шляхом: російські гімназії він вирішив не українізува5
ти, а засновувати українські поряд з ними. Як результат — восени
1918 року в країні існувало вже близько півтори сотні українських
гімназій, у тому числі сільських. Було прийнято закон про обов’язкове
вивчення української мови та літератури, а також історії та географії
України в усіх середніх школах. Для початкової та середньої школи по5
чали випускати підручники.
Рішенням уряду в жовтні 1918 року в Києві та Кам’янці5Подільсько5
му були відкриті два нові українські університети. В уже існуючих Хар5
ківському, Київському та Одеському почали працювати кафедри україн5
ської мови, літератури, історії та права. Товариство «Просвіта» та земство
заснували історико5філологічний факультет в Полтаві. У листопаді
1918 р. була створена Українська академія наук, яка мала три відділи:
історико5філософський, фізико5математичний та соціально5економіч5
ний. Першим її президентом було обрано В. Вернадського.
Великої уваги уряд Скоропадського надавав розвитку самобутньої
української культури. Так, в серпні 1918 року в Україні була організова5