Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект

Подождите немного. Документ загружается.

221

Радянський уряд провів ряд заходів, щодо стабілізації і покращання

продовольчого становища в Україні. Так постановою ВУЦВК, УСРР від

19 квітня 1921 року «Про відродження і зміцнення сільського господар5

ства України» передбачалось виділення значних фінансових і мате5

ріальних ресурсів на розвиток матеріальної бази сільського господар5

ства. З метою більш конкретної та дієвої допомоги селу було утворено

акціонерне товариство «Село — допомога». За підтримки цього това5

риства селяни отримали значну кількість посівного матеріалу, робочої

худоби, сільськогосподарського інвентарю тощо. У 1923 році було ство5

рено Сільськогосподарський банк України, який надавав цільові кре5

дити селянам на розширення посівів технічних культур і на придбання

відповідного інвентарю, добрив, робочої худоби та інших необхідних

товарів. 19 травня 1923 року рішенням ВУЦВК і РНК УСРР продоволь5

чий податок був замінений єдиним грошовим.

Звільнившись від загрози реквізицій, селянські господарства швидко

відновили свою продуктивність. У 1925–1926 році виробництво зерна

в Україні майже досягло рівня 1913 року, загальний збір зернових на5

близився до середньорічних показників п’яти довоєнних років. У 1927–

1928 господарському році розміри валової продукції сільського госпо5

дарства республіки перевищили рівень врожаю 1913 року. Життєвий

рівень селянства помітно виріс.

Але обсяг товарної продукції, що надходив на ринок з села, в по5

рівнянні з довоєнним періодом скоротився і вже не задовольняв потреб

міського населення і промисловості, що розвивалася.

Основною причиною скорочення кількості товарного хліба було те,

що до революції його головними постачальниками на ринок були по5

міщицькі господарства і господарства заможних селян (куркулів). Перші

повністю, а другі частково були ліквідовані більшовицьким режимом,

а адекватної заміни їм не було. Після ліквідації поміщицького землево5

лодіння і роздачі землі селянам, зросла кількість селянських господарств,

які більше орієнтувались на збільшення власного споживання, ніж на

ринок. Більшовицький уряд економічними і адміністративними засо5

бами підтримував незаможних і середніх селян, стримуючи ініціативу

заможних господарів. (Хоча, треба сказати, що політика непу сприяла

розвитку ринкових відносин на селі. Так, урядом було дозволено здава5

ти землю в оренду і використовувати найману працю (батраків), але під

контролем держави). Однією з причин зниження рівня товарності

сільськогосподарської продукції була низька культура виробництва,

але уряд не поспішав збільшувати капіталовкладення в розвиток аг5

рарного сектора економіки. В політиці керівництва не було єдиної

думки щодо пріоритетів відносно промисловості і сільського гос5

подарства. Наприкінці 205х років радянський уряд зробив остаточ5

222

ний вибір на користь розвитку промисловості за рахунок сільського

господарства і утворення шляхом насильницького об’єднання селян5

ських господарств колгоспної системи.

Запровадження нової економічної політики сприяло і розвитку про5

мисловості. Більшовики в умовах господарської розрухи були неспро5

можні вирішувати одночасно проблему відбудови і легкої, і важкої

промисловості. Для цього не вистачало ні досвіду, ні коштів, ні відповід5

них спеціалістів. А життя вимагало вирішувати проблеми в короткий

час. Тому нова економічна політика передбачала передачу дрібної

і частини середньої промисловості в оренду організаціям (кооперати5

вам, комнезамам, артілям тощо) або приватним особам, інколи навіть

і колишнім власникам. Так, в оренду в Україні було передано

5200 підприємств, що становило більш ніж половину всього націоналі5

зованого фонду. В руках держави залишилась вся важка промисловість,

надра, добувна промисловість — усе те, що більшовики називали «ко5

мандними висотами».

В основу діяльності підприємств у період непу було покладено прин5

цип господарського розрахунку, що значно розширювало їх са5

мостійність. На перше місце в оцінці діяльності підприємств висувався

прибуток як основа життя і діяльності колективу підприємства. Прибу5

ток державних підприємств повинен був стати джерелом розширення

і вдосконалення виробництва, фінансування державних витрат на інші

галузі народного господарства, соціальні програми тощо.

Особливістю госпрозрахунку в умовах непу було наділення само5

стійністю не окремих підприємств, а галузевих територіальних трестів,

які об’єднували споріднені виробництва. В Україні трести почали ство5

рюватися навесні 1921 року. На базі заводів і шахт Лисичанського райо5

ну в Донбасі було організовано трест «Хімвугілля». Макіївський, Пет5

ровський і Юзівський металургійні заводи об’єднав трест «Південсталь»;

діяв «Цукротрест», Український текстильний трест; залізорудну промис5

ловість об’єднав Південнорудний трест. Підприємства хімічної промис5

ловості розподілилися між трьома трестами: «Хімвугілля», «Скло5 сода»,

«Коксобензол».

Одночасно з трестами в Україні почали утворюватися синдикати —

організації із закупівлі сировини, планування торговельних операцій та

збуту продукції ряду трестів. Їх діяльність стосувалась організації опто5

вих ярмарків, заснування товарних бірж, і сприяла формуванню рин5

ку засобів виробництва. У 1928 році на долю синдикатів припадало

80–90 відсотків загального товарообігу промислової продукції.

Особливого значення уряд надавав відродженню Донбасу. З 1926 по

1929 роки 30 відсотків шахт було електрифіковано, прибуток від видо5

бутку вугілля зріс в 3,3 разу.

223

В електроенергетиці почалось будівництво ряду великих об’єктів

згідно з планом ГОЕЛРО — Штерівської і Чугуївської ДРЕС, Дніпров5

ської гідроелектростанції.

В УРСР було відкрито 32 великих заводи сільськогосподарського

машинобудування. Більше половини їх продукції вивозилось в інші рес5

публіки. У 1922 році на Кічнаському машинобудівному заводі біля Олек5

сандрівська (зараз Запоріжжя) було випущено перший радянський трак5

тор, а в 1924 році там почалось виробництво важких гусеничних

тракторів «Комунар». Уже у 1926 році довоєнний (1913 р.) рівень вироб5

ництва промислової продукції в країні було перевершено, а частину

капіталовкладень вперше вдалося направити на новобудови.

Нова економічна політика сприяла ліквідації зрівнялівки в оплаті

праці. Поступово відміняли натуральну оплату і замінювали її грошовою,

одночасно враховували кількість і якість праці. До початку 1923 року за5

робітна плата в легкій та харчовій промисловості майже досягла довоєн5

ного рівня. З рівнем заробітної плати в важкій промисловості все було

не так просто, там процес відновлення йшов нерівномірно і досить по5

вільно. Одна з основних причин — криза збуту, яка виникла наприкінці

1923 року, коли промтрести підняли ціни на свою продукцію. В резуль5

таті ціни на промислову продукцію перевищили ціни на сільськогос5

подарську продукцію в 3,9 разу. Це не могло не призвести до падіння

попиту селян на промислові вироби, почався процес затоварення. По5

вільна реалізація продукції значно скоротила фінансові можливості

підприємств, їх обігові кошти, і, як результат,— перебої з виплатою за5

робітної плати на підприємствах, скорочення виробництва.

Вихід знайшли у вольовому адміністративному регулюванні ціно5

вої політики. Держава визначала ціни на вугілля, іншу сировину. РНК

СРСР прийняла постанову про зниження роздрібних цін. Перед трес5

тами було поставлено завдання добиватися зниження собівартості про5

дукції. З оптової торгівлі, особливо на селі, почали витісняти приват5

ний капітал і замінювати його споживчою кооперацією. В результаті,

уже весною 1924 року оптові ціни на промислову продукцію знизились

майже на третину, а на деякі товари селянського попиту ціни стали ще

нижчими.

З утворенням УРСР було проголоше5

но курс на національне відродження, роз5

виток культури, зростання національної

самосвідомості народу. Ця політика отри5

мала назву «українізація».

Формальним початком українізації можна вважати декрет РНК

УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно5

виховних і культурно5освітніх установ» та декрет ВУЦВК і Раднаркому

Суспільнополітичне та

культурне життя в Україні.

Національнокультурне

відродження

224

від 1 серпня того ж року «Про заходи забезпечення рівноправності мов

і про допомогу розвитку української мови». Нова політика не обмежу5

валась виконанням цих декретів і здійснювалась у кількох напрямах:

залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійно5

му та державному апараті; запровадження української мови в державне

управління та партійні справи, розширення її вживання в освіті, пресі,

видавничій діяльності, заохочення розвитку української культури

і науки.

«Українізація» зустріла сильний опір насамперед серед неукраїн5

ської або русифікованої верхівки КП(б)У. В партійному середовищі була

поширена теорія «боротьби двох культур». Захисник цієї теорії секре5

тар ЦК КП(б)У Дмитро Лебідь писав у квітні 1923 р.: «Поставити перед

собою завдання активно українізувати партію, себто робітничий клас...

це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з ви5

щою культурою міста».

Таким чином, згідно з теорією Д. Лебедя історично склалися і функ5

ціонують дві культури: міська, пролетарська — російська, і селянська —

українська. А так як гегемоном соціалістичної революції є пролетаріат,

то йому повинна належати і культурна гегемонія, а українська селянсь5

ка культура в майбутньому відімре. Дискусію з Лебедем і його однодум5

цями очолив М. Скрипник. Він стверджував, що український пролета5

ріат, в основному російський або русифікований, лише тоді зможе

побудувати соціалізм, повернути на свій бік український народ, насам5

перед селянство, якщо сам стане на бік селянства в національному пи5

танні.

ХІІ з’їзд РКП(б) в 1923 році підтримав політику «коренізації», тоб5

то культурного відродження народів, що входили до складу СРСР. На

Україні ця політика отримала назву «українізації». Ця політика мала на

меті посилення контролю з боку партійного керівництва над національ5

ними окраїнами, розгорнути вплив на місцеве, в тому числі і україн5

ське, населення і керівництво процесами національного відродження

в регіонах. Велику роль в проведенні цієї політики в Україні відіграли

М. Скрипник, О. Шумський, які, займаючи високі посади в україн5

ських урядових структурах, мали реальну можливість сприяти розши5

ренню сфери вживання української мови в республіці, а також укріп5

ленню зв’язків української культури зі світовою, а також з культурами

інших народів СРСР.

Рушійною силою «українізації» стала українська інтелігенція. Ак5

тивно підтримували цю політику М. Грушевський, Д. Багалій, М. Куліш,

відомі українські літератори, композитори, діячі культури та мистецт5

ва. Саме вони стали ініціаторами дискусії про місце України в складі

СРСР, про її історію та майбутнє.

225

У середині 205х років 80 відсотків населення республіки складали

українці, 20 відсотків — представники інших національностей. В регіо5

нах, де компактно проживали представники національних меншин,

створювались національні адміністративно5територіальні одиниці —

німецькі, російські, польські, єврейські, болгарські та інші. Національні

райони утворились в основному в Харківській, Запорізькій, Луганській,

Одеській, Херсонській областях, на Криворіжжі, Маріупольщині, Во5

лині, Донбасі. У відповідності з декретом ВЦЦВК від 1923 року в Ук5

раїні проголошувалась рівність усіх мов і підкреслювалась необхідність

надання допомоги у справі розвитку української мови. Для проведення

українізації була утворена спеціальна комісія на чолі з секретарем ЦК

КП(б)У В. Затонським.

До 1927 року в Україні було створено 21 національний район: 9 ро5

сійських, 7 німецьких, 3 болгарських, 1 польський, 1 єврейський. В рес5

публіці діяли національні театри, які давали вистави єврейською, мол5

давською, польською, німецькою, грецькою та болгарською мовами.

З національними меншинами працювали сотні бібліотек, хат5читалень,

десятки клубів, а також велика кількість національних шкіл.

З 1925 р. відбувалася посилена «українізація» партії та державного

апарату. Державні службовці повинні були складати іспити з україн5

ської мови, хто не володів мовою, міг втратити роботу. Частка українців

у КП(б)У зросла з 23 відсотків у 1922 р. до 60 відсотків у 1933 р. Проте

українці зосереджувались переважно на нижніх щабелях партійної

ієрархії. У ЦК КП(б)У у 1924 р. українці становили 16 відсотків, у 1925 —

25 відсотків, у 1930 — 43 відсотки. Від моменту утворення Компартії

України і аж до смерті Сталіна посади першого (генерального) секрета5

ря її ЦК обіймали росіяни, поляки, євреї, поволзький німець — тільки

не українці (за винятком короткочасного секретарювання від грудня

1921 до квітня 1923 р. Дмитра Мануїльського, якого Сталін називав «ли5

повим націоналом»).

Таким чином, основними напрямками «українізації» були: розши5

рення сфери вживання української мови, в тому числі в партійних та

урядових структурах (у 1922 році українською мовою велось близько

20 відсотків справ, в 1927 — уже 70 відсотків; в 1923 році українці ста5

новили 35 відсотків державних службовців і 23 відсотки членів партії,

в 1927 році — відповідно 54 і 52 відсотки); «українізація» освіти (у 1929 році

більш ніж 80 відсотків загальноосвітніх шкіл і 30 відсотків вузів були

україномовними); відродження української преси і книгодрукування

(у 1927 році більше половини книжок видавались українською мовою);

українізація радіомовлення, впровадження української мови в військо5

ву справу (у військові навчальні заклади і резервні частини); україні5

зація церкви (у 1921 році з’явилась Українська автокефальна пра5

226

вославна церква — УАПЦ; а греко5католицька взагалі була здавна ук5

раїнською; створення умов для всебічного розвитку національних

меншин.

В ході здійснення «українізації» (коренізації) уряд республіки зуст5

рівся з проблемами і труднощами, долати які було досить не просто.

Це, по5перше, опір з боку російських шовіністів в партійному і держав5

ному апараті; по5друге, негативне ставлення до політики українізації

частини населення (перш за все міського, особливо в східних регіонах

України), по5третє, відсутність достатньої кількості педагогічних кадрів;

і, нарешті, таємний нагляд, а згодом і відкриті переслідування та цьку5

вання прихильників «українізації», звинувачення їх в «буржуазному

націоналізмі» та репресії з боку ОДПУ.

Центром «українізації» став наркомат освіти, якому підпорядкову5

вались всі ділянки культури. Наркомом освіти був Олександр Шумсь5

кий, а після його усунення 1927 р.— Микола Скрипник, який щиро вірив

у можливість поєднання комунізму з національним визволенням ук5

раїнців, у власний український шлях до соціалізму і комунізму. Україн5

ська освіта своїми успіхами значною мірою завдячувала особистій діяль5

ності Скрипника. І взагалі, українське відродження особливо помітним

було в галузі розвитку освіти, літератури, мистецтва та науки. Безпереч5

но, що культурний рівень того чи іншого народу визначається, насам5

перед, рівнем його освіченості.

У 1929 р. в УСРР діяло 80 відсотків шкіл, понад 60 відсотків техні5

кумів і 30 відсотків інститутів з українською мовою навчання. Понад

97 відсотків українських дітей навчалося рідною мовою. Якщо у 1922 р.

республіка мала не більше десятка україномовних газет і журналів, то

у 1933 р. з 426 газет 373 були українські. Робилися спроби українізувати

навіть армію — з цією метою в Харкові було створено Школу червоних

старшин. Почався процес дерусифікації українських міст, якому спри5

яв масовий наплив до них українського селянства, спричинений колек5

тивізацією та індустріалізацією.

Важливим напрямом культурного будівництва в роки непу була

ліквідація неписьменності населення. У грудні 1919 р. в Росії з’явився

декрет про ліквідацію неписьменності, в якому підкреслювалося, що все

населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобо5

в’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою — за бажан5

ням. У травні 1921 р. аналогічну постанову ухвалив Раднарком УСРР.

До компанії з ліквідації неписьменності було залучено профспілкові

та комсомольські організації, комітети незаможних селян, кооперати5

ви, працівників загальноосвітньої школи та культурно5освітніх установ.

Крім того, в подоланні неписьменності брали участь особи, що мали

якусь освіту (у порядку трудової повинності і з оплатою праці). Гаслом

227

того часу було: «Письменний! Навчи неписьменного». У 1923 р. було

створено добровільне товариство «Геть неписьменність!» на чолі з голо5

вою ВУЦВК Г. Петровським. Активістів лікнепу, більшість яких була

представлена вчителями, називали по5воєнному — культармійцями.

Товариство дуже швидко завоювало авторитет в українському суспільстві,

до нього залучались нові активісти, таким чином уже у 1924 році воно

налічувало понад 300 тисяч активних членів. На кошти товариства ут5

римувались понад дві з половиною тисячі пунктів ліквідації неписьмен5

ності, в яких навчалося близько 100 тисяч чоловік, закуповувались

підручники і допоміжна література.

Держава не лише забезпечувала безкоштовне навчання в гуртках

лікнепу, а й надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітни5

ки звільнялися на дві години від праці зі збереженням заробітної плати,

селянам надавалася 20 відсоткова знижка для обов’язкового страхуван5

ня майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох

національностей. Було організовано понад 120 культармійських універ5

ситетів для надання методичної допомоги активістам лікнепу, зростала

кількість шкіл і пунктів ліквідації неписьменності. На кінець 1925 року

їх було вже понад 13 тисяч, у них навчалось близько 540 тисяч чоловік,

в тому числі понад 200 тисяч жінок.

В цей час в Україні працювали школи для малописьменних (в 1924 ро5

ці таких шкіл було більше тисячі). Особливо багато таких шкіл відкри5

валось в сільській місцевості. В цілому в республіці в 205х роках через

систему закладів з ліквідації неписьменності та мережу шкіл для мало5

письменних здобуло освіту кілька мільйонів чоловік.

У галузі народної освіти у 1924 р. було поставлено завдання розпо5

чати підготовку до запровадження чотирирічного обов’язкового почат5

кового навчання дітей. У містах України це завдання було виконане за

кілька років. Проте в цілому по Україні у 1927/28 навчальному році поза

школою ще залишалося близько 35 відсотків дітей шкільного віку. Про5

тягом 205х років кількість неписьменних скоротилась з 70 відсотків до

43 відсотків дорослого населення.

Серйозною проблемою залишалась проблема педагогічних кадрів,

хоч на початку 205х років в системі Наркомосвіти працювало 140 тисяч

працівників, вчителів катастрофічно не вистачало.

Шкільний перепис, проведений у грудні 1927 р., показав, що серед

учителів лише 22,9 відсотки мали вищу або середню спеціальну освіту.

Решта закінчили середню або навіть початкову школу. Отже, проблема

вчительських кадрів була найгострішою, особливо якщо взяти до уваги

необхідність багаторазового розширення мережі шкіл. Вона розв’язу5

валася шляхом істотного збільшення кількості педагогічних інститутів

і технікумів, скорочення терміну навчання в них, зростання системи

228

курсового навчання. Розвиток шкільної освіти вимагав додаткових гро5

шових витрат. Держава збільшувала асигнування на освіту в міру по5

ліпшення економічного становища. В 1923–1925 роках державна

підтримка освіти зросла у сім разів. Школи стали отримувати нове об5

ладнання, підручники. Збільшився прийом дітей до шкіл, поліпшилось

матеріальне становище вчителів.

Великою загальною державною проблемою та проблемою органів

народної освіти була дитяча безпритульність (тисячі дітей залишилися

після світової і громадянської воєн сиротами без даху над головою). Та5

ким дітям надавалась допомога, організовувались спеціальні дитячі зак5

лади: дитячі будинки, колонії, комуни. До роботи в цих дитячих уста5

новах залучались вихователі та вчителі.

В цілому в 205х роках у справі боротьби з неписьменністю і органі5

зації освіти для дітей шкільного віку було досягнуто великих успіхів.

В середині 205х років почалась реальна підготовка до впровадження обо5

в’язкової початкової освіти дітей віком 8–11 років.

Відбудова народного господарства, необхідність реконструкції ста5

рих та поява нових підприємств і галузей промисловості на порядок ден5

ний поставили питання про підготовку кадрів спеціалістів різної квалі5

фікації для потреб народного господарства: від кваліфікованих

робітників і техніків до спеціалістів вищої категорії — інженерів і керів5

ників підприємств.

Кваліфіковані робітничі кадри готувались в школах фабрично5заводсь5

кого учнівства та професійно5технічних школах. Упродовж 205х років ці

школи підготували сотні тисяч кваліфікованих робітників не лише для

України, але й для інших республік СРСР.

Країна відчувала гостру потребу в спеціалістах високої кваліфікації.

В Україні створювались нові вищі навчальні заклади та технікуми.

В 205х роках було здійснено перебудову спеціальної вищої та середньої

освіти (технікуми в той час прирівнювались до інститутів і давали вузь5

ку інженерну та спеціальну освіту). Нові вищі навчальні заклади, що

відкривались в Україні готували спеціалістів для усіх, без винятку, галу5

зей народного господарства, освіти, охорони здоров’я, права тощо.

У великі вузівські центри перетворились такі міста України як Харків,

Київ, Одеса, Дніпропетровськ. Вже в 1921 році в Україні діяло 43 інсти5

тути та 145 технікумів, в яких працювало більше трьох тисяч викладачів

і навчалось понад 27 тисяч студентів. А всього протягом 205х років

у вищих навчальних закладах України вищу освіту отримало понад

60 тисяч спеціалістів.

Радянський режим, з підозрінням ставився до «буржуазних спец5

іалістів», але мирився з ними в силу необхідності. Найголовнішим

у сфері культури завданням радянського уряду була прискорена підго5

229

товка спеціалістів робітничого походження. «Ми повинні вербувати

своїх управителів з рядів свого класу»,— підкреслював В. Ленін.

Для вихідців із робітничого класу було відкрито «зелену вулицю» для

вступу до вищих навчальних закладів. Від цих абітурієнтів не вимагало5

ся ні свідоцтва про закінчення середньої школи, ні вступних іспитів.

Але полегшені правила прийому не розв’язували проблему створення

«робітничої» вищої школи: від студентів вимагалися знання. Тому при

вищих навчальних закладах стали відкриватися робітничі факультети.

Перші з них були організовані у 1921 р. при Київському політехнічному

та Харківському технологічному інститутах. На робітфаки відряджали5

ся комсомольці і комуністи, члени комнезамів, червоноармійці. Перше

масове відрядження робітничої та селянської молоді до інститутів (по5

над 4 тис. чоловік) відбулося у 1933 році. Робітфаківці забезпечувалися

гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії.

У 1921 році постановою Народного комісаріату охорони здоров’я

України і Головнауки в Харкові було відкрито перший в Україні фарма5

цевтичний інститут, який став флагманом фармацевтичної освіти в рес5

публіці. Інститут готував фармацевтів вищої кваліфікації аптечного

профілю; спеціалістів з дослідження харчових і смакових якостей речо5

вин, предметів домашнього вжитку; фахівців з судово5хімічного аналі5

зу, а також спеціалістів для хіміко5фармацевтичної промисловості. Ве5

личезний внесок в справу підготовки висококваліфікованих фахівців

і викладачів зробив доктор фармацевтичних і хімічних наук професор

М.А. Валяшко, який виховав близько 30 вчених5фармацевтів.

У 205х роках уряд велику увагу приділяв розвитку вітчизняної на5

уки. Після ліквідації (з 1920 р.) університетів наукові дослідження

в УСРР зосереджувалися переважно в установах Української академії

наук. Установчі збори УАН відбулися у листопаді 1918 р. Очолив Украї5

нську академію наук великий вчений, основоположник геохімії, біоге5

охімії та радіогеології В. Вернадський. До першого складу дійсних членів

УАН увійшли також історики Д. Багалій і О. Левицький, економісти

М. Туган5Барановський і В. Косинський, сходознавець А. Кримський,

літературознавець М. Петров, мовознавець С. Смаль5Стоцький, право5

знавець Ф. Тарановський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко,

геолог П. Тутковський.

У зв’язку з відмовою у квітні 1921 р. В. Вернадського від виконання

своїх обов’язків президентом УАН було обрано колишнього міністра

освіти та культури в уряді гетьмана П. Скоропадського, одного з про5

відних організаторів української академічної науки М. Василенка.

У червні 1921 р. уряд УСРР схвалив положення, згідно з яким академія

визнавалася найвищою науковою державною установою республіки.

Після укладення Ризького миру з Польщею стало ясно, що Україну, як

230

і до революції перетинатиме міждержавний кордон. Тому УАН назвали

Всеукраїнською академією наук. Такою назвою декларувався намір

об’єднати в межах однієї організації наукову інтелігенцію всієї Украї5

ни. На Українську академію наук покладалось завдання координувати

і організовувати діяльність наукових установ республіки та окремих вче5

них, вивчати досягнення світової науки, спрямовувати розвиток науки

і техніки у відповідності до потреб народного господарства.

У 205х роках ВУАН існували три відділи — історико5філологічний,

фізико5математичний та соціально5економічний. У першому з них особ5

ливо плідно працювали Інститут української наукової мови, етногра5

фічна та археографічна комісії. У 1921 р. було організовано Археологіч5

ний інститут. Після повернення в Україну у 1924 році М. Грушевського

істотно пожвавилися дослідження з історії України. В цьому напрямку

активно працювали М. Слабченко, Д. Яворницький, С. Єфремов,

А. Кримський.

У фізико5математичному відділі ВУАН працювала найбільша

кількість академічних кафедр — 30. На світовому рівні провадилися дос5

лідження на кафедрах прикладної математики (Д. Граве), чистої мате5

матики (Г. Пфейффер), математичної фізики (М. Крилов). В Українсь5

кому фізико5технічному інституті у Харкові, де деякий час працював

І. Курчатов, вчені5фізики розробили кінетичну теорію плазми. Праця

Л.Ландау з цієї проблеми стала основою для дослідження термоядерно5

го синтезу. Новим словом у розвитку науки і техніки стали розробки

українського вченого Є. Патона з проблем електрозварювання металів.

У галузі селекції та генетики рослин і тварин плідно працювали М. Хо5

лодний, А. Сапегін, В. Юр’єв, до здобутків яких можна віднести впро5

вадження науково обґрунтованих сівозмін. Безцінний внесок у бороть5

бу з епідеміями зробили українські вчені М. Гамалія та Д. Заболотний.

Всесвітньо відомими були наукові праці видатного вченого5офтальмо5

лога В. Філатова.

Соціально5економічний відділ ВУАН теж мав здобутки найвищої

якості у багатьох наукових напрямках. Особливо плідно він працював

під керівництвом М. Птухи. У галузі історичної науки активно і плідно

працювали такі відомі вчені, як Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Гру5

шевський.

205ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літе5

ратури та мистецтва. Великою популярністю користувалися твори про5

заїків І. Микитенка, М. Хвильового, А. Шияна, Ю. Яновського, поетів

М. Бажана, В. Сосюри, М. Рильського, П. Тичини, драматургів І. Кочерги,

М. Куліша та ін. У галузі образотворчого мистецтва плідно працювали

М. Бойчук, Ф. Кричевський, М. Нарбут, А. Петрицький, М. Самокиш

та ін., в музичному мистецтві — Г. Верьовка, М. Вериківський, П. Ко5