Шилов Ю.О. Давня історія України в контексті світової цивілізації

Подождите немного. Документ загружается.

161

слово поганство (від лат. ‘селянство’). Що ж то за мораль, ідеологія,

культура загалом, де бути селянином і народником — гріх і ганьба!?

Та ж сама — з юдейсько-сіонськими, людиноненависницькими щодо

гоїв і людства засадами, на яких зросли і “світові релігії” (які буцімто

не існували до написання Біблії), й дискредитований вже “інтерна-

ціоналізм”, і знахабнілий нині “глобалізм”.

Отже, потрібно чітко знати і розуміти:ставсяречовиннийпро-

грессуспільства заформою;засуттюж—деградаціялюдсько-

го єства, відрив його від польової першооснови матеріального

світу. Проте й деградація має позитивну кінцеву спрямованність,

бо спричиняє переродження існуючого антропологічного типу Homo

sapiens у невідомий поки що Homo noeticus. Слід пам’ятати, що шлях

переродження-мутації може спиратися переважно або на польову

суть, або ж на речовинну форму; перший (общинна традиція якого

більш-менш збережена “відсталими народами”) буде оптимальним

варіантом, а другий (виявлений вже у революціях і світових війнах

“цивілізованих народів”) — надзвичайно болючим.

Вище наведено перестороги давньоруських волхвів щодо майбут-

нього розвитку Русі й слов’ян загалом. Отже, у 860–988 рр. по-ново-

му повторилася ситуація кінця розквіту Аратти у 2750–2200 рр. до

н. е. Араттські брахмани, оберігаючи суспільство від міцніючої при-

мари рабовласництва шумерського типу, визнали, напевно, за краще

саморозпустити свою державу, аби зберегти притаманний їй (і до неї)

общинний лад. Тоді традиції образно-інтуїтивного світосприйняття,

а отже, і влада жерців-правителів, були ще досить міцними. А от русь

кі жерці жили в інший час; вони стали значно слабші від своїх попе-

редників, — і повторити їх засіб рахманам-волхвам не вдалося. Проте

спроби — повстання проти хрещення Русі й кілька століть ще пото-

му — були. Але траплялися також випадки допомоги волхвів прий-

няттю християнської віри… Нині, зважаючи на описані першопричи-

ни зміни влади, тих повстанців слід вважати героями, а “зрадників

одвічної віри” — провидцями. Перші дбали про традиційну честь, але

по суті вели народ до самознищення; другі ж рятували народу життя,

формально безчестячи його. Рівнодіюча цих протилежних тенденцій

працювала на розкручування діалектичної спіралі історії, на пере-

родження суспільства, а також людей (див. вище про Homo sapiens >

Homo noeticus).

Наслідки діяльності волхвів-“зрадників” в оптимальному руслі

майбутнього розвитку силомиць хрещеної Русі розкриті Б. О. Риба-

162

ковим [Язычество древних славян; Язычество древней Руси. — М.,

1981, 1987]. Суттєвих висновків, схожих до наведених вище, академік

Рибаков не робив. Він обмежився вказівкою на певні формальні про-

яви: несподіванимнаслідкомхрещення (у988р.)ставнебувалий

розквіт язичництва упродовж ХІ–ХІІІ ст., напередодні татаро

монгольської навали; таким чином установилося двовір’я,— так

встановилосядвовладдя,в якому одвічна общинність трудящих по

чала співіснувати з новітньою владою воїнів. Зміст цього прояву до-

сить очевидно розкрив історик А. Г. Кузмін [2003], зосередивши увагу

на аріянському напрямі хрещення Русі князем Володимиром, який

установив практичне двовір’я.

Наступна, посткиївська Русь — її прадавнє ядро, невдовзі звіль-

нене від навали татаро-монголів Великим Князівством Литовським

і козаками — акцентувала в тому двовір’ї прабатьківську віру, що

відповідало хрещенню Литви найпізніше в Європі: у 1386–1391 рр.

Отже, слов’янське православіє найсуттєвіше, серед інших христи-

янських конфесій, зберегло попередню рідновірську (православну,

тобто язичницьку) основу. Причому не тільки у народних традиціях

Великодня, Масляної, Купала тощо, а й церковного старчества. Воно

складалося із мудрих провидців (формально — монахів, але по суті —

жерців), які керували своїм офіційним начальством. Тож можна при-

пускати існування таємної угоди між вищими ієрархами священнос-

лужителів, а також княжою владою Володимира і його спадкоємців;

угоди щодо хрещення і долі Русі загалом. Така гіпотеза дає підстави

вважати 1000-літній термін “прокляттям волхвами хрещеної Русі”,

закляттям, після якого мають статися нечувані зміни. У ХХ ст. від

Різдва Христа-Спасителя вони справді почалися.

Щоб розібратися в оцих змінах, слід придивитися до історії Євро-

пи від початку її хрещення, приблизно від моменту завершення Влес-

книги (879 р.). Услід за нею постали інші свідоцтва величі язичниць-

кої культури слов’ян, дбайливо зібрані Ярославом Мудрим у його

знаменитій бібліотеці. Вона схована і відома тепер лише “Велесовою

книгою”, “Гімном Бояна”, “Голубиною книгою” (християнизованим

розділом Вєди слов’ян, повністю знайденою в Родопських горах на-

прикінці ХІХ ст.), кількома уривками й назвами творів тієї частини,

яка опинилася серед приданого Анни Ярославни, королеви Франції і

на рубежі ХVIII–ХІХ століть була повернена до Росії. А 1185 року за-

сяяло “Слово о полку і гореві Ігоря Святославлича”, яке дослідники

163

цілком слушно вважають передвісником західноєвропейської епохи

Відродження (від межі ХIV–XV ст.).

Історики трактують епоху Відродження античної, язичницької

культури як початок виходу європейської культури із глухого кута

самогубства, в який завели її біблійні доктрини “первородного грі-

ха”, “праці як спокути”, “кінця світу” тощо. Проте лише деякі фахівці

сягають сутності питання й враховують зазначений вище початок на

Русі власного Відродження відразу ж після хрещення (за Б. О. Рибако-

вим і А. Г. Кузміним), тобто не пізніше межі Х–ХІ ст.

За Відродженням потяглася епоха Реформаціїцеркви, що узур-

пувала було посередництво між БОГОМ і Людством аж до продажу

гріхів-індульгенцій. Найбільшою перемогою Реформації стало відді-

лення державою церкви. Цей удар по релігійноідеологічній біблійної

доктрині феодалізму було закріплено епохою Просвітництва на

родів, доведених тією доктриною до божевілля, до нищення інквізи-

цією інтелектуальної еліти як “єритиків” (а насамперед — “язични-

ків”, які залишалися хранителями одвічних суспільних засад).

Виділимо ще одну досить промовисту обставину: республікансь-

кий устрій Запорозької Січі козаків і складену за їхнім Звичаєвим

Правом “Конституцію” 1710 року. Засновники “історичного матері-

алізму” вважали це явище початком демократизації нової Європи.

Проте то був аж ніяк не “початок”. Ні, козацька держава була своєрід-

ним мостом через смертоносне урвище класових і церковних роз-

братів, який Русь зберегла для Європи та й Світу; міст між берегами

ЯзичництваіНеоязичництва (‘Націоналізму’ та ‘Неонаціоналізму’,

висловлюючись сучасною термінологією), розмежованих примарою

біблійної ‘Загальнолюдськості’ та утвореного згідно з її ідеями марк-

систського Інтернаціоналізму. Коли ж Русь сама в 1917 р. спіткнула-

ся наприкінці того мосту, то встигла ще ощасливити світ родиною

Рерихів, світочами Неоязичництва.

Загальновизнано, що епоха Просвітництва призвела до Науково

технічної революції. Але мало хто вважає НТР завершенням певного

циклу в розкручуванні спіралі розвитку цивілізації. Нагадаємо, що її

початок покладено близько 7000–6200 рр. до н. е. державою Араттою,

виникнення якої було зумовлено вкоріненням Великої неолітичної

революції. ВНР і НТР — початок і кінець, історичні полюси І вит-

ка розвитку Земної цивілізації. Чому? Тому що першою революцією

було розпочато, а другою завершено освоєння речовинних проявів

матеріального світу. Це в плані так званої “матеріальної (правиль-

164

но казати речовинної) культури”. Щодо “духовної (польової) куль-

тури” епохи НТР, то суттю її стало Неоязичництво, започатковане

взаємоспрямованними (з Індії до Європи й Америки — та навпаки)

місіями Блаватської, Вівекананди, Рерихів. Вони вийшли на завер-

шення циклу, розпочатого колишнім Відродженням. Його титани

ХIV–XVI ст. шукали опору — проти самознищення європейської

цивілізації — в греко-римських часах, а зазначені діячі ХІХ–ХХ ст.

поглибилися до основи тієї опори й віднайшли найпершу з них в

індоєвропейських часах: в Аратті-й-Аріані, згідно з дослідженнями

Шилова на рубежі ХХ–ХХІ століть. Так було завершено 600-річний

пошук природного виходу європейської та й світової культури зі “сто-

яння на голові, з розтисненим серцем історії”, відкрито перспективу

циклічно-закономірного повернення культури до основного її поло-

ження “на ногах, зі стисненим серцем”.

Нині політики, культурологи, церковники визнають, що саме Нео-

націоналізм став основою відродження наприкінці ІІ тис. н. е. багатьох

народів і людства загалом. Проте вони ніяк не бажають визнавати це

й за ‘Неоязичництвом’. У 1994–1996 рр. дійшло вже до церковного

прокляття родини Реріхів і осудження (Ватиканом та ін.) Право-

славія — за їхню насиченність язичництвом (‘націоналізмом’ індоєв-

ропейсько-слов’янського типу). І “культурне людство” проковтну-

ло цей рецедив інквізиції та ще й почало повертатися до біблійного

“духу й букви” (тобто до юдаїзму, єврейського націоналізму-‘язич-

ництва’). В історичній науці — зокрема в її перших розділах, які до-

сліджує здебільшого археологія — цей поворот набув форми “семіти-

зації” Трипілля та споріднених культур благодатного Причорномор’я

(Л. Л. Залізняк, П. П. Толочко, В. В. Отрощенко); натомість слов’ян

й інших “індоєвропейців” підштовхують шукати свою прабатьківщи-

ну в снігах Далекої Півночі (Н. Р. Гусєва, О. Г. Дугін). Простежується

ідеологічна спрямованість таких “досліджень”, намагання звести їх

до новітнього прочитання Біблії. А. Г. Кузмін [2003] занадто оптиміс-

тично вважає, що “активне втручання деяких учених допомогло зу-

пинити цю диверсію”.

Що це, кінець того життєдайного оздоровлення європейської і за-

гальнолюдської культури, яке розпочали титани Відродження? Ні, це

ознака завершення розпочатого Відродженням циклу.

Весь цикл відродженняпідвалинєвропейськоїкультури — від

античних до індоєвропейських включно — слід розуміти ось як. Біб-

лійна ідеологія змирилася зі своєю поразкою, якої зазнала від Лео-

165

нардо да Вінчі та інших і навіть користується плодами їхньої пере-

моги, бо та не сягнула далі форми й античності, співзвучних історії

й якості Біблії. А Реріхи та інші перемогли вже по суті — яка відкри-

лася їм, завершувачам епохи Просвітництва, не в античній, а в знач-

но глибшій ведичній культурі. Ця суттєва перемога підвела біблійну

доктрину до ліквідації. Цього церква прийняти не в змозі, тому й про-

клинає. А першопричини регресу громадської думки, пов’язаного із

цим прокляттям, — в її тяжінні до логіко-аналітичного світосприй-

няття, у нерозумінні суті НТР, зростанні страху перед змістом НТР

як носієм “кінця світу”, буцімто передбаченого Біблією. Але це не

кінець для неї й освячених нею класових суспільств. Нині замість

хреста-розп’яття часів рабовласництва слід прийняти хрестоподібну

формулу світоладу:

+ З —

— де речовинні форми взаємодіють із польовою суттю, а позитивні

прояви буття “+” протистоять негативним проявам небуття “–”. Пере-

буваючи (у змісті) на перетині цих сил, носії розуму (точніше: сприй-

мачі-перетворювачі Інформафійного ПОЛЯ, або “БОЖОЇ Волі”)

діють, найчастіше, у двох напрямах: +С і Ф–; епохи переважання тієї

та іншої тенденції постійно чергуються. Вихід із зазначеного вище

регресу та страху (перед “кінцем світу” і “світовою революцією”) — у

природному воротті від сучасного 1) переважання смертоносного “–”

до життєдайного “+” історичного процесу; 2) від “вмирання на голо-

ві” до “життя на ногах”; 3) від “розширення” до “стискання серця іс-

торії”.

Наш розгляд виходу почнемо з пункту 3: з ритмічної зміни станів

культурно-історичного розвитку. Постійне розтиснення серця іс-

торії (тобто поляризація культури) є самогубством, а не прогресом;

чергове стиснення (синкретизація) є закономірною необхідністю, а

не регресом. Тож було вже стиснення (Язичництво), наступає й нове

(Неоязичництво). А між ними був і досі переважає розбрат народів

і людства загалом. Це закономірно, потрібно для збільшення енергії

розвитку. Нині її стало занадто багато, можливість вибуху критично

зросла. Далі так тривати не може. Така ситуація здатна спричинити

не лише світові війни, а й виродження, смертельний інфаркт цивілі-

166

зації — який Біблія трактує як “кінець світу”. Спасіння — в чергово-

му, закономірному переході цивілізації до синкретичного стану куль-

тури, коли знімаються протиріччя між її науковими й політичними

(логіко-аналітичними), мистецькими та релігійними (образно-інтуї-

тивними) та іншими полярними проявами.

Протиріччя між “–” і “+” знімає не тільки об’єктивний плин історії,

а й суб’єктивні зусилля людей, які “за” і “проти” природного перебігу

явищ. Отже, переходимо до розгляду пункту 1 (див. вище).

Політичний інтернаціоналізм і релігійна ‘загальнолюдськість’ — що

його спричинила — людяні на словах, але криваві на ділі. Їхні діла —

війни й голодомори, знищені верстви, народи, культури. Хижацтво

юдеїв, сіоністів, марксистів — лише третинні прояви об’єктивного,

природного процесу. Вториний прояв — це зосередженість отих “хи-

жаків” у семітсько-єврейській етнокультурі. А первинна, надлюдська

основа — в об’єктивному призначенні тієї етнокультури бути діалек-

тичним “–” загальнолюдської цивілізації. Цей “мінус” споріднений

із речовинними, формальними проявами матерії (“із плоттю людсь-

кою”), через які він намагається оволодіти її змістом і раціонально

керувати суспільством. Керувати на “наукових” (зокрема й теологіч-

них) засадах, знищуючи “міфологічні” (язичницькі). Гасло рівності

тут — неначе вогонь для метеликів. Воно приваблююче, але нездійс-

ненне через природну нерівність людей: жінок і чоловіків, папуасів і

чукчів, консерваторів і футуристів; нездійснене також через образно-

інтуїтивне підґрунтя культури, незнищенне жодним логіко-аналітич-

ним розвитком, чи то кабалістичним, чи то істматівським). Наблизи-

ти їх до “рівності” можна лише нелюдським, тоталітарним примусом,

що обов’язково спричиняє смерть. Вона й стає основним результатом

усіх діячів сіоністського (>більшовицького>фашистського) напряму:

і релігійних, і наукових, і політичних. Цей напрям досить потужний

(а отже, життєспроможний), зумовлений необхідністю полюса “–”,

без якого не може бути життєдайної напруги, енергії існування та

розвитку.

Кожен мінус має свій плюс, і навпаки. Руйнівний загалом готує

дорогу для формування наступного антропологічного типу — Homo

noeticus. Розглянемо тепер діалектичний “+” та його негативи.

Негативним є те, що на формальному рівні язичництво або не

оязичництво, політичні ‘націоналізм’ і ‘неонаціоналізм’ теж можуть

стати смертоносними (як невчасні або ж передозовані ліки; прикла-

ди сіонізму чи фашизму — крайні прояви націоналізму — тут не по-

167

одинокі). Життєдайними, позитивними робить їх лише природність,

яка походить від польової(божественної, як казали наші пращури)

сутності Світоладу. Так, націоналісти проти інтернаціональної, гло-

балістичної чи ще якоїсь там формальної рівності: вони за різноманіт-

тя етнокультур (яке зумовлене різними географічними умовами, гос-

подарськими засобами та іншими виявами існування народів). Саме

таке різноманіття форм забезпечує рівність суттєву. А вона зумов-

лена образно-інтуїтивним (“міфологічним”, “язичницьким”) світо-

сприйняттям, його перевагою над логіко-аналітичним (“науковим”,

“цивілізованим”). Перевага ця реалізується через людське біополе,

геокосмічний потік якого живить підсвідомість та архетипи — “ко-

лективне безсвідоме” (за К. Г. Юнгом). Архетипи — зачаття, ембріо-

ну, народження та ін. — дійсно-таки однакові в усіх людей і народів,

поколінь і часів. Отже “+” одвічно сягає польової (божественної)

першооснови матеріального світу. Вона гарантує буття — на польово-

му, але не обов’язково на речовинному рівні. Язичники-націоналісти

мають “ту ж саму ваду”: часто-густо стають схожими до метеликів,

що летять на вогонь. Homo sapiens неоязичники, зрештою, не поряту-

ють, — та й не повинні працювати на це. Їх надзавдання: формування

(спочатку на власному “духовному” рівні, далі воно піде під опікою

Інформаційного ПОЛЯ, або ж Всевідаючого БОГА) наступного ант-

ропологічного типу — Homo noeticus.

Проблема “розбудови щасливого майбуття” зводиться до визна-

чення плюсів і мінусів та встановлення верховенства позитиву над

негативом. Біда починається не з наявності “–” (юдеїв, сіоністів, біль-

шовиків, фашистів та ін.), а з нав’язування думки вважати його за “+”,

що автоматично спричиняє розростання в суспільстві “ракової пух-

лини” самознищення. Запобігти цьому неважко — якщо, звісно, не

схилятися до суїциду. Тепер не лише математикам слід відстоювати

позицію, що в нашому світі “–” має бути лише підлеглим. І не тільки

біологи мусять замислюватися над тими закономірностями, що зверх-

ність паразита над організмом призводить до смерті обох, тоді як

організм, який прагне врятуватись, збереже існування паразитові та-

кож. Не тільки наркотики та видовища, а й учення слід дозувати — на

кількість-якість необхідну й неприпустиму. Займатися вирішенням

порушеної проблеми має передусім наука — суспільна “діагностика

сучасності та прогнозування майбуття”. На практиці ж головують

політики — часто-густо заанґажовані ідеологією “кінця світу” з “–”

корінням.

168

Життєлюби, ідеологи й прибічники “+”, мають нині допомагати

Інформаційному ПОЛЮ вивести земну цивілізацію на новий вито

′

к її

розвитку. Оце і є формула добробуту, щастя, світлого майбуття всьо

го людства. А щодо смертелюбів, прихильників та носіїв “–” самозни-

щення-суїциду цивілізації, — слід знати й розуміти, що існує чимало

й таких — і людей, і організацій також. Вони теж об’єднані (і не тільки

невблаганною старістю), мають чималу силу — засновану (як і жит-

тєдайна) на природно-всесвітніх законах. Це страшно, але закономір-

но, тому боятися дійсності, заплющувати на неї очі не слід.

НТР — це кінець першого витка спіралі нескінченного розвитку

людської цивілізації. Про цей кінець сказано вище. Але треба знати

й розуміти також, що НТР разом із Неоязичництвом — це початок

нового витка. Початок, що ознаменувався розщепленням атома —

найменшої частки речовини. А відкрита цим самим польова основа

матеріального світу освоюватиметься наступним, другим витком

цивілізації. У цьому — перспектива і суть витка-ІІ. Зрештою він, а не

люди й доктрини, призведе до зміни антропологічного типу людства.

Схоже вже відбувалося і 100–40 тисячоліть назад, і в попередні епо-

хи; тоді теж, хоча й по-іншому, взаємодіяли “+” і “–” історії. Фактаж

щодо сьогоденного стану витка-ІІ та його носія, людства, досить на-

уково представлено в шокуючих книгах В. Г. Ажажі “Основы уфоло-

гии” [М.: Ин-т гос. администрирования, 1995], “Под “колпаком” Ино-

го Разума” [М.: РИПОЛ КЛАССИК, 2002] та ін.

Ми дійшли до центрального (2) серед трьох заключних пунктів

нашої книги. Розглянемо неоязичницьке розуміннявідчуття сучас

ним людством БОГА, спорідненність суті цього світосприйняття з

язичницьким відчуттямрозумінням.

Згідно з Влес-книгою [1]:

Правда така, що ми Дажбожі внуки. Зри, русе, ко уму —

яко ж УМ великий БОЖИЙ є єдиний із нами

[яко ж оум вьлік божьск есте едін со ны],

і тому творимо і говоримо з Богами воєдино.

Ця формула сумісна із сучасним розумінням ВсевідаючогоБОГА

як Інформаційного ПОЛЯ не тільки формально. Змістовна суміс-

ність полягає в тому, що людина (та й інші живі організми не при-

стосовані, щоправда, до людського, логіко-аналітичного сприйняття)

сприймає світ за принципом телевізійного кінескопа, яким є кістяк

із мозком.

169

Ця гіпотеза суголосна із висновком Б. І. Цуканова [2000] про те,

що “час, як реальність, існує для кожної людини у вигляді трива-

лості, яку безпосередньо переживаються в межах її власної теперіш-

ності (…) Час у межах “дійсного теперішнього” виникає у формі най-

ближчого майбуття, а щезає у формі миттєво-минулого”. Наукову

позицію Г. В. Щокіна до віри в БОГА як до інтегрального й загально-

го показника, що “свідчить уже власне про Людину”, можна узгодити

з нашою гіпотезою через біофізичний розвиток, який тільки завдяки

кістяку кроманьйонця набув тих можливостей “зчитування”, яких

ще не мав неандерталець і попередні антропологічні типи. Найбільш

сучасне наукове розуміння БОГА викладено в монографії М. Д. Ру-

денка “Гносис і сучасність (Архітектура Всесвіту)” [2001]. Дослідник

знімає протиріччя між наукою й релігією — спираючись на матема-

тику, фізику, астрономію, але переводячи їх формули на рівень ме-

тафізичного розуміння Світоладу. Руденко оновлює давні уявлення

про БОГА-Вседержителя як про Всесвітню МОНАДУ, розкриваючи її

енергетично-інформаційне наповнення. Крім центральної МОНАДИ

Всесвіту є її ретранслятори — Монади галактик, зірок, планет… аж

до кристалів, істот, молекул, атомів та електронів. Своїм геніальним

вченням М. Д. Руденко перекидає надійний культурологічний місток

від античного, а подекуди й ведичного язичництва — до сучасного нео-

язичницва.

Суть взаємодії людини і людства з ІнформПОЛЕМ (або ВсеБО

ГОМ, МОНАДОЮ) полягає в постійному вдосконаленні свого “кінеско

па” для щоразу адекватнішого зчитування “Волі ВСЕВИШНЬОГО”.

Взаємодія відбувається переважно на польовому рівні (тоді як біб-

лійна доктрина, а за нею й європейська культура налаштовані на ре-

човинну взаємодію).

Закономірну зміну пріоритетів, яку привносить Неоязичництво

(Новоправославіє), треба сприймати приблизно так, як ми звикли

ставитися до смерті й народження, до зміни пір року. Кінець сучас-

ної “зими” цивілізації призведе до “весни” — яка буде схожою, але

аж ніяк не тотожною минулій “весні”, яку прийнято називати язич

ництвом(‘народництвом’‘націоналізмом’). Зрозуміло, що розтануть

такі звичні, такі милі нашому серцю замети, — але не слід того дуже

лякатися й зосереджуватися на будівництві церковно-політичних

“льохів і холодильників”. Так, відлига на межі зими та весни дійсно-

таки річ неприємна, важка — але не настільки, щоб гинути від багна

й громовиць.

170

Хронологія ДавньоЇ історіЇ УКраЇнИ

Передісторія

• близько 1 млн років назад — перші людиноподібні істоти на тери-

торії України;

• близько 40 тисячоліть назад — поява людей сучасного антрополо-

гічного типу;

• 20–17 тисячоліть назад — геокосмічна катастрофа й максималь-

ний наступ Льодовика;

• 18734–17138р.дон.е. — Великі паради планет, що могли стиму-

лювати геокосмічну катастрофу (за М. О. Чмиховим);

 • (ХІХ–)ХІІ–ІІІ тис. до н. е.(–І тис. н. е.) — літопис Кам’яної Мо-

гили (на Запоріжжі);

 • ІХ–VIII тис. до н. е. — свідерська археологічна культура перших

скотарів, носіїв ядра євразійської (предтечі індоєвропейської)

мовної спільноти;

 • IX–VI(–IV) тис. до н. е. — Велика неолітична революція: пе-

рехід від привласнюючого до відтворюючого господарства й

становлення передумов державності;

 • 6500–5650 (+ ≈800) рр. до н. е. — прамісто носіїв тахунійської

археологічної культури (ядра протоіндоєвропейської мовної

спільноти) біля сучасного с. Чатал-Гуюк (Анатолія, Туреччина).

Легендарні дати

 • 21тисячоліттяназад — початок минувшини пращурів слов’ян,

за Влес-книгою;

 • 6984–5508–3483 рр. до н. е. — теологічні підрахунки “початку

Світу” за Біблією, з яким можна пов’язати Потоп внаслідок

прориву Середземного до ізольованого дотоді Чорного моря —

5550±20 (+ ≈800) р. до н. е., за геологічними даними;

 • 3300–2450–2136 рр. до н. е. — Потоп за часів шумерського

Зіусудру, єврейського Ноя, грецького Огігоса, за вавилонсько-

античною традицією й геологічними даними (прорив

Атлантичного океану до Середземного моря);

 • 1700 р. до н. е. — геолого-археологічне датування Потопу за

пеласго-грецького царя Девкаліона;