Шилов Ю.О. Давня історія України в контексті світової цивілізації

Подождите немного. Документ загружается.

181

Кикешев Н. И. Прародины и предки. — М., 2003.

Кифишин А. Г. Геноструктура догреческого и древнегреческого

мифа // Образ — смысл в античной культуре. — М., 1990.

Кифишин А. Г. “Страшный гнев” богов и “исход народа” // Жерт-

воприношение. — М., 2000.

Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт де-

шифровки протошумерского архива ХІІ–ІІІ тысячелетий до

н. э. — К., 2001.

Классен Е. И. Новые материалы для древнейшей истории сла-

вян. — М., 1854; СПб., 1995.

Кобилюх В. О. Українські козацькі назви у санскриті. — Л.; К.; До-

нецьк, 2003.

Корнієнко П. Л. Трипільські хліборобські поселення — феномен

світової цивілізації // Український Світ. — 1994. — № 3–4.

Круц В. А. Позднетрипольские памятники Среднего Поднепро-

вья. — К., 1977.

Кузьмин А. Г. Начало Руси. — М., 2003.

Кульбака В., Качур В. Соматичні культи бронзового віку півдня

Східної Європи. —Маріуполь, 1998.

Лебедев А. Н. Образование славянского мира. — К., 1997.

Манько В. Українська народна писанка. — Л., 2001.

Массон В. М., Мерперт Н. Я., Мунчаев Р. М., Черныш Е. К. Энеолит

СССР. — М., 1982.

Михайлов Б. Д. Петроглифы Каменной Могилы. — М; Запорожье,

1999.

Михайлов Б. Д. Каменная Могила и ее окрестности. — Запорожье,

2003.

Мицик В. Ф. Священна Країна хліборобів. — К., 2006 (у друці).

Мосенкіс Ю. Л. Трипільський прасловник української мови. — К.,

2001.

Наливайко С. І. Таємниці розкриває санскрит. — К., 2000.

Наливайко С. І. Індоарійські таємниці України. — К., 2004.

Нестор. Повесть временных лет // Полн. собр. русских летопи-

сей. — М., 1962–1965.

Николаева Н. А., Сафронов В. А. Истоки славянской и евразийской

мифологии. — М., 1999.

Погожева А. П. Антропоморфная пластика Триполья. — Новоси-

бирск, 1983.

Попова Т. Б. Бородинский клад. — М., 1983.

182

Ригведа / Пер. и коммент. Т. Я. Елизаренкова. — М., 1989, 1999.

Рибалка В. В. Методологічні питання наукової психології. — К.,

2003.

Рол Д. Генезис цивилизации. — М., 2002.

Руденко М. Д. Гносис і сучасність (Архітектура Всесвіту). — Тер

нопіль, 2001.

Рыбаков Б. А. Геродотова Скифия. — М., 1979.

Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. — М., 1981.

Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. — М., 1987.

Рыбаков Б. А. Древние славяне и античный мир // Всеславянский

Собор. — М., 1998.

Саннікова Л. П. Символіка матерії в культурі народу // Эниоло-

гия. — Одесса. — 2002. — № 2.

Сафронов В. А. Индоевропейские прародины. — Горький, 1989.

Силенко Л. МАГА ВІРА. — NY–Toronto, 1979.

Миролюбов Ю. П. Сказы Захарихи: Собр. соч. — Мюнхен, 1990. —

Т. 16.

Скульский А. М. Спас. — Николаев, 1997.

Славянские Веды / Сост. и коммент. А. И. Асова. — М., 2004.

Слово о плъку Игоревє / Прим. В. В. Німчука — К., 1985.

Толочко П. П., Отрощенко В. В., Сегеда С. П. та ін. Етнічна історія

давньої України. — К., 2000.

Тороп В. Древнейшие известия о Руси. — М., 1997.

Трубачев О. Н. Indoarica в Северном Причерноморье. — М., 1999.

Трубачев О. Н. Этногенез и культура древнейших славян. — М.,

2002.

Трубачев О. Н. Труды по этимологии: Слово · История · Культура:

В 2 т. — М., 2004–2005.

Тулаев П. В. Венеты: предки славян. — М., 2000.

Хвойка В. В. Каменный век Среднего Поднепровья // Труды ХІ Ар-

хеологического съезда в Киеве в 1899 году. — М., 1901. — Т. І.

Цуканов Б. И. Время в психике человека. — Одесса, 2000.

Черепанова С. О. Проблема людини в українському мистецтві. —

Л., 2001.

Чертков А. Д. О языке пеласгов, населивших Италию, и сравнение

его с древнеславянским. — М., 1855.

Чмыхов Н. А. Истоки язычества Руси. — К., 1990.

Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія та старо-

давня історія України. — К., 1992.

Чумарна М. І. З початку світу. — Л., 1996.

Шавли Й. Венеты: наши давние предки. — М., 2003.

Шилов Ю. А. Прародина ариев: История, обряды и мифы. — К.,

1995.

Шилов Ю. О. Джерела витоків української етнокультури ХІХ тис.

до н. е. — ІІ тис. н. е. —К., 2002.

Шилов Ю. А. Истоки славянской цивилизации. — К., 2004.

Шишкін К. В. Про використання аерофотозйомки в археології //

Археологія. — 1964. — № ХVІІ.

Шмаглій М. М., Дудкін В. П., Зиньківський К. В. Про комплексне до-

слідження трипільських поселень // Археологія. — 1973. — № 10.

Шмаглій М. М. Великі трипільські поселення і проблема ранніх

форм урбанізації. — К., 2001.

Щокін Г. В. Людство і віра. — К., 2002.

184

словнИК,

який містить у собі дані антропології, археострономії, геології,

етнографії, лінгвістики, які дають підстави історизувати

“трипільську археологічну культуру”, трактувати

її як НАЙПЕРШУ У СВІТІ ДЕРЖАВУ АРАТТУ — етноісторичне

ядро слов’ян та інших індоєвропейських народів

Цей словник мав стати складовою “Енциклопедії трипільської

цивілізації” [ЕТЦ: У 2 т. — К., 2004], розчинитися серед її статей. Та-

ким був задум автора проекту та головного видавця — С. М. Плато-

нова. Проте редактор М. Ю. Відейко і секретар Н. Б. Бурдо — спів-

робітники Інституту археології Національної академії наук України,

колишні колеги Шилова — відкинули його роботу, разом із необхід-

ними навіть для “обрізаної” ЕТЦ археологічними даними (див. ниж-

че: АзовоЧорноморська лінія розвитку степового енеоліту, Велико

олександрівський курган, Чонгар). Вперше “Словник” було включено

до монографії Ю. О. Шилова “Праслов’янська Аратта” [К., 2003], ви-

дання якої здійснив О. С. Поліщук.

Суть справи полягає ось у чому. В. В. Хвойка, відкривши світові

Трипілля наприкінці ХІХ ст., вважав його творцями аріїв (у той час

їх вважали носіями “індоєвропейської мовної спільноти”), а сучасни-

ми спадкоємцями — слов’ян-українців. Надалі ці припущення були

відкореговані, проте принципово підтверджені В. М. Даниленком,

Б. О. Рибаковим та ін. У незалежній Україні офіційна ідеологія набу-

ла просіоністського забарвлення: спроби оголосити вищеназвані ет-

носи “нащадками Каїна”, які з’явилися на світі та у країні пізніше від

євреїв-семітів і є вторинними в етнокультурному розвитку [див., нап-

риклад, “серйозне політологічне дослідження”: Ю. Канигін, З. Ткачук.

Українська мрія. — К., 1996, — з передмовою екс-президента Л. Крав-

чука]. Науково-історичне забезпечення “прасемітизації Трипілля”

взяв на себе Л. Залізняк [Нариси стародавньої історії України. — К.,

1994. — С. 84–91]. Після відсічі Ю. О. Шиловим [монографія “Пра-

родина ариев” початку 1995 р. та низка статей “Ведична спад

щина

185

Вкраїни” у “Вечірньому Києві” навесні 1996 р.] відверту “прасеміти-

зацію” було приховано. Але її рудименти (відмежування Трипілля від

українців та індоєвропейців, замовчування досліджень Даниленка і

Рибакова, переслідування Шилова тощо) залишилися й були каноні-

зовані в офіційних виданнях, зокрема у праці Етнічна історія давнь-

ої України. — К., 2000. — С. 19–31]. Гарантами офіціозу є академіки

НАНУ П. Толочко та М. Попович. Отже, покликання на Залізняка

та Поповича, авторитет яких Відейко штучно роздуває на протива-

гу штучно ж створюваного ним невігластва Шилова, є принциповим

(ідеологічно зумовленим) для заперечення “Праслов’янської Аратти”

та її “Словника”.

Основне завдання Словника — заповнити прогалини між даними

археології, антропології, етнографії, лінгвістики та ін. допоміжними

дисциплінами історичної науки, перекинути між ними фактологічні

містки для надійної реконструкції минувшини Трипілля (Аратти).

Така робота актуальна не лише для сьогоденної політики й ідеоло-

гії, а й для майбутнього виживання людства — передусім українців,

слов’ян, європейців.

У роботі автор спирався на такі основні дослідження.

ДаниленкоВ.Н.ЭнеолитУкраины.—К.:Наук.думка,1974.

Автор доходить висновків, що “частина Малої Азії могла бути

територією споконвічного або найдавнішого проживання індоєвро-

пейців” (С. 134). Звідси розпочалися їх переселення як до Європи та

на острови Середземномор’я, так і до Месопотамії, Єгипту, Китаю та

Індії. Виникають, зокрема, буго-дністровська та сурсько-дніпровська

археологічні культури найперших хліборобів-скотарів Східної Євро-

пи. На територіях нинішніх Болгарії, Румунії, України найдавніші

індоєвропейці стимулювали виникнення “Дудешт, Караново ІІІ, Тор-

дош, Ведастра, Боян і Трипілля — різні ланки єдиного етноісторич-

ного процесу… Поза сумнівом, що у всіх зазначених культурах маємо

справу з індоєвропейськими матеріалами, можливо, з протодако-

мізійцями” (С. 149–151). Надалі ця лінія розвитку “в умовах Балкан

і Егіади в енеоліті та бронзовому віці була представлена пеласгами,

дакомізійським ареалом, який формувався, і, зрозуміло, спорідненим

із ним протофракійським масивом. Не завадить згадати про стиліс-

тичну і семантичну схожість наскельних зображень Кам’яної Моги-

ли зі східносередземноморськими, чатал-гуюкськими і, крім того, з

деякими композиціями орнаментальних схем маглемозько-ертебель-

186

ської культури”, у формуванні якої взяли участь нащадки свідерської

культури епохи мезоліту (С. 136, рис. 70–74). Згодом, приблизно в

середині ІІІ тис. до н. е., наявність “етнокультурного контакту пле-

мен древньоямної культури з племенами Трипілля” призвела до

часткового переселення перших (етноісторичних тохарів, за Дани-

ленком, — яких можна вважати частиною аріїв, за Шиловим та ін.)

у сторону Китаю та Індії. “Більшість дослідників сходиться на тому,

що сутність природи тохарської мови визначається її органічною

близкістю, з одного боку, до балтийських і слов’янських мов, а з іншо-

го — до фракійської, грецької та вірменської. Потому тохарські мови

виявляють ознаки специфічної близкості до хеттської мови” (С. 134–

137). Ця реконструкція етноісторичного розвитку індоєвропейської

спільноти народів зроблена методом порівнянь археологічних даних

з лексико-етимологічними. Автор порушує також питання міфології,

вивчення якої присвятив окрему книгу: Даниленко В. Н. Космогония

первобытного общества // Начала цивилизации. — Екатеринбург: Де

ловая кн; М.: Раритет, 1999. Індоєвропейську належність Трипілля

підтверджує хліборобсько-скотарська спрямованість культів, прита-

манні йому образи Праматері, парні жіночі божества матері–донь-

ки, чоловічі божества у вигляді змія й бика. Із цих образів походять

пізніші образи Деметри, Зевса тощо. Звернено увагу на збереження

слов’янами трипільської орнаментики.

СафроновВ.А.Индоевропейскиепрародины.—Горький:Вол

го-Вят.кн.изд-во,1989;НиколаеваН.А.,СафроновВ.А. Исто-

ки славянской и евразийской мифологии.— М.: “Белый волк”;

КРАФТ;ГУП“Облиздат”,1999.

Перша книга значно доповнює фактаж і розвиває ідеї монографії

В. М. Даниленка [1974], залишаючись проте самостійним досліджен-

ням. У книзі Трипілля проігноровано повністю (бо випадає із архе-

ологічної типологізації кераміки, — зізнався Сафронов). Значно де-

тальніше, ніж у книгах Даниленка, розглянено проблеми переходу

свідерської археологічної культури (зосередження євразійської мов-

ної спільноти) Північного Закарпаття у тахунійську культуру (про-

тоіндоєвропейців) Малої Азії з центром у Чатал-Гуюці; чималу ува-

гу приділено формуванню ямної та споріднених з нею культур аріїв.

Виникнення першої цивілізації, тобто державності, В. О. Сафронов

пов’язує з придунайською культурою Вінча чатал-гуюкського поход-

ження. До її осередку належали культури Дудешть, Боян та ін., роз-

187

глянені також В. М. Даниленком. Серед витоків слов’янської міфоло-

гії виділено не тільки свідерський (вовк і собака, олені, лук та стріли)

і тахунійський (Праматір та інші хліборобсько-скотарські божества)

напрями, а й попередні — палеолітичні й мезолітичні (Світове Древо

і Яйце). Свого часу Б.О.Рибаков(Язычество древних славян. — М.:

Наука, 1981), розвиваючи відкриття Даниленка, висунув теорію про

збереження в образах слов’янських Іасія, Яш(ж)і, Ящера згадок про

мамонтів епохи палеоліту. Сафронов і Ніколаєва показали споріднен-

ність польського Іасія (а ще Тия-Дия, Діда-Дива українців та ін.) із

пеласгійським Іасіоном, — проте обмежили виникнення цього культу

Ясенем ІХ тис. до н. е., різновидом Світового Древа епохи мезоліту

(розпочатої “свідерцями-євразійцями”). Разом із Ясенем-Іасіоном

виникає культ Праматері—Лади, спадкоємиці вирізьблених із кісток

мамонтів “палеолітичних Венер”. “Після виникнення землеробства

праіндоєвропейці переорієнтували культ Лади–Ясіона на завдання

землеробства. Цей культ в образі богів землеробства закріпився у

слов’янських аграрних обрядах” (С. 215). Під схожими іменами ця

пара відома також пеласгам і грекам (Лада, Лєто, Латона; Іасіон, Ясон

і Дій, Дзеус, Зевс) і литовцям (Дедіс Ладо, Уосіс). А в Малій Азії ви-

никає дещо пізніший за походженням культ Кібели–Атіса, який най-

довше зберігають “фригійці, фракійці, (…) — прямі нащадки творців

праіндоєвропейської цивілізації” (С. 186).

КифишинА.Г.ДревнеесвятилищеКаменнаяМогила.Опыт

дешифровкипротошумерскогоархиваXII–IIIтысячелетийдо

н.э.—К.:Аратта,2001.

Приділивши основну увагу джерелознавчій розробці порушеної

проблеми, автор висуває теорію зародження протописьма в палеолі-

тичній культурі мисливців за мамонтами XXXV тис. до н. е.; упоряд-

кування його та формування протошумерської писемності відбуло-

ся в печерах тощо зазначеного святилища (Українське Лівобережжя,

біля с. Мирне Мелітопольського р-ну Запорізької обл.). Висновок

про спадкоємність від Мамонта протошумерського, а згодом і шу-

мерського Бога-громовика Ішкура (> слов. Ящер, за Ю. О. Шило-

вим) підтверджує теорію Б. О. Рибакова про палеолітичні глибини

етноісторичної пам’яті слов’ян, але примушує відмежувати від цьо-

го образу (як, по суті, і зробили Сафронов і Ніколаєва) дещо пізні-

шого Іасіона. Від VII тис. до н. е., писемність, винайдена жерцями

188

Кам’яної Могили, охопила весь ареал найдавнішого індоєвропей-

ства, включно із згаданими вище Чатал-Гуюком, Вінчу, Тордошем,

Трипіллям та ін. (С. 55). У попередній статті (Геноструктура догре

ческого и древнегреческого мифа // Образ—смысл в античной куль

туре. — М.: ГМИИ, 1990. — С. 33) Кифішин запропонував версію:

“Трипілля (=шумер. Аратта)”. Тоді він спирався лише на єдину

згадку “жерця Аратти” у табличці довінчанської культури Кереш.

У зазначеній книзі дослідник публікує найпершу згадку країни, ще

не держави, Аратти на черепі мамонта із Межиріч (між придніп-

ровськими річками Рось і Росава); надалі її згадано, крім Кам’яної

Могили, у Закавказзі й Месопотамії, й на Уралі (С. 537, 588, 639,

671, 672 та ін.). Ці згадки засвідчують далекі мандри її жерців, а

також переселення тохарів та ін. племен. Не знаючи про висновок

В. М. Даниленка про зв’язки (за зображеннями, знахідками, спе

цифічними посудинами та кістками свійських тварин, — до яких

згодом долучилися місцевий і середземноморський антропологіч-

ні типи у тогочасних похованнях Запоріжжя) між насельниками

Кам’яної Могили та Чатал-Гуюка, А. Г. Кифішин підтвердив його

відкриттям копіювання другими початку літопису перших (С. 441–

487 та ін.). “Дуже важливий “канон”, який чітко простежується, до

якого належать і анатолійські, і приазовські тексти. Проте зно-

ву-таки, що на Кам’яній Могилі зафіксовано у повній формі, те у

Чатал-Гуюці представлено фрагментами” (С. 524). Важливо й те,

що малоазійська Троя ІІ-IV 2600–2000 рр. до н. е. “формує власну

культуру, що диференціюється від праслов’янської, яка виростає з

нею зі спільного коріння (про що свідчить той самий ритуальний

календар), але користується все ще давнім протошумерським пись-

мом, як, очевидно, і праслов’янська” (С. 48). Такий зв’язок міг не

стільки виникнути із спільної прабатьківщини індоєвропейців між

Чатал-Гуюком і Кам’яною Могилою, скільки поновитися через від-

повідні переселення носіїв усатівської культури пізнього Трипілля

(що й зазначає у своїх висновках антрополог С. П. Сегеда). Дослід-

жені Кифішиним протошумерські та протохаттські відповідності

буго-дністровської і трипільської культур, а також успадкоємлен-

ня традиції тих протоіндоєвропейських народів слов’янами й ук-

раїнцями — поки що у рукописах. Але покликання на них є в книзі

(компілятивній, непрофесійній): Кикешев Н. И. Прародины и пред

ки. — М.: Белые альвы, 2003.

189

МосенкісЮ.Л.Трипільськийпрасловникукраїнськоїмови.—

К.:НДІТІАМ,2001.

На відміну від Шилова й Кифішина, невизнаного співробітниками

Інституту археології НАНУ, Мосенкіса останні сприймають досить

приязно. Причиною є не так безперечний професіоналізм автора-мо-

вознавця, як його методологія й висновки, які залишають шпарину

для “прасемітизації Трипілля” інститутськими археологами. “Укла-

даючи словник, автор виходив із погляду на слов’ян як мовно-куль-

турний синтез трипільців та індоєвропейців. Отже, мова трипіль-

ської культури може бути визначена як той компонент української

та інших слов’янських мов, який не знаходить індоєвропейського

пояснення й виявляється доіндоєвропейським /…/ Зв’язок лексем

додатковообґрунтовується зв’язкомвідповіднихматеріальних

пам’яток” (С. 4). Це слова самого Мосенкіса. Отже, він ототожнює

“до-” з “не-” (за принципом: “дід та онук — різні люди, а тому й не

рідня”). Дослідник помиляється й тоді, коли вважає підкреслене

ним положення “першою спробою реконструкції мови трипільської

культури за допомогою “речей і слів””, — таке вже робив Даниленко

(див. вище). Схоже, хоча й непрофесійно, зробив також Л. Силенко

(МАГА ВІРА. — Lon.–N. Y.–Tor.–Sid.–Mün.: Видво ОСІДУ РУНВі

ри, 1979), замінивши англійський переклад українським у шумеро-

арійському словнику Л. А. Ведделла (L. A. Waddell. A Sumer–Ayran

dictionary. — L.: Luzac & Co, 1927; The Makers of Civilization in race &

history. — Delhi: S. Chand & Co, 1968). Останній, за словами Силен-

ка, “доводить спорідненість між мовою сумеріян і раннім санскритом

(ранній санскрит — мова трипільців, тобто стародавніх українців).

Він спростовує міркування тих науковців, які припускають, що су-

меріянська мова “була сама в собі” і не мала вона жодного відношення

до мов Індо-Европейської раси. Він обґрунтовано доводить, що су-

меріяни були ранніми оріянами своєю мовою, будовою слова і само-

бутньою системою письма” (С. 101). Схожі припущення про трипіль-

ців та аріїв висловив свого часу В. В. Хвойка, а про Трипілля, Аратту,

Шумер та протослов’ян — А. Г. Кифішин (див. вище). А ось висновки

визначного сучасного мовознавця академіка РАН О. М. Трубачова

(Труды…, т. 2; див. нижче. — С. 473): “повчальна відмова археологів

датувати виникнення германського етносу, пор. аналогічне вірогіддя

і для слов’янського: безперервність еволюції; далі, що ні германські

мови, ні слов’янські не зберігають жодних слідів індоєвропейсько-

доіндоєвропейського білінгвізму, що важливо дає підстави негативно

190

оцінити теорію М. Гімбутас про індоєвропеїзацію неіндоєвропейсь-

кої “Давньої Європи”. Незважаючи на зазначені хиби в методології і

висновках, а також на історіографічні вади, словник Мосенкіса стано-

вить певну наукову цінність.

Рол.Д.Генезисцивилизации.—М.:Эксмо,2002.

Значна частина книги присвячена розгляду закавказької Аратти,

безпосередньої прабатьківщини шумерів. Автор услід за іншими до-

слідниками зазначає, що Шумер сформували дві хвилі переселенців

до межиріччя Тигру та Євфрату. Перші відомі їхні назви Ідіглат і Бу

ранун; тією ж мовою були названі перші міста Еріду, Ур і Кіш;“рибалка

(шухадак), селянин (енґар) і скотар-пастух (удул) також, цілком

вірогідно, запозичені шумерами з якоїсь туземної прамови” (С. 146),

носії якої прийшли тоді, “коли болотисті рівнини, що прилягали до

Перської затоки, щойно почали заселяти у VII тисячолітті до н. е.”

(С. 46–47). Так минули періоди Еріду, або Убаід І (близько 5000–

4800 рр. до н. е.) — Убаід ІІІ-ІV (близько 4500–4000 рр. до н. е.).

У цей час, приблизно від 5500 р. до н. е., в долині‘еден’ (> біблій-

ний Едем-‘Рай’, за Д. Ролом) біля озера Урмія виникла Аратта.

Цю та прилеглі регіони майбутнього Урарту автори Біблії нарекли

Арарат’ом, пов’язавши однойменну гору із завершенням Всесвіт-

нього Потопу. Він пов’язаний з допотопним Еденом і дошумерським

Еріду через першолюдину Адама та засновника Адапа. Їхні імена оз-

начають людей-чоловіків із ‘червоної землі’ та ‘народженого у морі’.

Другий — ще допотопний, але із мореходів. А ім’я першого пов’язане

із горою Сурікаш (< Кош Сур’ї, ‘Поселення Сонця’, за Ю. О. Шило-

вим), утвореної із червоної вохри. Порівнявши імена допотопних

патріархів зі свідчень вавилонського історика Берос(сус)а, Генеало-

гії династії Хаммурапі та Списку шумерських царів, Д. Рол дійшов

висновку (С. 205–219), що першим правителем допотопної Аратти

був Алулим (Алурим, Алорос), другим — Тудійа-Адаму (бібл. Адам),

третім — Йанги-Кітламу (з якого можна вивести Йам’у та Кійан’а,

але також бібл. Кайін’а). Слід ще згадати ріку Мейдан (‘Огорожений

стінами сад’), над якою стоїть місто Тебриз (< Таврис, ‘Бик’), а далі —

Керуабад (‘Місто керу’, крилатих биків). Місцеве населення здавна

називається маннеями (‘людьми’), — звідсіля й Вірменія (< Ур-Ман-

нея, ‘створена маннеями’, за Д. Ролом). Будучи “тим самим місцем, де

був розташований біблійний Едемський сад”, Вірменія, а також весь

Кавказ — була “прабатьківщиною усіх індоєвропейських народів”; їх