195
пенджабської (див.: Індоєвропейська спільнота, Майдан, Савурмо
гила, Урук, Хатти, Шумер.)
Літ.: Даниленко В. Н. Энеолит Украины. — К., 1974; Сафронов В. А. Ин-
доевропейские прародины. — Горький, 1989; Дергачев В. А., Манзура И. В.
Европейский компонент майкопской культуры в контексте взаимосвязей
центрально- и восточноевропейских общностей // Майкопский феномен в
древней истории Кавказа и Восточной Европы. — Л., 1991; Ващук П. М., Ши
лов Ю. А. К вопросу о контактах майкопской и трипольской культур // Там
само; Шилов Ю. А. Прародина ариев. — К., 1995.
АКТУАЛЬНІСТЬ дослідження Трипілля — принагідно його
етнічної належності до аріїв і пращурів українців — визначив на-
прикінці ХІХ ст. В. В. Хвойка, відкривач цієї археологічної культури.
Зроблено також акцент на художній досконалості кераміки й орна-
ментики, загадковому спаленні споруд. Ці питання важливі й донині.
Проте від 1992 р. Ю. О. Шилов особливо наголошує на проблемі за-
гальнолюдського значення т. а. к., історично інтерпретуючи її як пер-
шу в світі державу Аратту. Такої ж думки доходить міжнародний
загал. Її визначено в документальному фільмі “Время собирать кам-
ни…” [К.: Автографы ИСТории, 2003], створеному за ідеєю С. М. Пла-
тонова. Наголошено на двох обставинах: 1) зосередженність в т. а. к.,
апофеозі Аратти, ядра індоєвропейської спільноти; 2) докласовий,
общинний характер держави. Дослідження дають підстави Шилову
(услід за В. М. Даниленком, Б. О. Рибаковим, О. М. Трубачовим та
ін.) робити суттєві уточнення і принципові підтвердження гіпотези
Хвойки про етнос Трипілля: арії — то родичі й сусіди “трипільців”;
укр.-слов’яни — прямі, найближчі спадкоємці серед інших індоєв
ропейських народів. Другий напрям розкриває хибність “історично-
го матеріалізму” (марксизму) щодо засад державності-цивілізації.
Вона, виявляється, заснована не на рабовласництві з його розбратом
тощо, — а на первинній гармонії суспільства, заснованій на природ-
ній ієрархії пріоритетів. Це започатковує нову (якісно відмінну від
істматівської) стратегію не тільки науково-історичних досліджень,
а й їхнього політичного та загальнокультурного розуміння. Отже,
цивілізацію не слід “палити вогнем світової революції” й руйнувати
аж “до підвалин, а потому…”, — а потрібно сприяти діалектичному
“поверненню” (по спіралі) до започаткованої Араттою, проте нової
“весни, Золотого Віку людства”, (акцентуючи не на минулих фор-
мах, а на одвічній суті загальнолюдської культури: людяність, гар-
монійність, архетипічна глибинність, спирання на польову — тобто