Скорик М.М. Основи теорії гендеру

Подождите немного. Документ загружается.

Українська ґендерна культурологія

451

Якщо суспільство відкрите, тобто індивід може бути самим со-

бою, – суспільні ролі доповнюють одна одну і не конфлікттують

із суспільством” [1, 5]. Жінки, які усвідомили свою належність

до колоніальної культури, до культури пригнобленої чи недомі-

нантної нації, беруть на себе подвійний обов’язок – боротися

проти дискримінації як національної, так і ґендерної. І спільним

знаменником тут стає поняття свободи, заперечення будь-яких

утисків і підпорядкованості. Вважати, що феміністичні, ґендерні

ідеї, боротьба за права жінок стають на заваді утвердженню на-

ціональної ідеології, можна, очевидно, лише тоді, коли самі де-

мократичні цінності підпорядковуються якимось іншим пріори-

тетам. Цікаво, що деякі критики й письменники (в пів-

столітньому діапазоні від Євгена Маланюка до Володимира Діб-

рови) пробували пояснити слабкості й проблеми української лі-

тератури тим, що в ній надто сильне “жіноче”, фемінне, а отже,

мовляв, нераціональне начало. Очевидно, що саме це пояснення

не може претендувати на раціональність чи інтелектуальну

вичерпність.

Упродовж дев’яностих років поступово витворювався новий

класичний канон української літератури. Соломія Павличко сво-

го часу означила “канон класиків як поле ґендерної боротьби”. З

одного боку, принаймні кілька жінок-письменниць, Марко Вов-

чок, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Ліна Костенко, належать

до найчільніших, і приводів для нарікань на ґендерну дискримі-

націю ніби й немає. Однак аналіз самих підстав і принципів ка-

нонізації жінок-авторок розкриває спрощеність, неповноту, на-

віть невідповідність прочитання їхньої творчості. Адже й Марко

Вовчок, і особливо Леся Українка та Кобилянська, були актив-

ними прихильницями емансипаційних та феміністичних ідей.

Саме Лесю Українку ми вважаємо зачинателькою української

феміністичної критики (маю на увазі насамперед її статтю “Нові

перспективи і старі тіні: нова жінка західноєвропейської белет-

ристики”). Проте цих феміністичних мотивів ніколи не наголо-

шували в численних історіях української літератури, писану

впродовж ХХ століття, у дослідженнях про письменниць. І від-

носно слабші твори часом проголошувалися вершинними (Лесю

Українку знаємо передусім як співачку “досвітніх огнів” і “сло-

Основи теорії ґендеру

452

ва-зброї” – це мотиви її ранніх, незрілих віршів; Кобилянську –

переважно як викривача “жадоби власності”, а Марко Вовчок –

як борця з кріпацтвом…) лише тому, що в них знаходили ті соці-

альні, народолюбні ідеї, які творцям канону видавалися найваго-

мішими. Натомість мотиви жіночої емансипації апріорі відкида-

лися як “непотрібні”, марґінальні. В останні десятиліття двадця-

того століття західні дослідниці відкрили цілу низку імен, які

були “забуті” саме через малозначущість, як здавалося, ґендерної

проблематики в патріархальному суспільстві. З появою цих но-

вих імен іноді змінювалися самі параметри класичної літератури,

уявлення про основні її мотиви, теми, образи. Українські дослід-

ниці сьогодні так само акцентують увагу на творчості жінок-

авторок, не оцінених належно сучасниками. Йдеться, скажімо,

про психологічну прозу Ірини Вільде, драматургію Людмили

Старицької-Черняхівської, мемуаристику Уляни Кравченко. Іс-

торія української літератури постає багатограннішою й розмаї-

тішою, деякі колізії несподівано стають цікавими не лише для

академічних дослідників, але й для ширшого читацького загалу.

Говорити про багато ґендерних конфліктів, суперечностей і

протистоянь, наявних в українській культурі, ще не прогнозує їх

розв’язання (конфлікти тут обов’язкові, неуникні і, зрештою,

необхідні в плині самого життя). Славой Жижек писав, що “сто-

сунки між статями за означенням “конфліктні”, антагоністичні;

тут немає якогось остаточного рішення, і єдиним підґрунтям для

хоч якось стерпних стосунків між статями є усвідомлення цього

основного антагонізму, основного конфлікту” [2, 13]. Але, попри

це, можна прогнозувати уможливлення діалогу, а відтак і подо-

лання деяких зон відчуження.

Використана література:

1. Богачевська М. Націоналізм та фемінізм – одна монета

спільного вжитку // “Ї”. Незалежний культурологічний часо-

пис. – 2000. – № 17.

2. Жижек С. Возвышенный объект идеологии. – М.: Художест-

венный журнал. – 1999.

Українська ґендерна культурологія

453

3. Забужко О. Une Princesse Lointaine: Леся Українка як куль-

турно-інтерпретаційна проблема // Ґендер і культура. – К.,

2001.

4. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. –

К.: Либідь, 1997.

5. Павличко С. Націоналізм. Сексуальність, орієнталізм: Склад-

ний світ Агатангела Кримського. – К., 2000.

6. Фемінізм як можливий підхід до аналізу української культу-

ри // Павличко С. Фемінізм. – К.: Основи, 2002.

7. Розанов В. Люди лунного света. Метафизика христианства //

Сочинения в 2-х т. – М., 1990. – Т. 2.

8. Weretelnyk R. A Feminist Reading of Lesia Ukrainka‘s Dramas:

Doctoral Thesis. – University of Ottava, 1989.

Розділ 16.

ҐЕНДЕР І МОВА

Належність людини до певної статі відіграє важливу роль у

процесі формування особистості, на що впливає багато чинників,

серед яких одне з чільних місць належить мові. Кожен народ має

власний життєвий досвід, що закріпився в мові та культурі. До-

свід кожного народу унікальний, внаслідок чого будь-яка мова

має власну картину світу – вона несе певні відомості про навко-

лишнє середовище, про його структуру й орієнтування в ньому.

Разом із засвоєнням мови в нашій підсвідомості закладається

внутрішній план можливих дій, створюються моделі вчинків, які

реалізуються у відповідній ситуації. Суспільство приписує жін-

кам та чоловікам різні ролі, різні норми поведінки, а також фор-

мує в них різні сподівання – і все це відбито в мові. У повсяк-

денному спілкуванні ми не просто говоримо, а й закріплюємо

свої уявлення про те, що означає бути чоловіком чи жінкою, а

також про те, як їм слід поводитися й розмовляти в суспільстві.

Мова, як відомо, не лише відбиває та відтворює зміни в суспіль-

стві, а й, у свою чергу, здатна впливати на ці зміни. Наприклад,

те, як мова репрезентує чоловіків і жінок, має велике значення,

оскільки це, в свою чергу, впливає на формування ставлення в

суспільстві до обох статей та на усталення стереотипів. Великою

мірою через мову діти визначають стиль поведінки представни-

ків своєї статі та формують ставлення до протилежної статі.

Інтерес до вивчення ґендерних аспектів мови й мовлення зу-

мовлений, з одного боку, посиленням феміністського руху, а з

іншого – загальною тенденцією лінгвістичних наук до вивчення

соціальних умов, за яких відбувається комунікація, зокрема,

людського чинника в мові.

Ґендерна проблематика в мовознавстві розглядається в кіль-

кох аспектах: як чоловік та жінка зображені в мові та чи є від-

мінності у їхньому мовленні. У першому випадку ми маємо

справу переважно з мовою як системою, тоді як у другому – з

мовленням, мовленнєвою діяльністю, яка є реалізацією мови на

практиці.

Ґендер і мова

455

Асиметрії мовної системи, глибинні ґендерні стереотипи

відбиті також у фразеології. Саме фразеологія нав’язує носіям

мови готові матриці для оцінювання жіночих чи чоловічих якос-

тей і саме в ній відбитий досвід патріархального суспільства, яке

упосліджує жінку й відводить їй другорядні ролі. Підбір при-

слів’їв і приказок, які характеризують жінку нерозумною, неда-

лекою, безпорадною, які негативно оцінюють жіночі якості (іні-

ціативність, непоступливість, цілеспрямованість), що їх марку-

ють як позитивні стосовно чоловічої статі, можна знайти в кож-

ному фразеологічному словнику.

Так само фразеологія нав’язує певні стереотипи чоловічої

поведінки, і порушення жорсткої межі маскулінності/фемінності,

“ожіночнення” завжди оцінюється вкрай негативно. Ще одверті-

ший щодо ґендерної дискримінації сленг, який твориться пере-

важно в чоловічих одностатевих групах (військо, табір,

ув’язнення, закриті навчально-виховні заклади тощо).

Питання співвідношення мови та ґендеру привернули увагу

дослідників у 70-х роках ХХ століття. Саме тоді виник новий

напрям – ґендерна лінгвістика, представниці якого вперше за-

явили про те, що внаслідок патріархального устрою суспільства

мова відтворює світ та уявлення про нього з чоловічої позиції,

представляючи чоловіка та все з ним пов’язане як норму, а жінку

та “жіноче” – як відхилення від неї. Представниці феміністського

руху також відзначили, що часто дослідники, майже винятково

чоловіки, досліджуючи різні аспекти суспільного життя, вивчали

насамперед чоловіків і часто просто не помічали жінок. Це

пов’язане передусім з патріархальним устроєм багатьох сус-

пільств. Тому не дивно, що перші дослідники-антропологи, які

теж були чоловіками, не вважали жінок за рівних собі людей та,

відповідно, вартих уваги як об’єктів досліджень.

Про те, що дослідники часто просто “не помічали” жінок,

свідчать записи відомого антрополога Клода Леві-Строса, який у

1930-х роках вивчав життя південноамериканського племені Бо-

роро. Дослідник так описує події одного дня, проведеного серед

племені: “Наступного дня все село відпливло на тридцяти каное,

залишивши нас самих, разом з жінками та дітьми у порожніх бу-

Основи теорії ґендеру

456

динках”. Сучасних читачів може здивувати, як “усе” село могло

поїхати, коли залишилися жінки й діти, і чому в такому разі ан-

тропологи вважали себе самими, а також те, чому вони вважали

будинки порожніми, якщо там залишилася принаймні половина

населення. Дослідниця Анна Лівія Браун, яка наводить цей при-

клад, зазначає, що Клод Леві-Строс в одному реченні тричі під-

твердив, що не вважає жінок і дітей за повноцінних людей.

Як приклад андроцентричного характеру перших лінгвістич-

них досліджень часто згадується класична праця лінгвіста Отто

Єсперсена “Мова: її природа, розвиток та походження” (1922),

яка містить окремий розділ про мовленнєву поведінку жінок,

дітей та іноземців, і не має відповідного розділу, присвяченого

мовленню чоловіків. Цей приклад засвідчує, що класичну лінгві-

стику створили чоловіки, які досліджували особливості мовлен-

ня інших чоловіків, вважаючи їх за норму, тоді як особливості

мовлення жінок згадувалися лише для того, щоб підкреслити їх-

нє відхилення від норми.

Систематичний аналіз ґендерних аспектів мови розпочалося

лише в середині 1970-х років, але окремі дослідження мовного

зображення статей здійснювалися й раніше. Зокрема, ще 1908

року Шарлотта Кармайкл Стоупс писала про вживання англійсь-

ких слів “чоловік” та “він” у родовому значенні. 1912 року данка

Ліс Якобсон, досліджуючи середньовічну данську мову, зверну-

ла увагу на те, що жінку й чоловіка називали по-різному: чолові-

ка – згідно з його становищем у суспільстві, а жінку – через її

ставлення до чоловіка/чоловіків. У 1930-х та 1940-х роках аме-

риканки Дороті Саєрз, Мері Біерд та Софі Дрінкер досліджували

мовний андроцентризм. А 1941 року Мері Ріттер написала фемі-

ністську критику “Британської енциклопедії”.

Сучасні ґендерні дослідження здійснюються, зокрема, в ме-

жах нового напряму, що дістав назву феміністської лінгвістики

або феміністської критики мови. Саме представниці цього на-

пряму привернули увагу до андроцентричного характеру попе-

редніх лінгвістичних досліджень. Представниці феміністської

лінгвістики також вказали на те, що жінки й чоловіки зображені

Ґендер і мова

457

в мові неоднаково: жінка або взагалі “замовчується”, або зобра-

жується другорядною й залежною від чоловіка.

Першим важливим дослідженням мовної презентації чолові-

ків і жінок стала праця Робін Лакоф “Мова та місце жінки”

(1975), у якій авторка говорить про мовний андроцентризм і не-

повноцінність образу жінки в мовній картині світу. Це відбува-

ється тому, що мовна картина світу створена чоловіками, продо-

вжує думку інша дослідниця, Дейл Спендер у відомій праці

“Мова створена чоловіком” (1980). Вона говорить про безпосе-

редній зв’язок між патріархальним суспільством та англійською

мовою. На думку Дейл Спендер, чоловіки, що мають “лише час-

ткове уявлення про світ... перебувають у позиції, яка дозволяє їм

стверджувати, що їхні погляди та цінності є “справжніми” та

єдиними цінностями; і вони мають змогу нав’язувати ці погляди

іншим людям, які не поділяють їхньої думки”. Дейл Спендер

стверджує, що англійську мову створили чоловіки, а жінкам до-

водиться лише користуватися мовою, яка відбиває цінності чо-

ловіків та особливості “чоловічого” світобачення. Попри певну

категоричність поглядів Дейл Спендер, її праця мала неабияке

значення для посилення інтересу до вивчення ґендерної пробле-

матики на матеріалі різних мов.

Дослідники, які прагнули з’ясувати, чи існують розбіжності

в мовленні жінок і чоловіків, не дійшли одностайної думки: одні

вважають, що суттєвих відмінностей немає, тоді як інші твер-

дять, що чоловік та жінка розмовляють різними мовами. До дру-

гих належить Дебора Таннен, авторка праць “Це не те, що я хоті-

ла сказати!” (1986) та “Ти просто не розумієш: жінки та чоловіки

у спілкуванні” (1990), яка зазначає, що чоловіки й жінки нале-

жать до різних мовленнєвих спільнот. На її думку, в них не лише

різні стилі спілкування, а й різні комунікативні цілі: жінки спіл-

куються, щоб зблизитися, поліпшити особистісні стосунки, а чо-

ловіки – заради самоствердження та закріплення свого авторите-

ту. Саме тому спілкування статей часто нагадує спілкування лю-

дей з інших країн і часто призводить до непорозуміння. Дебора

Таннен вважає, що так само, як люди з різних країн розмовляють

Основи теорії ґендеру

458

різними мовами, жінки й чоловіки розмовляють різними ґендер-

лектами.

Вже згадувана Робін Лакоф теж вважає, що мовлення жінок

значно відрізняється від чоловічого. Головними відмінностями

вважаються такі: жінки частіше за чоловіків вживають висхідну

інтонацію у стверджувальних реченнях, використовують запита-

льно-стверджувальні речення (наприклад, “Гарна погода, чи не

так?”), що свідчить про їхню невпевненість у собі та неспромож-

ність сформулювати власну думку. Дослідниця стверджує, що

жінки вживають так звані “порожні” слова, для того щоб висло-

вити почуття (наприклад, чудовий, гарний), використовують ін-

ші типово “жіночі” слова, зокрема, численні відтінки кольорів,

частіше використовують емфазу, а також частіше за чоловіків

ухиляються від прямої відповіді на запитання. Іншими ознаками

“жіночого” мовлення є ввічливість і гіперкоректність.

Інша дослідниця, Сьюзан Ромейн, вважає парадоксальним те,

що мовлення жінок, яке є більше наближеним до стандарту та пре-

стижної норми, ніж чоловіче, вважається другорядним, тоді як мо-

влення чоловіків цінується набагато більше лише тому, що в них

більше влади. С. Ромейн не погоджується з думкою Р. Лакоф сто-

совно того, що мовлення жінок значно відрізняється від чоловічо-

го. Зокрема, вона наводить дані досліджень, проведених у 1976-

1980 роках, які показали, що в середньому жінки й чоловіки вико-

ристовують приблизно однакову кількість розділових запитань.

Крім того, С. Ромейн вважає, що при аналізі жіночого мовлення

трапляються певні упередження проти жінок. Наприклад, якщо

запитально-стверджувальне речення використовує жінка, це вва-

жається свідченням невпевненості. А коли висхідну інтонацію за-

мість низхідної використовує чоловік, його, на відміну від жінки,

не вважають невпевненим, а лише ввічливим і тактовним.

Інші дослідження мовлення жінок і чоловіків спростовують

твердження про існування якоїсь особливої “жіночої” або “чоло-

вічої” мови. Зокрема, було виявлено, що на особливості їхнього

мовлення впливають передусім різноманітні соціальні чинники,

такі як сфера спілкування, соціальний статус мовців, їхній рівень

освіти. Також вважають, що контекст спілкування (хто говорить?

Ґендер і мова

459

кому говорить? з якою метою?) значно більше впливає на особ-

ливості мовлення учасників спілкування, ніж їхня стать. Проте ці

дослідження підтвердили попередні спостереження, що мовлен-

ня жінок правильніше за чоловіче та більше наближене до мов-

них стандартів.

Дослідження комунікативної поведінки чоловіків і жінок не

виявили суттєвих розбіжностей у спілкуванні між представника-

ми двох статей. Зокрема, дослідники М. Сміт та Дж. Маєр (1994)

виявили, що особливості спілкування як жінок, так і чоловіків

суттєво залежать від ситуації спілкування, зокрема від статі спів-

розмовників, а також від теми розмови. Інші дослідження кому-

нікації між статями виявили (Н. Хенлі та інші, 1985), що чолові-

ки розмовляють більше за жінок, бо мають більше можливостей

висловити власну думку, зокрема, під час ділових зустрічей, пе-

реговорів. Чоловіки перебивають жінок частіше, а також їм кра-

ще за жінок вдається спрямовувати розмову в бажаному напрям-

ку. Крім того, було помічено (С. Мк’Конел-Гінет, 1989), що коли

говорить чоловік, його слухають уважніше як чоловіки, так і жі-

нки, ніж мовця-жінку.

Дослідження комунікації всередині одностатевих груп ви-

явили, що жінки розмовляють між собою більше, ніж чоловіки.

Темою розмов жінок і чоловіків стають різні речі: тоді як чолові-

ки говорять переважно про роботу, спорт та інші види спільної

діяльності, жінки обговорюють проблеми персонального харак-

теру. Також жінки, на відміну від чоловіків, менше говорять про

себе, розмови жінок динамічніші за чоловічі. Й хоча жінки пере-

бивають одна одну частіше, ніж чоловіки, це робиться для того,

щоб підтвердити згоду з поглядом співрозмовниці, висловити

співчуття або закінчити за неї фразу, коли вона не може підібра-

ти вдалого слова.

Враховуючи результати наведених та інших досліджень,

можна зробити висновок про те, що немає значних відмінностей

у мовленні жінок і чоловіків, так само як не існує окремої “жіно-

чої” чи “чоловічої” мови. Чоловік або жінка говорять саме так, а

не інакше, залежно від обговорюваної теми, а також ситуації, в

якій відбувається спілкування.

Основи теорії ґендеру

460

Інший напрям мовно-ґендерних досліджень пов’язаний з

презентацією статей у мові. Увагу до цього аспекту привернули

представниці феміністської лінгвістики. Вони завважили, що жі-

нка й чоловік представлені в мові неоднаково: чоловік зобра-

жений головним і важливішим у мові, а жінка – другорядною та

менш вагомою за чоловіка. Дослідниці також звернули увагу на

те, що мова часто відбиває світ з “чоловічої” позиції, і жінка час-

то залишається “невидимою” в мові. А коли жінка стає “види-

мою”, це робиться лише для того, щоб підкреслити її залежність

від чоловіка й другорядний статус. Це явище дістало назву ґен-

дерних упереджень, андроцентризму або мовного сексизму.

Сексизм – дискримінація за статтю. Як зазначає Андре Мі-

шель у книзі “Геть стереотипи!”, сексизм – це позиція чи дії, що

принижують, вилучають, недооцінюють або стереотипізують

людей за статевою ознакою. Сексизм – це орієнтація, яка ставить

у несприятливі умови одну стать стосовно іншої. Сексизм знахо-

диться на одному щаблі з іншими видами дискримінації – дис-

кримінацією за етнічними ознаками (расизм), дискримінацією за

сексуальною орієнтацією (гетеросексизм), за віковою категорі-

єю, за зовнішністю. Мовний сексизм – це дискримінація за стат-

тю в мові. Цей термін частіше використовують стосовно жінок,

проте мовний сексизм може бути спрямованим також на чолові-

ків. Однак жінки стають жертвами мовного сексизму набагато

частіше за чоловіків.

Сексизм може існувати в мові як на рівні слова, вислову, ре-

чення, так і на рівні всього дискурсу. Найпоширенішими при-

кладами мовного сексизму є ґендерні стереотипи, асиметрії у

використанні паралельних висловів стосовно чоловіків і жінок, а

також “невидимість” жінок у мові.

Безперечно, жінки й чоловіки неоднаково зображені в різних

мовах світу, так само як неоднаковим є їхнє становище в різних

країнах. Проте численні дослідження на матеріалі різних мов

виявили наявність спільних рис зображення статей, які Енн Па-

велз узагальнила в книзі “Жінки, що змінюють мову”(1998) та

серед яких такі: