Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

231

пав би історію, одним із наслідків якої є й оцей маленький ін ци-

дент?»

Тоді ж, 13 липня 1920 року В. Винниченко починає клопотатися

про від’їзд за кордон. Просить у К. Радека і Г. Чичеріна доручень від

III Інтернаціоналу до Америки, куди волів би направитись. Хвороб-

ливо реагує на обивательські глузування декого з українських полі-

тиків, зокрема Юрія Мазуренка, які гадають, що В. Винниченко ки-

нувся до радянської влади в надії на «портфелі».

«Почуваю страшенну втому, – зазначає Володимир Кирилович

15 липня. – Винищився від цих безплідних напружень, чекання,

безперервного думання. Хочу роботи й дії, і спокою, певности, ви-

рішеності. Нехай український обиватель говорить і думає, що йому

хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики,

обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло –

літературу. Ці два місяці Голгофи навіть вилічують мене від роздво-

ювання. Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літ-

ню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як

політик я всією душею хочу померти. Хай ідуть на цю роботу ті,

яким не треба відривати себе від любішої роботи, які всією істотою

можуть оддатися їй, нехай ідуть ті, які ще не переходили Голгоф.

Настільки змучений, розбитий і розчавлений, що аж диво бере:

ніколи так себе не почував, неначе тяжко хворий»

Незважаючи на смертельну втому, мозок В. Винниченка продо-

вжує постійну аналітичну роботу. Володимир Кирилович у ті, без

сумніву переламні дні, робить значно детальніші записи до щоден-

ника, начебто шукаючи додаткові аргументи для рішення, яке пово-

лі визріває.

І аргументи ці не дріб’язкові, силоміць притягнуті «за вуха» для

самовиправдання, а глибоке, справді філософське осмислення істо-

ричного моменту, що переживався, теоретичні узагальнення тен-

денцій світового революційного процесу, наукові прогнозування

перспектив соціалізму. На тлі гучних оптимістичних торжеств, які

супроводжували другий конгрес Комінтерну, що саме в ті дні про-

ходив у Москві, В. Винниченко дедалі більшу увагу концентрує на

тих негараздах, які має радянський лад, той життєвий уклад, який

формувався більшовиками. Його, соціаліста з багаторічним рево-

люційним стажем вражала розбіжність, розрив, виростаюча на очах

прірва між декларованими комуністичними ідеалами і гнітючою

реальністю. Він не міг з морально-етичних міркувань змиритись з

багатьма неподобствами, що виявились за перші три роки радян-

ської влади, з обуренням спостерігав за народженням соціалістич-

них бюрократів, процвітанням хамства, намагався з’ясу вати для

себе – чи варті такої крові, таких жертв ті зміни, які зовсім не покра-

Винниченко В. Назв. праця. – С. 444–445.

Там само. – С. 446.

232

щили становища трудящих, а, здається, лише ускладнили, погірши-

ли його.

«Радянської влади, влади совєтів по суті немає, – наголошує Во-

лодимир Кирилович, – є влада бюрократів, окремих одиниць, які

спираються переважно на фізичну силу військових і адміністратив-

них апаратів. З’їзди, зібрання, засідання рад – мають характер деко-

рацій і не мають ніякого значення у вирішенні тих питань, які на

них немов розглядаються. Резолюції заготовані зарані і приймають-

ся без дебатів. Всім керує і завідує партія (Р.К.П.). Вона має

600.000 членів. Це величезний апарат урядовців і бюрократів. Дис-

ципліна – казенна, урядова, заснована на карі, а не на моральному

впливі»

І знову, як і в попередні роки, Володимир Винниченко стає на

бік простих трударів, намагається збагнути їх нове становище, дум-

ки, почуття. Він з великим занепокоєнням пише: «Маси не можуть

абстрагувати, не можуть робити аналіз законів революції, не мо-

жуть жити майбутніми перспективами. Вони будують свій світо-

гляд, свою віру, свої симпатії на конкретних, теперішніх явищах,

вони їх бачать, з них виходять, у них вірять. Вони не можуть мисли-

ти як теоретики; революція, мовляв, принесе соціалізм, рівність,

братерство, справедливість і т. д. Вони бачать, що комуністи-комі-

сари беруть хабарі, крадуть, п’ють, розкошують, живуть як «бур-

жуї», а робітники працюють, бідують, голодують. Де ж та рівність і

справедливість? Яка ж різниця між комуністом-комісаром і цар-

ським приставом, околодочним і т.п.? Навіщо ж битися, голодувати,

коли за царських приставів робітникам і бідним жилося принаймні

краще, легше, тепліше, ситніше? Де та рівність, коли і в соціяліс-

тичній Росії так само панує нерівність, коли один має «кремльов-

ський» пайок, а другий «голодний», коли один має все, а другий ні-

чого, і той, хто має все, їздить на автомобілях, бере хабарі, нічого не

робить, а той, що нічого не має, працює й виснажується в даремних

зусиллях проіснувати. Що ж таке, в такому разі, комунізм? В хоро-

ших словах? В парадах?»

Володимир Кирилович завжди залишався сам собою. Він не міг

вибачити собі, колегам по українським урядам зради соціальним ін-

тересам. Не міг він вибачити відступів від комуністичних ідеалів і

більшовикам.

Все те зміцнювало в правильності рішення негайного від’їзду за

кордон.

Саме тоді трапилася нагода і для того, щоб публічно пояснити

свою лінію поведінки. У Москві знаходились лідери Української

Комуністичної партії (УКП) А. Річицький (Пісоцький) і Ю. Мазу-

ренко. Укапісти критично ставилися до спроб В. Винниченка поро-

Винниченко В. Назв. праця. – С. 449.

Там само. – С. 454–455.

233

зумітись у Харкові з керівництвом КП(б)У. Тепер, коли переговори

були вже позаду, і змінити їх негативний результат уже було немож-

ливо, Володимир Кирилович, як лідер Закордонної групи україн-

ських комуністів, вирішив через друкований орган УКП «Червоний

прапор» висловити причини своїх незгод з політичною лінією

РКП(б) і КП(б)У і, водночас, заманіфестувати близькість позицій з

УКП. А. Річицькому і Ю. Мазуренку В. Винниченко передав «Лис-

та до українських робітників і селян».

У документі, датованому 30 липня, доводилось, що політика

РКП(б) носить централістичний, антиукраїнський характер, а КП(б)У

є знаряддям її великодержавного курсу.

«Революція на Україні, – писав В. Винниченко, – проводиться

головним чином військом і тими партійними силами, які присила-

ються з Росії. Величезна більшість революційних внутрішніх укр.

сил через це зостається не використаною. Від них вимагається не

активність і участь в роботі, а прихильна пасивність і покірність.

Вся У.С.Р.Р., як окрема федеративна держава є фікція. Це треба ска-

зати одверто і чесно. Її «самостійність», «федеративність», «само-

стійна конституція» і т. п. існує тільки в офіціальних заявах, нотах

і деклараціях, дійсний же стан річей не тільки не нагадує ніякої ні

самостійности, ні федерації, а навіть тої автономії Генер. Секретарі-

ата, яку колись було вирвано працюючими укр. масами з рук росій-

ського буржуазного правительства 1917 р. Як це ні прикро й тяжко

констатувати, але відношення соціалістичної Росії до соціалістич-

ної України дуже нагадує відношення імперіалістичних держав до

своїх колоній. Через це, натурально, Правительство фіктивної укра-

їнської робітниче-селянської держави є також – фіктивним; по обся-

гу компетенції, по відсутності належного авторитету серед мас, по

характеру діяльності, а головне по його тенденціям його з більшим

правом можна назвати «колегіальним намісництвом в колонії», або

«Тимчасовою комісією Р.С.Ф.С.Р. для повільної безшумної ліквіда-

ції української державності, аніж Урядом»

Така ситуація, на думку В. Винниченка, значною мірою зумов-

лювалась політикою Комуністичної партії, її організацій в Україні,

об’єднаних КП(б)У. «Сама назва її, як «партії», – говорить Володи-

мир Кирилович, – є така сама фікція, як і українське правительство.

Це є обласна організація єдиної Р.К.П. в єдиній Російській Державі.

Центральний Комітет цієї партії по суті є такою самою «ліквідацій-

ною Комісією» партійного українського центру, як «Укр. Прави-

тельство», є «ліквідаційною комісією» української державності. Ще

більше такого характеру надає цим інституціям той факт, що вони

не є виборні, призначені з Москви, як урядовці Ц.К.Р.К.П.

Таке фактичне становище виходить з відношення центра рос.

революції до права укр. нації на самовизначення. За робітниче-

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. –Арк. 13–14, 25–26.

234

селянською Україною не визнається права на державне існування.

Через це, наприклад, ні У.К.П., ні К.П.(б)У не дістали представни-

цтва в III Інтернаціоналі, де представництво дається державам, а не

націям, народам»

На Комуністичну партію (більшовиків) України В. Винниченко

покладав відповідальність за «фактичне пригнічення української

національності і національної культури, а, значить, пригнічення ду-

ховного зросту працюючих мас України, ...позбавлення україн-

ських робітників і селян можливостей національного відродження»

за втрату сподівань на українізацію суспільного життя.

Натомість у листі підкреслювалось, що позиція укапістів, попри

наявні й у них помилки, більше відповідає завданням розвитку ре-

волюції і національного визволення України. В. Винниченко закли-

кав українських робітників і селян вступати до лав УКП і підтрима-

ти її політику. Містилась і надія на об’єднання Закордонної групи

українських комуністів з УКП, за умови коригування останньою

деяких програмних положень, зокрема постановки питання про сві-

тову федерацію.

Володимир Винниченко висловлював впевненість, що, врешті,

на такі позиції перейдуть і всі чесні, демократичні елементи в КП(б)У.

Цікаво, що з’ясувавши всі відмінності між УКП і КП(б)У, неможли-

вості їх об’єднання у даний час, автор листа був категорично проти

культивування ворожнечі проти більшовиків. «Треба твердо пам’я-

тати кожному укр. комуністові, а також кожному члену УКП, що ні-

якої ворожости не повинно бути до КП(б)У. Це є рідна партія, це є

наш дужчий брат, який силою ріжних об’єктивних і суб’єктивних

причин робить помилки. Ми не можемо і не хочемо брати участи в

тих помилках. Визнаючи величезну ролю, яку зограла в комуніс-

тичній революції Російська Комуністична Партія, визнаючи всю її

силу, значіння, ідейне керівництво, ми одначе не повинні заплющу-

вати очей на помилки, ким би вони не

робилися, чи самою Р.К.П. чи

її уповноваженими; твердо, чесно і непохитно, в інтересах револю-

ції ми повинні ці помилки викривати і перед самою Р.К.П. і перед

К.П(б)У, і перед європейським пролетаріатом, і перед українськими

працюючими масами, так само ми повинні всіма силами виправ-

лять ці помилки, але виправляти не ворожостю, не саботажом, не

ухилянням від праці, а навпаки, якомога активнішою організацією

революційних українських сил, втягуванням їх в процес будування

соціалістичної робітниче-селянської держави. Через це всякий укр.

комуніст і всякий українець прихильний справі революції повинні

як найактивніше підтримувати совітську владу, повинні входити в

усі її установи й інституції, повинні щиро й енергійно помагати ор-

ганізації Червоної Армії, допомагати продовольчій кампанії, від-

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 16 – 17, 28.

Там само. – Арк. 17, 28–29.

235

новленню промисловості словом, чесно, совісно брати органічну

участь в обороні, в охороні, в зміцненню й будуванню У.С.Р.Р.»

Залишаючись послідовним виразником радикальних орієнта-

цій, Володимир Кирилович закликав і своїх співвітчизників керува-

тися вірою в переустрій суспільства революційним шляхом. Він на-

полегливо роз’яснював, що реальну можливість не лише до соціаль-

ної справедливості, а й для справжнього національного визволення

і відродження відкриває тільки «комуністична революція». «І вже

хоча би тільки з національних мотивів кожний українець, що не

експлуатує чужої праці, повинен як найгарячіше бажати перемоги

революції, захоплення нею всього світу й перебудови всього ладу на

комуністичний. Мало того: Кожному такому українцеві треба бути

найбільш вірним прихильником совітської влади і найпослідовні-

шим комуністом, бо чим чистіше фактичніше буде переводитися

влада рад (совітів), чим точніше буде виконуватися комуністична

програма, тим швидчим темпом піде й національне відродження,

тим необхідніше буде втягнено маси в робітниче-селянське держав-

не будівництво, а тим самим неминучише буде надано всій будівни-

чій роботі ті національні форми, які найблищі найприродніші ма-

сам. Найбільша помилка К.П(б)У є та, що ця партія не виконує по-

станов і програми Р.К.П, себ то, своєї ж власної програми, що члени

її не відчувають і не розуміють, що вони не послідовні, не цільні в

своїх заявах і ділах, – «нечесні з собою». І завдання кожного укр. ко-

муніста – кликати й їх, і маси до неухильного, точного, чесного ви-

конування комуністичної програми»

Закінчував свого листа до українських робітників і селян

В. Вин ниченко полум’яними гаслами:

«Хай же живе і перемагає всесвітня комуністична революція!

Хай живе дійсна, не фіктивна федерація совітських республік

Росії й України.

Хай живе справжня Українська Соціалістична Радянська Рес-

пуб ліка.

З комуністичним привітом В. Винниченко»

Оскільки в середині – наприкінці липня 1920 року польсько-

радянські стосунки після успішного наступу Червоної армії вступа-

ли у фазу замирення, момент для публікації листа і з погляду між-

народного становища УСРР виглядав доцільним. А В. Винниченко,

хай у такий спосіб, міг довести свою позицію, оцінку ситуації до по-

літично свідомого українства.

3 серпня 1920 року Володимир Кирилович разом з дружиною і

двома найближчими співробітниками – помічниками з усіма необ-

хідними документами уже був у вагоні поїзда, але перед самим

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 20–21, 32.

Там само. – Арк. 21–22, 32–33.

Там само. – Арк. 23, 33.

236

його відходом за розпорядженням наркомату закордонних справ

РСФРР поїздку було відмінено. Непевні пояснення торкались

ускладнення відносин з Польщею. Проте В. Винниченко, схоже, не

дуже й засмучувався. Йому чомусь навіть подобалося, що неперед-

бачений випадок раптом дарує можливість іще однієї спроби поїха-

ти в рідну Україну.

Систематично відвідуючи урядові відомства з проханнями про

дозвіл на еміграцію, Володимир Кирилович переконується в тому,

що власті не можуть визначитись з тим, як себе повести. В усякому

разі, Політбюро ЦК РКП(б), двічі (5 і 13 серпня 1920 року) розгляда-

ючи його звертання, так і не прийняло остаточного рішення

. Пара-

лельно В. Винниченко починає зондувати ґрунт про нову поїздку в

Україну, знаходить, що тут можна досягти певних перспектив. Сер-

це починає прискорено битись, бо з’являється надія повернення, чи

хоча б побачення з Батьківщиною. Чого без неї варта людина?...

***

Гадається, далеко не всі свої вчинки людина може логічно пояс-

нити. Іноді її веде невторованими життєвими шляхами зверхсила,

противитись якій просто неможливо. І з часом, озираючись назад,

людина так і не може збагнути, чому з нею сталось та чи інша при-

года, як могла вона себе так вести, що потрапила в зовсім немисли-

му ситуацію. Що вже й говорити, про тих, хто хоче начебто з боку

поглянути на карколомний шлях таких непересічних особистостей,

як В. Винниченко, намагається зрозуміти, пояснити, витлумачити

кожен їх крок. Загроза помилитись тут завжди досить знач на. При-

наймні, вона багато де в чому співмірна «дистанції» між справді іс-

торичною постаттю і безліччю тих, хто спокутується інтерпретува-

ти, оцінювати життя «велетів».

І все ж, намагаючись зрозуміти мотивацію поведінки Володи-

мира Винниченка влітку 1920 року, не можна утриматись від ба-

жання висловити істотне міркування-спостереження.

Коли знайомишся з тогочасними щоденниковими записами Во-

лодимира Кириловича, не можеш не звернути увагу на його психо-

логічний стан. Він, скоріше за все, був просто не готовий, морально

не готовий повернутися в Україну. У нього просто вичерпався запас

політичної волі. Адже, задовго до повернення на Батьківщину він

інтуїтивно охрестив свою спробу новим шляхом на Голгофу. Потім

він ще не раз вживав цей термін, хворобливо реагуючи не лише на

серйозні моменти, а іноді й на дріб’язкові, випадкові, став занадто

нервовим, підозрілим.

Цікаво, якщо раніше В. Винниченко дуже часто виміряв свої

вчинки відповідністю вимозі «чесність з собою», то в 1920 році

Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. – Т. 9. – Июнь 1920

– январь 1921. – М., 1978. – С 158, 180.

237

з’являється не характерна для попередніх етапів теза «нечесність з

собою», тривалі «копання» у своїй совісті з приводу можливої зра-

ди життєвому імперативу.

Розуміючи всю умовність оцінки настроїв за механічним підра-

хунком кількості слів, присвячених тому чи іншому об’єкту, не

можна не зауважити, що про бажання виїхати за радянський кордон

В. Винниченко згадує не рідше, ніж про переїзд в Україну.

Врешті, немовби обпалюють жаром свідомість записи, зроб лені

після безсонної ночі 13 серпня. У самий розпал кампанії за від’їзд

на Батьківщину український патріот, досвідчений політик, талано-

витий митець вирішує, що найкращий вихід для нього – покінчити

життя самогубством. При цьому вражає та холодна логіка, те спо-

кійне аргументування кроку, на який, можливо, він зважиться уже

найближчого часу.

«... Все тепер ясно і остаточно вирішено, – сухо й твердо пише

Володимир Кирилович. Дійсна чесність з собою не може зупиняти-

ся навіть перед жертвою життям. Закон великого інстинкту грома-

ди вимагає від мене такої жертви. Моя смерть повинна бути жерт-

вою для історії визволення нації. Вона повинна стати прапором, під

яким має далі проводитись велика боротьба за визволення.

Дивно, я зовсім спокійний. Мені легко, просто і ясно, немов я ви-

рішив подорож на курорт. Це не через те, що я, може, сам у глибині

душі не вірю, що рішусь на цю жертву. Я вірю і знаю, що рішусь і що

відступити від цього рішення не відступлюсь, коли його треба буде

вирішити й здійснити. Я прожив своє життя так, що можу вмерти

без жалю і сорому. Я взяв від нього все, що може взяти людина. Я

всією душею, кожним волоском на своєму тілі люблю його, пре-

красне, єдино-цінне, дивне, благословенне життя. Я хочу пити його

навіть з найбрудніших калюж. І через те я з гордістю, з ентузіазмом

віддам його за життя многих, за їхню радість, за змогу бути вільни-

ми, гідними, сильними»

Хотілось ба на хвильку не повірити Володимиру Винниченку

(чи то не чергова замальовка психологічного стану героя майбут-

нього художнього твору?), принаймні, «ухопитись» за ті «рятівні»

слова, що він десь у глибині душі ще не готовий на таку жертву.

Можливо це чергове випробування самого себе – а він, як відомо

полюбляв «експериментувати» (і часто дуже жорстко) зі своєю пси-

хікою. Ба, ні! Бо того ж дня Володимир Кирилович поділився свої-

ми настроями і планами з вірним, «прекрасним, дужим товари-

шем» – дружиною Кохою – Розалією Яківною. І, як не дивно, – її

приголомшуюча звістка не шокувала, не викликала великого зди-

вування, спроби відмовити чоловіка від непоправного вчинку. Лише

природне хвилювання, запевнення у розумінні і підтримці виправ-

даного кроку. А ще – бажання піти із життя разом.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 461–462.

238

Така позиція ще більше зміцнила рішимість В. Винниченка, і на

довершення всього він написав: «Я їхав віддати свої сили й життя за

комунізм, за соціальне й національне визволення наших обдурених,

занедбаних, осміяних, скривджених і мовчазних творців цінностей

життя. Я казав, що готов на смерть за революцію. Чесність з собою

вимагає переведення в життя своїх слів. Думка родить вогонь-

чуття, зливається і стає єдиною неподільною з дією. Я казав: «Коли

треба, то я...». І це «треба» настає. Готов я здійснити свій закон? Так,

я готов»

. Здавалось би, ось-ось наступить фатальна розв’язка... І

раптом того ж дня, начебто нічого й не було, політик зовсім спокій-

но записує, що одержано документи для проїзду до Харкова, а потім

– до Києва. А запис до щоденника наступного дня і зовсім може

збити будь-кого з пантелику: «Уважаю ці три місяці поневіряння по

московських митарствах не загубленими для себе. Це школа само-

виховання. Зберегти ясність і веселість духу після всіх цих при-

кростей, розчарувань, обманів, лицемірства, що довелося зазнати,

– це великий успіх. Мало того: це є підготовчий ступінь до дальшо-

го, до більшого і тяжчого. Ці три місяці були вступним гартуванням

волі, обчищанням од фальшивого розуміння гідності, від дрібниць

і самоотрути славолюбности. Шляхом болючих ударів досвіду з

мене збито останні порошинки старої сентиментальної віри в само-

цінність справедливості»

Якби він міг знати наперед, що історія просто зрадливо зробить

нове безрезультатне коло! Коли ж історія повторюється то, як відо-

мо, першого разу вона здебільшого набирає вигляду трагедії, а вже

другого разу перетворюється на фарс.

...17 серпня поїзд мчав В. Винниченка до Харкова. Стверджува-

ти, що цього разу український політик мав скільки-небудь чіткий

план дій, неможливо. Швидше, він покладався на долю, на вдачу, на

випадок. Здавалось він рівною мірою готовий залишитись для ро-

боти в Україні чи то політичної, чи літературної – невідомо; і, вод-

ночас, прагне виїхати (тепер уже через Україну) за кордон. У Харко-

ві, столиці, політичному центрі він не збирався затримуватись, пла-

нував на запрошення голови Дніпросоюзу перебратися до Києва, де

обіцяли створити необхідний мінімум умов для прожиття. Однак,

на рядову політичну роботу він би нізащо не згодився. Розумів, що

існували нездоланні проблеми щодо можливості діяльності і на лі-

тературному терені.

Схоже, що й ЦК КП(б)У ладен був згодитись на побажання

В. Винниченка. 19 серпня Політбюро ухвалило дозволити від’їзд

письменника до Києва, «доручивши Губкому матеріально його

забезпечити»

. Через три дні той же орган дав згоду на залучення

Винниченко В. Назв. праця. – С. 462.

Там само. – С. 462–463.

ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 7. – Арк. 64.

239

В. Винниченка як свідка у «справі Шашкевича»

. Що то за справа,

з’ясувати не вдалося, однак від постанови віє якоюсь примирливіс-

тю, довірою.

Проте багатоманітність, непередбачуваність життя цього разу

далася взнаки в дещо іншій площині. Публікація «Листа до україн-

ських робітників і селян» в укапістській пресі могла бути витлума-

чена, м’яко кажучи, як вияв нелояльності Володимира Винниченка

до КП(б)У. Щоправда, видання «Червоного прапора» було припине-

но радянськими властями, однак оприлюднити документ, за бажан-

ня, можна було й багатьма іншими способами.

Безперечно, ознайомлення з «Листом до українських робітників

і селян» ускладнило б стосунки В. Винниченка з партійно-радян-

ським керівництвом як Москви, так і Харкова. Не було ілюзій, що з

«особливими почуттями» були б прочитані рядки про фіктивність

державної самостійності УСРР, обмежені прерогативи КП(б)У, про

централізаторський курс більшовиків, який виливався у відверте

русифікаторство, відмову від врахування національних інтересів,

критичні закиди на адресу керівництва обох республік.

Досвідчений політик все те розумів і вже через два дні після не-

вдалого від’їзду з Москви, 3 серпня, написав листа А. Річицькому і

Ю. Мазуренку, що, мабуть, ще не встигли від’їхати в Україну. «...Що

до мого листа, то в цій ситуації, яка тепер є, – наголошував В. Вин-

ниченко, – я вважаю оголошення його рішуче недопустимим.

Я дуже прошу вас негайно сховати його в архів і абсолютно нікому

(навіть своїм) не показувати»

Своє прохання Володимир Кирилович мотивував загостренням

міжнародної ситуації (відновленням війни з Польщею, новими ан-

тирадянськими випадами Антанти), за якої його «критика і навіть

деяка опозиція» щодо урядових центрів лише б зашкодили інтере-

сам України.

Питання набуло особливої делікатності, коли В. Винниченко

знову прибув в Україну й розпочав новий тур зустрічей з партійно-

радянськими діячами республіки. 23 серпня він звернувся до

ЦК УКП і оголосив недійсним «Лист до українських робітників і

селян», рішуче заперечуючи можливість будь-якого використання

документа, його затримки (неповернення). Володимир Кирилович

наполягав: «Коли зміст мого листа є відомий Вашим партійним то-

варишам, прошу сповістити їх всіх про анулювання мого листа.

Причиною до цього стала мені хисткість і невиразність позицій

ЦК УКП в національному питанню. Висловлювані членами

ЦК УКП (його Політбюро) погляди остільки суперечили З ПРО-

ГРАМОВИМИ позиціями УКП, остільки вони порушують ту уяву,

яка склалась у мене про УКП, що я не можу вірити в сталість, виро-

ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 7. – Арк. 65; Спр. 11. – Арк. 58 зв.

Там само. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 56.

240

бленість і певність яких будь позицій у керуючого органу цієї орга-

нізації. Не маючи ніяких підстав не вірити висказуванням цих това-

ришів, не чувши заперечення сих поглядів від усього Політбюро, я

на підставі сих висказувань можу зробити тільки один логічний ви-

сновок, істнування організації УКП як окремого від КП(б)У партій-

ного організму є цілком зайвим, бо ті самі позиції займає і КП(б)У,

при чому тенденції в цій останній партії показують якраз на її праг-

нення прийняти те, що відкидає УКП, себто признать необхідність

ліквідування тої «української хвороби», від якої Політбюро УКП

вважає себе увільненим. Отже одна з головних підстав окремого іс-

нування УКП цим самим Політбюро УКП підривається...»

Політбюро ЦК УКП надзвичайно оперативно розглянуло звер-

нення В. Винниченка. Уже 24 серпня секретар ЦК Кулініченко від-

повів від імені Політбюро, що, як і до цього, організація відмовля-

ється повернути автору його «Лист до робітників і селян України».

Документ виконано в досить різкому тоні. Мотиви «ануляції» листа

визнано «непорозумінням», «хисткість і невиразність» позиції По-

літбюро УКП в національному питанні і розходження з офіційною

програмою – такими, що «не відповідають дійсності». «Коли ви не

розумієте ріжниці між У.К.П. і К.П.6.У., – роздратовано резонер-

ствував Куліниченко, – то на жаль в цьому нічим допомогти вам не

можемо крім поради перечитати всі наші партійні документи, які,

здається досить ясні для всіх, крім Вас»

Винниченкового листа політбюро ЦК КПУ знайшло необхід-

ним зберігати в своєму архіві як «політичний документ» і обіцяло

не використовувати до того часу, доки його автор не стоїть «у воро-

жому відношенні до УКП». Кінцівка ж була аж надто дошкульною:

«Гадаємо, що з цього «інцінденту» (так у документі. – В. С.) Ви не

зробите психологічно неприємних висновків, а поглянете на його,

як на певну політичну доцільність з нашого боку, тим більше, що

сталість Ваших поглядів не може бути Вами гарантована»

І хоч В. Винниченко був загартованим політичним бійцем, чути

таке від тих, кого вважав стратегічними ідейними спільниками, од-

нодумцями, було морально тяжко.

Тимчасом з’ясувалося, що виїхати негайно до Києва неможливо

через те, що повстанці розібрали залізничні колії. Володимир Кири-

ЦДАГО України.– Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 58–58 зв.; Повний

текст листа наводиться у статті В. Лозицького «Не сприйнявши нових

реалій. Сторінка з політичної біографії В К. Винниченка // Під прапором

ленінізму. –1989. – № 12. – С. 76 – 77, а також у її газетному варіанті:

«Чи був Володимир Винниченко членом КП(б)У?» // Літературна Україна.

– 1989. – 24 серпня. Однак, до тексту «вкрались» прикрі помилки, які

змінюють зміст документа.

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 59.

Там само. – Арк. 59 зв.