Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

УДК 94 (477) «1917/1920»

ББК 63.3 (4Укр.)6

С60

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту

політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса

НАН України (протокол № 4 від 29 вересня 2009 р.)

Солдатенко В. Ф.

Україна в революційну добу: Іст. есе-хроніки. У 4-х т.: Т. ІV.

Рік 1920. – К., Світогляд, 2010, – 442 с.

ISBN 978-966-8837-18-5

ISBN 978-966-8837-22-7

Остання, четверта книга історичних есе-хронік присвячена відтворен-

ню й оцінці подій 1920 р. в Україні. Завершальний етап громадянської війни

ознаменувався вирішальними перемогами Червоної армії над польськими

інтервентами, залишками білогвардійських військ. Практично вичерпани-

ми виявилися потенції Української національно-демократичної революції і

повстанського руху, в тому числі махновського. З відновленням радянської

влади на переважній частині України починалася нова історична доба.

Видання розраховане на науковців, викладачів, студентів, усіх, хто ці-

кавиться історією України.

УДК 94 (477) «1917/1920»

ББК 63.3 (4Укр.)6

ISBN 978-966-8837-18-5

ISBN 978-966-8837-22-7

С60

нескінченній канві історії кожен день,

кожен місяць, кожен рік займає своє не-

повторне місце, по-особливому, своєрідно відбивається у суспільній

свідомості. Є й такі часові відтинки, які слугують вододілами цілих

епох. Саме до таких, гадається, є всі підстави віднести рік 1920, рік

порубіжний, коли закінчувалося небувале, велетенське революційне

збурення, завершувалася ненависна, спустошлива, кровопролитна

війна й робилися перші кроки в мирне життя, народжувалися несмі-

ливі надії, що все найстрашніше, найгірше вже позаду.

Щоправда, далеко не всі політичні сили на початку року прагну-

ли миру. Були ті, які планували нові воєнні акції. Одні (політичний

табір С. Петлюри) до часу робили це таємно. Інші (угрупування під

командуванням барона П. Врангеля) відкрито нагромаджували сили,

сподівалися за допомогою міжнародних чинників (Антанта) взяти

таки реванш за програні попередні збройні кампанії. Не можна було

напевне сказати, чи з приходом теплих місяців не здійметься нова

повстанська хвиля.

Однак було й спільне практично для всіх відчуття – відчуття вто-

ми, яке позначалося на загальних настроях, паралізувало колишню

активність, рішучість, породжувало млявість, апатію. Нове дихання

в суспільні процеси могли влити лише рішучі зміни векторів руху,

оскільки потенції попередніх поволі, але невідворотно наближалися

до стану вичерпаності.

Подібні ситуації в історії неодноразово використовувалися полі-

тичними авантюристами, заводили народи ще в більшу, трагічнішу

безвихідь. Та й тут, схоже, навіть на таку роль не було ні скільки-

небудь реальних претендентів, ні достатніх бажання й рішучості зі-

ніціювати будь-які енергійні дії взагалі.

Одним словом, у повітрі літала невизначеність, якою латентно

вже проектувалася об’єктивна зламність, порубіжність. В усякому

разі для того історією витворювалися серйозні, фундаментальні під-

стави.

Те, що саме 1920 року належало стати останнім роком револю-

ційної доби, завершальним етапом громадянської війни, погоджує

позиції переважної більшості вітчизняних істориків.

Мабуть, якнайбільше до такого висновку логічно підводить інте-

гральна оцінка тогочасних процесів. Як відомо, існує чимало точок

зору щодо кінцевої грані Жовтневої соціалістичної, чи ж то росій-

ської революції, початку й закінчення громадянської війни. Немало

й відмінних підходів до визначення рубежу завершення Української

революції.

Якщо не персоніфікувати наявні позиції, тут називаються і по-

чаток 1918 р. (поразка УНР у війні з радянською владою), і грудень

1918 р. (перемога антигетьманського повстання й втрата Директо-

рією принципового стратегічного курсу (відхід від нього) на засну-

вання Республіки трудового народу, заміна народоправчої перспек-

тиви творення УНР режимом отаманщини), і кінець 1919 р. (Лю-

барська катастрофа) і пізня осінь 1921 р. (поразка Другого зимового

походу), і кінець 1922 р. (утворення Союзу РСР й істотне обмеження

суверенітету УРСР), і середина 1923 р. (перемога сталінського авто-

номістського плану уконституювання федеративної держави).

У кожної з означених позицій є своя логіка, яку було б необачно

без застережень відхиляти. Однак, усе ж здебільшого вони ґрунту-

ються на врахуванні одного критерію. Немаловажно, зокрема, те, що

на 1918, 1919, та й на початок 1920 р. потенції Української революції

не можна визначити за такі, що вичерпали себе. Зберігалися й до-

статньо серйозні політичні й військові сили, що могли вплинути на

перебіг подій. 1920 рік, точніше його кінець у вищеозначеному сенсі

видається за такий, якому можна надати перевагу на підставі, пере-

дусім, того, що саме в цій часовій точці сходяться рубежі дії різних

критеріїв, а відтак саме цей пункт є найприйнятнішим вододілом

якісно відмінних процесів.

Наприкінці 1920 р. на етнічно-українських теренах перестала

існувати УНР. Саме тоді на переважній частині українських земель

(окрім Східної Галичини, Західної Волині, Північної Буковини, За-

карпаття, Придунав’я) остаточно (на десятиліття) закріпилася ра-

дянська влада.

З розгромом П. Врангеля в Криму на європейському театрі вій-

ськових дій завершилася громадянська війна (ще раніше зазнала по-

разки Польща, що змушена була сісти за стіл переговорів з РСФРР і

УСРР), припинилися спроби змінити вектор суспільного життя си-

ловим, збройним шляхом.

Що ж до протирадянських селянських заворушень і навіть по-

встань 1921 р., то їх ніяк не можна віднести до домінантних тен-

денцій реального життя в Україні. Не більше як крупномасштабною

терористичною акцією (а, можливо, й провокацією) слід визнати

Другий зимовий похід в радянську Україну військового формування

Ю. Тютюнника.

1921 р. знаменував повноцінний, широкомасштабний перехід

від війни (й революції) до миру. Саме ця характеристика суспільних

процесів була визначальною, що поступово підготувала й зумовила

об’єднавчий процес за утворення СРСР, який хронологічно охопив і

1922, і 1923 рр.

То ж у 1920 р. є значно більше підстав, ніж у будь-якого іншого,

бути визнаним порубіжним.

Об’єктивно ж це означає необхідність аналізу зламних, за при-

родою – складних, суперечливих, багатопланових процесів.

І все ж, порівняно з попередніми трьома роками революційної

доби (1917, 1918 і 1919) двадцятий рік мав більше підстав бути на-

дійніше спрогнозованим від самого початку: прийдешні перемоги

одних, як і поразки інших сил, у найголовніших контурах «прогля-

дали», «промальовувалися» надійніше, точніше, зумовленіше.

Все це, звісно, зовсім не означає, що історії залишалося лише

покірно, день за днем втілювати в практику наперед прораховане,

передбачене. При всій нездоланності дії закономірностей однознач-

ної впевненості у перевазі того чи іншого суспільного сценарію бути

просто не могло. То ж тим цікавіше, як реальне життя справджувало

одні надії й перекреслювало інші, «спрацьовувало» на одні альтер-

нативи, й «вимивало» ґрунт з-під інших.

У подібних, як, втім, і в багатьох інших випадках шлях до іс-

тини – якомога послідовніше відтворення розвитку подій з початку

року до його завершення.

січня 1920 р. більшовицька «Правда»

надрукувала ленінський «Лист до робіт-

ників і селян України з приводу перемог над Денікіним».

Чим було викликано затримку з оприлюдненням твору, глави

уряду радянської держави, написаного ще 28 грудня попереднього

року, невідомо. Доводиться лише здогадуватися, оскільки новорічні

свята не могли стати тут серйозною перешкодою: праці вождя йшли

в друк, як мовиться, «теплими», буквально з письмового столу, коли

ще чорнила «не встигли висохнути».

Можливо В. Ленін деякий час ще зважував, наскільки висловлені

в листі міркування (а вони торкалися надважливих, водночас дуже

делікатних і, без перебільшення, прогностичних, навіть, стратегіч-

них моментів) обґрунтовані, переконливі, у всіх деталях вивірені.

Можливо, грав свою роль й вибір найсприятливішого моменту, роз-

рахунок на максимальний ефект сприйняття документа.

Й одне, й інше міркування можуть бути небезпідставними. Адже

йшлося, з одного боку, про наближення завершальної стадії бо ротьби

з одним з найгрізніших ворогів радянської влади (сумніву у пов ній і

не такій уже й далекій перемозі Червоної армії у вождя не було), а,

з іншого, про вироблення принципів стосунків між двома соціаліс-

тичними радянськими республіками (Росією й Україною) на тривалу

перспективу. При цьому дуже важливо було опанувати непростими

уроками з досвіду попередніх етапів громадянської війни й інтер-

венції, пошуків оптимальних варіантів взаємин національно-дер-

жав них су б’єктів.

Одним із найнагальніших завдань в міру розгрому денікінщини

В. Ленін вважав закріплення повного «знищення поміщицького зем-

леволодіння» і «повне визволення українських робітників і селян від

будь-якого гніту поміщиків і від самих поміщи ків»

. Власне, цим

вождь РКП(б) і обмежив формулювання закликів у соціальній сфері.

Головний же акцент робився на іншому. Надзвичайної уваги, – наго-

лошувалося в листі, – заслуговує «питання національне або питання

про те, чи бути Україні окремою і незалежною Українською Радян-

ською Соціалістичною Республікою, зв’я заною в союз (федерацію) з

Російською Соціалістичною Федератив ною Радянською Республі-

кою, чи злитися Україні з Росією в єдину Радянську республіку. Всі

більшовики, всі свідомі робітники і селяни повинні уважно подума-

ти над цим питанням»

Відразу впадає у вічі тон документа. Як правило категоричний,

чіткий, нерідко безапеляційно директивний характер настанов у да-

ному разі поступається безумовній обережній гнучкості, апріорній

поліваріантності вибору перспективи. І, за великим рахунком, це

можна зрозуміти, хоча в сучасній історіографії трапляються випади

на адресу більшовиків і їх лідера, які нібито надто слабо орієнтува-

лися в національному питанні, пішли на створення таких штучних

республік як УСРР і, як наслідок, мали низку проблем, розв’язати які

було дуже й дуже непросто.

Так О. Широкорад у книзі з явно тенденційною (якщо не прово-

кативною назвою) «Россия и Украина. Когда заговорят пушки…»,

випущеній в серії «Великие противостояния», стверджує, що такі

держави як Українська республіка «…ніколи раніше не існували й

були плодом великої фантазії кабінетних теоретиків, вождем яких

був Ленін.

Нема спору, це була дуже освічена людина геніального ума. Од-

нак молодість вождя пройшла в Симбірську та Казані, крім того він

був у Петербурзі й селі Шушенському, потім більшу частину життя

провів у еміграції.

В 1917 р. Ленін приїхав до Петрограда, а потім відправився в

Москву і більше нікуди не виїжджав. Про життя в Малоросії, Серед-

ній Азії й на Кавказі він судив за газетними статтями.

Ленін та інші кабінетні теоретики не бажали чути людей, які на-

родилися й прожили довгі роки на національних окраїнах імперії.

Той же уродженець Черкаського повіту Г. Пятаков стверджував:

«Партія повинна зовсім відмовитися від права націй на самовизна-

чення». Кавказці Сталін і Орджонікідзе пропонували не запроваджу-

Ленін В. І. Лист до робітників і селян України з приводу перемог над

Денікіним. // Повне зібр. тв. – Т. 40. – С. 40.

Там само.

вати республіки, а замінити їх автономіями. Але, на жаль, Ілліч був

непохитним»

Можливо, про подібний прояв крайнього шовінізму і національ-

ної нетактовності, міцно замішаний на вульгарному примітивізмі,

краще було б згадувати у суто політичній, а не науковій полеміці. Та,

на жаль, кількість спекуляцій на незнанні історичного минулого, до-

кументів дуже зростає, проникаючи й на сторінки солідних обсягом

видань, що нерідко сприймаються за наукові витвори.

Втім, лише уважного ознайомлення з «Листом до робітників і се-

лян України з приводу перемог над Денікіним» достатньо, щоб пере-

конатися, як глибоко, сутнісно, предметно розумів В. Ленін усю

складність національної проблеми, як співчутливо він ставився до

національних почуттів, породжених віковим гнобленням, як виваже-

но намагався підходити до пропозицій щодо здійснення кроків у на-

лагодженні рівноправних стосунків між націями.

Нагадавши, що незалежність України визнана і ВЦВК РСФРР і

РКП(б), В. Ленін писав: «Тому само собою є очевидним і цілком за-

гальновизнаним, що тільки самі українські робітники і селяни на

своєму Всеукраїнському з’їзді Рад можуть розв’язати і розв’яжуть

питання про те, чи зливати Україну з Росією, чи лишати Україну са-

мостійною і незалежною республікою і в останньому разі який саме

федеративний зв’язок установити між цією республікою і Росією»

Потім В. Ленін спробував сформулювати власну відповідь на пи-

тання, як варто розв’язати проблему стосунків України й Росії.

Висхідні позиції при цьому він виклав наступним чином: «Капі-

тал є сила міжнародна. Щоб її перемогти, потрібен міжнародний

союз робітників, міжнародне братерство їх.

Ми – противники національної ворожнечі, національного роз-

брату, національної відособленості. Ми – міжнародники, інтернаціо-

налісти. Ми прагнемо до тісного об’єднання і повного злиття робіт-

ників і селян усіх націй світу в єдину всесвітню Радянську респуб-

ліку…

Ми хочемо добровільного союзу націй, – такого союзу, який не

допускав би ніякого насильства однієї нації над одною, – такого со-

юзу, який ґрунтувався б на цілковитому довір’ї, на ясному усвідом-

ленні братерської єдності, на цілком добровільній згоді. Такий союз

не можна здійснити відразу; до нього треба допрацюватися надзви-

чайно терпеливо й обережно, щоб не зіпсувати справу, щоб не ви-

кликати недовір’я, щоб дати зжити недовір’я, залишене віками гніту

поміщиків і капіталістів, приватної власності і ворожнечі за її поділи

і переділи»

Широкорад А. Россия и Украина. Когда заговорят пушки… – М., 2007.

– С. 288–289.

Ленін В. І. Назв. праця. – С. 40.

Там само. – С. 41.

Будучи реалістом в політиці, лідер комуністів застерігав: «Тому,

неухильно прагнучи до єдності нації, нещадно переслідуючи все, що

роз’єднує їх, ми повинні бути дуже обережні, терпеливі, поступливі

до пережитків національного недовір’я. Непоступливі, непримирен-

ні ми повинні бути до всього того, що стосується основних інтересів

праці в боротьбі за її визволення з-під ярма капіталу. А питання про

те, як визначити державні кордони тепер, на якийсь час – бо ми праг-

немо до повного знищення державних кордонів – є питання не

основ не, не важливе, другорядне. З цим питанням можна почекати і

треба почекати, бо національне недовір’я у широкої маси селян і

дрібних хазяйчиків тримається часто дуже міцно, і поспішністю

можна його посилити, тобто зашкодити справі повної і остаточної

єдності»

Тому В. Ленін закликав до як

найтактовнішого ставлення, всі-

лякої взаємної толерантності, поміркованості, виключення підстав

для можливих звинувачень комуністів у схильності до будь-якого з

проявів націоналізму. «Якщо великоруський комуніст наполягає на

злитті України з Росією, його легко запідозрять українці в тому, що

він захищає таку політику не з міркувань єдності пролетарів у бо-

ротьбі з капіталом, а через передсуди старого великоруського націо-

налізму, імперіалізму, – підкреслювалося у листі. – Таке недовір’я

природне, до певної міри неминуче і законне, бо віками великороси

вбирали в себе, під гнітом поміщиків та капіталістів, ганебні і пога-

ні передсуди великоруського шовінізму.

Якщо український комуніст наполягає на безумовній державній

незалежності України, його можна запідозрити в тому, що він захи-

щає таку політику не з точки зору тимчасових інтересів українських

робітників і селян в їх боротьбі проти ярма капіталу, а внаслідок

дрібнобуржуазних, дрібнохазяйських національних передсудів»

Вважаючи найефективнішим та й єдино справедливим шляхом

до міжнаціонального єднання повну незалежність, рівноправність

усіх націй, вождь більшовизму спеціально зупинився і на такій особ-

ливості розбудови радянської України як входження до урядової коа-

ліції (Всеукрревкому) представників Української комуністичної пар-

тії (боротьбистів).

Останні, на думку В. Леніна, перш за все «відрізняються від

більшовиків, між іншим, тим, що обстоюють безумовну незалеж-

ність України. Більшовики з цього не роблять предмета розходжен-

ня і роз’єднання, в цьому не вбачають ніякої перешкоди дружній

пролетарській роботі.

Була б єдність у боротьбі проти ярма капіталу, за диктатуру про-

летаріату, а через питання про національні кордони, про федератив-

ний чи інший зв’язок між державами комуністи розходитись не по-

Ленін В. І. Назв. праця. – С. 41–42.

Там само. – С. 43.

винні. Серед більшовиків є прихильники повної незалежності Укра-

їни, є прихильники більш або менш тісного федеративного зв’язку, є

прихильники повного злиття України з Росією.

Через ці питання розходження недопустиме»

В. Ленін закликав постійно піклуватися про те, щоб виключити

можливість виникнення непорозумінь, породження недовіри між

двома слов’янськими народами, вказував, що «найкращий засіб для

того – спільна робота по відстоюванню диктатури пролетаріату і Ра-

дянської влади в боротьбі проти поміщиків і капіталістів усіх країн,

проти їх спроб відновити своє всевладдя. Така спільна боротьба ясно

покаже на практиці, що при будь-якому розв’язанні питання про дер-

жавну незалежність або про державні кордони великоруським і укра-

їнським робітникам обов’язково потрібен тісний військовий і госпо-

дарський союз, бо інакше капіталісти «Антанти», «Згоди», тобто со-

юзу найбагатших капіталістичних країн – Англії, Франції, Америки,

Японії, Італії, задавлять і задушать нас поодинці. Приклад боротьби

нашої проти Колчака і Денікіна, яким постачали гроші і зброю ці ка-

піталісти, ясно показав цю небезпеку.

Хто порушує єдність і найтісніший союз великоруських і україн-

ських робітників і селян, той допомагає Колчакам, Денікіним, капіта-

лістам-хижакам усіх країн»

Виходячи з нагальних завдань боротьби за захист революційних

завоювань, комуністичний лідер ще й ще раз рішуче виступав проти

можливих проявів великодержавності, тавруючи їх як «зраду щодо

комунізму», радив якнайуважніше ставитися до національних праг-

нень більшовиків і боротьбистів України. «…Ми, великоруські ко-

муністи, повинні якнайсуворіше переслідувати в своєму середовищі

найменший прояв великоруського націоналізму, бо ці прояви, буду-

чи взагалі зрадою щодо комунізму, завдають величезної шкоди,

роз’єднуючи нас з українськими товаришами і тим граючи на руку

Денікіну і денікінщині.

Тому ми, великоруські комуністи, повинні бути поступливі при

незгодах з українськими комуністами-більшовиками і боротьбиста-

ми, якщо незгоди стосуються державної незалежності України, форм

її союзу з Росією, взагалі національного питання. Непоступливі й

непримиренні ми всі, і великоруські, і українські, і якої завгодно ін-

шої нації комуністи, повинні бути щодо основних, корінних, однако-

вих для всіх націй питань пролетарської боротьби, питань пролетар-

ської диктатури, недопущення угодовства з буржуазією, недопущен-

ня роздроблення сил, які захищають нас від Денікіна»

Увесь пафос ленінського твору був спрямований на те, щоб до-

могтися єдності дій трудящих України й Росії як найважливішої за-

Ленін В. І. Назв. праця. – С. 42–43.

Там само. – С. 44.

Там само.