Свиридов О.І. Анатомія людини

Подождите немного. Документ загружается.

Історичний нарис 11

уявлення про єдиний напрям еволюцій-

ного процесу шляхом рівномірного вдос-

коналення всіх органів і збільшення їх

кількості.

Незважаючи на великі анатомічні від-

криття Везалія, його сучасників і послідов-

ників, важливі функції організму людини

(дихання, кровообіг, виділення, функції го-

ловного мозку та ін.) тлумачилися в той

час неправильно. Це, звичайно, набагато

знижувало цінність анатомічних знань для

формування наукового світогляду лікарів,

а разом з тим і для їх практичної діяль-

ності.

Не могло бути сумніву в тому, що по-

дальший розвиток анатомічної науки по-

требував не тільки описання нових струк-

тур, а й головним чином їх морфофункціо-

нальних і порівняльно-еволюційних уза-

гальнень. Потрібні були нові підходи і

методи дослідження, тобто виникла потре-

ба вивчати організм і його органи не лише

в статиці, а й у динаміці, враховуючи вплив

функції і різних чинників навколишньо-

го середовища. При цьому потрібно було

знати будову тканин, видимих не лише

неозброєним оком, а й на мікроскопічно-

му і навіть молекулярному рівнях. На-

решті, були важливими нові відкриття на

межі різних наук.

Продовжувався прогрес світової циві-

лізації, який із Стародавньої Греції та Ста-

родавнього Риму став переміщуватись у

більшість західноєвропейських (частково

азіатських) країн, а пізніше — у країни

Нового Світу. Діяли також інші чинни-

ки: 1) з'явилась чітка тенденція до інте-

грації різних наукових знань; цінні від-

криття: а) удосконалення мікроскопа, що

дало змогу вивчати тканини організмів

рослин і тварин; б) відкриття рентгенів-

ського випромінювання; в) опис зародко-

вих листків ембріонів хребетних; г) оста-

точне наукове обгрунтування еволюцій-

ного вчення та біогенетичного закону (он-

тогенез повторює філогенез).

У 1628 р. відомий англійський анатом і

фізіолог Уільям Гарвей (1578 — 1657) зро-

бив відкриття світового значення на межі

морфологічних спостережень і математич-

них розрахунків. На підставі функціо-

нально-анатомічного вивчення серця і його

великих судин (артерій і вен), а також

кількісного співвідношення загальної маси

крові, що надходить до серця і викидаєть-

ся з нього при кожному скороченні, Гар-

вей створив учення про постійний крово-

обіг по замкнутому колу. Проміжної лан-

ки (капілярів) між артеріями та венами

Гарвей не спостерігав, хоча й передбачав

її існування. Капілярні судини відкрив

через чотири роки після смерті Гарвея іта-

лійський біолог Марчелло Мальпігі

(1628-1694). У 1782 р. уродженець Пол-

тавської губернії анатом О. М. Шумлян-

ський (1748 — 1795) під час мікроскопіч-

ного вивчення нирок підтвердив замк-

нутість кровоносної системи й одночасно

виявив прямий функціональний зв'язок

між артеріальними і венозними капіляр-

ними судинами.

Відомий французький учений А. Лаву-

азьє, один з основоположників сучасної

хімії, зробив у 1777 р. не менш важливе

для морфології та медицини в цілому

відкриття. Він довів значення кисню в

окисних процесах тканин живого організ-

му. На підставі цього відкриття, яке під-

твердило пророчі слова* англійського лі-

каря Джопа Майова (1626), було вироб-

лено правильне уявлення про газообмін

у легенях під час дихання.

У XVII — XVIII ст. грунтовно вивчались

майже всі розділи анатомії. Одночасно

вдосконалювалась техніка морфологічних

досліджень.

Чарлз Дарвін (1809—1882) не тільки

створив, а й всебічно обгрунтував нову ево-

люційну теорію, викладену в праці «По-

ходження видів шляхом природного до-

бору, або збереження вибраних порід у

боротьбі за життя» (1859).

Ч. Дарвін допускав, що пізніше багато

питань еволюції будуть переосмислені і

що, можливо, будуть зроблені й інші вис-

новки. Це передбачення цілком виправ-

далося. Адже згодом було відкрито ос-

новні генетичні закони, що спричинились

до переоцінки деяких еволюційних вис-

*<<Вогонь і життя підтримуються одними й

тими самими частинками повітря».

12 ВСТУП

новків, а також доповнень. Йдеться про

питання, пов'язані з мутаціями, гетерози-

сом, генним дрейфом тощо.

Перемога еволюційного вчення стала

значним поштовхом до подальшого роз-

витку наук (порівняльної анатомії, ембріо-

логії), пов'язаних з мінливістю організмів

і окремих органів. Разом з тим завдяки

вдосконаленню мікроскопа та розробці

різних гістологічних методик стала само-

стійною наукою еволюційна ембріологія.

Вагомий внесок у розвиток цієї науки й

особливо її розділів про ранні стадії ем-

бріогенезу зробили К. Ф. Вольф (1738 —

1794, Санкт-Цетербург), який створив учен-

ня про зародкові листки, і К. М. Бер

(1792 —1876, Санкт-Петербург), який опи-

сав загальний план розвитку тіла зародків.

Дещо пізніше у цьому ж напрямі працю-

вав німецький анатом Теодор Бішофф

(1807-1882), який у 1838 р. дослідив

дроблення заплідненої яйцеклітини.

Ідеї з еволюційної ембріології зародків

хребетних, особливо безхребетних, у по-

дальшому були успішно розвинуті в пра-

цях О. О. Ковалевського (1840 —1901) та

/. /. Мечникова (1845 — 1916), які більшу

частину свого творчого життя працювали

в Україні.

Одночасно в більшості західноєвро-

пейських країн і в СШЛ успішно прова-

дились дослідження пізніших стадій ем-

бріонального розвитку різних органів

хребетних і безхребетних. Найширші уза-

гальнення з цих питань, особливо з ембрі-

ології людини, зробив анатом і ембріолог

Б. М. Петтен.

Припущення про можливий взаємозв'я-

зок між історичним розвитком організмів

(філогенез) та їх індивідуальним форму-

ванням нерідко виникали у багатьох при-

родознавців (порівняльних анатомів, ем-

бріологів та ін.). Проте більшість пов'я-

заних з цією проблемою питань вперше

детально, хоча ще у загальних рисах, були

розроблені німецьким зоологом Францем

Мюллером (1822 - 1897).

Інший відомий німецький учений Ернст

Геккель (1834 — 1919), вивчивши взаємо-

зв'язки між онтогенезом і філогенезом,

сформулював в 1868 р. основний біогене-

тичний закон, згідно з яким онтогенез є

коротким повторенням філогенезу. Про-

те незабаром з'ясувалося, що послідовність

у закладенні багатьох органів не завжди

збігається з етапами розвитку їх у філо-

генезі. Наочні приклади: центральна нер-

вова система (головний і спинний мозок)

завжди закладається дуже рано, а органи,

що редукують, навпаки, пізно.

Тільки на початку XX ст. видатний

анатом О.М. Сєверцов (1866-1936, Київ,

Москва), який науково обгрунтував на-

явність різних напрямів еволюційного

процесу, зумів по-справжньому розплута-

ти складний клубок, у якому виявився біо-

генетичний закон — обгрунтувати свою

теорію філоембріогепезу, яка є основною

поправкою до біогенетичного закону. Роз-

виваючи думку Ф. Мюллера про те, що фі-

логенез є функцією онтогенезу, О. М. Сєвер-

цов довів, що залежно від напряму ево-

люційного процесу (прогрес, регрес) і фі-

логенетичної значущості (збільшення,

зменшення тощо) різних органів законо-

мірно виникають різні зрушення в закла-

данні та швидкості розвитку окремих

структур зародка.

Починаючи з середини XIX ст. усе час-

тіше в різних давніх шарах Землі почали

знаходити остеологічні залишки первісної

людини. Перші такі знахідки виявлено в

1840 р. в регіоні Гібралтарської скелі (Пі-

ренейський півострів) і в 1856 р. в долині

річки Неандерталь (Німеччина). З тих

часів залишки давніх гомінід і набли-

жених до них форм знайдено в багатьох

країнах Старого Світу (у Європі, Азії, Аф-

риці).

Такі знахідки спонукали морфологів до

порівняльно-анатомічного вивчення скеле-

та сучасної людини, особливо її черепа, що

є вмістилищем головного мозку — носія

найяскравіших якостей людини.

У першій половині XIX ст. німецький

анатом Йоган Блуменбах (1752—1840) і

шведський анатом А. А. Ретціус (1796 —

1860), вивчаючи в загальних рисах череп

сучасних людей, вперше виділили його

різні типи.

Вивчення викопних черепів первісної

людини не тільки підтвердило уже вироб-

Історичний нарис 13

лене уявлення, а й дало змогу зробити

низку цінних висновків, які не втратили

наукового значення до наших днів.

1. У представників гомінід (родина

людини) щелепи вкорочені внаслідок

втрати функції зубів для захисту й напа-

ду (ця функція наявна у більшості ссав-

ців), а також початку формування вираз-

ного мовлення.

2. Процес укорочення щелеп тісно по-

в'язаний із перебудовою їх форми та

зміною розмірів і будови зубів.

3. Відмінності людини від тварин і лю-

диноподібних мавп: а) ікла завжди неве-

ликі і не виступають за межі краю зубних

дуг; б) альвеолярні дуги мають підково-

подібну форму; в) гілки нижньої щелепи

розташовані не похило, а майже верти-

кально.

4. У сучасної людини (Homo sapiens)

на передній поверхні тіла нижньої щеле-

пи по серединній лінії завжди є трикутної

форми підборідний виступ, а на задній

відходять два кісткових утвори (підборід-

на ость, щелепно-під'язикова лінія), до

яких прикріплюються м'язи язика, підбо-

рідно- та щелепно-язикові м'язи.

5. Зуби сучасної людини, як правило,

мають редукційні ознаки: зменшення

розмірів або повна редукція деяких горб-

ків зубів, часто иепрорізування та раннє

випадіння третіх великих кутніх зубів

тощо.

Зубощелепний комплекс вивчають у

багатьох країнах світу. Дослідження при-

свячені перевалено таким проблемам:

1) расовим особливостям розвитку зубів і

щелеп (Нью-Йорк); 2) етнічним пробле-

мам (Москва, Київ); 3) статевим і віко-

вим відмінностям; 4) зубощелепним сег-

ментам (Москва); 5) варіантам розташу-

вання отворів нижньої щелепи (Буда-

пешт); 6) локалізації ліній найбільшого

напруження (Мюнхен, Берлін, Шеффілд);

7) виявленню випадків атавізму (Люблін);

8) варіабельності постальвеолярннх

відділів і гілок нижньої щелепи (Київ);

9) варіабельності швів верхньої щелепи

(Вінниця); 10) епохальній динаміці та

структурі зубощелепної патології (Софія,

Рига, Київ).

Детальне вивчення морфофункціональ-

них особливостей нервової системи стало

можливим лише в XIX ст., коли були вдос-

коналені різні гістологічні методики за-

барвлення тканин (або імпрегнація їх

сріблом) і, нарешті, коли фізіологи під час

вивчення функцій нервової системи поча-

ли застосовувати експеримент.

Перші видатні відкриття з функціональ-

ної морфології нервової системи було

зроблено на початку XIX ст. Вони пов'я-

зані з іменами німецьких дослідників і

передусім морфологом Максом Шульце

(Лейпціг), який у 1771 р., вивчаючи будо-

ву нервової тканини, вперше виявив у ній

нервові клітини і нервові волокна.

Пізніше фізіолог і ембріолог Йоган

Петер Мюллер (1801 — 1858) показав роз-

виток нервових волокон в ембріогенезі, а

геніальний фізіолог Еміль Дюбуа-Реймен

(1818—1896), роблячи експерименти па

жабах, довів існування «нервової елек-

трики» .

У середині та кінці XIX ст. для подаль-

шого розвитку вчення про цитоархітекто-

иіку та мієлоархітектоніку головного і

спинного мозку, а також у детальному

вивченні рельєфу кори півкуль великого

мозку найбільший внесок зробив київський

анатом В. О. Бец (1834 — 1894), австрій-

ський невропатолог і психіатр Теодор

Мейнерт (1833—1892), московський ана-

том Д. М. Зернов (1843 — 1917) та москов-

ські терапевти В. М. Бехтерєв (1857 —

1927) і Є. К. Сеті (1878-1957).

Великий внесок у світову науку про

будову кори великого мозку людини зро-

бив професор анатомії Київського універ-

ситету В. О. Бец, який відкрив у п'ятому

шарі кори півкуль великого мозку люди-

ни гігантські пірамідні нейрони. Він та-

кож першим виявив різницю клітинної

будови різних ділянок кори великого моз-

ку. Таким чином, саме В. О. Бец створив

передумови для вивчення локалізації ви-

щих нервових центрів.

Проте, мабуть, є серйозні підстави істо-

рію розвитку науки про локалізацію

функцій у корі півкуль великого мозку та

в підкіркових утворах людини почати з

праць видатного французького хірурга

14 ВСТУП

(пізніше антрополога) Поля Брока. Адже

саме він уперше в історії анатомії визна-

чив локалізацію рухового центра мови в

корі головного мозку людини.

Щоб встановити розміщення інших нер-

вових центрів (чутливих і рухових), про-

водили дослідження багато клініцистів

(7Л Мейнерт, В. М. Бехтерєв та ін.) і

фізіологів, серед яких найбільше для на-

уки зробив російський учений І. М. Сєче-

нов (1829—1905), особливо його талано-

витий продовжувач і реформатор акаде-

мік І. П. Павлов (1849-1936).

І: ЇЇ. Павлов не тільки набагато погли-

бив уявлення про наявність вищих нерво-

вих центрів, а й запропонував і науково

обгрунтував нові поняття, такі як перша і

друга сигнальні системи, аналізатори тощо.

Висновки І. П. Павлова про рефлекторну

діяльність головного мозку та про умовні

рефлекси здобули світового визнання.

У XX ст. зусилля анатомів, фізіологів

і невропатологів зосередились головним

чином на пошуку нових нервових зв'язків

між півкулями, ділянками кори великого

мозку тощо. У той же час інші дослідни-

ки шукали клітинно-провідникові комп-

лекси, які відповідають за найважливіші

функції людини: виразну мову, маніпулю-

вання з предметами тощо.

Що стосується периферичних нервів і

особливо ланок автономної нервової сис-

теми, то в цих сферах продовжуються

всебічні морфофункціональні та експери-

ментальні дослідження (складу нервових

стовбурів, уточнення понять нейрона, си-

напсу тощо).

З початку XX ст., очевидно у зв'язку з

проблемою ранньої діагностики ракових

захворювань, значно пожвавились дослі-

дження лімфатичної системи, що в свою

чергу потребувало створення спеціальних

методик (сріблення та забарвлення стінки

судин, заповнення їх контрастними маса-

ми тощо). Велику роль у цьому відіграв

запропонований відомим харківським ана-

томом В. П. Воробйовим (1876 — 1937) ме-

тод макро-мікроскопічиого дослідження

прояснених і розволокнених препаратів.

Геніальне завершення досліджень капі-

лярних судин (кровоносних і лімфатич-

них) з метою розробки питань, пов'яза-

них з проблемою мікроциркуляції, зробив

московський анатом академік В. В. Куп-

ргянов.

Батьківщиною перших тоиографоанато-

мічних розроблень, так само як і практич-

ної спрямованості викладання анатомії

людини в медичних вузах, є Франція.

Проте створення науково обгрунтованого

прикладного напряму в анатомії людини

по праву пов'язане з іменем геніального

російського хірурга і анатома М. І. Пи-

рогова (1810-1881).

М. І. Пирогову належить велика Кіль-

кість наукових праць, головним чином при-

свячених техніці багатьох операцій (пе-

рев'язування артеріальних судин, лікуван-

ня при клишоногості, остеопластичні ам-

путації), діагностиці газової гангрени та

лікуванню хворих, проблемам шоку тощо.

Однак вінцем багаторічних наукових роз-

робок М. І. Пирогова є його праця з то-

пографічної анатомії розпилів через за-

морожене тіло людини. Топографоана-

томічні, хірургічні й патофізіологічні до-

слідження М. І. Пирогова стали підґрун-

тям для створення воєнно-польової хі-

рургії.

Анатомічні відомості для хірургічної

практики використовував у своїх працях

великий анатом В. М. Тонков (1872 —1954),

який разом зі своїми учнями (В. В. Гінз-

бург, Б. О. Долго-Сабуров, М. Г. Привес

та ін.) розробив учення про колатераль-

ний кровообіг, а також не менш великий

топограф-анатом В. М. Шевкуненко (1872 —

1952) — автор досліджень з типової ана-

томії різних органів людини. Підручни-

ки В. М. Топкова «Анатомія людини» і

В. М. Шевкуненка «Курс топографічної

анатомії» до цього часу користуються ве-

ликою популярністю.

Плідно розвивався функціональний

напрям вивчення тіла людини в Росії.

Головні його висновки, які стосуються

переважно таких сфер: 1) чинників, що

впливають на форму кісток; 2) функцій

м'язів залежно від їх фізіологічного по-

перечника; 3) значення поштовхів і струсів

для нормального розвитку кісткової тка-

нини; 4) взаємозв'язку між розвитком

Історичний нарис 15

кісток і м'язів, які до них прикріплюють-

ся; 5) будови таза; 6) форми та функцій

різних суглобів.

Результати морфофункціональних і екс-

периментальних досліджень відомого ана-

тома П. Ф. Лесгафта (1837-1909) ши-

роко використовуються у багатьох галу-

зях практичної медицини і насамперед в

ортопедії, травматології, фізіотерапії, а та-

кож стоматології (реплантація зубів, ви-

готовлення знімних протезів, вживлення

штучних зубів).

РОЗВИТОК АНАТОМІЇ

В УКРАЇНІ

Уже в стародавніх рукописах Київської

Русі X —XII ст. є згадки про переклади

уривків із праць Гіппократа й Галена, що,

очевидно, потрапили до Київської Русі з

Візантії разом із богословськими книга-

ми у зв'язку з прийняттям християнства.

Монахи-ці лите лі передавали медичні

знання, зокрема анатомічні, від покоління

до покоління. При Києво-Печерському мо-

настирі існував монастир лікарський; ві-

домі імена Агапіта, Антонія та інших мо-

нахів-цілителів.

Про те, що монастирський напрям ме-

дицини згодом набував дедалі більшого

наукового спрямування й анатомічного

підґрунтя, свідчать знайдені у 80-х роках

XX ст. на території Києво-Печерської лав-

ри глибоко сховані кольорові анатоміч-

ні таблиці та навчальні схеми (видані в

1753 р. П. Масканьї). Ці таблиці зберіга-

лися в глибокій таємниці, їх вивчали тільки

священнослужителі, котрих монастир ви-

значав як майбутніх цілителів.

У 1632 р. внаслідок злиття Київської

братської школи (заснована 1615 р.) і Лавр-

ської (заснована 1631 р.) було створено

Києво-Могилянську колегію. У 1694 р.

гетьман Іван Мазепа надав колегії стату-

су академії, що було підтверджено указом

Петра І в 1701 р. У Київській академії

готували наукові кадри не лише для Ук-

раїни, а й для Росії, Болгарії та інших дер-

жав. З Академії вийшло багато видатних

учених, які зробили вагомий внесок у роз-

виток медицини, в тому числі й анатомії.

Так, Єпіфаній Славинецький у 1653 р. пе-

реклав працю засновника сучасної анато-

мії італійського природодослідника А. Ве-

залія про будову людського тіла і на ос-

нові цієї праці створив однотомний стис-

лий підручник з анатомії.

Нестор Амбодик-Максимович (1744 —

1812) видав анатомо-фізіологічний слов-

ник (1783). О. М. Шумлянський (1748-

1795) у своїй докторській дисертації «Про

будову нирок» вперше описав капсулу

клубочка та ниркові канальці. Випускник

Київської академії К. І. Щепін (1728 —

1770) став професором і викладав анато-

мію спочатку в Москві, а потім у Санкт-

Петербурзі, М. М. Тереховський (1740 —

1796) викладав анатомію в Петербурзькій

медико-хірургічній школі. У 1817 р. Київ-

ську академію було закрито.

Згодом розпочалась організація кафедр

анатомії на медичних факультетах універ-

ситетів, що відкривалися у великих містах

України. Поступово в університетах ство-

рюються анатомічні школи, представники

яких успішно розвивають науку, піднося-

чи її до світового рівня. В деяких галузях

українські вчені набагато випереджають

своїх зарубіжних сучасників.

У 1784 р. відкривається один з перших

в Україні медичний факультет у Львівсько-

му університеті. Кафедру анатомії очолив

професор /7. Краузнекер, який створив

також перший анатомічний музей. Через

20 років цей факультет було закрито. По-

вторне його відкриття відбулося в 1894 р.

Деканом і завідувачем кафедри став про-

фесор Г. Кадій (1851 — 1912), який заклав

підвалини Львівської анатомічної школи.

З 1946 по 1970 р. кафедру анатомії уні-

верситету очолював професор П. Любо-

мудров (1895 —1972), під керівництвом яко-

го остаточно сформувався науковий напрям

Львівської анатомічної школи — вивчення

судинної системи людини і тварин.

Медичний факультет у Харкові було

організовано в рік відкриття Харківсько-

го університету в 1805 р. Першим завіду-

вачем кафедри був запрошений з Фрей-

бурга Л. О. Ванноті. У 1811 р. кафедру

очолив І. Д. Книгін, якого В. П. Вороб-

йов вважав фундатором Харківської ана-

1 б ВСТУП

томічної школи. Кафедра поступово зро-

стала, збільшувалася кількість анатоміч-

них препаратів, було створено кафедраль-

ну бібліотеку, збудовано нове приміщен-

ня для анатомічного театру.

У 1917 р. на кафедру анатомії прий-

шов В. П. Воробйов — учень А. К. Біло-

усова. У 1908 р. під керівництвом свого

вчителя він успішно захистив докторську

дисертацію і протягом багатьох років про-

довжував розвивати наукові традиції ка-

федри. Запропонований В. П. Воробйо-

вим метод макромікроскопічного дослід-

ження започаткував оригінальний розділ

у морфології, дав змогу встановити нові

закономірності структурної організації

нервової системи. В. П. Воробйов — най-

талановитіший представник Харківської

анатомічної школи, автор підручників,

унікальних анатомічних атласів, багатьох

нових методів дослідження.

Після смерті В. П. Воробйова кафедру

очолив його учень і найближчий помічник

професор Р. Д. Синельников. Кафедра

зберегла традиційне наукове спрямуван-

ня, продовжувала успішно готувати ме-

дичні кадри. Р. Д. Синельников видав

тритомний анатомічний атлас, що став на-

стільною книгою лікарів і студентів.

Перший набір студентів і заняття на

кафедрі анатомії Київського університе-

ту Святого Володимира почалися 9 черв-

ня 1841 р. лекцією, яку прочитав перший

завідувач кафедри М. І. Козлов. Учень

М. її Пирогова професор М. І. Козлов,

організувавши навчальний процес, повер-

нувся до Санкт-Петербурга. Завідувати

кафедрою було запрошено професора

А. 77. Вальтера, який очолював її з 1844

по 1868 р. А. П. Вальтер працював у Юр'є-

ві разом зМ. І. Пироговим та К. М. Бе-

ром, був палким прибічником і шануваль-

ником М. І. Пирогова. Він написав пер-

ший підручник з анатомії, виданий у Києві.

З його ініціативи було споруджено перше

в Росії спеціальне приміщення для анато-

мічного театру. Він один з перших підтри-

мав розвиток у Київському університеті

мікроскопічної анатомії.

З 1868 по 1890 р. кафедрою анатомії в

Києві керував професор В. О. Бец —

блискучий учений, гордість Київської шко-

ли анатомів. Він багато зробив для роз-

витку остеології, мікроскопічної анатомії,

а найбільший внесок справив у вивчення

нервової системи, був фундатором щіто-

архітектоніки кори головного мозку лю-

дини і тварин, досліджував мікроскопічну

будову півкуль мозку, описав дев'ять полів

у корі півкуль людини, відмінних за

мікроскопічною будовою, відкрив гігант-

ські пірамідні клітини, названі на його

честь клітинами Беца.

З 1890 по 1902 р. кафедрою анатомії в

Києві завідує професор М. А. Тихоми-

ров, який велику частину свого життя при-

святив вивченню кровоносних судин і ви-

дав відому всьому світові монографію

«Варіанти артерій і вен людського тіла»

(К., 1900), перекладену багатьма інозем-

ними мовами.

З 1903 по 1917 р. кафедру очолював

професор Ф. А. Стефаніс, який одним з

перших не лише в Україні, а й у Росії по-

чав вивчати лімфатичну систему людини.

З 1930 р. впродовж 43 років посаду за-

відувача кафедри анатомії Київського уні-

верситету обіймає професор М. С. Спгров.

Він підтримує і розвиває наукові напрями

всіх своїх попередників, проте найбільших

успіхів досягає в лімфології. М. С. Спіров

створив велику школу лімфологів, серед

його учнів такі відомі дослідники, як

0. І. Свиридов, О. О. Сушко, Л. В. Черии-

шенко, І. О. Кавуненко та ін.

Перші анатомічні школи в Україні ви-

никли наприкінці XVIII та в XIX ст. у

зв'язку з організацією медичних факуль-

тетів в університетах Львова, Харкова, Киє-

ва, Одеси. Поступово відкривалася дедалі

більша кількість медичних інститутів і фа-

культетів, де розвивались анатомічні шко-

ли, які зробили вагомий внесок у розвиток

анатомічної науки. Важко навіть перелічи-

ти анатомів, які все своє життя присвятили

цій науці. Однак не можна не згадати її

засновників і корифеїв, таких як В. Г. Ук-

раїнський, О. Ю. Роменський (Вінниця),

1. І. Чайковська (Луганськ), М. М. Трос-

тянецький, К. Д. Філатова (Дніпро-

петровськ); Я. Д. Довгялло (Донецьк);

Є. І7. Мельмаи (Івано-Франківськ), В. В. Бо-

Історичний нарис 17

бій, В. І. Зяблов (Сімферополь), М. А. Ба-

ту єв, Н. К. Лисенков, Ф. А. Волинський

(Одеса), Н. Г. Туркевич (Чернівці) та ін.

Нині кафедри анатомії в Україні очо-

люють висококваліфіковані анатоми, які

СУЧАСНІ

АНАТОМІЧНОГО

В анатомії застосовують різні методи

дослідження. Найважливішими є такі:

1. Соматоскопія — зовнішній огляд

тіла (трупа) людини або його частин, тоб-

то визначення форми й розмірів тіла, ок-

ремих ділянок, їх рельєфу, що набуває

особливого значення для визначення типів

конституції, а також біологічної зрілості

організму. При цьому одночасно можна

виконувати антропометрію (с.165).

2. Препарування — основний метод

вивчення будови тіла людини та окремих

його органів. Суть цього методу полягає

в розтині шкіри та інших м'яких тканин

за допомогою інструментів, щоб виділити

об'єкт, який вивчається (нерв, судину, м'яз,

зв'язку тощо). При цьому крім вивчення

структури відпрепарованого об'єкта ви-

значають його розташування відносно при-

леглих тканин і органів.

3. Метод мацерації застосовують, щоб

відділити кістки від м'яких тканин. Для

цього труп або його частини занурюють у

теплу воду на 2 —3 тижні. Під впливом

гниття м'які частини відділяються від

кісток, які пізніше знежирюють (найкра-

ще помістивши в бензин) і відбілюють (со-

нячним випромінюванням або занурюю-

чи в слабкий розчин водню пероксиду).

4. Ін'єкційний метод — кровоносні й

лімфатичні судини, порожнини тіла за-

повнюють контрастною речовиною (із

свинцевим суриком, паризькою синьою

тушшю, оранжевим кадмієм тощо). Цей

метод часто поєднують з просвітленням

препарату (метиловим ефіром саліцило-

вої кислоти, гліцерином тощо), після чого

анатомічні утвори, які містять контрастну

речовину, чітко контуруються.

5. Просвітлення можна застосовувати

як окремий метод для виявлення голов-

продовжують розвивати наукові традиції

своїх попередників, розробляють нові на-

прями, гідно репрезентують науку не лише

в Україні, а й на міжнародному рівні.

МЕТОДИ

ДОСЛІДЖЕННЯ

ним чином ядер скостеніння (з додатко-

вим забарвленням або без нього), судин і

нервів (попередньо забарвивши їх мети-

леновим синім або імпрегнувавши срібла

нітратом).

6. Корозійний метод — досліджувані

органи (бронхіальне дерево, судинне рус-

ло тощо) заповнюють еластичною або лег-

коплавкою металевою масою (метал Вуда),

після чого піддають мацерації або дії кон-

центрованих розчинів кислот чи лугів.

Внаслідок цього м'які тканини відділяють-

ся, а введена в орган маса у вигляді зліпка

відтворює його форму і стрз'ктуру.

7. Рентгеноскопія і рентгенографія ор-

ганів і частин тіла людини (із введенням

і без введення контрастних речовин) ма-

ють велике значення під час вивчення по-

ложення, форми та будови органів живої

людини, особливо кісток.

8. Макроскопічне мікроскопічне дослі-

дження за методом В. П. Воробйова за-

стосовують, якщо анатомічні об'єкти не

можна роздивитись ні неозброєним оком,

ні під звичайним мікроскопом. Такі об'єк-

ти (як правило, тотальні) досліджують

і препарують (під падаючою краплею за

допомогою гістологічних голок) під неве-

ликим збільшенням (6 — 40 разів). При

цьому використовують вибіркове барв-

лення (метиленовим синім, срібла нітра-

том) або ін'єкцію контрастними речови-

нами.

9. Метод розпилювання замороже-

ного трупа або окремих його частин за

М. І. Пироговим дає змогу уточнити то-

пографічне розташування органів, крово-

носних судин, нервів, фасцій тощо.

Н0- Гістологічні та гістохімічні методи

в анатомії застосовують досить часто, хоча

практично вони є додатковими.

18 ВСТУП

11. Трансмісійна електронна (ТЕМ) і

сканувальна мікроскопія має широке за-

стосування як один з методів анатомії.

12. Ембріологічний метод посідає значне

місце в анатомії. Детально цей метод роз-

глядається в курсах гістології та ембріології.

13. Широко використовуваний під час

вивчення органів тіла людини порівняль-

ний метод, завдяки якому можна не тільки

правильно оцінити взаємозв'язок форми

й функції, а й підійти до питання про істо-

ричне становлення і розвиток досліджу-

ваних структур.

14. Метод експериментального моделю-

вання часто застосовують для вирішення

деяких спірних питань, головним чином для

перевірки отриманих фактів і узагальнень,

відтворення на тваринах різних патологіч-

них станів, схожих на ті, що є в людини.

15. Антропологічний метод (сомато-

скопія, антропометрія) (див. с. 165), який

використовують під час вивчення консти-

туції живої людини для визначення роз-

мірної типології окремих частин і пропор-

цій її тіла (грудна клітка, стопа, кисть то-

що) з наступним варіаційно-статистичним

обробленням результатів.

16. Конструювання моделей, за допо-

могою яких з'ясовують принципи самоуп-

равління різних органів і систем, морфо-

функціональні особливості живих орга-

нізмів на кібернетичному рівні, стало мож-

ливим після створення електронно-обчис-

лювальних машин.

17. Широко також використовують уль-

тразвукове дослідження (УЗД), .методи

комп'ютерної і магнітно-резонансної то-

мографії.

СТАНОВИЩЕ ЛЮДИНИ В ПРИРОДІ

Сучасна людина в системі класифікації

тваринних організмів належить до типу

хордових (Chordata), підтипу хребетних

{.Vertebraba), класу ссавців (Mammalia),

ряду приматів (Primates), родини людей

(Hominidae), роду людина (Ното), виду

людина розумна (Homo sapiens).

Тіло людини в загальних рисах зберігає

будову, властиву всім хребетним: двопо-

лярність (головний і хвостовий кінці), дво-

сторонню симетрію, переважання парних

органів, наявність осьового скелета, збере-

ження деяких (реліктових) ознак сегмент -

ності (метамерії), краще виявленої у при-

мітивних форм. Ці та багато інших особ-

ливостей (редукований стан органа нюху,

збережені зачатки окремих хвостових хреб-

ців, наявність рудимента третьої повіки та

ін.) свідчать про шляхи еволюції, що про-

йшли зоологічні предки людини.

До основних морфофункціональних

особливостей тіла людини порівняно з

тілом інших приматів належать такі: ви-

сокополіфункціональна передня кінцівка

(у людини верхня кінцівка — рука), висо-

кий розвиток і диференціація плаща (кори)

великого мозку, значне ослаблення зубо-

щелепного апарата, рівний ряд зубів,

відсутність загального волосяного покри-

ву, прямоходіння, тривале дитинство тощо.

Сучасна людина володіє виразною мовою,

взаємопов'язаною з абстрактніш мислен-

ням (розвиток другої сигнальної системи).

Проте основна відмітна особливість

людини від тварини полягає в тому, що

людина — істота соціальна, основною умо-

вою становлення та життя якої є суспіль-

но корисна праця, тісно пов'язана з ви-

никненням суспільства.

Свідома праця та створення умов існу-

вання значною мірою звільнили людину від

влади всеосяжного природного добору, що

панує в світі тварин. Внаслідок цього біо-

логічна видоутворювальна еволюція, яка

грунтується на пристосуванні організму до

умов природного середовища, в людському

суспільстві починає поступатися місцем ево-

люції матеріальної та духовної культури.

Більшість біологічних впливів на організм

людини стала опосередковуватися соціаль-

но-економічними чинниками, а отже, й за-

гальним культурним рівнем людей.

Розділ 1

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО ТІЛО ЛЮДИНИ

Під час анатомічного дослідження по-

чаткове положення тіла людини є верти-

кальним. В анатомії прийнято вивчати

тіло людини із зімкнутими нижніми та

опущеними у стані супінації (долоні по-

вернені вперед, supinado) — верхніми

кінцівками. Зворотне положення, тобто

коли долоні повернені назад, називається

пронацією (pronatio) (мал. 1).

У тілі людини розрізняють голову

(caput), шию (collum), тулуб (truncus) і

дві пари кінцівок (верхні та нижні) (тет-

brae superiores et inferiores).

Тулуб людини має два кінці — верхній

(superior) і нижній (inferior) і чотири

поверхні — передню (anterior), задню

(posterior), дві (праву й ліву) бічні (лате-

ральні) (lateralis dextra/sinistra).

На кінцівках визначають також два

кінці відносно тулуба: проксимальний

(proximalis), тобто ближчий, і дистальний

(distalis), тобто дальший.

І в анатомічній термінології, і в клінічній

практиці прийнято такі визначення: глибо-

кий (profundus), поверхневий (superfici-

alis), верхній (superior), нижній (inferior),

внутрішній (internus), зовнішній (exter-

nus), великий (magnus), малий (parvus),

більший (major), менший (minor), наймен-

ший (minimus) тощо.

ОРІЄНТУВАННЯ В РОЗТАШУВАННІ ЧАСТИН ТІЛА,

ОРІЄНТУВАЛЬНІ ПЛОЩИНИ

Для загального орієнтування й уточнен-

ня локалізації різних частин і органів тіла

людини користуються площинами, проведе-

ними в трьох взаємно перпендикулярних

напрямках: стріловому (від лат. sagitta —

стріла) (площина спрямована спереду на-

зад — стрілова), лобовому (від лат. frons —

лоб) (площина розташована паралельно

площині лоба — лобова, або вінцева) і го-

ризонтальному (площина, що перетинає тіло

впоперек) (див. мал. 1). Стрілова площи-

на, проведена чітко по середині тулуба, на-

зивається серединною (mediana).

Відносно зазначених площин розрізня-

ють таке розташування частин тіла (то-

чок та ін.): бічне, або латеральне (latera-

lis), — ближче до бічних поверхонь тіла

відносно серединної площини, присереднє,

або медіальне (medialis), — ближче до

серединної площини, протилежне бічно-

му, або зовнішньому; переднє, або вент-

ральне (ventralis), — ближче до перед-

ньої (вентральної) поверхні; заднє, або дор-

зальне (dorsalis), — ближче до задньої по-

верхні тіла відносно лобової площини;

верхнє, або краніальне (cranialis), — ближ-

че до головного кінця, і нижнє, або кау-

дальне (caudalis), — ближче до хвосто-

вого кінця тіла відносно горизонтальної

площини.

20 ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО ТІЛО ЛЮДИНИ

4 5 6

Мал. 1. Лінії перетину умовних площин тіла людини (супінація (Л) і пронація (Б) верхніх кінцівок):

а. 6. /: — вид спереду і збоку і зверху: / — серединна стрілова; 2.3 — бічні стрілові; 4. 5.6 — лобові; 7. 8, 9 — горизонтальні

ДІЛЯНКИ ТІЛА Й ОРІЄНТУВАЛЬНІ ЛІНІЇ

Для кращого орієнтування в розташу-

ванні та проекції внутрішніх органів на

тулубі уявно проводять передню і задню

серединні лінії (lin. mediana anterior/

posterior) (мал. 2). Потім на передній

поверхні грудної клітки проводять такі

лінії: груднинну (lin. sternalis) — уздовж

зовнішнього краю груднини; середньоклю-

чичну (lin. medioclavicularis) — верти-

кально донизу від середини ключиці;

білягруднинну (lin. parasternalis) — між

грудниниою і середньоключичною; перед-

ню, середню і задню пахвові (lin. axillaris

anterior, media, posterior) — від передньо-

го краю, середини та заднього краю пах-

вової ямки; лопаткову (lin. scapularis) —

через середину нижнього кута лопатки;

прихребтову (lin. paravertebral) — че-

рез верхівки поперечних відростків

хребців.

Кожна частина тіла людини може бути

поділена на топографо-анатомічні ділян-

ки. Так, у мозковому відділі голови виді-

ляють лобову, тім'яну й потиличну ділян-

ки. На бічній поверхні мозкового відділу

є також скронева, слухова і соскоподібна

ділянки. На лицевій ділянці голови роз-

різняють ділянки: очноямкову, підочноям-

кову, щічну, привушно-лсувальну, виличну,

носову, ротову, підборідну.

Шия має передню, груднинно-ключич-

но-соскоподібиу, бічну і задню ділянки.

У передній ділянці шиї розрізняють: при-

середній і бічний трикутники, які відділені

груднннно-ключично-соскоподібною ді-

лянкою Присередній трикутник складає-