Варій М.Й. Психологія особистості

Подождите немного. Документ загружается.

141

сильне рукостискання, рухлива і багата міміка, пожвавлено-швидка

манера мовлення. Очі «загоряються» з появою нової ідеї, нової

пропозиції.

Флегматик – спокійний, завжди врівноважений,

наполегливий і завзятий трудівник життя (І.П. Павлов). Його

реакції оптимально пристосовані до сили умовних подразників, а тому

флегматики адекватно реагують на впливи зовнішнього середовища:

якщо слабкі подразники

, то й реакція слабка, якщо сильні – то сильна.

Але властива їм інертність не дає змоги швидко реагувати на швидкі

зміни середовища. Умовні рефлекси у флегматиків утворюються

повільніше, але виявляються досить стійкими.

Флегматики вміють контролювати, затримувати та регулювати

безумовні рефлекси та емоції. Тому в своїй поведінці, рухах, розмові

вони повільні та

спокійні. Міміка дуже бідна, голос тихий і

невиразний. Вони точно дотримуються виробленого розпорядку

життя, і тому ніщо не може відвернути їх від основної праці. Для них

характерна зосередженість, витривалість, серед інших вирізняються

стійкістю уваги, здатністю старання й наполегливо працювати.

За спрямованістю флегматик інтроверт, тому важко сходиться з

людьми, не має потреби

в нових знайомствах. Водночас йому властиві

обов’язковість, товариськість, рівне ставлення до інших людей. Його

важко роздратувати чи довести до афективного стану.

Однак почуття у флегматиків виникають повільніше, ніж у

сангвініків і холериків. Проте вони характеризуються силою та

водночас стриманістю у зовнішніх виявах, слабкою експресивністю.

Особистість із таким темпераментом реагує

повільно, тому часом

не здатна швидко діяти в екстремальних ситуаціях. Важко

пристосовується до нових умов, не любить змінювати звички,

розпорядок життя, роботу, друзів. У флегматика настрій переважно

стабільний, рівний. Якщо є серйозні неприємності, залишається зовні

спокійним.

Таким чином, нервову систему флегматика характеризує значна

сила і рівновага нервових процесів поряд із малою

рухливістю. З

погляду рухливості він є протилежністю сангвініка, тому реагує

спокійно і повільно, не схильний до зміни свого оточення; як і

сангвінік, добре чинить опір сильним і тривалим подразникам.

Для флегматика характерний низький рівень психічної

активності, повільність, важке переключення з одного виду діяльності

на іншій і пристосовування до нових умов.

У нього переважає

спокійний, рівний настрій. Почуття і настрої звичайно вирізняються

сталістю. За несприятливих умов (відсутність інтересу, втома) можуть

розвитися млявість, бідність емоцій, схильність до виконання

одноманітних звичних дій.

Характерні ознаки зовнішнього вияву флегматичного

темпераменту: повільний, неспішний темп рухів, малорухома міміка,

спокійна, повільна мова, низький тон голосу. Часто зупиняє

співрозмовника, перепитує

, якщо той говорить швидко.

142

Меланхолік – це людина зі слабкою, неврівноваженою,

малорухливою нервовою системою, яка володіє підвищеною

чутливістю навіть до слабких подразників, а сильний може спричити в

них «зрив».

Меланхолійному типові темпераменту властива слабкість як

збудливого, так і гальмівного процесів. Тому умовні рефлекси в

меланхоліків нестійкі і від зміни оточення легко гальмуються. У них

особливо послаблене

внутрішнє гальмування, звідси – низька

комплексна реактивність, легке відволікання уваги, нетривале

зосередження на об’єктах діяльності.

За спрямованістю меланхолік - інтроверт, тому він важко

переживає зміну життєвого оточення, потрапляючи в нові умови

життя, дуже розгублюється. Він буває надміру сором’язливим,

відлюдькуватим, боязким та нерішучим, не любить нових знайомств і

галасливих компаній.

Особистість

з таким типом темпераменту виявляє розгубленість,

спонтанність. У надзвичайних ситуаціях у неї може виявитися «стрес

кролика», що призведе до низької ефективності діяльності, а то й

невиконання завдань.

Меланхолік - дуже вразлива людина, схильна до астенічних

емоцій. Почуття його вирізняються повільністю перебігу, стійкістю та

слабкою експресивністю. Це люди надчутливі. Грубість, нетактовність,

неповагу та

інші негативні моменти поведінки меланхоліки

переносять дуже боляче. Їм потрібне спокійне, звичне оточення, де

вони можуть успішно працювати.

Отже, людям, які належать до цього типу, притаманна слабкість

як процесу збудження, так і гальмування, вони погано чинять опір

впливові сильних позитивних і гальмівних стимулів. Тому

меланхоліки часто пасивні, загальмовані. Для них

вплив сильних

подразників може стати джерелом різних порушень поведінки.

Для меланхоліка характерний низький рівень психічної

активності, швидка стомлюваність, глибина і стійкість емоцій при

слабкому їхньому зовнішньому вираженні, переважають негативні

емоції. За несприятливих умов можуть розвинутися підвищена

емоційна вразливість, замкнутість, відчуженість.

Характерні ознаки зовнішнього вияву меланхолійного

темпераменту: повільний, млявий темп рухів, малорухома

й водночас

напружена міміка, повільна манера мовлення, голос неголосний,

погляд часто збоку або повз співрозмовника, під час рукостискання

рука млява, можливі «опущені» кутики рота, стиснутий рот,

нерівномірність у ритмі мови. Перестає бути активним при окрику,

різкому зауваженні, залученні до нього уваги. Під час групового

активного обговорення питання не завжди може

виявити ініціативу,

особливо при оцінних судженнях, губиться у великій аудиторії, уникає

«контакту очей».

Описані типи темпераменту в чистому вигляді рідко

трапляються в житті. Фактично, у всіх людей поєднуються риси різних

143

темпераментів, але переважає один із них, тому важко зарахувати ту

чи іншу людину до певного типу темпераменту. Насправді типів

темпераменту (як і типів нервової системи) існує більше, ніж чотири,

тому слід говорити про змішаний тип темпераменту. У кожної людини

насправді виявляються всі типи темпераменту, щоправда, у різній

пропорції.

Особливості типу темпераменту

в кожної особистості

виявляються по-різному. Вони змінюються з віком, перебуваючи у

прямій залежності від дозрівання та розвитку організму людини, її

психіки. Завдання полягає в тому, щоб зважати на ці особливості і ви-

робляти у людини вміння володіти своїм темпераментом.

Як же треба враховувати особливості того чи іншого типу

темпераменту

особистості у навчальній, виховній і професійній

діяльності?

Працюючи з холериками, слід враховувати, що вони легко

концентрують свою увагу на тому чи іншому об’єкті, але не можуть її

швидко переключати, оскільки процеси гальмування в них

уповільнені. Вони також схильні до порушення дисципліни на

заняттях, тому що часто бувають підвищено збудливими, схильними

до афективних реакцій, їх треба захопити цікавими справами і давати

якісь доручення. Навички та звички в холерика утворюються легко,

але змінити їх буває надзвичайно важко. Тому перехід від звичних дій

до інших, нових, має здійснюватися поступово.

У людини флегматичного та меланхолічного темпераментів

тимчасові зв’язки утворюються повільніше внаслідок недостатньої

рухливості

кіркових процесів. Тому їм потрібно давати більше часу на

засвоєння та опанування навчального матеріалу.

Недостатня рухливість флегматиків призводить до того, що вони

повільно переключають увагу. Працюючи з ними, слід добирати

завдання, які сприяють виробленню більшої швидкості реагування та

моторної рухливості, особливо, коли вони мають виконувати завдання

в екстремальних умовах. Динамічні стереотипи

у флегматиків

утворюються повільніше, ніж у сангвініків, а тому їх треба поступово

переключати з однієї звичної дії на іншу.

Люди меланхолічного темпераменту потребують особливої уваги

внаслідок своєї вразливості, швидкої втомлюваності організму. Їм

необхідне спокійне, сприятливе оточення та продуманий режим

впливу, який передбачає поступовий перехід від звичних умов життя

до іншої

діяльності та обставин. Слабкість нервових процесів у цих

людей вимагає чутливого та обережного ставлення до них.

Усі типи темпераменту мають свої позитивні та негативні риси.

Позитивні якості холерика – активність, пристрасність, енергійність;

сангвініка – рухливість, емоційність, чуйність; флегматика –

витримка, спокій; меланхоліка – глибина та стійкість почуттів,

емоційна чутливість. Водночас холерики можуть бути нестриманими,

різкими

, афективними; сангвініки – недостатньо зосередженими,

легковажними.

144

У деяких різновидах діяльності, наприклад в екстремальних

ситуаціях, від рис темпераменту може залежати розв’язання завдань.

Тому для певного різновиду діяльності слід добирати людей,

орієнтуючись на більш чи менш сприятливі динамічні риси їх психіки.

Деякі різновиди діяльності висувають жорсткі вимоги щодо

темпу та інтенсивності дій, отже, потребують спеціального відбору за

цими

якостями. Наприклад, тому, хто обрав професію військового

льотчика, танкіста, оператора, десантника, треба мати рухливий і

сильний тип нервової системи. Це також стосується людей, які мають

діяти у надзвичайних (екстремальних) умовах.

Темперамент виявляється насамперед в особливостях

використання способів роботи. Отже, риси темпераменту є однією з

передумов розвитку характеру.

• Яка сутність біопсихічної підструктури особистості?

• Як генетичні, вікові й статеві особливості людини впливають на її психологію?

• Що становлять собою задатки?

• Розкрийте сутність і зміст темпераменту людини.

• Охарактеризуйте поведінку людини з холеричним типом темпераменту.

• Охарактеризуйте сангвінічний тип темпераменту людини.

• Охарактеризуйте флегматичний тип темпераменту людини.

• Охарактеризуйте меланхолічний тип темпераменту людини.

Акимова М.К. Динамические характеристики нервной системы и проблема природных

задатков способностей // Вопр. психологии. – 1980. – №3. – С.101-108.

Алиханян С.И. Общая генетика. – М.: Высш. шк., 1985.

Ананьев Б.Г. О соотношении способностей и одаренности // Проблема способностей / Под

ред. В.Н. Мясищева. – М.: АПН РСФСР, 1962. – C. 19–39.

Белоус В.В. Темперамент как инвариант. – Пятигорск, 1997.

Булаева К

.Б. Генетические основы психофизиологии человека. – М.: Наука, 1991.

Варій М.Й. Загальна психологія: Навч. посібник / Для студ. психол. і педагог.

спеціальностей. – Львів: В-во „Край”, 2005.

Варій М.Й. Загальна психологія: Підручник / Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. –

К.: „Центр учбової літератури”, 2007.

Вяткин Б.А. Роль темперамента в спортивной деятельности. – М.: Физкультура

и спорт,

1986.

Гільбух Ю.З. Темперамент і пізнавальні здібності школяра: Діагностика, педагогіка. – К.:

ВІПОЛ, 1992.

Голинська Е.Л. Основи генетики. – К.: Вид-во Київськ. ун-ту, 1986.

Грофф С. За пределами мозга. – М.: Изд-во Московского Трансперсонального центра,

1993.

Загальна і молекулярна генетика: Практикум / С.М.Храпунов, В.Ф.Безруков, Д.М. Голда

та

ін. – К.: Вища школа, 1995.

145

Загальна психологія: Підруч. для студ. вищ. навч. закладів / За заг. ред. акад.

С.Д. Максименка. – К.: Форум, 2000.

Загальна психологія: Навч. посіб. / О.В.Скрипченко, Л.В.Долинська, З.В. Огороднійчук та ін.

– К.: А.Г.Н., 2002.

Леонтьев А.Н. Эволюция психики. – М., 1999.

Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М., Политиздат

, 1975.

Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. – М.: Наука, 1984.

Максименко С.Д. Основи генетичної психології: Навч. посібник. – К.: НПЦ Перспектива,

1998.

Основи психології / За заг. ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. – К.: Либідь, 1996.

Психологія / За ред. Г.С. Костюка. – К.: Рад. школа, 1968.

Психологія: Підручник / За ред. Ю.Л. Трофімова

. - 3-тє вид. – К.: Либідь, 2001.

Тайны сознания и бессознательного: Хрестоматия / Сост. К.В. Сельченок. – Минск:

Харвест, 1988.

Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології: Навч. посіб. / Вст. ст. В.О. Татенка, Т.М.

Татенко. – К.: Либідь, 1998.

Русланов В.М. О природе темперамента и его месте в структуре индивидуальных свойств

человека // Вопр.

психологии. – 1985. – №1. – С. 19–32.

Симонов П.В., Ершов П.М. Темперамент. Характер. Личность. – М.: Наука, 1984.

Стреляу Я. Роль темперамента в психическом развитии/ Пер. с пол. – М.: Прогресс, 1982.

Фромм Э. Душа человека. – М.: Республика, 1992.

Фрейджер Р., Фейдимен Д. Личность. Теории, упражнения, эксперименты / Пер. с англ. –

СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2004.

Психологія особистості

Глава 5

Ментально-психічна складова у психіці людини – це

психоенергетичний потенціал, який утворився в процесі

життєдіяльності етносу від зародження до наших днів і який

передається через несвідомий рівень кожному етнофору.

Ментально-психічна підструктура особистості

утримує сукупність понять, установок, значень, смислів, духовних

цінностей, стереотипів, вірувань, почуттів, зразків і форм поведінки,

які сформувалися протягом розвитку

людства й конкретного етносу

(нації), перебувають на несвідомому рівні психіки індивіда та

опосередковано впливають на його світовідчуття, світосприйняття й

світорозуміння, а отже, поведінку й діяльність.

Людина, яка народжується на світ, якимось чином засвоює все

те, що людство виробило протягом тисячоліть, репродукує етнічні

особливості тощо. Таке стає можливим через дію ментально

-психічних

механізмів індивідуальної психіки.

Кожний індивід відтворює й трансформує в собі минулий

потенціал розвитку етносу, нації і людства, додаючи до нього

краплинку свого духовно-практичного досвіду стосунків зі світом,

суспільством, нацією, людьми.

Психіка кожної людини (етнофора) входить до системи

соціальної психіки, є її мікрочастинкою та своєрідним «генератором

психоенергії». Водночас соціальна

психіка етнічної спільноти, до якої

входить дана людина, «присутня» в індивідуальній як внутрішній

психологічний досвід зовнішнього (соціального, тобто специфічного

психічного): переживань, відчуттів, сприймань, вольових, духовних і

соціальних зв’язків, почуттів та іншого. Одним словом, відбувається

взаємовплив соціальної психіки нації та індивідуальну психіку її

членів. Через її функціонування й вияви окремим індивідом

у процесі

їх соціалізації передається зовнішнє психічне, що об’єктивоване в

смислах спільності, поняттях, віруваннях, традиціях, цінностях,

мистецтві, музиці, літературі, народній творчості, архітектурі,

національних установках, формах взаємодії, вірі в Бога, ставленні до

Батьківщини, нації та її святинь, обов`язку, честі, гідності, інших

етносів і народів та їх потреб і цінностей,

до людини взагалі тощо.

Герман Гессе мав рацію, коли припускав, що «в культури, або

духу, або душі є власна історія, яка перебігає поряд із так званою

світовою, тобто поряд із постійними боями за матеріальну владу, як

друга, таємна, безкровна та священна історія».

Карл Юнг у своїй теорії дійшов висновку, що крім

індивідуального несвідомого, існує колективне, расове, несвідоме, яке

147

є виявом творчої космічної сили та є спільним для всього людства.

Юнг вважав, що, в процесі індивідуалізації людина може подолати

вузькі межі Его та особистого несвідомого і з’єднатися з вищим «Я»,

відповідним всьому людству і всьому Космосу.

Юнг розглядав психіку як комплементарну взаємодію свідомого

і несвідомого компонентів при безперервному обміні

енергією між

ними. Для нього несвідоме не було психобіологічним звалищем

відторгнутих інстинктивних тенденцій, витіснених спогадів і

підсвідомих заборон. Він вважав його творчим, розумним принципом,

який пов’язує людину зі всім людством, з природою і Космосом.

Вивчаючи динаміку несвідомого, Юнг відкрив функціональні одиниці,

для яких використовував назву «комплексів».

КОМПЛЕКСИ – це сукупність

психічних елементів (ідей,

думок, відносин, переконань), які об’єднуються навколо

якогось тематичного ядра та асоціюються з певними

відчуттями. Юнгу вдалося простежити комплекси від

біологічно детермінованих сфер індивідуального

несвідомого до початкових міфопороджуючих патернів, які

він назвав «архетипами».

АРХЕТИПИ – це несвідомі первинні, історично початкові

образи та ідеї з життя, культури, поведінки і діяльності

первинного життя наших предків, які постійно перебувають

у колектив-ному несвідомому і знов-таки однаково

виявляються у житті сучасних людей.

Архетип – це загальна ідея чи образ глибокого минулого

розвитку людства. Він є успадкованою схильністю відповідати світу

відповідними способами. З кожним архетипом може бути пов’язане

широке коло різних символів. За

Юнгом, архетипи є структурно-

формуючими елементами всередині безсвідомого. Із цих елементів

виростають архетипні образи, які домінують і в існуванні особистих

фантазій, і в міфології всієї культури. Архетипи завжди виявляють

готовність знову і знову продукувати однакові або схожі міфічні ідеї.

Вони мають тенденцію виникати як основні патерни – змістовні

образи, які повторюються. Архетипні

ситуації включають пошук, який

виконує герой, мандрівника у нічному морі і битву за звільнення від

матері.

Архетипні фігури – це божественна дитина, двійник, старший

мудрець і предвічна матір. Оскільки кожен архетип пов’язаний із

символами, він має також узагальнений характер. Наприклад, архетип

матері містить в собі не лише реальну матір кожної

людини, а й усі

материнські фігури.

У ядрі кожного комплексу архетипні елементи тісно

переплітаються з різними аспектами фізичного середовища. Спочатку

Юнг вважав це ознакою того, що архетип, який виявляється, створює

схильність до поведінки певного типу. Пізніше, досліджуючи випадки

незвичайних збігів, синхронностей, які супроводжують цей процес, він

148

дійшов висновку, що архетипи повинні якимсь чином впливати на

наш фізичний світ. Оскільки Юнг уявляв їх єднальною ланкою між

матерією і психікою, то він назвав їх психоїдами.

К. Юнг розглядав структуру особистості як таку, що складається

з трьох компонентів: 1) свідомість – ЕГО – Я; 2) індивідуальне

несвідоме – «ВОНО»; 3) «колективне несвідоме», що складається з

психічних

прототипів, або «архетипів».

Колективне несвідоме – на відміну від індивідуального

(особистого несвідомого) – ідентичне у всіх людей і тому утворює

загальну основу душевного життя кожної людини, будучи за своєю

природою надособистим. Колективне несвідоме – найглибинніший

рівень психіки. Юнг розглядає його і як результат попереднього

філогенетичного досвіду, і як апріорні форми психіки, і як

сукупність

колективних ідей, образів, уявлень людства, як найпоширеніші в ту

або іншу епоху міфологеми, що виражають «дух часу». На думку

Юнга, таким новітнім прикладом є створений вже в нашу епоху міф

про літаючі тарілки. У снах, фантазіях багатьох людей є певна схожість

із міфологічними, фольклорними сюжетами і навіть із

якнайдавнішими

космологічними ідеями, хоча людина свідомо цих

міфів, ідей могла й не знати, не бути з ними ознайомленою. Але

архетип як такий відрізняється від перероблених форм – від казок,

міфів тощо. Він є несвідомим змістом, який змінюється в міру його

усвідомлення і сприйняття: він трансформується під впливом тієї

індивідуальної свідомості, на поверхні якої

виникає. Образно архетип

можна порівняти з «руслом річки», він, як «русло», дає загальний

напрям, але конкретний зміст набуває форми, що індивідуалізувалися.

Архетип особистість успадковує, тому він є в ній, але водночас

він є і ззовні. Частина архетипу, засвоєна і спрямована зовні, утворює

«персону» («маску»), бік архетипу, обернутий усередину індивіда, – це

«тінь» («тінь має природжений характер: якщо «зірвати «маску», то

побачимо «тінь», яка виявляється в комплексах, симптомах»).

Психологічна корекція ефективна, лише якщо відбувається корекція

«тіні» і «персони». Індивідуальне несвідоме людини можна пізнати

через «комплекси» – сукупність психічного змісту, заряджених однією

емоцією, одним афектом». Комплекси виявляються через симптоми, а

сукупність симптомів утворює

синдром (наприклад, страх,

агресивність). Коректувати треба комплекси загалом, а усувати окремі

симптоми марно, прибравши один симптом, одержуємо нові

симптоми, оскільки першопричина – комплекс – продовжує існувати і

має свою руйнівну силу. Щоб коректувати «комплекс», необхідно

витягнути з несвідомого емоційно заряджений «комплекс»,

переусвідомити його і змінити його емоційний знак, змінити напрям

афекту, тобто мета

– усунути не симптом, а той афект, який лежить в

основі «комплексу».

Юнг ввів поняття аказуального єднального принципу

синхронності, який позначає осмислені збіги подій, розділених у часі

та просторі. За його визначенням, синхронність набуває чинності,

149

коли «певний психічний стан має місце одночасно з однією або

декількома зовнішніми подіями, які виникають як значущі паралелі

до поточного суб’єктивного стану». Синхронно пов’язані події

вочевидь співвідносяться тематично, хоча між ними немає лінійно-

причинного зв’язку.

На наш погляд, це історія формування соціальної психіки нації,

насамперед, її ментально-психічної

складової. Що станове собою ця

складова? Передусім розглянемо три поняття: «менталітет», «етична

архетипність» й «етноменталітет».

Французькі науковці Ж. Любьє і Р. Мандру в середині 50-х років

XX ст. ввели поняття «ментальність», а вже в 1958 р. воно з’явилось в

енциклопедичних словниках. Під ним розуміли соціально-

психологічні явища, які відображають духовний світ

людини або

соціальної спільноти, епохи або етнокультури.

В англомовній психологічній літературі менталітет визначають

як «властивість розуму, яка характеризує окремого індивіда чи групу

індивідів», а також як «узагальнення всіх характеристик, які

визначають психіку» та «спосіб мислення або характер роздумів».

Сучасні науковці продовжують вивчати сутність і зміст

менталітету окремої нації (етносу), визнаючи

існування їх, так би

мовити, духовно-культурної «аури», яка істотно впливає на

національну свідомість і самосвідомість, а також характер

життєдіяльності більшості відповідних етнофорів. Їх хвилює питання

впливу спонукань і мотивів, вчинків та дій предків, подій далекого

минулого на сучасне життя націй і народів.

Дослідник творчості Л. Февра А.Я. Гуревич вказує

на важливість

того, що цей учений увів в історичну науку поняття ментальності. На

його думку, вивчення ментальності – це вивчення такого шару

людської свідомості, який не прорефлектований, не усвідомлений

повністю, потаємний для самих його носіїв.

Етнограф А. Пономарьов висловив думку, що в українстві є два

типи ментальності – землеробський та козацький. Причому,

на думку

дослідника, першому з них притаманний пріоритет жінки перед

чоловіком, другому – пріоритет чоловіка перед жінкою. А жінка в

українстві – це символ стабільності й землеробської праці.

Отже, поняття «ментальність» та «архетипність» учені

розглядають як феномени етнічного несвідомого. Крім того, ці

поняття зводять до «душі» нації, з чим ми не можемо погодитися

вважаючи, що такою є її соціальна психіка. Інакше виходить, що

реальна сучасна дійсність мовби «проходить» поза «душею».

Вважаємо, що слід говорити про ментальність й архетипність

нації не окремо, а як про ментально-психічну підсистему її соціальної

психіки. На наш погляд, ментально-психічне становить собою таке

утворення колективного несвідомого й колективного

підсвідомого

соціальної психіки нації, що є згустком, ядром, сутністю її

внутрішнього духу, пов’язаного з таємницями народження етносу,

його взаємодії з природою й соціальним світом, психоенергія якого

150

концентрує всю іншу сукупність психічного. Тобто будь-яким чином

виявляється в поведінці, діях, особливостях мислення, світовідчуття,

світосприйняття та іншого під час життєдіяльності нації. Такої думки

дотримується частина вчених, зокрема М.І. Пірен, зазначаючи, що

«типові психологічні риси етносуб’єктів, зафіксовані в їх ментальності,

є водночас і своєрідними «мітками» того природного

й соціального

середовища, в якому вони сформувалися».

У кожного етносу, нації по-різному виражається сутнісна

природа й внутрішнє єство, бо кожен із них по-різному вбирав у себе

життя предків, їх вірування, сподівання, відчуття миттєвості й

вічності, життя й смерть, любов і ненависть, добро й зло,

справедливість і несправедливість, страх і

сором, красу й потворність,

народження, землебуття тощо. Тому цілком справедливим є таке

зауваження Г. Лебона: «Не тільки живі, а й мертві відіграють провідну

роль у сучасному житті буть-якого народу. Вони творці його моралі й

безсвідомі двигуни його поведінки».

Ментально-психічне відтворює інтегроване поєднання

неусвідомлюваних пластів соціальної психіки нації в

індивідуальній

психіці, яке утримує колективний досвід усіх попередніх поколінь,

особливості й неповторність філогенетичного розвитку нації у від-

повідних природних і соціокультурних умовах, її світовідчуття,

світосприйняття, світорозуміння й світоставлення, а також суттєво

впливає на національну чуттєвість (емоційність), інтровертність чи

екстравертність, раціональність, прагматичність, демократичність,

характер, совість, гідність та інше, особливості мислення, реагування,

взаємодії

й спілкування тощо. Ця підсистема є відносно сталим

специфічним утворенням ланки «колективне несвідоме – колективне

підсвідоме», що утримує риси соціально-психологічного образу етносу

в конкретних географічних, історичних і культурних умовах, які

постійно проектуються на теперішню соціальну дійсність. Така

проекція за своєю суттю є системою розумових і чуттєвих образів, які

опосередковано та

неусвідомлено стимулюють і регулюють поведінку

членів етносу в конкретних соціокультурних умовах.

Можна сказати, що через неї виявляється генетично закладений

досвід предків. У ній вміщується унікальний досвід самоорганізації

соціального буття нації (етносу), її неповторне бачення й тлумачення

світу, а також стиснутий, згорнутий ландшафтно-кліматичний простір

розвитку.

Змістовно ментально-психічний компонент втілюється у

характерні особливості світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння,

у моральні вимоги, норми та цінності, котрі переважають почуття й

настрої, традиції й вірування, взаємини всередині етносу та з іншими

етносами й соціальними групами, у ставленні до держави, інших

етносів, народів, соціальних груп, конфесій, політичної системи,

політики, праці, державності, єдності тощо. Він також визначає

ставлення

представників нації до землі, природи, води, сонця,

кохання, шлюбу, батьків, сімейного життя, до представників своєї та