Варій М.Й. Психологія особистості

Подождите немного. Документ загружается.

151

інших націй, роботи, держави, волі, закону, порядку, Батьківщини,

честі, гідності, дружби, зради та іншого.

Культурологічні феномени, мова, традиції, звичаї, обряди, без

сумніву, є специфічним психічним, яке належить до ментально-

психічної підсистеми соціальної психіки нації.

Мова – це внутрішнє психічне, яке поєднує етнофорів

неповторною психоенергією. У ній зливаються в єдине ціле засвоєний

етносом

світ, його сприйняття й взаємодія з ним, світопочуття,

духовність, культура, неповторність бачення земної краси, гармонія й

любов до рідної землі, стиль мислення й особливості спілкування,

душевна чуйність і милосердя, характер і внутрішнє єство нації.

До ментально-психологічного належать також старовинні

традиції.

Зрозуміло, що традиції мають глибокий психологічний підтекст.

Вони є

тим психічним, яке, періодично відтворюючись, породжує

додаткову психоенергію, що заново вливається в соціальну психіку

етносу (нації). З позиції полярності вона може бути позитивною,

нейтральною або негативною.

Завдяки особливостям вияву ментально-психічного можна

говорити про історичну долю, шлях нації, її загартованість,

вистражданість, боротьбу, поневіряння, страждання, а також характер

вірувань, потягів.

Виходить, що

в ментально-психічній підсистемі діють такі

механізми й компоненти, які утворилися внаслідок взаємодії

соціальної психіки (починаючи ще з моменту зародження етносу) з

географічними, кліматичними ландшафтами, матеріальними й

соціокультурними умовами, з особливостями світовідчуття й

світорозуміння, боротьби за національне виживання,

самоствердження та державність, з характером трудової діяльності,

внутрішніх і зовнішніх відносин тощо.

Саме в цих механізмах і

компонентах виявляються соціально-культурні автоматизми

поведінки окремих етнофорів і соціальних груп, що входять до складу

нації. Через них етнофорам передається сукупність до кінця не

усвідомлюваних установок, понять, значень, смислів, цінностей, норм і

взірців поведінки, вірувань, ставлень тощо.

Нація (етнос) породжує ментально-психічне впродовж довгого

історико-культурного

буття, і воно вбирає в себе соціально-

національний досвід у вигляді розумових і чуттєвих образів, які

трансформуються у відповідну психоенергію.

У різних ситуаціях соціальної дійсності ментально-психічна

підсистема має різну величину вияву своїх раціональної та емоційної

складових.

Ментально-психічні установки виявляються у передбачуваній,

наперед визначеній спрямованості соціальної психіки нації на

певний

спосіб реакції й взаємодії як із членами нації, так і з зовнішнім світом.

Ментально-психічне діє як психоенергія, в якій закодовано

відповідну інформацію. Саме ця психоенергія взаємодіє з психоенер-

152

гією сучасного різного психічного. Врешті ми отримуємо те, що

називаємо автоматизмом, або неусвідомлюваним потягами поведінки.

Саме через соціальну психіку нація передає кожному індивіду в

процесі його соціалізації систему потреб, інтересів, цінностей,

установок, значень, смислів, поглядів, ідей, переживань, цілей, а

також форм взаємодії та спілкування. У свою чергу, кожний індивід,

пропускаючи все

це через свою психіку, відтворює й трансформує їх,

додає «елемент» індивідуальності і реалізує в процесі діяльності та її

продуктах, поведінці й вчинках. Отже, простежується тісний зв’язок

між соціальною психікою й психікою індивіда, між якими постійно

відбувається психологічний обмін та взаємовплив.

Соціальна психіка суттєво впливає на психологічні особливості

членів нації,

вияві їх індивідуальних психік. У соціальній психіці нації

кожен індивід знаходить своєрідні смисли й значення предметів та

явищ, а також свого соціального буття. Саме вона задає «програму»

національної поведінки та реалізацію соціальних функцій, впливає на

формування індивідуальної психіки. Точніше, вона «запускає»

функціонування індивідуальної психіки, вкладаючи в неї свої патерни,

свої соціально

-психологічні картини реальності.

• Що розуміють під поняттям «менталітет»?

• Що становить собою ментально-психічна підструктура особистості?

• Яким чином ментально-психічне виявляється в поведінці людини?

• Розкрийте мову як внутрішнє психічне.

• Твердження яких учених свідчать про наявність у психіці людини ментально-

психічної складової?

• У чому виявляються змістовні аспекти ментально-психічного?

• Яким чином ментально-психічне впливає на поведінку особистості?

Варій М.Й. Соціальна психіка нації: Наукова монографія. – Львів: Сполом, 2002.

Варій М.Й. Загальна психологія: Підручник / Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. –

К.: „Центр учбової літератури”, 2007.

Винницький О.Р. Мозок і парапсихологія: Монографія. – К.: Поліграфкнига, 1996.

Вичев В. Мораль и социальная психика. – М.: Прогресс, 1978.

Грофф С. За пределами мозга. – М.: Изд-во

Московского Трансперсонального центра,

1993.

Губко О. Психологія українського народу: Наук. дослідж.: В 4 кн. – К.: ВПВ «За друга», 2004

– Кн.. І: Психологічний склад проукраїнської народності.

Донченко Е.А. Социэтальная психика. – К.: Наукова думка, 1994.

Тайны сознания и бессознательного: Хрестоматия / Сост. К.В. Сельченок. - Минск.:

Харвест, 1988.

Франкл В. Человек в поисках смысла. – М., 1990.

Фромм

Э. Душа человека. – М.: Республика, 1992.

Юнг К.Г. Проблемы души нашего времени. – М., 1993.

Психологія особистості

Глава 6

6.1. Поняття інтраіндивідуальної підструктури

особистості

Інтраіндивідуальна підструктура особистості виражає

неповторність та особливості перебігу й вияву всієї сукупності

психічних пізнавальних процесів (відчуття, сприйняття,

пам’яті, мислення, уяви та уваги), а також емоцій,

почуттів, волі та здібностей.

Попри те, що в кожної людини фізіологічний механізм вияву

психічних процесів приблизно однаковий, усі вони мають різний

перебіг.

Як відомо, в

основі життєдіяльності кожної особистості лежать

психічні процеси, передусім психічно-пізнавальні. У кожної людини є

своєрідні, неповторні особливості перебігу цих психічних процесів,

котрі загалом функціонують як єдиний комплекс. Особистість (як і

будь-який індивід) через органи відчуття сприймає окремі аспекти та

властивості предметів і явищ, осмислює та складає їх у цілісні

розумові

та чуттєві образи, виокремлює суттєві й важливі елементи, з’ясовує

причинно-наслідкові зв’язки, запам’ятовує, а в потрібний момент

пригадує, будує уявлення про нові об’єкти, явища, процеси тощо. Але

кожна особистість відчуває і сприймає явища та предмети

навколишнього світу, а також запам’ятовує, мислить і уявляє цей світ

своєрідно, індивідуально-особливо, тобто так, як ніхто інший.

Пізнавальна діяльність – це процес відображення у психіці

людини предметів та явищ. Відображення реальності у

людській психіці може відбуватися на рівні чуттєвого та

абстрактного пізнання.

Для чуттєвого пізнання характерно те, що предмети та явища

об’єктивного світу безпосередньо діють на органи чуттів людини –

її

зір, слух, нюх, тактильні та інші аналізатори - і відбиваються в мозку.

До цієї форми пізнання дійсності належать пізнавальні психічні

процеси відчуття та сприйняття. Враження, одержані з їх допомогою,

містять інформацію про зовнішні ознаки та властивості об’єктів,

утворюючи чуттєвий досвід людини.

Форма пізнання людиною дійсності, яке відбувається за участю

процесів

мислення та уяви, є абстрактним пізнанням.

Істотною особливістю мислення та уяви є опосередкований

характер відображення ними дійсності, зумовлений використанням

154

раніше набутих знань, досвіду, міркуваннями, побудовою гіпотез

тощо.

Важливу роль у пізнавальній діяльності людини відіграє пам’ять,

яка своєрідно відображає, фіксує і відтворює те, що відображається у

свідомості в процесі пізнання.

Пізнання предметів та явищ об’єктивної дійсності й психічного

життя людини здійснюється всіма пізнавальними процесами в їх

єдності. Розумове пізнання

світу, яким би складним воно не було,

своїм підґрунтям має чуттєве пізнання. Водночас сприйняття,

запам’ятовування й відтворення тощо неможливі без участі у цих

процесах мислення, переживань і вольових прагнень. Але кожний із

цих процесів має свої закономірності й постає в психічній діяльності

або як провідний, або як допоміжний.

У XIII

ст. Тома Аквінський уперше виокремив у психіці та пове-

дінці людини когнітивну сферу (пізнання світу) та афективну сферу

(емоційні стани). У сучасних підручниках такий поділ залишається

поширеним. Проте його прийнято здійснювати вже не лише за однією

підставою (функціональною, як це закладено у Фоми Аквінського), а за

двома критеріями: а) за

функціями – пізнавальною для першої сфери

(когнітивною) та регулятивною, яка власне регулює; до регулятивної

функції, крім усіх видів афективних процесів, також належать вольові

процеси, психічні стани і властивості особистості; б) за продуктивні-

стю: когнітивні процеси – продуктивні, тому що на їх виході форму-

ються специфічні когнітивні утворення (продукти цих процесів) – об-

рази

відчуття, сприйняття, сліди пам’яті, розв’язання завдань, думки,

рефлексивні образи.

А процеси, властивості та стани, що входять до другої групи, не

зумовлюють утворення специфічних продуктів. Спільність пізнаваль-

ної функції, яка поєднує в собі всю когнітивну сферу (хоча є й інші по-

гляди), представлена й у тріадичних концепціях структури психіки. А

саме: у класичній тріаді «розум, почуття, воля», що бере початок від

Арістотеля (де волю виокремлено з афективної сфери в самостійну), а

також у сучасній теорії системної будови психіки, що включає когніти-

вну підсистему, регулятивну (яка об’єднує за функціональним прин-

ципом почуття і волю) та комунікативну.

У сучасних підручниках психології

та у всьому світі вивчення ко-

гнітивних процесів ґрунтується на вченні В. Вундта про ієрархічну бу-

дову когнітивних процесів. За принципом зростаючої складності та

якісної специфіки Вундт виокремив основні структурно-функціональні

рівні організації когнітивних процесів: відчуття, сприйняття,

пам’ять, мислення, мова, свідомість. Таким чином, відчуття (самі се-

нсорні процеси та їхні

продукти) – це вихідний, базовий рівень когні-

тивної сфери психіки.

Однак слід зауважити, що із середини XX століття склалися та-

кож інші підходи до розуміння когнітивної сфери психіки, а саме:

1) зараховувати відчуття та сприйняття до сенсорно-перцептивного рі-

вня, а інші, складніші процеси (від пам’яті до свідомості) – до когніти-

155

вного рівня; або 2) розглядати всі пізнавальні процеси (від відчуття до

свідомості) як стадії досить загального за своїм психологічним змістом

процесу прийому і переробки інформації (парадигма когнітивної пси-

хології), а весь цей процес подано як вихідний блок цілісного поведін-

кового акту, куди входить порівняння сприйнятої інформації з інфор-

мацією з пам’яті

, що охоплює мету суб’єкта, ухвалення рішення, вико-

нання.

Специфіка сенсорних процесів. Упродовж усієї історії пси-

хології не припиняються дискусії про співвідношення сенсорних і пер-

цептивних процесів – як про самостійну проблему, та в межах про-

блеми про структуру когнітивної сфери загалом. Розмежування від-

чуття і сприйняття запропонував Т. Рейд. У

сучасній психології сенсо-

рних і перцептивних процесів воно лишається поширеним – за крите-

ріями цілісності та предметності образу.

Сприйняття – відображення цілісного об’єкта чи явища, що

включає його предметне значення (наприклад, сприйняття місяця,

удару дзвону, смаку дині тощо), на відміну від відчуття – відображення

окремих сторін (ознак) об’єкта, не віднесених до конкретного

об’єкта з

його предметним значенням (відчуття світлової плями, голосного

звуку, солодкого смаку тощо). При цьому під відчуттям розуміють і сам

процес сенсорного відображення, і його продукт – сенсорний образ.

Асоціативна психологія XIX ст. розглядала цілісний образ сприйняття

як асоціацію окремих відчуттів ознак об’єкта одне з одним і його

предметним значенням.

У другій половині XX сторіччя в зарубіжній психології позицію

щодо єдності сенсорно-перцептивних процесів послідовно обстоює

Дж. Гібсон. Проте на сьогодні зберігаються уявлення про специфіку

сенсорних процесів щодо перцептивних. Їх поширив О.М. Леонтьєв

(1959-1975) у концепції про природу чуттєвого відображення. У ній

класична подвійність перцептивного образу з’являється як єдність

його

чуттєвої тканини, яку експериментально дослідили учні Леонть-

єва, тобто сенсорної основи образу, що відповідає традиційному по-

няттю «відчуття», і предметному значенню. У споглядально-сенсуаліс-

тичній психології XIX ст. (Е. Тітченер та ін.) відчуття пропонували ви-

членувати із суб’єктивного досвіду методом аналітичної інтроспекції,

що представляла їх свідомості як нерозкладні елементи цього досвіду

Водночас в образах відчуттів виокремлювали чотири атрибути: якість

(модальність або субмодальність), інтенсивність, просторова й тимча-

сова структура, що, на відміну від аналітичної інтроспекції, не втра-

тила свого значення.

Зазначимо, що у вітчизняних дослідженнях поряд із терміном

«сенсорний» використовують також термін «сенсорно-перцептив-

ний», а в закордонних працях, як правило,

вживають перше поняття

(sensory).

Дослідження сенсорних процесів ведуться в межах трьох основ-

них дисциплін – психофізики, психофізіології і психосемантики з ви-

користанням їхніх специфічних методів.

156

Психофізика – це психологічна дисципліна, яка вивчає вимірю-

вання людських відчуттів, тобто визначення кількісних відношень між

величинами фізичних подразників і відчуттів.

Психофізіологічні методи дозволяють виявити механізми сенсо-

рних процесів, пов’язаних із функціонуванням нервової системи лю-

дини. Це реєстрація й аналіз вегетативних виявів сенсорних процесів,

реакцій рецепторів (мікрофонного ефекту равлика, електроретиног-

рами

), адаптаційних периферичних реакцій (звуження зіниці на світло

та кровоносних судин на холод), показників типологічних властивос-

тей нервової системи.

Такі характеристики використовують для вивчення диференціа-

льно-психологічних механізмів міжіндивідуальної варіативності сен-

сорних процесів та їхньої індивідуальної динаміки, пов’язаної зі змі-

ною рівня психофізіологічної активності, у дослідженнях субсенсорної

чутливості (до підпорогової

стимуляції, яка недостатня для усвідомле-

них відчуттів і викликає відповідь лише на рівні мимовільних фізіоло-

гічних реакцій), а також у тих випадках, коли довільна відповідь

ускладнена (в осіб із патологією мови і в маленьких дітей). Психофізі-

ологічні методи включають також реєстрацію й аналіз біоелектричної

активності мозку, що дозволяє встановити об’єктивний

поріг вияв-

лення сигналу і найбільший розвиток у дослідженнях колірного зору

та механізмів кодування сенсорної інформації в нервовій системі. Все-

таки психофізіологічні механізми сенсорних процесів – предмет само-

стійної галузі знання, тому їх розглядатимемо лише у зв’язку з матері-

алами психофізики – основного серед напрямів у вивченні сенсорних

процесів, що використовують

психологічні методи.

Інший такий напрям (який стає усе розповсюдженішим) – це

психосемантика – вивчення індивідуальних систем значень і катего-

рій, уявлень, емоційно-естетичних асоціацій, котрі опосередковують

сприйняття сенсорних ознак об’єктів. У цих дослідженнях на основі

методів семантичного диференціалу Осгуда, особистісних конструктів

Келлі, багатомірного шкалювання, спеціалізованих інтерв’ю піддослі-

дних виявлено, що таке

опосередкування підвищує власне сенсорну

чутливість людини. Крім того, побудовані психологічні моделі сенсор-

них просторів допомагають зрозуміти, як представлені сенсорні

ознаки в суб’єктивному світі людини.

6.2. Особливості функціонування

інтраіндивідуальної підструктури особистості

І так, інтраіндивідуальна підструктура особистості виражає

неповторність та особливості перебігу й вияву всієї сукупності

психічних процесів, а також здібностей. Неповторність означає, що

вони у кожної людини протікають і виявляються по-різному.

Пізнання світу починається із сенсорних процесів. Цей аспект

вивчає психологія сенсорних процесів (від лат. sensus – відчуття) як

початковий момент усіх психічних

процесів. Первинний контакт лю-

157

дини з навколишнім світом і власним організмом відбувається за до-

помогою відчуттів (у класичній термінології) або сенсорних процесів

(у сучасній термінології), дає їй вихідну інформацію про властивості та

стани зовнішнього і внутрішнього середовища. Це безпосередньо чут-

тєве відображення окремих ознак об’єкта чи явища.

Відчуття є найпростішим психічним процесом, який

полягає у

відображенні окремих властивостей предметів та явищ навколиш-

нього світу, а також внутрішніх станів організму при безпосередній дії

подразників на відповідні рецептори.

Відчуття є первинним процесом, з якого починається

пізнання навколишнього світу. Це пізнавальний психічний

процес відображення у психіці людини окремих

властивостей та якостей предметів і явищ при їх

безпосередній

дії на її органи чуттів.

Роль відчуттів у житті й пізнанні реальності дуже важлива,

оскільки вони становлять єдине джерело наших знань про зовнішній

світ і про нас самих. Проте у кожної людини зміст відчуття є різним.

Це стосується зорових, слухових, дотикових, больових, температурних,

смакових, нюхових, голоду і спраги, статевих, кінестетичних

та

статичних різновидів відчуття.

Хоча кожен із цих різновидів відчуття має свій орган

(аналізатор), свої закономірності виникнення та функції, але у кожної

людини воно є неповторним.

Загальними закономірностями відчуттів є пороги чутливості,

адаптація, взаємодія, сенсибілізація, контрастність і синестезія, які у

кожної людини виявляються по-різному.

За допомогою відчуттів кожна людина

виокремлює одиничні

властивості предметів і явищ дійсності, а сприйняття дає нам цілісний

образ предмета чи явища. Власне сприйняття відбувається на основі

чуттєвих даних відчуттів.

Сприйняття постає як цілісне відображення

предметів та явищ під час їхнього безпосереднього впливу

на органи чуттів окремої лшюдини.

Разом відчуття і сприйняття, які тісно пов’язані між

собою, є

чуттєвим відображенням кожною людиною об’єктивної реальності

через суб’єктивний механізм. Але сприйняття – це усвідомлення

чуттєво даного предмета чи явища. У сприйманні нам даний світ

людей, речей, явищ, наповнених для нас певним значенням і

включених у багатоманітність відношень, які створюють осмислені

ситуації, свідками й учасниками яких ми є.

Відчуття – відображення

окремої чуттєвої якості або недиференційовані та неопредметнені

враження від навколишнього світу. У цьому аспекті відчуття і

сприйняття розрізняють як дві різні форми або два різноманітних

ставлення свідомості до предметної дійсності. Отже, відчуття і

сприйняття - єдині й різноманітні у кожної людини.

Перехід від відчуттів до сприймань – це перехід до складнішого

й повнішого їх відображення. Сприйняття не зводиться до суми

158

окремих відчуттів, хоча й передбачає їх наявність у відображенні

дійсності. Сприйняття залежить від певних відношень, що існують між

відчуттями, взаємозв’язок яких, у свою чергу, залежить від зв’язків і

відношень між якостями, властивостями, різними частинами, які

входять у предмети та явища.

Але, крім відчуттів, сприйняття містить досвід людини у

вигляді

уявлень та знань. Будь-яке сприйняття є залежним від

попереднього досвіду конкретної людини.

У процесі сприйняття аналіз набуває більш диференційованого

характеру. Сприйняття кожного нового предмета здійснюється на

підставі наявних знань і досвіду людини. Людина сприймає предмет

або явище в певному співвідношенні частин. У деяких випадках

значущими є не так самі

складові, як їхні взаємозв’язки.

Найважливішими особливостями сприйняття кожної людини

є предметність, цілісність, структурність, константність, аппе

рцепція, осмисленість, вибірковість та ілюзія.

У кожної людини свої неповторні особливості пам’яті, яка

виявляється як закріплення, зберігання та подальше відтворення

людиною її попереднього досвіду

Розрізняють такі головні процеси пам’яті: запам’ятовування,

зберігання, відтворення

та забування.

Запам’ятовування – це збереження інформації. Процес

запам’ятовування – активний процес, під час якого з початковим

матеріалом відбуваються певні дії. Процес запам’ятовування

починається в короткотривалій пам’яті (КТП) і завершується в

довготривалій пам’яті (ДТП).

Зберігання як процес пам’яті полягає у ступені збереження

обсягу й змісту інформації

впродовж тривалого часу.

Забування – неоднорідний процес, він може набувати

найрізноманітніших форм.

Відтворення є показником міцності запам’ятовування й

водночас наслідком цього процесу. Засадою для відтворення є

активізація раніше утворених тимчасових нервових зв’язків у корі

великих півкуль головного мозку.

Відтворення матеріалу, який зберігається в довготривалій

пам’яті, полягає в переході

його з довготривалої пам’яті в

короткотривалу, тобто актуалізація його у свідомості. Відтворення

залежить від процесів запам’ятовування і забування, але має також

свої особливості та механізми. Відтворення може мати три форми –

впізнавання, пригадування і спогади.

Забування виявляється в тому, що втрачається чіткість

запам’ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки

відтворенні, воно стає неможливим і, нарешті, унеможливлюється

впізнання.

Всі процеси пам’яті у кожної людини виявляються по-різному.

Також різною є їх образна, емоційна, рухова і словесно-логічна

пам’ять.

159

Суть ОБРАЗНОЇ ПАМ’ЯТІ – у запам’ятовуванні

образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їхніх

властивостей, наочних зв’язків і відношень між ними.

СЛОВЕСНО-ЛОГІЧНА пам’ять полягає в

запам’ятовуванні думок, понять, суджень, умовиводів, які

відображають істотні зв’язки і відношення предметів і явищ,

їхні загальні властивості.

РУХОВА ПАМ’ЯТЬ виявляється в

запам’ятовуванні й

відтворенні людиною своїх рухів. Вона є основою

формування різних умінь і навичок, засвоєння усного та

письмового мовлення, комплексів рухів тощо.

ЕМОЦІЙНА ПАМ’ЯТЬ полягає в запам’ятовуванні та

відтворенні людиною своїх емоцій і почуттів.

У пам’яті людей є значні індивідуальні відмінності. Вони

виявляються у відмінностях продуктивності

процесів пам’яті; у

переважанні пам’яті тієї чи іншої модальності; у відмінностях у рівні

розвитку різних типів пам’яті.

Загальними характеристиками продуктивності процесів

пам’яті є обсяг матеріалу, який може запам’ятати людина за певний

проміжок часу, швидкість і точність запам’ятання матеріалу,

тривалість збереження матеріалу в пам’яті

і готовність до його

відтворення. Ці параметри значно розходяться в різних людей,

оскільки певною мірою залежать від особливостей типів вищої

нервової системи. Встановлено, що продуктивність процесів пам’яті в

осіб зі слабким типом нервової системи нижча, ніж у представників із

сильним. Однак вони краще запам’ятовують логічну структуру

матеріалу. Висока рухливість

нервових процесів зумовлює високу

швидкість запам’ятовування, а сильне гальмування підвищує точність

і міцність запам’ятовування. У представників рухливої нервової

системи краще розвинена мимовільна пам’ять, а в осіб із інертною

нервовою системою – довільна. Але на продуктивність пам’яті впливає

не тільки тип вищої нервової системи. Остаточно властивості пам’яті

формуються в процесі мнемічної діяльності людини, у результаті

тренувань.

Крім індивідуальних відмінностей, пам’ять різних людей може

розрізнятися за рівнем розвитку різних типів пам’яті: рухової,

емоційної, образної та словесно-логічної. Переважання певного типу

пам’яті в людини залежить від особливостей діяльностей, з якими

пов’язаний її життєвий шлях. Найпоширенішими типами

пам’яті є

образний, словесно-логічний і проміжний.

Людині з образним типом пам’яті простіше запам’ятовувати і

відтворювати образний матеріал. Вона легко оперує наочним

матеріалом, добре запам’ятовує кольори, картини природи, обличчя,

звуки, мелодії, запахи та смаки. При цьому, як правило, простіше

вдається оперувати образами тієї чи іншої модальності:

зоровими,

слуховими, тактильними, нюховими чи смаковими. Найчастіше люди

оперують зоровими та слуховими образами.

160

Людям зі словесно-логічним типом пам’яті просто

запам’ятати словесний, абстрактний матеріал: логічні схеми, формули.

Такі люди без зусиль можуть відтворити структуру складно

організованого матеріалу.

Якщо в людини не переважає певний тип оперування

матеріалом, то вона представляє проміжний тип пам’яті.

Тип пам’яті впливає на успішність людини в

оволодінні тією чи

іншою професією. І навпаки, коли людина оперує у своїй діяльності

тим чи іншим типом матеріалу, це зумовлює розвиток відповідного

типу пам’яті, у людини формується професійна пам’ять. Образний тип

пам’яті властивий, наприклад, працівникам матеріального

виробництва, художникам, музикантам, акторам. Економістам та

аналітикам притаманний словесно-логічний тип пам

’яті.

Є люди, які мають феноменальну пам’ять, ознаки якої –

незвичайно великий обсяг інформації, тривалість зберігання слідів і

надзвичайно сильна образність. Такі люди можуть утримати в пам’яті

величезні таблиці чисел, слів, можуть уявити собі відсутній предмет до

дрібних деталей. Часто вони користуються спеціальними прийомами

для запам’ятовування. Однак наявність

феноменальної пам’яті не

завжди свідчить про високий рівень загального інтелекту, хоча багато

хто з видатних людей мав надзвичайно хорошу пам’ять.

Індивідуальні особливості пам’яті:

• швидкість запам’ятовування визначається кількістю

повторень (або часом), що потрібні людині для

запам’ятовування нового матеріалу;

• точність запам’ятовування визначають

відповідністю відтвореного тому, що

запам’ятовували, та

кількістю допущених помилок;

• міцність запам’ятовування виявляється в тривалості

збереження завченого матеріалу (або в повільності його

забування);

• готовність до відтворення виявляється в тому, як

швидко та легко в потрібний момент людина може

пригадати необхідні їй відомості.

Індивідуальні відмінності пам’яті можуть бути зумовлені типом

вищої нервової

діяльності. Швидкість утворення тимчасових нервових

зв’язків пов’язана з силою процесів забування та гальмування, що

зумовлює точність і міцність запам’ятовування.

Індивідуальні відмінності пам’яті виявляються також у тому,

який матеріал краще запам’ятовується, – образний, словесний чи

однаковою мірою продуктивно той та інший.

У цьому контексті у психології розрізняють наочно

-образний,

словесно-абстрактний, змішаний або проміжний типи пам’яті. Ці типи

зумовлені частково співвідношенням першої та другої сигнальних

систем у вищій нервовій діяльності людини, але головним чином –

умовами життя та вимогами професійної діяльності.