Варій М.Й. Психологія особистості

Подождите немного. Документ загружается.

191

в одній пісні співається, що «любов ніколи не буває без смутку», тому

що розлука з коханою людиною спричиняє сум. Тихий сум може бути

навіть приємний людині.

Як зазначає К. Ізард, «сум, сповільнюючи загальний темп життя

людини, дає їй змогу «оглянутися назад». Уповільнення психічних і

соматичних процесів, якими супроводжують емоцію суму, дозволяє

по-новому поглянути на світ, побачити його інакше. Ця нова

перспектива може збільшити сум, але вона ж може освіжити погляд на

речі, дасть змогу зрозуміти те, над чим людина колись не

замислювалася. Як наслідок, ви раптом усвідомлюєте, скільки

дорогоцінних можливостей, наданих вам життям, ви втратили. Часом,

лише втративши близьку людину,

ми починаємо розуміти, що

означають у нашому житті родинні й сімейні зв’язки. Сум може

нагадати вам, як важливо робити знаки уваги дорогим людям,

дозволить гостро оцінити цінність життя. Важлива й сигнальна роль

емоції суму: виражаючи сум, людина показує іншим людям, що їй

погано, що вона потребує допомоги, підтримки. І дійсно

, вираження

суму викликає співчуття з боку інших людей, навіть якщо цей сум на

обличчі злочинця.

При сумі відбуваються порушення, зворотні до тих, які

спостерігають при радості: гальмування моторики, звуження

кровоносних судин. Це викликає відчуття холоду й ознобу. Сум

сповільнює не лише фізичну, а й розумову активність людини. Емоція

суму лежить

в основі такого психічного розладу, як депресія.

За С.І. Ожеговим, безнадійний сум – це зневіра, а легкий сум –

смуток.

Тугу найчастіше визначають як тривогу, поєднану зі смутком і

зневірою.

Особливим видом туги є ностальгія. Це туга за батьківщиною,

за минулим, що особливо сильно виявляється в емігрантів після

деякого терміну проживання

за кордоном. На думку

Н.С. Хрустальової, ностальгію варто розглядати як стійкий психічний

стан, який відображає емоційне й соціальне неблагополуччя людини в

чужому суспільстві.

За її визначенням, причиною ностальгії можуть бути різні

передумови:

• Розлука зі звичними чуттєвими переживаннями: дефіцит у

новому суспільстві звичних для людини зорових, слухових, дотикових,

нюхових і

смакових образів.

• Втрата почуття власної значущості, порушення

уявлення про самого себе. Зміна соціальних ролей і статусу,

соціального оточення й способу життя спричинять розгубленість і

прагнення знову бути там, де людина була спокійною і захищеною. Це

змушує її постійно згадувати й розповідати про минуле життя. Відхід в

ілюзорний світ колишнього життя

властивий майже всім емігрантам,

які переживають шок від зіткнення з іншою культурою, мовою,

суспільним устроєм.

192

• Втрата коріння. Зазначається плутанина в

самоідентифікації: хто ми тепер, де наша історія, історія нашої

родини?

ГОРЕ – це глибокий сум з приводу втрати когось або чогось

коштовного, необхідного. Причинами горя можуть бути:

• тривала розлука чи втрата (смерть, розрив любовних

стосунків) людини, до якої є прихильність; при смерті

близької людини втрачається роль батька, матері, сина,

друга тощо, тобто відбувається руйнування звичних

функціональних зв’язків;

• серйозна власна хвороба чи каліцтво близької людини;

• втрата коштовного майна, втрата джерела засобів до

існування; це означає втрату джерела задоволення, радості,

благополуччя.

Усе це свідчить про те, що горе можна розглядати як фруструюче

переживання. Наприклад, втрата коханої

людини означає, що не може

бути здійсно обопільні плани, задовільнено бажання, пов’язані з цією

людиною.

М.Д. Левітов пише, що в афективному переживанні горя можна

виокремити низку компонентів: жалість до того, з ким трапилося

нещастя, і почасти до себе, відчуття безпорадності, неможливості

повернути все назад, у поодиноких випадках – розпач

Стадії переживання горя. Автори, які вивчали переживання

горя (Ф.Василюк; Дж. Боулбі), виокремлюють у ньому низку стадій.

Першою реакцією при переживанні горя може бути шок, заціпеніння,

заперечення того невір’я, відчуття нереальності події. Людина

відчуває страждання й сум. У деяких випадках можливі гнів й

обвинувачення.

Фаза шоку триває кілька днів,

тому при похованні близької

людини люди можуть бути в приголомшеному стані й справляти

враження відстороненого від того, що відбувається. На другій фазі (на

5–12-й день) вони поводяться активніше: плачуть, голосять,

переживають тугу за померлим і живуть ніби подвійним життям.

Поряд зі звичайним життям у них є інше, в якому вони

ніби чекають

зустрічі з померлим (при дзвінку у двері виникає думка – це він,

розповідають про померлого, як про живого), сподіваються на диво.

На третій фазі, яка триває до 6–7 тижнів з моменту трагічної

події, з’являється розпач, депресія. У деяких людей у стані горя

порушується сон, зникає апетит, вони почувають слабкість, розбитість

спустошеність, у них зникає інтерес до своїх звичайних занять,

захоплень. Часто виникає почуття власної провини перед померлим.

На цій фазі відбувається перетворення психологічного часу: померлий

у свідомості скорботної людини переходить із теперішнього часу в

минуле.

193

На четвертій фазі (залишкових поштовхів), яка триває впродовж

року, відбувається поступовий відхід від пригнобленого й

депресивного стану. Люди повертаються до щоденної діяльності й

турбот.

Інтенсивність переживання горя зумовлена низкою обставин.

Зокрема, якщо смерть близької людини відбувається після її тривалої

хвороби, то близькі їй люди мають змогу підготувати себе

психологічно до її

смерті. У них виникає так зване антиципаторне

горе, менше за інтенсивністю, ніж горе при раптовій смерті близької

людини. З іншого боку, якщо хвороба триває понад 18 місяців, близькі

можуть переконати себе, що смертельно хвора людина насправді не

вмре. І тоді її смерть може спричинити більше потрясіння, ніж раптова

смерть.

Горе єднає

людей, котрі зазнали однакової втрати. Дж. Ейвріл

зазначає, що горе має своїм наслідком особливий тип поведінки –

скорботу (бідкання), про яке йтиметься далі.

7.5. Комунікативні емоції

Веселощі визначають як безтурботно-радісний настрій, який

виражається в схильності до забав, сміху. Однак не кожна забава

викликає емоцію веселощів. Забавою може бути й серйозна гра

(наприклад, у шахи) і загалом будь-яке цікаве заняття. Коли ж

говорять про веселощі, то мають на увазі особливий вид забави,

пов’язаний з

жартами, бешкетуванням, дурними витівками,

несерйозною поведінкою. Така поведінка пов’язана з гумором, тобто

незлобливо-глузливим ставленням до когось або чогось.

Веселий настрій виражається, крім згадуваного сміху, в

загальному збудженні, яке зумовлює вигуки, плескіт у долоні,

безцільні рухи.

Зніяковілість. Зніяковілість (стан сором’язливості)

визначають як відчуття незручності. У маленьких дітей зніяковілість

виникає

без видимої на те причини, при звертанні до них незнайомих

людей. Діти відвертаються, ховаються в спідницю матері.

Характерним для зніяковілості вважається наявність легкої усмішки,

яка пробігає по обличчю людини. У дорослих зніяковілість може

спричинити як невдача в якій-небудь справі, так і успіх.

Типи зніяковілості. Дослідники зніяковілості виокремили

різні її

вияви. К. Ізард розрізняє два типи зніяковілості – соціальну й

особистісну. Перша пов’язана зі стурбованістю людини тим, яке

враження вона справляє на людей, наскільки вона зможе відповідати

їхнім очікуванням. При другому типі основною проблемою є

суб’єктивне почуття дискомфорту, безпосереднє переживання

зніяковілості. Такий розподіл є дещо штучним: адже перше не

виключає друге.

Тривога може виражатися в сум’ятті, у панічній розгубленості.

194

Сором. Одним із виявів зніяковілості є сором. Сором – це

сильна зніяковілість від свідомості здійснення недоброго вчинку або

потрапляння в принизливу ситуацію, в результаті чого людина

почуває себе зганьбленою, збезчещеною. Сором – це принизливе

переживання або, як пише С. Томкінс, внутрішня болючість, хвороба

душі.

Феноменологія сорому. При соромі вся свідомість людини

сфокусована

на цьому почутті або становищі (ситуації), в якій вона

опинилася. Їй здається, що все приховуване від сторонніх очей,

зненацька виявилося виставленим на загальний огляд, і вона стала

беззахисною, безпомічною. Людині здається, що вона виявилася

об’єктом презирства й глузувань. Від цього людина, як писав

Ч. Дарвін, втрачає цілковите самовладнання, говорить безглузді

речі,

заїкається, робить гримаси, стає незграбною.

Зовнішнім вираженням сорому може бути опускання голови й

повік (іноді очі зовсім закриті, а іноді «бігають з боку в бік» або часто

кліпають).

Типовим вираженням сорому Ч. Дарвін уважав почервоніння

обличчя, однак багато з людей, переживаючи сором, не червоніють.

Очевидно, має значення індивідуальна вегетативна

реакція, перевага

симпатичного або парасимпатичного реагування. Крім того, показано,

що в дітей і підлітків почервоніння спостерігається частіше, ніж у

дорослих. Очевидно, це пов’язано з тим, що з віком людина навчається

контролювати експресію своїх емоцій.

Крім почервоніння обличчя, переживання сорому

супроводжують й інші вегетативні зміни. Люди, які пережили його,

зазначають, що

в них частішає пульс, відбуваються перебої дихання,

специфічні відчуття в животі.

Поріг емоції сорому зумовлює те, наскільки чутлива людина в

ставленні до себе й до думки про себе з боку навколишніх людей.

СОРОМ може мати такі причини:

• усвідомлення допущеної помилки при зустрічі з

незнайомою людиною: багатьом доводилося переживати

ситуації, коли

побачивши на вулиці людину, ми впізнаємо в

ній знайомого і вітаємося з нею, але потім зненацька

розуміємо, що помилилися;

• критика, презирство, глузування з боку інших або себе

самого;

• усвідомлення того, що висловлене або зроблене є

недоречним, неправильним або непристойним у даній

ситуації;

• надмірна чи недоречна похвала;

• розкритий обман;

• брудні, аморальні думки;

195

• переживання за дорогу й кохану людину, яка потрапила в

незручну для неї ситуацію. Батьки, наприклад, можуть

відчувати сором за вчинок власної дитини;

• неспроможність людини діяти в тій чи іншій ситуації,

невиконанні обіцянки й зобов’язання;

• негативне уявлення про якусь свою особливість (повнота,

довгий ніс), що привертає увагу інших; при

цьому негативне

уявлення про одну ваду легко генералізуються до уявлення

про свою особистість загалом.

Провина як відбиття совісті. Провина є складним

психологічним феноменом, тісно пов’язаним із такою моральною

якістю, як совість.

Совісті багато сторінок присвятили філософи, оскільки вона є

категорією етики. Вони характеризують її як здатність особистості

здійснювати моральний самоконтроль

, формулювати для себе

моральні обов’язки, прагнути від себе їхнього виконання й робити

оцінку зроблених вчинків. Отже, совість в етиці є вираженням

моральної самосвідомості особистості, як внутрішній суддя.

О.Г. Ковальов розглядає совість як емоційно-оцінне ставлення

особистості до власних вчинків.

Причиною для переживання сорому можуть стати вчинки, які не

вступають у суперечність із моральними, етичними й релігійними

нормами. Д. Осьюбел такий різновид сорому назвав «неморальним

соромом». «Моральний сором», за цим автором, виникає, коли інші

люди осуджують провину з позицій моральності. При цьому зовсім

необов’язково самому дотримуватися такої самої думки про свій

вчинок. Осьюбел вважає, що в основі сорому лежить

осуд, що йде

ззовні, причому він може бути як реальним, так й уявним.

На противагу сорому, провина не залежить від реального чи

передбачуваного ставлення навколишніх до провини. Переживання

провини викликано самоосудом, його супроводжує каяття і зниження

самооцінки.

Д. Осьюбел висунув три передумови розвитку емоції

провини:

• прийняття загальних моральних цінностей;

•

їх інтерналізація;

• здатність до самокритики, розвинена настільки, щоб

сприймати протиріччя між інтерналізованими цінностями й

реальною поведінкою.

Презирство. Презирство є специфічним виявом ворожості,

коли одна людина відчуває не просто відразу до іншої, але виражає її в

діях, повних сарказму (злої іронії) або ненависті.

На погляд Є.П. Ільїна, презирство – це

соціальна відраза до

людини, яка зробила негідний вчинок. Специфікою цієї емоції є те,

196

що, виникнувши ситуативно, вона не зникає при закінченні ситуації,

яка її спровокувала, а переходить у стійке негативне ставлення до

даної людини, тобто в почуття.

Оскільки презирство є складним за гамою переживанням, то

міміка людини не зводиться ні до експресії відрази, ні до експресії

гніву. Це комплексне пантомімічне вираження. Виражаючи

презирство, людина

випрямляється, трохи відкидає голову назад і

дивиться на об’єкт презирства начебто зверху вниз. Брови й верхня

губа трохи підняті або куточки губ стислі. Презирство може

виражатися також «презирливою» усмішкою. Емоцію презирства,

порівняно з гнівом і відразою, характеризує найнижчий рівень

фізіологічного порушення. Це «холодна» емоція, яку супроводжують

украй незначні зміни

вегетатики. Процес спілкування з людиною, яку

зневажають, набуває рис гордовитості, а не просто поблажливості.

7.6. Інтелектуальні емоції,

або афективно-когнітивні комплекси

Під інтелектуальними емоціями (почуттями) розуміють

специфічні переживання, які виникають у людини в процесі розумової

діяльності. Термін «інтелектуальне почуття» виник у першій половині

XIX ст. у школі І. Гербарта. Однак представники школи розглядали ці

почуття або як особливості відчуттів, або як вияв динаміки уявлень.

Власне, інтелектуальне почуття в їхньому уявленні є не

що інше, як

свідома оцінка відносин.

Специфікою емоцій, які належать до інтелектуальних, є

відсутність у них валентного (протилежного) забарвлення (приємно –

неприємно). У зв’язку із цим є противники зарахування таких

інтелектуальних емоцій, як здивування, інтерес, сумнів до емоцій

загалом.

Подив. Про подив як збудник пізнання, писав ще Арістотель. У

нього

воно слугує ніби переходом від пізнання простих речей до все

більш складного. При цьому емоція подиву розвивається в процесі

пізнання.

Глибокий аналіз емоції подиву зробив К.Д. Ушинський. Він

думав, що в подиві до почуття несподіванки приєднується

усвідомлення труднощів примирити нове для нас явище з тими, які

вже є в

людини. Поки ми не звернемо уваги на ці труднощі, ми будемо

відчувати лише почуття несподіванки або почуття обману. На думку

Ушинського, справа не в самому явищі або образі, що нас вражає, а в

його відношенні до наших переконань і низки наших думок, що

зумовлюють наші очікування.

Мімічним вираженням подиву є високо

підняті брови, через що

на чолі з’являються поздовжні зморшки, а очі розширюються й

округляються. Відкритий рот набуває овальної форми.

Подив – це враження від чого-небудь несподіваного, дивного,

незрозумілого. Саме незвичайність стимулу (від того він і стає

197

несподіваним, що не відповідає нашим очікуванням, уявленням), а не

просто новизна й раптовість, і є, мабуть, головною причиною появи

подиву.

СТАДІЇ ВИНИКНЕННЯ ПОДИВУ, на думку І.О. Васильєва,

пов’язують подив із формуванням проблеми. Учений

виокремлює такі три стадії виникнення й розвитку цієї

емоції:

• здивування – виникає при відносно малій упевненості в

правильності минулого досвіду, коли якесь явище не

узгоджується із цим досвідом.

• «нормальний» подив – наслідок загострення протиріччя,

усвідомлення несумісності спостережуваного явища з

минулим досвідом.

• обурення – виникає тоді, коли людина була абсолютно

впевнена у правильності попередніх результатів

розумового процесу й прогнозувала результати, протилежні

до тих, які виникли. Здивування часто

виявляється як афект

із відповідними виразними рухами й вегетативними

реакціями.

К. Ізард стверджує, що основна функція подиву полягає в тому,

щоб підготувати людину до ефективної взаємодії з новою, раптовою

подією та її наслідками. Подив звільняє провідні нервові шляхи, готує

їх до нової активності, відмінної від попередньої.

Інтерес. Л.С. Виготський зазначає

, що в суб’єктивістській

психології інтереси ототожнювалися то з розумовою активністю, де їх

розглядали як суто інтелектуальне явище, то їх виводили із природи

людської волі, то вкладали у сферу емоційних переживань і визначали

як радість від функціонування, яка відбувається без ускладнень.

Значну увагу приділяє інтересу К. Ізард. Він припускає наявність

якоїсь внутрішньої емоції інтересу, яка забезпечує селективну

мотивацію процесів уваги й сприйняття котрої стимулює й

упорядковує пізнавальну активність людини. Ізард розглядає інтерес

як позитивну емоцію, що переживає людина частіше від усіх інших

емоцій. Водночас він каже про інтерес як про мотивацію.

Цікавість, за О.Г. Ковальовим, розглядають як вияв

ситуативного інтересу

М.Д. Левітов говорить і про серйозну цікавість, яка свідчить про

допитливість людини. Це свого роду короткочасний концентрат

допитливості.

Проте Є.П. Ільїн вважає, що інтерес – це насамперед

мотиваційне утворення, в якому поряд з емоційним компонентом

(позитивним емоційним тоном враження – задоволенням від

процесу), є й інший – потреба в знаннях, новизні

. Отже, інтерес – це

афективно-когнітивний комплекс.

198

Почуття гумору. На думку С.Л. Рубінштейна, суть гумору не

в тому, щоб бачити й розуміти комічне (смішне, забавне) там, де воно

є, а в тому, щоб сприймати як комічне те, що претендує бути

серйозним.

Емоція здогаду. Здогад – це попередня відповідь на

поставлене питання. У процесі знаходження здогаду, як пише

.О. Васильєв, у людини виникає відповідне переживання – емоція

здогаду. Вона становить собою оцінку певного нового, ще

неусвідомленого результату рішення завдання. Емоція здогаду

специфічним чином забарвлює й виокремлює нове цінне для людини

знання, сигналізує людині про його появу в процесі розумової

діяльності, сприяючи його усвідомленню, тобто переходу у форму

здогаду первісного

припущення, На думку цього автора, емоцію

здогаду переживають дуже яскраво, навіть у формі афекту.

Почуття впевненості-непевності (сумніву). М.Д. Левітов

зараховував упевненість (непевність) до психічних станів, в яких

виокремлював три компоненти: пізнавальний, емоційний і вольовий.

Упевненість чи непевність людини – це інтелектуальний

процес імовірнісного прогнозування тієї чи іншої події, досягнення

або

недосягнення цілі, це віра в себе або втрата цієї віри. «Він може й

не викликати в мене ніяких емоційних переживань, якщо

прогнозується подія, до якої я байдужий». «Я можу зовсім

безпристрасно прогнозувати удачу або невдачу будь-якої футбольної

команди». Але й у разі значущої ситуації імовірнісний прогноз не

обов’язково

супроводжує емоція. Упевненість у виконанні добре

освоєної й звичної дії дає підставу для спокою, або для небоязкої

поведінки, тобто відсутності емоційного реагування, а непевність

спричиняє занепокоєння, тривогу, тобто зумовлює емоційне

реагування. Отже, я «відчуваю» («сприймаю») в результаті прогнозу

емоційний стан, який виникає, а не сам прогноз, тобто упевненість або

непевність в

успіху.

7.7. Характеристика емоційних станів,

які виникають у процесі діяльності

Стрес (стан емоційної напруженості). Серед емоційних станів

виокремлюють емоційну напруженість (Наєнко, Овчинніков), яку

характеризує підвищений рівень активації (порушення).

В.Л. Марищук запропонував розмежувати поняття «емоційна

напруга» й «емоційна напруженість». Першу, на його погляд,

характеризує активізація різних функцій організму в зв’язку з

активними вольовими актами, інша зумовлює тимчасове зниження

стійкості

психічних процесів і працездатності. Такий поділ видається

не надто логічним і насамперед тому, що емоційною напругою автор

називає вольову напругу. Більшість авторів не розмежовує поняття

«емоційна напруга» й «емоційна напруженість».

199

У наш час стало модним замість терміна «емоційна напруга»

вживати термін «стрес».

У завершеному вигляді вчення про стрес, як про загальний

адаптаційний синдром при дії певних агентів, сформулював Г. Сельє,

хоча й до нього схожі явища спостерігали деякі фізіологи й клініцисти.

Чим більш модним ставало поняття «стрес», тим більше Сельє

відходив

від первісного розуміння цього феномена.

Г. Сельє трактує поняття «стрес» по-різному. Він не встояв перед

спокусою створити «всеосяжне і єдино правильне» вчення. Спочатку

він приділив увагу лише біологічним і фізіологічним аспектам

проблеми стресу. Тому традиційним стало розуміння стресу як

фізіологічної реакції організму на дію негативних чинників, які

становлять загрозу

для організму.

Стрес виражається загальним адаптаційним синдромом,

який виявляється незалежно від якості патогенного чинника

(хімічний, термічний, фізичний) та має певні стадії:

• реакція ТРИВОГИ, під час якої опір організму спочатку

знижується («фаза шоку»), а потім включаються захисні

механізми («фаза протишоку»);

• стадія СТІЙКОСТІ (резистентності), коли за рахунок напруги

систем, що функціонують

, досягається пристосування

організму до нових умов;

• стадія ВИСНАЖЕННЯ, у якій виявляється неспроможність

захисних механізмів і наростає порушення погодженості

життєвих функцій.

Це зумовило змішування психофізіологічного й фізіологічного

підходів до вивчення стресу.

Першим спробував розмежувати фізіологічне й психологічне

розуміння стресу Р. Лазарус. Він висунув концепцію, відповідно до

якої розмежовується фізіологічний стрес, пов

’язаний із впливом

реального фізичного подразника, і психічний (емоційний) стрес,

пов’язаний з оцінкою людиною майбутньої ситуації як загрозливої,

важкої. Однак такий поділ теж досить умовний, оскільки у

фізіологічному стресі завжди є елементи психічного (емоційного), а в

психічному не може не бути фізіологічних змін.

На фінальній стадії розробки свого вчення

Г. Сельє став

говорити про два види стресу – дистрес, пов’язаний з негативними

емоційними реакціями, і еустрес, пов’язаний з позитивними

емоційними реакціями. Це зумовило те, що у сферу цих понять

увійшли всі фізіологічні явища, включаючи й сон. Зокрема, Сельє

пише, що навіть у стані повного розслаблення спляча людина

переживає деякий

стрес і що повна свобода від стресу означає смерть.

Виникає питання: які порушення можна вважати стресовими, а

які ні?

200

В.Л. Марищук вважає, що стресом можна назвати лише такий

стан, якому притаманний значний викид стероїдних гормонів (не

менший за величину ймовірного відхилення від вихідних показників).

Нудьга (стан монотонії). Нудьга і пов’язаний з нею стан

монотонії за своїми характеристиками є протилежним стану емоційної

напруги. Вона часто трапляється на виробництві та

в навчальній

діяльності тощо.

Усі автори, які займаються проблемою монотонії, сходяться на

тому, що цей стан є наслідком одноманітної діяльності (монотонності).

Питання тільки в тому, яку діяльність варто вважати одноманітною.

Об’єктивна одноманітність (монотонність) пов’язана з

бідністю сенсорного впливу на людину, з малою завантаженістю її

інтелектуальної сфери (надмірним дробленням

робочих операцій,

простотою автоматизованих дій у сполученні з їхнім багаторазовим

повторенням у тому самому темпі, малою й середньою інтенсивністю

навантаження). Це стосується як інтелектуальної, так і сенсорної й

рухової діяльності.

Суб’єктивна (уявна) монотонність може супроводжувати

об’єктивну монотонність, будучи її відображенням у свідомості

людини. Але суб’єктивна монотонність діяльності

й ситуації може бути

і безоб’єктивною монотонністю.

М.Д. Левітов розмежовує переживання монотонії й нудьги на тій

підставі, що перша виникає при одноманітній роботі, а друга може

виникнути й при образній, але нецікавій роботі.

На стійкість до дії монотонності впливають як індивидні, так і

особистісні особливості людини.

М.П.

Фетіскін виявив типологічний комплекс вияву

властивостей нервової системи в монотонностійких суб’єктів: слабка

нервова система, інертність порушення, перевага гальмування за

«зовнішнім» балансом і перевага порушення за «внутрішнім»

балансом. В осіб із цим типологічним комплексом стан монотонії

виникає набагато пізніше, ніж в осіб із протилежним типологічним

комплексом, тобто із сильною нервовою

системою, з рухливістю

порушення, з перевагою порушення за «зовнішнім» балансом і

перевагою гальмування за «внутрішнім» балансом.

На монотонність впливають фізична тренованість, мотивація та

вік.

Найбільшу чутливість до одноманітності навчально-музичної

діяльності виявляли в учнів підліткового віку (6–7-го класу

загальноосвітньої школи).

Заходи боротьби з монотонією. Тривалий час, доки

монотонія позв’язувалася лише

з роботою на конвеєрі, вважалося, що

головним засобом боротьби з нею є суцільна автоматизація праці. Але

боротьба з монотонністю діяльності повинна передбачати різні

способи, з огляду на фізіологічні, психологічні та соціальні чинники.

Дієвими засобами зменшення фактора монотонності є: