Варій М.Й. Психологія особистості

Подождите немного. Документ загружается.

181

• одержання поганої оцінки (причому поганою може бути

названа й трійка, і четвірка залежно від домагань школяра та його

батьків);

• незадоволеність батьків успішністю дитини;

• особистісно-значуще спілкування.

№ за/п Причини емоційного дискомфорту Бал

Турбота про стан здоров’я члена родини 4.64

Фінансова ненадійність 4.29

Труднощі з можливістю самовираження 4,00

Перевантаженість справами 4,00

Внутрішньоособистісні конфлікти 3,90

Роздуми про сенс життя 3,87

Недостатність відпочинку 3,80

Незадоволеність зовнішнім виглядом 3.74

Проблеми із сексуальним партнером 3,72

Недолік активності, енергії 3,71

Проблеми в спілкуванні зі співробітниками 3,61

Незадоволеність своєю роботою 3,56

Пролеми з дітьми 3,56

Зростання цін 3,56

Нестача часу для родини 3,54

Проблеми з покупками 3,49

Сексуальні проблеми 3,49

Турботи про здоров’я загалом 3,47

Почуття самотності 3,47

Проблеми з батьками 3,46

Каяття з приводу минулих рішень 3,41

Фізична недуга 3,33

Перевантаженість сімейними обов’язками 3,29

Проблеми з транспортом 3,24

Занепокоєння про надійність місця роботи 3,20

Осуд і дискримінація з боку інших 3,20

Занепокоєння із приводу ситуації в країні 3,19

Зіткнення з начальством 3,04

Неприємні сусіди 2,92

Проблеми з підлеглими 2,66

Проблеми з місцем роботи через свою стать 2,49

Рис. 7.1. Значущість причин емоційного дискомфорту.

Страх. На думку К. Ізарда, результати низки досліджень

переконують у тому, що слід розрізняти страх і тривогу, хоча

ключовою емоцією під час тривоги є страх.

СТРАХ – це емоційний стан, який відображає захисну біоло-

гічну реакцію людини чи тварини при переживанні ними

реальної або уявної небезпеки для їхнього здоров’я й

благополуччя

Отже, для людини як біологічної істоти виникнення страху не

лише доцільно, а й корисно. Однак для людини як соціальної істоти

страх часто стає перешкодою для досягнення поставлених нею цілей.

Стан страху є досить типовим для людини, особливо в

екстремальних видах діяльності й за наявності несприятливих умов і

182

незнайомої ситуації. У багатьох випадках механізм появи страху в

людини є умовно-рефлекторним, у результаті випробуваного раніше

болю чи якоїсь неприємної ситуації. Можливий й інстинктивний вияв

страху.

Причиною страху може бути як присутність чогось загрозливого,

так і відсутність того, що дає безпеку (наприклад, матері для дитини).

Дж. Грей вважає, що страх

може виникнути, якщо подія не

відбувається в очікуваному місці та в очікуваний час. Багато авторів

зазначає, що страх спричинено певним об’єктом (предметом,

людиною, явищем природи), але бувають і безпредметні страхи, тобто

не пов’язані ні з чим конкретним.

К. Ізард поділяє причини страху на зовнішні (зовнішні процеси

й події)

і внутрішні (потяги і гомеостатичні процеси, тобто потреби, і

когнітивні процеси, виявлення людиною небезпеки при спогаді або

передбаченні). У зовнішніх причинах він виокремлює культурні

детермінанти страху, що є результатом суто вчення (наприклад,

сигнал повітряної тривоги).

О.С. Зобов всі небезпеки, які спричиняють страх, поділив на

три групи:

• РЕАЛЬНІ, об’єктивно

загрозливі здоров’ю й благополуччю

особистості;

• УЯВНІ, які об’єктивно не загрожують особистості, але вона

сприймає їх як загроза добробуту;

• ПРЕСТИЖНІ, які загрожують похитнути авторитет

особистості в групі.

Чинники, які полегшують або ускладнюють виникнення страху й

впливають на його інтенсивність. Деякі чинники полегшують

виникнення страху. До них зараховують:

• контекст,

у якому відбувається подія, що викликає страх;

• досвід і вік людини;

• індивідуальні розбіжності в темпераменті або схильностях.

О.А. Чернікова виокремлює такі форми вияву страху: острах,

тривожність, боязкість, переляк, побоювання, розгубленість, жах,

панічний стан.

Острах як ситуативну емоцію вона пов’язує з певною й

очікуваною небезпекою, тобто з уявленнями людини

про можливі

небажані й неприємні наслідки її дій або розвитку ситуації.

Емоція побоювання – це суто людська форма переживання

небезпеки, яка з’являється на підставі аналізу ситуації, що виникла,

зіставлення й узагальнення явищ і прогнозування ймовірності

небезпеки або ступеня ризику. Це інтелектуальна емоція, «розумний

страх», пов’язаний з передбаченням небезпеки.

Знайомі

страхи істотно відрізняються від так званих афективних

страхів, тобто страхів реального, пережитого й виявляються людиною

183

в експресії. До афективних страхів належать боязкість, жах,

панічний стан, переляк.

Боязкість, за О.А. Черніковою, – це слабко виражена емоція

страху перед новим, невідомим, невипробуваним, незвичним, котра

іноді може мати ситуативний характер, але найчастіше –

узагальнений. Її характеризують гальмівними впливами на поведінку і

дії людини, що призводить до скутості рухів і звуження

обсягу уваги

(вона прикута до власного внутрішнього стану і меншою мірою

спрямована на зовнішню ситуацію, від чого дії стають

нецілеспрямованими й безпомічними).

Жах і панічний стан автор характеризує як найінтенсивніші

форми вираження страху. Людина в паніці тікає від небезпеки не тому,

що в результаті гальмування кори головного мозку розгальмовується

підкірка

, а тому що заражається емоцією страху від інших людей,

часом не розуміючи навіть самої небезпеки.

Тривожність, непевність, розгубленість, які авторка також

виокремлює, не можна вважати формами страху, оскільки прямо не

належать до нього.

Непевність (сумнів) – це оцінка ймовірності здійснення тієї

або іншої події, коли відсутня достатня інформація, необхідна для

прогнозування. Непевність у своїх силах може спричинити й

побоювання за успіх здійснюваної діяльності, але самим побоюванням

і тим більше страхом не є.

Розгубленість – це інтелектуальний стан, якому властива

втрата логічного зв’язку між здіснюваними або планованими діями.

Порушується сприйняття ситуації, аналіз й оцінка, внаслідок чого

ускладнюється прийняття розумних рішень. Тому

розгубленість

характеризують недоцільні дії чи повна бездіяльність. Вона може

супроводжувати паніку, але не є переживанням небезпеки, хоча може

бути її наслідком.

Переляк. Особливою, філо- і онтогенетично першою формою

страху є переляк або «несподіваний страх». Переляк, як зазначав

І.І. Сєченов, – явище інстинктивне, воно виникає у відповідь на

сильний звук, який зненацька

з’являється. Переляк виявляється в

трьох формах: заціпеніння, панічної втечі й безладному м’язовому

порушенні. Йому притаманна короткочасність перебігу: заціпеніння

швидко минає і може змінитися руховим порушенням.

Зовнішнє й внутрішнє вираження страху. Зовнішні

вияви сильного страху описав ще Ч. Дарвін, і вони досить характерні: у

людини тремтять ноги, руки, нижня

щелепа, зривається голос. Очі при

страху розкриті ширше, ніж у спокійному стані, нижня повіка

напружена, а верхня – ледь піднята. Брови майже прямі й здаються

трохи піднятими. Внутрішні кути брів зведені один до одного,

створюючи горизонтальні зморшки на чолі. За даними П. Екмана й

В. Фрайзена, якщо з усіх цих виявів

наявне лише положення брів, то це

свідчить або про передчуття страху, занепокоєння, або про

184

контрольований страх. Рот відкритий, губи напружені й трохи

розтягнуті. Це надає роту форми, близької до овальної.

При страху загальмовуються процеси сприйняття, воно стає

вужчим, сфокусоване на якомусь одному об’єкті. Мислення

сповільнюється, стає більше ригідним. Погіршується пам’ять,

звужується обсяг уваги, порушується координація рухів.

Спостерігається загальна скутість. Усе це свідчить про

ослаблення в

людини самоконтролю, вона із великим зусиллям володіє собою. Іноді

сильний страх супроводжується втратою свідомості.

Вегетативні зміни при сильному страху теж яскраво виражені.

Звичайно, це частішання скорочень серця, підйом артеріального

тиску, порушення ритму подиху, розширені зіниці. Поверхня шкіри

холодна, тому піт, який часто виступає на чолі й долонях, називають

«холодним». Однак можуть спостерігатися й протилежні зрушення,

наприклад, зменшення скорочень серця, різке збліднення обличчя.

При сильному страху може спостерігатися блювота, мимовільне

випорожнення сечового міхура й кишківника.

Коли страх зростає до афекту (жаху), картина дещо змінюється.

Ч. Дарвін описує її в такий спосіб: «Серце б’ється зовсім безладно,

зупиняється, і настає

непритомність; обличчя вкрите мертвою

блідістю; подих утруднений, крила ніздрів широко розсунуті, губи

конвульсивно рухаються, як у людини, яка задихається, впалі щоки

тремтять, у горлі відбувається ковтання й вдихання, вибалушені,

майже не покриті повіками очі спрямовані на об’єкт страху або

неспинно обертаються з боку у бік, зіниці при цьому бувають

непомірно

розширені. Усі м’язи клякнуть або роблять конвульсивні

рухи: кулаки навперемінно то стискаються, то розтискаються, нерідко

ці рухи бувають судомними. Руки бувають або простягнені вперед, або

можуть безладно охоплювати голову. В інших випадках з’являється

нестримне прагнення кинутися геть, це прагнення буває настільки

сильне, що найхоробріших солдатів може охоплювати раптова

паніка»

(В. Джемс). Суб’єктивно страх може переживатися як передчуття

становища, як повна незахищеність, ненадійність свого положення, як

почуття небезпеки й нещастя, що насувається, як загроза (фізичному й

психологічна) своєму існуванню.

Форми вияву страху. Страх, як зазначає К.К. Платонов,

виявляється у двох основних формах – астенічній та стенічній. Перша

виявляється

в пасивно-захисних реакціях (наприклад, у заціпенінні,

ступорі із загальною м’язовою напругою, тремтінні – «рефлексі

удаваної смерті») і в активно-захисних реакціях – у мобілізації своїх

можливостей для попередження небезпечного результату (втеча).

Вікові особливості вияву страху. У різному віці

виявляються різні страхи, які залежать від процесів дозрівання й

розвитку дітей. Первинна

емоція страху на сильний подразник

(переляк) спостерігається вже в немовляти. Страх перед незнайомими

людьми виникає на першому році життя між шістьма й дев’ятьма

місяцями. Раніше цей страх не може виникати з тієї причини, що

185

дитина не вміє ще відрізняти знайомі особи від незнайомих. Острах

тварин і темряви звичайно з’являється в дітей після трьох років,

досягаючи піку в чотири роки. Діти бояться спати одні при

вимкненому світлі.

Водночас виявлено, що й у маленьких дітей незнайомі об’єкти,

зокрема люди, можуть спричинити страх. Феномен реакції страху

на

незнайомця привернув увагу деяких західних психологів.

А. Джерсілд і Ф. Холмс показали, що у віці від одного року до

шести поступово зменшується острах звуків і незнайомих предметів, а

страх перед уявними ситуаціями у віці п’яти-шести років помітно

підсилюється. Було виявлено, що з плином часу страх темряви, страх

перед самотністю, чужими людьми і незнайомими предметами почали

виникати в більш ранньому віці.

За даними П.С. Зобова, у дошкільному віці переважають уявні

(вигадані, фантастичні) страхи над реальними, у змісті яких фігурують

фантастичні образи з прочитаних казок, фільмів жахів тощо.

Серед реальних страхів у дошкільні роки перше місце посідає

острах

води. Друге місце – страх, спричинений загрозою нападу

тварин, третє – страх падіння з великої висоти та страх дорожньо-

транспортних випадків.

Школярі молодших і середніх класів найчастіше зазначають

реальні небезпеки, потім – уявні. З реальних страхів переважає боязнь

води й висоти, острах тварин, побоювання за здоров’я рідних і

близьких. Серед уявних страхів виокремлються

острах темряви й

невдоволення дорослих. Серед страхів, пов’язаних з престижем,

називають боязнь одержання поганої оцінки, виступу перед великою

аудиторією тощо.

У старшому шкільному й студентському віці на перше місце

виходять небезпеки, пов’язані з престижем, потім реальні й тільки

згодом – уявні. Із небезпек, пов’язаних з престижем, найбільше

бояться

невдачі на іспитах і контрольних, самотності, байдужості з

боку товаришів, виступу перед великою аудиторією. З реальних

страхів переважають тривога за здоров’я чи втрату рідних і близьких,

страх перед хуліганами, бандитами, страх перед великою висотою,

страх війни тощо. Уявні небезпеки пов’язані з комахами, мишами,

пацюками, медичними процедурами.

О.П. Захаров

, виокремивши 29 страхів дітей, шляхом опитування

останніх виявив істотне збільшення їхньої кількості в дошкільному

віці. Крім того, виявилося, що, крім трирічок, у дівчат кількість страхів

більша, ніж у хлопчиків.

У дорослих, за даними Захарова, з дитячих страхів залишаються

страхи висоти (більше в чоловіків) і смерті батьків (більше в жінок). У

жінок

значно більше виражений також страх війни, зробити щось

неправильне або не встигнути.

Що стосується експресії страху обличчя та її відмежування від

інших негативних емоцій, то в дитини ті самі індикатори можуть

186

свідчити як про страх, так і про страждання. Виразні розбіжності в

міміці цих станів з’являються в старших дітей.

Для зняття страху можна використати психотерапевтичний

метод, що дістав назву десенсибілізації, заснований на класичному

обумовлюванні. Він здійснюється поетапно з поступовим наростанням

інтенсивності впливу стимулу.

Страх у дітей найчастіше виявляється при катанні на

ковзанах,

спуску з гори на лижах, при освоєнні їзди на велосипеді тощо. Тому

розроблено низку прийомів, які допомагають перебороти страх під час

виконання рухових дій спортивного характеру.

За В.Г. Темпераментовою, такими прийомами є:

• поступове підвищення складності перешкод, які слід

перебороти;

• розчленування складних дій на частини й виконання їх

полегшених умовах (на підлозі, на невисокій опорі);

• розучування спеціальних і підготовчих дій, які формують

упевненість у виконанні й основні дії;

• забезпечення страховки на першому етапі розучування дії;

• наведення прикладу інших дітей, які легко виконали дану

дію;

• виключення нетактовних зауважень із підкресленням

остраху дитини;

• підбадьорення дитини, навіювання їй

впевненості в тому,

що вона зуміє виконати дану дію.

Для подолання страху використовують також психорегулювальні

тренування, навіяний сон, медикаментозні засоби.

Однак усі ці прийоми, допомагаючи адаптуватися до певної

небезпечної ситуації, не роблять людину сміливою. Потрапляючи в

нову незнайому ситуацію, людина знову стає дезадаптованою до

небезпеки.

Розпач. Розпач, на думку К.Д

. Ушинського, – це відсутність

сподівання або надії. Розпач – це стан крайньої безнадії. Конкретні

причини, які можуть довести людину до розпачу, різноманітні, але всі

вони повинні створити в неї враження про непереборність небезпек,

які їй загрожують.

Задоволення. Найчастіше задоволення визначають як почуття

(переживання) задоволення, яке відчуває той, чиї прагнення,

бажання, потреби

задоволені, виконано. Важливо підкреслити, що

задоволення не є фізичним задоволенням, що відображає позитивний

емоційний тон відчуттів. Це психічне задоволення, яке споріднене з

позитивним емоційним тоном вражень. Головне в генезі цього

задоволення – досягнення мети.

187

Вище задоволення називають захопленням. Зворушливо-

захоплений стан, який виявляють звичайно сентиментальні люди

щодо маленьких дітей, називають розчуленням.

Радість. Намагаючись визначити сутність радості, психологи

зазнають значних труднощів.

В. Квін визначає радість як активну позитивну емоцію, яка

виражається в гарному настрої й відчутті задоволення.

Радість – це сильне задоволення. Дуже сильна радість

(задоволення)

інколи набуває форми поведінки, котра має назву

буйства.

Радість може бути наслідком творчого успіху, але зовсім не

обов’язково його супроводжує. Вона виникає не лише з приводу

задоволення бажання, досягнення мети, а й з приводу передбачення

задоволення бажання (передчуття).

Сильну й короткочасну радість часто приймають за щастя.

Звідси вирази: «щаслива

мить», «птах щастя» тощо.

В. Квін називає щастям тривале переживання радості.

Щоправда, вона відразу додає, що щастя – це щось більше, ніж просто

інтенсивні задоволення чи радість.

Проте радість може виникнути і з приводу невдачі суперника,

конкурента, до якого людина відчуває ворожість, - це так звана

зловтіха (злісна радість).

7.4. Фрустраційні емоції

Поняття «фрустрація» (від лат. frustratio – розлад (планів),

катастрофа (задумів, надій)) використовують у двох значеннях: а) акт

блокування чи переривання поводження, спрямованого на досягнення

значущої мети (тобто фрустраційна ситуація); б) емоційний стан

людини, який виникає після невдачі, незадоволення якоїсь сильної

потреби, докорів з чийогось боку. Зазначений стан супроводжує

виникнення сильних емоцій: ворожості

, гніву, провини, досади,

тривоги.

Фрустратором є непереборна для людини перешкода, яка блокує

досягнення поставленої нею мети. Фрустрацію спричиняють і

внутрішні конфлікти. Курт Левін виокремив три їхні типи:

• конфлікт рівнозначних позитивних можливостей: в людини є

дві чи більше привабливі цілі, але їх неможливо досягти одночасно;

особливість цього типу конфліктів полягає в

тому, що за будь-якого

вибору людина все-таки залишиться у виграші, тому цей конфлікт

викликає слабку фрустрацію;

• конфлікт рівнозначних негативних можливостей, або ситуація

«з двох бід...», коли людині доводиться вибирати із двох

непривабливих перспектив; за будь-якого вибору вона виявиться в

програші, тому фрустрація при цьому типі конфлікту

буває

найдужчою, і часто реакцією на неї є спроба втечі від неї, а якщо це

неможливо, то виникає гнів;

188

• конфлікт позитивно-негативних можливостей або «проблема

вибору»: у мети є як позитивний, так і негативний бік (хочеться з’їсти

булочку або тістечко, але не хочеться товстішати тощо). Цей тип

конфлікту трапляється в житті найчастіше. Під час розв’язання цих

конфліктів спочатку переважає позитивна тенденція – людина

піддається бажанню, але потім виникає

побоювання у зв’язку з

можливими неприємностями, і в міру наближення до мети ця

негативна тенденція підсилюється й може призвести до відмови від

досягнення мети. При цьому типі конфліктів фрустрація буває

середньої сили.

Стан ФРУСТРАЦІЇ виникає не відразу. Для його появи

потрібно перебороти так званий фрустраційний поріг. Його

визначає низка моментів

• повторенням незадоволення: при повторному

незадоволенні (невдачі) відбувається його підсумовання з

емоційним наслідком від колишньої невдачі;

• глибиною незадоволення: чим сильнішою була потреба,

тим нижчий поріг фрустрації;

• емоційною збудливістю: чим вона вища, тим нижчий

фрустраційний поріг;

• рівнем домагань людини, її звичкою до успіху: чим довше

людина не зазнавала невдачі, тим

нижчий поріг;

• етапом діяльності: якщо перешкода виникає на початку

діяльності, агресія виражена слабше, ніж коли невдача

захопила людину в самому кінці.

Фрустрація може вплинути і на діяльність людини. В одних

випадках вона мобілізує її для досягнення віддаленої за часом мети,

підвищує силу мотиву, а інших – демобілізує. У цьому разі людина

прагне відійти від конфліктної ситуації (заборонену чи недосяжну

мету реалізовує подумки чи тільки частково або вирішує схоже

завдання) чи загалом відмовляється від діяльності.

Часті фрустрації у дітей невротизують їх, розвивають у них

агресивність як особистісну властивість, почуття провини, невпевне-

ність, призведуть до ізоляції й егоцентризму, озлобленості.

Образа як емоційна реакція на

несправедливе ставлення до

себе виникає тоді, коли страждає почуття власної гідності людини,

коли людина усвідомлює, що її незаслужено принижують. Це

відбувається у ситуації образи, обману людини, невиправданих

обвинувачень і докорів на її адресу.

Образа з’являється в людини в онтогенезі дуже рано. Її вияви

виявляються вже в дітей 5–11 місяців.

Розчарування.

Якщо очікувана або обіцяна подія не

збувається, то виникає невдоволення, яке називають розчаруванням.

Чим більше було обіцяно або чим важливішою була подія, яка

очікувалася, тим більше розчарування переживає людина, якщо її

189

очікування не виправдалися. Особливо легко виникає розчарування,

коли очікують від когось або чогось надприродного, якогось чуда.

Досада – це роздратування, невдоволення внаслідок власної

невдачі або невдачі близької людини, улюбленої спортивної команди

тощо. Це жаль часто із домішкою злості на обставини, людину, які

перешкодили досягненню задуманого. Злість при досаді часто

виражається («розряджається»)

за допомогою «міцних»

висловлювань, у тому числі й ненормативної лексики.

Гнів. Поняття «гнів» синонімічне до понять «обурення»,

«збурювання», «злість». За Б. Шостромом, обурення – це блокована

або неповна, а також брехлива емоція. Він вважає, що обурення

ненатурально й придушено виражає страх.

Сильний гнів визначають як лють, при якій виникає нічим не

стримувана агресивна поведінка. Лють буває «шляхетна»,

«праведна» («Пусть ярость благородная вскипает, как волна, идет

война народная, священная война»), конструктивна (коли люто, зі

злістю обстоюють у гарячій суперечці свою думку) і деструктивна

(виражена в насильстві, жорстокості).

Причини гніву. Гнів може спричинити особиста образа, обман

та інші моральні причини, особливо якщо вони

несподівані для

суб’єкта. Але найчастіше причиною гніву є фрустрація, нездоланна

перешкода до досягнення будь-якої мети. Тому в дитини вже в перші

дні життя можна зумовити рефлекторний приступ гніву стисненням

рухів.

Паттерсон наводить список вербальних «ланок», які

найчастіше сприяють зародженню небезпечного

негативного ланцюжка.

• наполегливі поради;

• різка критика;

• повторювані

незаслужені й принизливі докори («Ти ніколи

мені не допомагаєш...»; «І це ти називаєш їжею?»);

• рішуче встановлення межі розмови («Все, вистачить.

Забудь про це» або: «Зараз же припини!»);

• погрози;

• надмірне узагальнення, навішування ярликів («Усі ви, жінки

(чоловіки), однакові...»);

• лайки;

• обструктивна поведінка («Я взагалом відмовляюся це

обговорювати!»);

• необ’

єктивна інтерпретація намірів співрозмовника («Я

знаю, чого ти домагаєшся; ти хочеш...»);

• іронія, постійні «уколи»;

190

• зневажливі заяви («Я не можу з’явитися з тобою в

пристойному товаристві»);

• вислови, які мають на меті «випустити пару» («Забирайся з

мого життя!»; «Мені осточортіла твоя фізіономія!»);

• прокльони;

• сарказм («Знаю, як ти полагодиш! Як минулого разу, коли

довелося викликати водопровідника»);

• звинувачення;

• ультиматуми («Якщо ти не змінишся, я піду

»).

Гнів можна спровокувати не лише вербально (через слово,

висловлення), а й невербально (через міміку, жест, рухи тіла).

Вияв гніву. Людина при гніві почуває себе роздратованою

(«кров закипає»). Це супроводжується різким почервонінням

(«палаючим гнівом») або ж зблідненням, напруженням м’язів шиї,

обличчя й рук (стискання пальців у кулак). М’язи

чола зміщуються

всередину та вниз, надаючи особі похмурого й загрозливого вигляду,

фіксованого на об’єкті гніву. Ніздрі розширюються, крила носа

піднімаються. Губи розходяться й відтягаються назад, оголюючи

стиснуті або скреготливі зуби. З віком люди навчаються приховувати

експресію гніву, тому його вираженням можуть бути й щільно стислі

губи.

Роль гніву полягає в

мобілізації енергії для активного

самозахисту індивіда. З розвитком цивілізації ця роль гніву виявилася

не настільки важливою. Тому гнів і різний ступінь його вияву (злість

як слабкий гнів і лють як сильний гнів) можна зарахувати до

негативних афектів, хоча багато хто як і раніше розглядає його як засіб

самозахисту. Його супроводжує

приплив сил, енергії (за рахунок

викиду в кров адреналіну, який сприяє мобілізації енергоносіїв

організму). При люті мобілізація енергії й порушення настільки

великі, що людина відчуває, ніби вона вибухне, якщо «не відкриє

клапан і не випустить із себе пару». Людина стає схильною до

імпульсивних вчинків, готова напасти на джерело гніву або виявити

агресію у вербальній формі.

Несамовитість – це крайній ступінь порушення із втратою

самовладання, що найчастіше виникає при фрустрації, й виявляється в

цьому разі як стан безсильного гніву.

Сум може спричинити розлука, психологічна ізоляція (так

зване почуття самотності) і невдача в досягненні мети, розчарування,

тобто несправджена надія. Остання означає не що інше

, як втрату мрії.

Отже, головною й універсальною причиною суму є втрата чогось

значущого для людини: безпосереднього психологічного контакту з

дорогою людиною або з іншими людьми (відчуття самотності), втрата

перспективи в досягненні бажаної мети.

Хоча сум зараховують до негативних емоцій, він може

супроводжувати й позитивні переживання і почуття людини. Недарма