Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

ної фракції і не репрезентує цілого народу. Це твердження було

наскрізь фальшиве, бо хоча провідниками українського народу в

Галичині були тоді переважно священики, проте їх політика не була

кастова клерикальна, а насправді національна й українська

У боротьбі з польськими інтригами Головна Рада вийшла пере-

можцем, згуртувавши навколо себе всю свідому інтелігенцію і се-

лянські маси і Собор не здобув ніякого впливу

. Навпаки, 6 жовтня

противники української культурної окремішности перефорсува-ли

резолюцію про об'єднання Руского Собору з Польською Радою

Народовою і в той спосіб виявили своє правдиве обличчя.

Із ліквідацією Руского Собору припинено видавання тижневика

"Руский Дневник" і Вагилевич залишився без праці

Згідно з конституцією, оголошено вибори до конституційного

державного сойму, який мав складатися з 383 членів

, з яких для

Галичини виділено 96 посольських місць. Голосування було загальне

для всіх чоловіків, і Головна Руська Рада повела енергійну перед-

виборчу кампанію. Вислід перших виборів (39 послів) не відповідав

справжньому співвідношенні українців до поляків у Галичині, але

беручи до уваги, що вони відбувалися безпосередньо після ска-

сування панщини, був зрозумілий. Маса сільського народу була ще

не освічена та й національна організація була ще слабкою, а польська

сторона у широких верствах своєї інтелігенції і напівінтеліген-ції

була добре підготовлена й уживала всіх способів, щоби народ

відтягнути від участі у виборах. Між іншим, поляки ширили вістку,

що новообрані посли мали б підписати згоду на нову панщину. Під

впливом такої фальшивої пропаганди у деяких повітах селяни від-

мовилися йти до виборів і голосувати за своїх

Австрійський парламент зібрався 10 липня 1848 р. Серед укра-

їнських парламентаристів було 27 селян, 9 священиків (в тому

єпископ Григорій Яхимович і крилошанин Михайло Куземський),

один дідич, один учитель гімназії й кол. губернатор Галичини Ф.

Стадіон. Ці посли, хоча й більшість із них не були підготовлені до

парламентарної праці, гідно репрезентували українців на сесіях

парламенту. Посли українці внесли чотири меморіали, в яких ви-

яснювали питання національних відносин в Галичині, й петицію з 15

000 підписів з домаганням поділити Галичину на польську й

українську. Петицію відчитано 8 серпня і поляки негайно виступили

проти того, а Руский Собор вніс свою петицію проти подіту

Галичини.

Левицьшй К. Вказ. праця.— С. 46.

Холжыат І. Історія України.— Мюнхен, 1949.— С 342.

ВюскР. Op . cit .- P . 186.

Левицьшй К. Вказ. праця.— С. 12.

Там же.— С 32.

170

Від Головної Ради руського народу галицького 21 листопада вий-

шов "... через верхи Бескидів: поклик до Братів русинів угорських",

щоб їх поінформувати про події в Галичині й підтримати їх на дусі в

боротьбі з мадярами"

^Четвертого червня виїхав до Відня галицький губернатор граф Ф.

Стадіон, якого поляки дуже не любили, за те, що він прихильно

ставився до українців. На його місце губернатором став Вацлав

Залеський. Він, всупереч цісарському декретові про рівноправність

української і польської мов у школах Галичини, домігся від мініс-

терства освіти розпорядження про запровадження викладання

польською мовою в усіх гімназіях й у Львівському університеті.

Це обурило українців і Головна Руська Рада вислала делегацію до

цісаря з семи осіб, яка вручила цісареві петицію з домаганням: а)

поділу Галичини на частину польську й українську; б) заведення

української народної гвардії; в) заведення української мови в школах

і у всіх урядах; г) скасування мандаторів і на їх місце встановлення

цісарських урядів; г) установлення комісії для розгляду спорів за

грунти й ліси між дідичами і громадами; д) зрівняння в правах гре ко-

католицького духовенства з римо-католицьким. Цю петицію цісар

прийняв і в грудні з'явилося розпорядження, що в усіх гімназіях

Галичини мовою викладання залишається німецька мова.

У відповідь на намагання українців ввести українську мову до

шкіл, судів й урядів спеціально з нагоди заходів про поділ Галичини

поляки стали ширити пропаганду, що українці хочуть прилучити

Східну Галичину до Росії.

При Раді були створені відділи для справ шкільних, сільських, фі-

нансових тощо, а по округах і деканатах Галичини творилися окружні

та інші ради, яких разом налічувалося 50. Оскільки провідниками в

цьому русі були в основному священики греко-католицької церкви,

то вони покористувалися церковним адміністративним поділом

Галичини для політично-адміністративного розподілу. Кбжнїпгмен-

ших рад мала свого референта в Головній Руській Раді для зв'язку між

центром та провінцією. Менші ради теж складалися з ЗО членів, куди

входили селяни, міщани, шляхта й дяки, по трьох із кожної групи, та

18 інтелігентів, у т.ч. 10 священиків.

Одночасно по окружних містах Ради скликали многолюдні віча, де

вияснялися цілі й завдання Ради. Такі віча відбулися 1848 р. у

Станіславові, Жовкві, Стрию, Дрогобичі, Тернополі, а цей ряд закін-

чило величезне українське віче у Львові 15 травня 1849 р., у першу

річницю знесення панщини. На таких вічах народні маси мали нагоду

ближче пізнати себе, набути деякого знання з політичної та

суспільно-громадської діяльності Головної Руської Ради.

Там же.— С 45.

171

Слов'янський з'їзд у Празі

З ініціативи й заходами чеських науковців Павла Шафарика, Ио-

сифа Єлачіча, Франтішка Палацького та інших чехи скликали до

Праги 2 червня 1848 р. з'їзд представників слов'янських народів Ав-

стрійської імперії, відомий під назвою — перший Слов'янський

Конгрес.

Головна Руська Рада вислала на цей Конгрес своє представництво

у складі: адвоката Івана Борисикевича, студента-випускника теології

Олекси Заклинського, крилошанина Григорія Гинилевича (голова),

Адольфа Добрянського із Закарпаття, що був членом Головної

Руської Ради. Але вслід за ними приїхали ще одні "русини" з Руского

Собору, на чолі з князем Сапігою, щоб репрезентувати український

народ Галичини. Це спричинило замішання, бо президія Конгресу не

знала, яку делегацію визнати представником українського народу

галицької землі. Остаточно справу розв'язано позитивно й

представники Головної Руської Ради взяли активну участь разом з

представниками Руского Собору.

Конгрес відкрив чеський історик Франтішск Палацький і виклав

мсту та програму Конгресу, який поділявся на три секції. Першу з

них, "Галицько-руську", у складі 63 делегатів, творили поляки й ук-

раїнці. На цій секції виникло питання поділу Галичини, яке залишено

до вирішення галицькому соймові. Хоча перевага була на боці

поляків, під впливом обставин вони мусіли згодитися на рівноправ-

ність української мови у школах й урядах, на окремі гімназії для по-

ляків й українців, у ліцеях й університетах виклади мали відбуватися

в обох мовах, а в соймі і діловодстві українська мова мала бути зрів-

няна у правах з польською, й обидва народи мали мати свої окремі

гвардії. Це була перша польсько-українська справедлива угода, яку

підписано 7 червня 1848 р. Однак польські делегати обурилися й

звинувачували кн. Сапігу у зраді польських інтересів. Конгрес не

закінчив своєї праці, бо 11 червня дійшло до кривавого бою між ав-

стрійським військом і чеською гвардією. Унаслідок того команду-

ючий австрійськими частинами князь Альфред Віндішгрец розігнав

Конгрес бомбардуванням Праги, і з тої угоди нічого не вийшло.

На Слов'янському Конгресі український народ устами своїх

представників заявив перед цілим слов'янським світом, що він ще

живе, і поставив перед ним свої соборно-національні домагання та

увійшов як партнер до сім'ї слов'янських народів. Конгрес був

важливий ще й тим, що показав розбіжності між самими слов'янсь-

кими народами, які до того часу прикривалися слов'янською ро-

мантикою

У жовтні 1848 p., незважаючи на заборону віце-президента наміс-

ництва, графа Агенора Голуховського, Головна Руська Рада скликала

у Львові "З'їзд руських учених", яким провадив заступник Голови

головної Руської Ради, Іван Борисикевич (1815—1892). З'їзд відбувся

в будинках греко-католицької духовної семінарії, при участі 119

представників тодішньої галицької інтелігенції. На цьому з'їзді го-

ловну доповідь "Розвідка про південно-руську мову та її діалекти"

прочитав Яків Головацький. Він доводив самостійність української

мови та її окремішність від польської та російської.

На з'їзді порушено й обговорено теж український правопис. Після

обговорення тієї теми з'їзд прийняв етимологічний правопис за

зразком Михайла Максимовича в його "Малоросійських піснях" з

деякими незначними змінами. Того правопису уживано в галицьких

школах та офіціальних публікаціях аж до 1892 p., коли на його місце

введено фонетичний правопис

. На з'їзді вирішено заснувати у Львові

наукове товариство "Руська Матиця" за зразком подібного товариства

"Чеська Матиця". Цей з'їзд був явною маніфестацією галицьких

українців, що вони бажають на національній основі розвивати свою

народність, мову й літературу

У вересні в Угорщині владу захопили повстанці на чолі з Кошу-

том. Цісар Фердинанд намагався побороти їх військовою силою. Цей

акт викликав обурення не тільки в Угорщині, але й у Відні, де рево-

люційні сили, які симпатизували мадярам, підняли повстання й за-

хопили Відень. З кінцем жовтня генерал Віндішгрец ліквідував ві-

денське повстання й до влади повернулись реакційні сили. Те саме

намагалися поляки зробити у Львові, де 1 листопада 1848 р. озброєна

польська гвардія вийшла "на барикади", але австрійські війська скоро

той бунт ліквідували. Тимчасом реакційні кола, які вважали цісаря

Фердинанда занадто ліберальним, 2 грудня 1848 р. заставили його

відректися від влади. На австрійський трон прийшов 18-літній архі-

князь Франц-Йосиф. Ця зміна задовольнила австрійські консерва-

тивні кола, але мадяри скликали свій парламент у Дебречині і 13

квітня 1849 р. проголосили Угорську республіку й обрали свого

першого президента Ласла Кошута.

Мадярська революція лякала не тільки австрійський уряд, але й

російського царя Миколу І, який запропонував Австрії свою допо-

могу. У половині червня 1849 р. московські війська, пройшовши

через Галичину, ввійшли на територію Угорщини. Головні сили ма-

дярського війська 1 серпня 1849 р. піддалися москалям, а рештки

були розгромлені 13 серпня у битві під містом Вілагош. Кошут разом

з бл. 4000 військом врятувався втечею до Туреччини

. За активну

Шандор В. У 125-ліття Слов'янського з'їзду в Празі // Свобода.—1974.— Ч. 16.— 25

січня.

Баран С. Вказ. праця.— С.20

ЛевицькийК. Вказ. праця.— С. 44.

Seton-Watson Н. The Russian Empire, 1801-1917.-Oxford, 1967.—P. 315.

172 173

участь у революції австрійці повісили тоді десять мадярських гене-

ралів, а чотирьох розстріляли.

Щоб привітати нового цісаря, від Головної Руської Ради до Відня

виїхала делегація (21 особа) на чолі з єпископом Яхимовичем, яка

бажала при тій нагоді пригадати йому про лояльність українського

населення Галичини до Австрії та про вимогу розділити край на

польську й українську області

. Пізніше прохання Головної Руської

Ради скріпило 200 000 підписів жителів Галичини

Головна Руська Рада також зорганізувала по деяких містах свою

національну гвардію. Оскільки в Угорщині вибухло повстання проти

панування Габсбургов, щоб воно не поширилося на Галичину, у бе-

резні 1849 р. Головна Руська Рада створила на добровільній базі

Руський Батальйон Гірських Стрільців для охорони карпатських пе-

реходів на Угорщину. Тоді на її заклик зголосилося 3460 добро-

вольців, але прийнято лишень 1410 чол. З них створено батальйон на

шість сотень. Стрічку до прапора Руських Гірських Стрільців вишила

мати молодого цісаря Франца Иосифа, княгиня Софіяі

Для інформації загалу українського населення про діяльність уря-

ду засновано у Львові урядовий часопис "Галичо-руський вістник",

який виходив тричі на тиждень. Редактором запрошено найздібні-

шого українського письменника Миколу Устияновича. У 1850 р.

видання перенесено до Відня, з того часу змінено і назву на "Вістник

для Русинів Австрійської Держави", редактором його став Іван

Головацький.

Заходи Головної Руської Ради — об'єднати усі заселені україн-

цями землі в межах Австрійської імперії, про що широко дебатували

на засіданні Ради 16 лютого 1849 р., не увінчалися успіхом. У березні

1849 р. румунська аристократія при активній допомозі буковинського

митрополита Євгена Гакмана домоглася у Відні виділення Буковини

від Галичини в окремий коронний край. З другого боку, мадяри не

допустили до відокремлення Закарпаття, яке було під їхнім

пануванням. Залишилася ще актуальною вимога Головної Руської

Ради поділу Галичини на східню — українську зі столицею у Львові,

та західню — польську зі столицею у Кракові. Щоб не допустити до

поділу, деякі аристократи-поляки стали покликатися на своє

українське походження, заявляючи, що вони як русини зовсім не

бажають поділу Галичини. Інші знову заявляли, що русинів у

Галичині зовсім не було і їх винайшов граф Франц-Серафим Стадіон.

Події 1848—1849 pp. дали можливість галицьким та буковинським

русинам-українцям зблизитися із закарпатськими українцями, а та-

кож із наддніпрянцями, якщо не особисто, то через літературу. В

Галичині почали організуватися театри, в яких виставляли переважно

твори східноукраїнських драматургів: ї. Котляревського, С. Пи-

саревського, Г. Квітки-Основ'яненка та інших. "На загал розмах до

правдивого, широкого і всестороннього національного життя,— як

твердив Іван Франко,— в тому часі був дуже добрий і пізніші по-

коління нав'язували власне до того, що розпочато або бодай задумано

в 1848 році"

У той час, коли Головна Руська Рада пробувала осягнути со-

борність усіх українських земель під Австрією, багато далі посунувся

у своїх міркуваннях скромний сільський священик, Василь

Подолинський на Лемківщині. Він ще під час своїх університетських

студій живо цікавився національною проблематикою, зокрема

національним відродженням слов'ян. Спостерігаючи польські інтриги

та нещирість австрійського уряду відносно українців, прийшов до

радикальних висновків щодо розв'язки українського питання.

Він написав 1848 р. розвідку польсько:.) мовою "Голос пересто-

рога", в якій розглядає чотири визначальні концепції долі галицьких

українців, а саме: польську, австрійську, галицьку чи московську.

Польську концепцію, тобто злуку Галичини з Польщею, автор

відкидає на тій основі, що Польща понад 500 літ нещадно гнобила й

винародовлювала українців і записалася темними кольорами в пам'яті

і свідомості українського народу. І він не вірив, що вона поступала б

інакше в майбутньому. Іншими словами, злука Галичини з Польщею

рівнозначна національній загладі українського

народу.

Австрійське панування в Галичині теж нічого доброго не віщує, бо

австрійські німці українцям чужі й далекі й вони не розуміють

змагань українського народу. Вони також робитимуть заходи, щоб

українців германізувати. Окрема галицька концепція нереальна, бо

галицька нація не зуміла б вдержатися, вона підпала б під вплив

поляків або москалів. Росія теж гнобила і гнобить Україну не менше

від Польщі.

Обговоривши чотири перші концепції, Подолинський уважав, що

єдино можливою і корисною для українського народу є п'ята

концепція: соборна, незалежна й суверенна українська держава, до

якої мала б ввійти Галичина, бо вона лише в той спосіб може вря-

туватися перед національною загибеллю

Варто підкреслити, що ідея греко-католицького сільського свя-

щеника на Лемківщині виникла приблизно у той же час, що й ідеї

Кирило-Методіївського Братства в Києві, але ідеологічна різ-

Холмський І. Вказ. праця-— С. 342.

Лозинськчй М. Утворення коронного краю в Австрії. — (б. м., 1915). — С. 19;

Демковігч-Добрянськігй М. Вказ. праця.— С. 34.

174

Франко І. Вказ. праця,— С 122.

ЦЦЇАЛ, ф. 180, он. 1, спр. 8, арк. 3-4.

175

ниця між ними дуже велика, Подолинський не вірить уже в будь-яку

"всеслов'янську федерацію" і тому свою працю затитулував "Голос

перестороги", бо як доводить історія, що федерації, в яких усі

складові частини були б рівноправні на довшу мету, не існують.

Отже, В. Подолинський був першим свідомим українським

соборником-державником. Свого рукопису Подолинський опублі-

кувати не міг з огляду на його протиавстрійський зміст і він

пролежав в архіві більше трьох чвертей століття. Тому ідеї його не

були знані широкому загалу. Друком він з'явився щойно по першій

Світовій війні, коли його віднайшов видатний літературознавець

Василь Щурат й опублікував на сторінках галицького щоденника

"Діло"

У 1849 р. намісником Галичини був призначений граф Агенор

Голуховський, який через наступних десять років намагався усунути

все, що стояло на перешкоді, чи загрожувало польському пануванні в

Галичині. Тому що Батальйон Руських Гірських Стрільців міг бути

зав'язком нової української галицької збройної сили, про що зрештою

мріяла Головна Руська Рада, його відкликано із постою на Закарпатті

й розв'язано в січні 1850 p., а стрільців-добровольців силою

переведено до регулярної австрійської армії.

У 1850 р. у Львові засновано ще дві інституції для ведення куль-

турно-освітньої праці: "Народний Дім" і "Галицько-Руську Матицю",

організацію вчених, яка мала видавати книжки для народного

вжитку. Але Весна Народів в Австрії швидко минула, бо за во-

лодарювання Франца-Иосифа до влади прийшли консерватори й

конституційні права були анульовані, в імперії наступила реакція і

поворот до абсолютистичного режиму.

Австрійська автономія Галичини

З відновленням реакційного режиму в Австрії і приходом до вла-

ди в Галичині губернатора поляка графа Агенора Голуховського Го-

ловна Руська Рада мусіла припинити свою діяльність у червні 1851 р.

Українці Галичини залишилися без свого легально визнаного полі-

тичного проводу, бо й саме життя потрапило під вплив консерватив-

них кіл, які згодом схилилися до москвофільства. Саме тоді припи-

нено й організацію українського шкільництва, за що вина падає до

деякої міри й на самих українців. У той час загальнообов'язковими

предметами були українська й німецька мови, а польська була тільки

вільним предметом. "Але українці не працювали над тим, щоби ні-

мецьку мову заступити українською,— твердить відомий літературоз-

навець Михайло Возняк.— Навпаки, вони стали усувати живу мову

зі школи й заводити там штучну, церковнослов'янсько-російське

язичіє й довели до того, що в 1857 р. українська мова перестала бути

обов'язковим для учнів предметом"

Хоча Головна Руська Рада була змушена ліквідуватися, справа

поділу Галичини була завжди актуальна. Заходами українських по-

слів у Віденському парламенті в 1854 р. австрійський уряд видав

декрет про поділ Галичини на дві частини, західну — польську та

східну — українську. Але поляки, на чолі з намісником графом Го-

луховським, через свої впливи на цісарському дворі, зуміли недо-

пустити до здійснення цього декрету й проведено тільки розподіл у

судівництві, що не мало жодного політичного значення.

Поляки весь час продовжували політику полонізації українського

населення й намагалися це робити різними способами. Переко-

навшись, що церковна унія не дала їм сподіваних наслідків, вони

намагалися примусити українців прийняти латинський алфавіт за-

мість кириличної фонетичної азбуки, щоб під цим оглядом упо-

дібнити українців до поляків. Азбучне питання найгостріше стало

1859 р. За ініціативи губернатора А. Голуховського уряд, задумавши

накинути українцям латинку, створив окрему азбучну комісію, яка

мала це питання розглянути, і вже був створений правопис, базований

на чеському. Та азбука викликала негативну реакцію в українських

колах, ба навіть члени азбучної комісії виступили одноголосно проти

латинки (очевидно, за виїмком неукраїнців). На знак протесту

крилошанин Михайло Куземський по трьох засіданнях азбучної

комісії зрезигнував з її членства і вніс від себе окремий меморіал, в

якому висловив жаль, що уряд вмішується в ту справу. На тому

питання введення латинки в український правопис в основному

закінчилося

Зазнавши невдачі на полі азбуки, польська адміністрація робила

натиск на греко-католицьку церковну ієрархію, щоб вона з юлі-

анського перейшла на григоріянський календар. Все це було спря-

моване на те, щоб зробити Галичину польським краєм.

* * *

Під кінець квітня 1859 р. Австрія розпочала війну з італійським

королівством П'ємонтом, яка закінчилася у червні 1859 р. перемогою

союзних військ Франції і П'ємонту. Внаслідок переговорів і

плебісциту, чотири князівства, що досі були під зверхністю Габ-

сбургів, об'єдналися з королівством П'ємонту.

Поразка Австрії у боротьбі з П'ємонтом приспішила повернення,

хоча й обмеженої, але все ж таки конституції 1860 р. Центральною

законодавчою установою стала Державна Рада, яка складалася з

палати паків і палати послів. Остання мала 343 посли вибира-

Баран С. Вказ. праця.— С. 16—17.

176

Возняк М. Вказ. праця.— С. 44.

ГнатюкВ. Вказ. праця.- С 29-30.

177

них соймами, до якої угорський сойм мав висилати 85 послів, Богемія

й Моравія — 76, а Галичина — 38 послів, вибраних народом за

куріальною системою. Нову конституцію проголошено 20 жовтня

1860 р., а в лютому 1861 р. видано окремі більш ліберальні статути,

згідно з якими всі австрійські краї стали автономними із власними

крайовими соймами для крайового законодавства, а серед них

Галичина й Буковина як два окремі коронні краї.

Слабість Австрії (вона програла т.зв. семитижневу війну з Пру-

сією) використали мадяри і в жовтні 1867 р. змусили Габсбургов

реорганізувати австрійські володіння у двоєдину Монархію, Австрію

й Угорщину, з окремими державними органами і парламентами. Під

мадярським пануванням опинилися і слов'яни — на півночі

Словаччина й українське Закарпаття, а на півдні — хорвати та про-

вінція Войводіна зі змішаним населенням. У складі Австрії зали-

шилися 17 територіальних коронних країв, у тому числі слов'янські

Чехія й Моравія, Галичина й Буковина на півночі та Словенія на

півдні. Австрійська конституція запевняла рівноправність усіх на-

родів, а стаття 19 закону про загальні права громадян з 21 грудня

1867 р. говорила, що "всі народи в державі є рівноправні і кожний

народ має непорушне право зберігати і плекати свою національність і

свою мову. Держава визнає рівноправність усіх мов, якими

користується населення країни, у школі, в урядах і в політичному

житті"

Під впливом перевороту до консерватизму в урядових колах ре-

волюційний рух, викликаний "Весною Народів", серед українців

почав також підупадати. Деяка частина української провідної вер-

хівки, втративши надію на справедливість цісарського трону в Відні,

як також віру у власні сили, почала шукати інших способів, щоб

зберегти себе перед полонізацією. Зрештою Австрія, програвши вій-

ну з Італією і Прусією, щораз більше втрачала повагу, як європейська

держава, навіть серед своїх власних громадян. Зокрема факт, що для

придушення мадярського повстання під проводом Кошута Австрія

мусіла просити допомоги в Росії, свідчив про занепад сили

Габсбургів. Унаслідок того, деяка частина української інтелігенції

почала дивитися на Росію, як на оборонця перед польським на-

ступом. Але не всі. Однак, молодше покоління не поділяло такої

думки, що й довело до поділу українського суспільства в Галичині й

на Буковині на два табори: консервативний, з орієнтацією на Москву,

та народовецький, з орієнтацією на власні сили.

Поляки знову, програвши повстання проти Росії у 1863 p., почали

загравати з Габсбургами — заявляючи їм свою лояльність, домоглися

назначения графа А. Голуховського цісарським намісником у

Галичині вдруге, а в 1871 р. — втретє, з осідком у Львові.

До речі, від 1848 до 1916 p. намісниками в Галичині були тільки

поляки, номіновані цісарем, які очолювали крайову адміністрацію і

крайову Шкільну Раду.

У Галичині, де всевладною була польська адміністрація, консти-

туційні права не мали значення для українців. У повітах, де українці

становили понад 90% населення, внутрішньою мовою урядів була

польська мова і влада спілкувалася з населенням тільки по-польськи.

Дуже часто там не було ані одної середньої української школи.

Старостою, головою суду, як і повітової ради, ба навіть "народним

представником" у соймі й у віденському парламенті були неукраїнці

Мовою навчання в народних і середніх школах мала бути польсь-

ка мова. Українські посли запротестували проти того і 31 грудня

1866 р. вийшли із залу нарад, але польська більшість у соймі, не

звертаючи уваги на протести українців, ухвалила відповідний за-

кон.^Внаслідок того українські посли вислали листа до цісаря Фран-

ца Иосифа, щоб він узяв українців в оборону перед польським

наступом

Згідно з уставом від 22 червня 1867 р., на відкриття нової се-

редньої школи з українською мовою навчання вимагалося ухвали

крайового сойму. У той же час, для відкриття польської гімназії

вистачало звичайного розпорядження Крайової Шкільної Ради.

Перша українська гімназія відкрилася 1867 р. у Львові, друга — 1887

р. у Перемишлі, 1892 р. — у Коломиї, 1898 р. — у Тернополі, 1905 р.

— у Станіславові. Тобто за 40 років конституційного ладу в Галичині

українцям дозволено було організувати заледве п'ять державних

гімназій, тоді як поляки мали, крім Академії Наук у Кракові, ще й

Колегію Мистецтва, Академію Сільськогосподарських Наук, дві

Торговельні академії, 96 гуманістичних і 14 реальних гімназій.

Важко було отримати дозвіл на відкриття паралельних укра-

їнських класів при існуючих уже польських гімназіях. Наприклад, у

Бережанах батьків-українців, які внесли прохання відкрити па-

ралельні українські класи в гімназії, на розпорядження повітового

старости жандармерія проводила слідство в тій справі й змушувала

відкликати свої підписи. Подібна петиція батьків у Стрию, подана в

1897 p., пробула декілька років у різних урядах і раптом "згоріла".

Нову петицію, складену в 1905 p., Шкільна Рада відіслала до

місцевого старости, який терором вимагав, щоб батьки відкликали

свої підписи, а коли це не помогло, то Крайова Шкільна Рада

повідомила заінтересованих, що та справа не є в її компетенції,

Najdus W. Szkice z historii Galicji.— Warszawa, 1958.— T. 1.— S. 65.

Kieniewicz S. Galicja w dobie autonomicznej.— Wroclavy, 1952.— S. 322.

Лсвицький К. Вказ. праця.— С. 97.