Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ I

УКРАЇНА ПІСЛЯ ЗРУЙНУВАННЯ СІЧІ

Суспільний лад України

Зовсім інші умови були в Південній степовій Україні, колишніх

запорозьких землях, які ще називали Запорозькими Вольностями.

Після зруйнування Січі Запорозькі Вольності разом із здобутими

землями Причорномор'я творили Новоросійську губернію на чолі із

губернатором Григорієм Потьомкіним. "Новоросійська губернія не

була подібна до сучасних їй російських губерній. Вона мала

напіввійськовий характер: вся територія її поділялася між полками

гусарськими і пікінерними. Ці полки були "оселені", себто сполучали

військову службу з хліборобством, і на кожного гусара та пікінера,

було віддано певну дільницю землі"

. У 1782 р. з тих земель було

створене Катеринославське намісництво під владою царського

намісника та генерал-губернатора Г. Потьомкіна. На величезних

просторах, що простяглися від ріки Бугу на заході до ріки Кубані на

південному сході та від Полтави на півночі до Криму на півдні, він

залишався весь час необмеженим володарем

. Зліквідувавши

Запорізьку Січ, російський уряд захопив величезні простори землі,

які за приблизними обрахунками мали не більше 100 000 населення

чоловічої статі. Потьомкін постановив усі ці простори якнайшвидше

заселяти.

Завдяки урожайним грунтам і тепловому підсонню, тут можна

було культивувати різнородні рослини, включно з виноградниками,

овочевими садами тощо. Щоправда, південна степова Україна бідна

на ліси, а ті що є — тягнуться вздовж Дніпра та Дністра разом з

піщаними буфами, над Бугом й Інгулом, як і на декотрих річкових

островах. Брак лісів має негативний вплив на клімат, грунт, водні

запаси. Терени тут відкриті для вітрів, а річки й ручаї літом

висихають і через те бувають часті посухи і неврожаї. Сильні вітри

зривають верхній шар грунту.

Останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський роз-

почав колонізувати ці землі, і за десять літ свого старшинування

Полонська-Василеико Н. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина.- Мюнхен,

1967.- С 33.

Полонська-Василенко Н. Історія України.- Т. 2 . - С 271-272.

на Січі зумів заселити кількасот сіл, зокрема селянами, що втікали від

панщини. Він, коштом січового скарбу, в кожному селі будував

школу й церкву. Скоро потім й російський уряд почав колонізувати ті

землі ще до зруйнування Січі, але не українськими селянами, а

сербами, які втікали з-під Туреччини.

Князь Потьомкін посилив колонізацію запорізьких земель, яку

можна поділити на три роди: поміщицьку, селянську і міську.

Поміщикам роздавали землю не менше як 1 500 десятин, на яких

він мусів поселити 25 селянських дворів, і не більше як 12 тисяч

десятин — на 200 дворів. Половина з того мала бути заселена про-

тягом перших п'яти років, а повністю — протягом 10 років

. Головна

маса поміщиків (68,2%) складалася з російських військових старшин

та різних вищих і середніх урядовців. В їхніх руках опинилися

найбільші земельні масиви Південної України. Українських старшин

та урядовців було заледве 10,5%, і серед них було багато запорізьких

старшин, які залишилися й дістали земельні наділи. Російський уряд

продавав запорізькі землі по кілька копійок за десятину. Дістати

землю в Південній Україні було легко, але заселяти її — дуже тяжко,

стверджує історик Наталія Полонська-Василенко. Власне тому

поміщики, отримавши землю і намагаючись її заселяти, висилали до

Польщі агентів, які закликали втікати на Південну Україну, де можна

було свобідніше жити. Серед поміщиків було дуже мало чужинців,

тобто не росіян і не українців, заледве 23 особи на все намісництво,

або 1%, а поміщиків представників аристократії тільки 28, себто

1,3%

У Таврійській губернії серед п'ятьох найвизначніших землевлас-

ників нема жодного українського прізвища, тут поміщикам Фальц-

Файнам належало 200 000 десятин землі, Попову — 80 000, графові

Мордовінову й Вассалові — по 60 000 дес, а графові Дурново — 50

000. У Херсонській губернії, як свідчать статистично-економічні

документи, 1207 поміщиків володіло 421 397 десятинами землі.

Найбільші маєтки мав великий князь Михайло Романов — 74 000

десятин, князь Трубецький — 26 000, князь Гагарін — 13 000, Су-

хомлінова — 21 000; в Катеринославській — чиновник Дебальцсв —

18 000. "Саме ці російські землевласники, купці та підприємці були

опорою царизму в здійснюванні економічного й національного

гноблення в Україні"

Саму Січ, перейменовану на село Покровське, Катерина II разом з

200 000 десятин землі подарувала генеральному прокуророві князеві

Волконському. Його спадкоємці землю продавали жидові Шпіг-

ліцові, що був колезьким асесором та нажив потрібну суму гро-

Там же.- С 272.

Там же.- С. 271-273.

Лугова О. Про становище України в період капіталізму /Український Історичний

Журнал.- 1967.- № 3.- С 18.

18 19

шей від держання на відкупі соляних озер у Таврії. Таким чином,

Шпігліц зробився найбільшим поміщиком того краю.

Другим родом колонізації була селянська. Вільні селяни осідали

на державних, скарбових землях і їм уряд виділяв по 60 000 десятин

на родину. Серед цих селян було чимало й запорожців, які

залишилися після зруйнування Січі. Але найбільшу частину селянсь-

ких колоністів становили втікачі, українські селяни, які втікали від

поміщиків з різних частин України, були між ними також і росіяни,

греки й вірмени, виселені з Криму. Щоб затримати втікачів від

панщизняної неволі, князь Потьомкін в одному із перших своїх

наказів в 1776 р. заборонив повертати втікачів-кріпаків, які опи-

нилися на вільних землях під його володінням.

В остаточному висліді селянське населення Південної України

поділялося на три категорії: а) "вільні", б) панські піддані й в) дер-

жавні. Категорія державних селян суттєво ні в чому не різнилася від

тої ж самої категорії в інших губерніях. Панські піддані поділялися

на дві групи, ті, які працювали на ріллі, й на т.зв. двораки, які

виконували хатні послуги у маєтках дідичів-поміщиків, у дворах на

селі, або в панських будинках по містах. Двораки творили малу групу

порівняно з іншими кріпаками, але їхнє число постійно

збільшувалося у 50-х роках XIX ст. Були також ще й піддані кріпаки,

які не відробляли панщину, але сплачували поміщикам умовлену

оплату — "оброк"

. У червні 1812 р. був виданий указ, згідно з яким

усім державним селянам, які пере селювалися в Південну Україну,

надавалося п'ятирічне звільнення від податків, ба навіть грошові

допомоги та різні позики, які вони повинні були повернути протягом

наступних десятьох років

Третім родом колонізації була міська. Слід підкреслити, що на

величезних просторах Запорізьких земель майже не було міст, отже

їх необхідно будувати, щоб розвинути повітові адміністраційні та

торговельні центри. У той час появилися такі міста, як Херсон, за-

снований на долішнім Дніпрі у 1778 p., Маріуполь, при устю ріки

Кальміус, заснований в 1779 p., Катеринослав, заснований в 1783 р.

князем Потьомкіним, як головне місто Новоросійського намісництва

й назване в честь цариці Катерини II, Миколаїв — у 1788 р. на березі

Бузького лиману, Вознесенське — над р. Бугом, засноване в 1795 p.,

та інші. Міста зростали дуже скоро й мали здебільша космо-

політичний характер, бо в них скупчувалися купці не тільки з Укра-

їни, але також і з Росії, Польщі, Франції, Австрії, Німеччини тощо. У

1827 р. на півдні України налічувалося понад 73 000 міського на-

селення, а в 1858 р. його вже було 153 000. Російські війська і запо-

Слабченко М. Матеріали до економічно-соціяльної історії України XIX століття.-Т.

1. - Харків, 1925.- С 132-133. Дружинина Е.И. Южная Украина в 1800-1825 гг.-

Москва, 1970.- С. 93.

розькі козаки під проводом Антона Головатого у 1789 р. здобули на

березі Чорного моря пристань Качибей і тут в 1794 р. засновано місто

Одесу. Поселення і пристань Качибей виникло ще у XIV ст., яке на

початку XV ст. укріпив князь Литовсько-Руської Держави Ви-товт,

здобувши від татарів назад доступ до Чорного моря. У 1480 р. цю

пристань здобули турки й, перейменувавши її на Гаджібей, володіли

нею аж до 1792 р. Одеса зростала дуже швидким темпом і в половині

XIX ст. стала третім з черги містом Російської імперії щодо числа

населення після Петербурга та Москви

В усьому Катеринославському намісництві було 15 міст, в яких

оселилися купці й ремісники і деякі з тих міст у дуже короткому часі

почали відігравати важливу роль в економічному житті країни. Зок-

рема, швидко розвивався Катеринослав, де Потьомкін планував за-

снувати університет і музичну академію. Великого значення набув

Херсон, де гуртувалися купці з України, Росії, Туреччини та багатьох

інших європейських країн. Взагалі в містах було багато чужинців, а

Нахічевань у гирлі Дону та Маріупіль майже повністю заселяли вір-

мени і греки, які прибули сюди з Криму.

По смерті Потьомкіна створено ще одне намісництво — Воз-

несенське. Однак у листопаді 1796 р. наслідник цариці Катерини II

цар Павло І ліквідував Катеринославське й Вознесенське намісниц-

тва, об'єднав їх із таврійською областю, тобто Кримом, і створив

величезну Новоросійську Губернію. Звідси пішла назва "Новоро-сія"

для всієї південної України, яку закріпили сучасники й адмі-

ністратори аж до початку XX століття.

У травні 1803 р. згідно з указом Сенату від 15 травня 1803 р уряд

створив Херсонську губернію і з Миколаєва губерніальне правління

переведено до Херсона. Міста Одеса й Миколаїв в межах Херсонської

губернії були виділені в окремі градоначальства. Головою

Губерніального правління був губернатор, а йому допомагало Хер-

сонсько-губерніальне Дворянське Депутатське Зібрання, створене

того ж самого року на підставі так званої "Грамоти Дворянству" з

1785 р. Дворянське зібрання як станова організація збиралося що три

роки й обирало своїх провідників і депутатів. Виконавчим органом

зібрання була канцелярія голови дворянства. Губерніальне правління

підлягало Міністерству Внутрішніх Справ і відало міським та

земським господарством, поліцією та тюрмами й нормувало справи

дворянського землеволодіння, а також станові, релігійні та санітарно-

медичні справи

"З 1750-1800 pp. Україна пережила величезну еволюцію в галузі

соціальній, економічній, політичній. Країна, що була Запорозькими

Вольностями, де на широких безкраїх степах дійсно знаходили

Дружинина Е.И. Вказ. праця.- С 334.

Історія Української РСР: у двох томах.- Київ, 1967.- Т. 1.- С. 354.

"вольності" втікачі, в останнє десятиліття перетворена була на зви-

чайну російську губернію, із типовим російським кріпацтвом"

Інші соціальні, політичні й релігійні умови існували в західно-

українських землях, які потрапили під панування Австрії: Галичина в

1772 р., при першому розподілі Польщі зі своєю польською

аристократичною верхівкою та пригнобленим панщиною селянством;

Буковина, що до 1775 р. була в складі Молдавського князівства, з

румунською верхівкою, та Закарпаття, яке перебувало в межах

Угорщини ще з XI ст., де домінувала угорська аристократія. У такому

стані перебувала Україна на переломі XVIII і XIX ст.

Чорноморське Козацьке військо

Кучук-Кайнарджівський договір 1774 p., а зокрема втрата Криму,

був великим ударом для Туреччини й вона не могла так легко з тим

погодитися. І в скорому часі турки почали підготовляти нову війну

проти Росії. Росія також не задоволилася здобутками нових територій

над Чорним морем і в міжчасі задумала поширити свої володіння на

Кавказі й відірвати від Туреччини Грузію. Але в боротьбі з турками

москалі переконалися, що вести боротьбу з ними не так легко

регулярними російськими військами, які не знали добре південних

степів та способу, як воювати з турками й татарами. Цю штуку добре

знали козаки-запорожці. І коли з'явилася можливість вибуху нової

російсько-турецької війни, а в парі з тим і турецького нападу на

Південну Україну, князь Потьомкін видав повідомлення про

відновлення запорозького війська. Внаслідок того з'явилося багато

охочих людей до відновленого козацтва

Так у 1787 р. Потьомкін сформував Чорноморське Козацьке вій-

сько, яке стало не тільки оборонною силою перед можливим ту-

рецьким нападом, але також і притягальним чинником для повер-

нення тих запорожців, що після зруйнування Січі перейшли до во-

лодінь турецького султана й там створили нову Задунайську Січ. Так

організовано Чорноморське військо кількістю 12 000 козаків під

командою колишнього запорізького старшини Сидора Білого.

Центром Чорноморського війська було в 1784 р. місто Олешки над

річкою Конкою, лівобічною притокою Дніпра. Однак Чорноморське

Козацьке військо не мало вже права обирати своїх старшин, як це

було звичаєм на Запоріжжі, їх призначав уже сам Потьомкін.

Щоб зменшити кількість утікачів до Туреччини та заохотити по-

вернення запорожців з-під турецького панування, російський уряд

виділив Чорноморському Козацькому війську землю між Дністром і

Бугом, де засновано 25 слобід і поселено 9 000 чоловіків і жінок.

Незабаром на ці землі почали переселятися січовики, що втекли були

за Дунай, як і всі ті, що намагалися уникнути панщини, яку цариця

Катерина II остаточно заводила в Україні.

Піц час наступної Російсько-турецької війни (1787-1792 pp.) Чор-

номорське Козацьке військо відвоювало ще шмат землі між Дністром і

Чорним морем з фортецями Кинбурн і Хаджибей. Але затриматись

довго на землях між Бугом і Дністром Чорноморському козацтву не

судилося, бо незабаром у Петербурзі почули про нові землі, і

придворні цариці Катерини почали випрошувати 'їх для себе

. По

смерті Потьомкіна у 1791 р. московський уряд став роздавати

"подаровані" козакам землі — панам та німцям колоністам, а

чорноморців повертати в кріпаків

. Козацькі старшини Харко Чепіга,

Сидір Білий та Антін Головатий, щоб рятувати військо, стали

домагатися від російського уряду дозволу переселитися в інше місце.

Російський уряд пішов козакам на руку, бо район між Бугом і

Дністром розташований близько від центральної частини України, з

одного боку, і Задунайської Січі, з другого, став районом через який

втікачі від кріпацтва переходили за Дунай. Щоб позбутися козаків з

України, цариця Катерина II дала їм грамоту на незаселені землі між

Азовським морем та рікою Кубань, які Росія отримала від Туреччини в

1774 р. згідно з договором у Кучук-Кайнарджі. У зв'язку з цим 1792 р.

Чорноморське Козацьке військо було переселене на т.зв.

Чорноморську кордонну лінію, яка проходила від гирла ріки Лаби до

Азовського моря на правому березі Кубані. Так чорноморців виселено

на півострів Тамань, де в Х-ХІ ст. знаходилася Тмуторокань, удільне

князівство Руси-України, в якому панували князі-нащадки

Володимира Великого. Воно було зруйноване татарськими наїздами в

XIII ст. В останніх часах там проживало кочов-ниче плем'я ногайців.

Після російської окупації східного побережжя Азовського моря

частина ногайців перейшла до Туреччини, не бажаючи залишатися під

Росією, Так по шістьох століттях українці знову повернулися на землі

колишньої Тмуторокані.

У 1793 р. 6 000 Чорноморських козаків, під командою кошового

Антона Головатого, переселилися на нові землі. Згодом чорноморці

перейшли на ріку Кубань і там переорганізувалися у "Кубанське

військо"

Там же. - С 221-222.

Полонська-Василеико В. Історія України.- Т. 2.- С 275.

Болотенко О. Козацтво і Україна,- Торонто, 1950.- С. 19.

Полонська-Васпленко Н. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина.- С. 234.

Антонович В. Коротка історія Козаччини.- Коломия, [1912].- С. 221.

22 23

Азовське Козацьке військо

Організація козацтва на півдні України, а зокрема можливість

позбутися паншизняно-кріпацької залежності, притягала багато під-

даних селян, які втікали від своїх поміщиків. По смерті Потьомкі-на

поміщики з центральних губерній повели настирливі розшуки своїх

кріпаків у Південній Україні. Знайдених утікачів деякі поміщики

жорстоко карали і навіть піддавали тортурам. У 1795 р. була

проведена "ревізія", тобто перепис населення, що стала підставою

царського указу від 12 грудня 1796 p., який заборонив селянам Пів-

денної України, яку офіційно названо — Новоросією, переходити з

місця на місце. Цим законом обмежувалася свобода не тільки по-

міщицьких підданих, але також і всіх інших категорій селянства.

Прикріплення селян до землі було вигідне поміщикам Південної

України, бо позбавляло поміщиків центральних губерній права ви-

магати повороту своїх кріпаків, якщо вони не зуміли віднайти їх до

ревізії в 1795 р. Цей указ ще не вводив кріпацтва в повному значенню,

але на ділі був першим важливим кроком у тому напрямку, бо селянам

заборонялося покидати поміщицькі маєтки, у котрих вони перебували

на час ревізії

. А тому що адміністрація й суди були в руках шляхти-

дворян, то селяни, навіть і вільні, не могли розраховувати на

справедливість. Щоб не попасти знову у повне кріпацтво, селяни

почали втікати з Південної України на Дін, на Кубань і на Кавказ

У міжчасі російські емісари продовжували агітацію по всій Ба-

сарабії й Новоросії, щоб охочі записувалися до Азовських козаків.

Багато послухали тих закликів, втікаючи від панщини, але як по-

бачили, що то вже не є жодне козацтво, але звичайне московське

військо, втікали назад

. Проте присутність Азовського козацтва на

колишніх запорозьких землях не була бажана для російського уряду й

тому в 1846 р. частину Азовських козаків переведено на Кавказ, де

вони заснували станиці — Азовську, Латиську та Дер-бентську

. У

1862 р. почалося переселення їх на Кавказ, на східне побережжя

Чорного моря. Перші азовські переселенці числом 206 родин прибули

на Кавказ весною 1862 p., морем до Константи-нівського укріплення,

де мала постати Константинівська станиця, пізніше названа

Новоросійською. Але Азовці, висадившись на берег, не хотіли йти

там, куди їх направляли місцеві урядники, бо там грунт був

каменистий, однак вибору вже не було, У 1837 р. для охорони

східного побережжя з Азовських козаків сформовано

Дружинина Е.И, Вказ. праця.- С. 84.

Там же.

Кондратович Ф. Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам) //

Киевская старина.- 1883.- Т. 5.- С.292.

Полонська-Василенко Н. Історія України.- Т. 2.- С. 296.

військову флотилію з десятьма командами. За виконування військо-

вої служби азовські козаки були звільнені від різних повинностей і

податків. У 1863 р. на Кавказ добровільно переїхало 504 родини

азовських козаків, що налічували 2 540 осіб обох статей, не врахо-

вуючи відслужених козаків та вдів, які були приписані до своїх крев-

них у військовій службі. За Кубань у 1864 р. переселилося ще 339

родин, цим разом цілими станицями. Азовське військо згідно з

декретом 11 жовтня 1865 р. перестало формально існувати

, рядових

козаків перетворено на селян, а старшин — у дворянство. Регалії і

зброю перебрало Кубанське Козацьке військо.

Бузьке Козацьке військо

У роках 1785-86 за наказом кн. Потьомкіна створено два Бузькі

козацькі полки, які були організовані на взір Донських козаків, під

командою російських офіцерів. Посади військового судді та писаря

були скасовані, а управу перетворено на військову канцелярію.

Бузьке козацтво складалося з різнородних елементів — молдаван,

болгар, польської шляхти та козаків-утікачів, тобто бездомних, але

хоробрих людей. У 1787 р. "їх об'єднано в один полк, під ко-

мандуванням полк. Скаржинського, а потім підполк. О. Орлова. Полк

налічував 1 500 козаків і брав участь у Російсько-турецькій війні

1787-1791 роках. Він прославився у боях із турками під Очаковом,

Бендерами, Акерманом, Кілією, Ізмаїлом та ін.

За вірну службу по закінченні Російсько-турецької війни козакам

дозволено вибрати багаті землі на правому березі Бугу і там по-

селитися. Вони завели там гарні оселі та створили козацький відділ в

1000 козаків для прикордонної служби вздовж татарсько-ногайського

кордону і звідси вони отримали назву Бузьке козацтво

Після організації Вознесенського намісництва Бузьке козацтво бу-

ло звільнене з військової служби, а всіх козаків обернено в звичайних

державних селян-хліборобів. Але вони не були з того задоволені й

домагалися повернення їм козацького стану.

У 1803 р. їх було 6383 особи чоловічої статі, що жили по обох

боках ріки Буг в Ольвіопільському, Єлисаветградському та Хер-

сонському повітах

. Цар Олександер І декретом від 18 травня від-

новив їхній козацький стан і поділив на три полки, які жили в за-

господарованих 28 багатих станицях з 1597 дворами і 169 742 деся-

тини землі, тобто більше 10 десятин на кожний двір. Пізніше до них

приєдналося ще кілька селянських родин й невелике число польської

шляхти. У 1804 р. Бузьке козацтво нараховувало вже понад 7 000 осіб

чоловічої статі. Але отамана вони не мали права ви-

Короленко П. Азовцы //Киевская старина.- 1891.- Т. XXXIV.- С. 189-192.

СкальковскийА. Еще о Бугскихъ козакахъ //Киевская старина.- 1882. - Т. IV. - С. 602.

Там же.- С. 598-599.

бирати, цар назначив їм на отамана донського козака генерал-майора

Івана Краснова.

Бузько-козацький полк брав участь в Російсько-турецькій війні

1808 р. у Молдавії. З вибухом війни із Францією в 1812 р. Бузькі

козаки були звільнені від загального ополчення, але вони, щоб до-

казати свою вірність цареві, виставили власним коштом козацьку

дружину силою 500 козаків і від уряду вимагали тільки зброї. Ця

дружина була перекинута на захід Російської імперії і тримала при-

кордонну службу вздовж Варшавського князівства, а в наполеонів-

ській кампанії брала участь у захопленні Парижа 1814 р.1

Після заключения Бухарестського договору 1812 р. Бузькі козаки

зробилися були дійсними добровільними військовими поселенцями,

охороняли кордони вздовж Басарабії й одночасно займалися

сільським господарством. Вони розбудували багаті станиці, чим

притягали до себе на поселення і на службу селян із західноукра-

їнських губерній.

У 1815 р. наполеонівські війни закінчилися, а Віденський Конгрес

закріпив в Європі реакційні режими. Бузькі козаки, повернувшись на

рідну землю, були змушені повертатися назад у кріпацтво у формі

т.зв. "військових поселень". Олександер І ліквідував Бузьке Козацтво.

Наступного 1818 р. він створив з них т. зв. Бузьку уланську дивізію,

поділену на два полки, а Бузькі станиці ввійшли до складу Бузького

військового поселення, центром якого визначено місто Вознесенське.

Очевидно і тут не обійшлося без протестів з боку козаків, і в вересні

1817 р. відбувся збройний виступ під проводом Федора Барвінського,

який москалі задушили дуже криваво. Тих, які відмовлялися стати

військовими поселенцями, москалі кололи піками, топили в Бузі,

сікли різками, гнали через "зелену вулицю" і висилали на Сибір

. Так

остаточно виглядала заплата царя Олександра І Бузьким козакам за

їхню вірну службу і геройські подвиги на всіх фронтах. Надалі

Бузька уланська дивізія розділила долю Херсонських військових

поселень.

Заселення Південної України

Розглядаючи кріпаччину в Південній Україні в першій чверті XІX

ст., один із сучасників завважив, що "хоча деякі поміщики обтяжують

селян важкими роботами й переслідують нестерпними вимогами, на

загал можна сказати, що в Південній Україні застосовуються у

відношенні до селян більш людяні права, ніж в інших російських

губерніях, і через те тут утиски були менші, ніж деінде. Селяни на-

віть не питали у панів дозволу на одруження, вважаючи, що пан не

Рудковский А. Сведения о бугеких козаках //Киевская старина.- 1882.- Т. IV.-

С. 390-391.

Там же.- С 389.

має права вмішуватися в родинне життя своїх підданих". А в Криму

населення зовсім було свобідне, бо "згідно з магометанським законом

мусульманин не може бути кріпаком". З уваги на те, після заво-

ювання Криму Росією, уряд не відважився вводити там кріпацьку

систему, щоб затримати населення, яке втікало до Туреччини. Уна-

слідок того у Криму не введено закону про закріплення селян до

землі й залишено їм особисту свободу; татари не платили податків і

не були зобов'язані служити у війську, бо те все противилося му-

сульманській релігії

У Російсько-турецькій війні 1812 р. Росія захопила Басарабію,

територію між ріками долішнім Дністром на сході, Прутом і гирлом

Дунаю на заході та Чорним морем на полудні. Ці землі, заселені у Х-

ХІІ ст. українськими племенами, уличами й тиверцями, належали до

Київської держави, а в XII-XIV ст. — до Галицько-Волинської

держави. Наприкінці XIV ст. Басарабію зайняли молдавські воєводи і

з того часу туди почали напливати румуни, болгари, гагаузи та інші.

Але навіть у 1812 р. Басарабія була дуже слабо заселена й

нараховувала заледве 51 121 родину. Рахуючи пересічно п'ять осіб на

родину, Басарабія мала близько 256 тисяч населення

. Однак

найслабше була заселена південна степова частина Басарабії —

Буджак (турецьке слово, що означає "кут", тобто територію на

західному чорноморському побережжі, поміж гирлом Дунаю і

долішнім Дністром аж до Троянських валів на південному заході).

Малозалюднені землі Басарабії взагалі, а Буджака зокрема, стали

новим притулком для всіх втікачів від кріпаччини, якої там зовсім не

було. Хто переселився до Басарабії із Правобережної чи

Лівобережної України, як також і з Росії — ставав вільною людиною.

І це стверджувалося навіть у документах, що "поміщики російських

губерній, які спроваджували своїх селян на землі, закуплені в

Басарабській області, не можуть ними розпоряджатися за

кріпацькими законами, бо тим людям надається тут такі громадянські

й особисті права, якими користується корінне населення області"

В Україну 1814 р. прибула частина німців із Варшавського кня-

зівства, які перейшли на територію Буджака й тут організували шість

колоній. Протягом наступних років населення Басарабії більш чим

подвоїлося і в 1824 р. зросло до 586 тисяч, з чого більшість становили

переселенці з України, а крім того німці з Польщі, росіяни та

болгари. У 1828-1832 роках колонізація Басарабії зросла за рахунок

болгар, українців і росіян, а пізніше головно з Молдавії, з України й

Росії. Населення Басарабії вже у 1858 р. становило

Дружинина Е.И. Вказ. праця.- С. 108-109.

КябузанВ. Народонаселение Бессарабии в первой половине XIX в. //Исторические

записки.- Москва, 1969.- Т. 82.- С. 232.

Дружинина Е.И. Вказ. пращ.- С. 102.