Воропай О. Звичаї нашого народу. Зима. Весна. Етнографічний нарис

Подождите немного. Документ загружается.

часів починався з весняного рівнодення

, — саме з того часу,

коли християни започаткували Великдень

У персів день нового соняшного року починався 20-го берез-

ня. В цей день вони вітали один одного крашанками. Такий са-

мий звичай був і в європейських народів ще з стародавніх часів

— у Франції, Італії, Еспанії. Цей звичай перейшов до Европи, як

думають дослідники

, від жидів, які під час свого «пасаху» ста-

вили на стіл варені яйця, що символізували мітичного птаха зиз.

Природознавець Пліній

писав, що римляни вживали фарбо-

вані яйця при народніх іграх, богослужбових обрядах та очищен-

ні від гріхів.

Плутарх

, пояснюючи причину такого шанобливого ставлення

римлян до яйця, писав: яйце є символом творця всієї природи,

вседіючого і все в собі вміщаючого.

Єгиптяни уявляли собі всесвіт в образі яйця. З яйцем вони

пов’язували і своє уявлення про благодійне божество Кнефу.

Храм цього бога був на острові Еліфантіні, де стояла його статуя.

На голові її сидів яструб — символ діяльности; а в роті цей бог

тримав яйце — знак плодючости і всіх щедрот. З цього яйця на-

родився «фтас» — вогонь.

Єгипетське вчення про яйце переніс до Греції Орфей, що жив

за 1200 років до Р. X.

Стародавні перси вірили, що спочатку не було нічого, крім

божества. Нарешті народилося яйце. Ніч покрила його своїми

В Україні, як і в інших східнослов’янських народів, аж до XVII віку новий

рік починався з березня, як у Римі, або з вересня, як у Візантії. З 1492-го року

в літописних джерелах переважає осінній новий рік. З 1700-го року новий рік

починається з 1-го січня; тоді ж почали і роки лічити від народження Христа.

Перед цим лічили роки від «створення світу», яке ніби сталося за 5508 років пе-

ред нашою ерою.

Великдень був офіційно встановлений імператором Теодосієм II (408-450) —

Codex Theod. II, 8, 2. Рухомість Великодня пояснюється тим, що це свято свят-

кується за місячним календарем, який не сходиться з календарем соняшним.

Великдень повинен святкуватися в першу неділю після весняної місячної по-

вні — не раніше, ніж 22-го березня, і не пізніше, ніж 25-го квітня за старим

стилем.

Див. Терещенко, VI, стор. 92, а також ін. джерела.

Пліній старший — римський учений (23-79 по Хр.), загинув під час вибуху

Везувія. Його «Історія природи» (37 книг) була енциклопедією тогочасного зна-

ння про природу.

Плутарх — грецький філософ та історик (46-120 по Хр.). Головні твори: «Ети-

ка» та життєписи визначних римлян і греків.

-271-

чорними крилами, а любов

, старший син Творця, заопікувався

ним. Коли яйце дозріло, воно появило всесвіт. Цей міт про ство-

рення світу прийшов до персів з сходу; приніс його основополож-

ник релігії старих іранців Заратустра

. Перси оспівували яйце

у своїх священних піснях. У них також був звичай фарбувати

яйця, робити крашанки. Крім того, у своїх храмах вони тримали

ще й литі або витесані з каменю яйця, як символ усього, що на-

роджується.

Археологічні розкопи в Україні, як про це вже згадувалося,

виявляли не раз глиняні фарбовані яйця (на Полтавщині та Ки-

ївщині). Отже, можна здогадуватися, що звичай робити крашан-

ки, а, можливо, й писанки, прийшов до нас від персів. Правда,

цей звичай міг прийти до нас двома шляхами — з сходу і з захо-

ду.

Ніч під Великдень

Колись у селах України парубоцтво мало звичай в ніч під Ве-

ликдень розпалювати вогонь.

Вогонь розпалювали десь на горбі за селом або на майдані під

церквою, щоб вогнище було видно на все село, а ще краще —

щоб його можна було бачити і в сусідніх селах.

Для цього вогню вважалося добрим зрізати в лісі або в лева-

ді сухий дуб чи суху вербу — «бо в сухому дереві нечиста сила

ховається»

На Київщині звичай велів украсти в жида-шинкаря стару боч-

ку, діжу або колесо від старого воза — «щоб було чим розпалити

вогнище». На Поділлі парубки випрошували або теж крали якусь

дерев’яну річ, але не в жида, а в попа — «бо то святий вогонь»

Щождо самого вогню, то є таке народне пояснення: «Вогни-

ще під Великдень, то так, як Ісусові присвічували, коли Він мав

воскреснути»

Але дослідники вважають, що цей вогонь стоїть у зв’язку з вес-

няним очищенням — так само, як і вогнище на Чистий четвер

Тут слово «любов» має бути чоловічого роду.

Див. Тер., IV, стор. 93.

Від Семена К-ка з Київщини.

Від Т. Піддубного, Поділля.

Від нього ж.

Аничковъ, І; М. Груш., І, 169.

-272-

Діти і старші люди, що залишаються вдома, спати не лягають;

а якщо й сплять, то денебудь притулившись, бо розстелювати

ліжка не годиться — «щоб нечиста сила не приснилась». Стара-

ються, щоб світло не гасло, а горіло цілу ніч — «бо янголи над се-

лом літають»

На Лівобережжі, в ніч під Великдень ходять на кладовище

просити прощення у батька і матері ті, кого прокляли покійні ро-

дителі. Прийшовши на могилу, ці люди спочатку христосуються

з померлими родителями, а потім просять прощення. Якщо в цей

час загуде під землею, то це знак, що батько чи мати простили

і земля їх прийняла, а до того не приймала — «бо гріх проклина-

ти своїх дітей».

Якщо в ніч під Великдень на могилі з’явиться палаюча свіча,

то це знак, що душа покійника пішла до раю.

В слободі Никольській на Слобожанщині, в ніч під Великдень

хоч і багато людей іде в церкву слухати діяння, але більшість

залишається вдома аж до «благовіста». В кожній хаті всю ніч го-

рить вогонь. Ідучи до церкви, кожний дорослий чоловік або жін-

ка бере з собою по кілька крашанок, якими буде обмінюватися з

тими, з ким доведеться христосуватись

На Київщині існує повір’я, що в ніч під Великдень, під час чи-

тання діянь усі закляті скарби «горять»

На Харківщині йдуть шукати скарбів ранком, коли в церкві

проспівають «Христос Воскрес», бо тоді «земля розкривається, і

скарби виходять на поверхню»

На Слобожанщині вірять, що в ніч під Великдень над скарба-

ми горять свічки

На питання, що таке скарб, нам оповіли таке:

«Скарб — це закляті гроші, що їх кладуть усякі люди, хрищені й

нехрищені. Ховали їх у землю біля якоїсь прикмети: кущ дерези, бу-

зини, калини. Знаходять скарби і біля могил: то, бач, давніше хтось

клав. Шукати їх трудно, але є люди, що на те вроджені; знахар-

ки теж деколи вгадують. Більше радять так, особливо там, де старі

скарби, ще від нехристів: треба стати побіч прикмети і дожидатися,

поки сонце підніметься в ріст чоловіка. Тоді йди і дивись: куди впа-

де тінь з твоєї голови, там і рий. Як нема нічого, тоді дивись на ту

Від Ольги Д-ко з Харківщини.

В. В. Ив., стор. 260.

Село Вел. Ситники, Васильк. пов. За Чуб., III, 22.

Від С. Я-ко з село Кам’янки па Харківщині.

Сл. Никольська.

-273-

тінь, що ляже від прикмети. Пізнають чи, пак, примічають і по за-

ходу сонця. При кінці світу всі, де не є скарби, будуть являтися всім

людям без розбору, тільки тоді не треба їх буде... Гроші заклинають

на сто літ, а то й навіки. Тільки ті, що навіки, лежать під камінням,

як гори, завбільшки. Вони теж являються людям, — але не абияким,

а тільки тим, яких позначив Бог. Скарби являються козлом або ко-

том, півнем, горять свічею або виходять сопливим дідом і ждуть,

щоб їх хто вдарив, і тоді вони розсипляться грішми. Та то тільки

такі гроші, що й не зоглядишся, як заплатиш за них головою»

Цікаве, на наш погляд, ще й таке оповідання про скарби:

«Один знахар розказав моєму братові, де є заховані гроші, і на-

вчив такої молитви, що він може де завгодно гроші знайти, тільки

без врем’я не може їх взяти. «Отам, — каже, — де колодязь біля Зай-

ців на Реп’яхівці, цілий чувал заритий з грішми, а в Зрубі, що під

Бунчаківкою, так там під липовим кущем, де починається ярок, сім

зрізів зарито з золотом; та тільки вони закляті. Брат ходив туди; там

дід сивий сидить, що знає всі твої мислі. Ось він і каже моєму бра-

тові: «Що з того, що ти візьмеш, їм строк ще не кінчився, і ти ними

не поживишся!» А далі каже: «Отам, де великий міст через річку,

так там, як на сажень відступиш, а на аршин вириєш, є казанок з

грішми; тільки їм строк через п’ять літ; як вийде, тоді візьмеш!» І він

правду говорив, бо як ідеш, бувало, на всеношну під Великдень, так

на тім місці завжди горить свіча»

Про скарби в Україні існує багато легенд і переказів. Це не

дивно, бо скарбів у нашій землі є багато, і час від часу декому

щастить їх знаходити.

Ось, наприклад, повідомлення в газеті:

«На Мало-Житомирській вулиці (мова йде про Київ. — О. В.) про-

кладали водопровідну маґістралю. На глибині чотирьох метрів була

знайдена кругла мідна чашка, в якій стояла невеличка глиняна по-

судина. Зачищаючи стіни траншеї, робітник випадково зачепив її,

від удару лопатою в ній утворилася тріщина, з якої посипалися ста-

ровинні золоті і срібні речі»

Від Тимоша С-ко з Харківщини.

Слоб. Біло-Куракино на Слобожанщині.

«Слідами древніх літописів», «Літ. газета» за 18 квітня 1958 p., Київ.

-274-

ВЕЛИКДЕНЬ

В церкві

Як тільки задзвонять до заутрені, то з усіх кінців села чи міста

народ починав рухатися до церкви — хто пішки, а хто й возом.

Дітей теж брали з собою, вдома майже ніхто не залишався. Кому

не було місця в церкві, той спинявся на дворі під церквою і так

стояв, скинувши шапку, аж до кінця Богослуження.

«В перший день Великодня читають різними мовами, під веселий

гуд дзвонів, з євангелиста Івана Богослова: „Въ началђ бђ слово”»

Староста або паламар наказував виносити хоругви. Всі вихо-

дили з церкви. Парубоцтво звичайно виносило хоругви і хрест, а

старші чоловіки брали образ Воскресіння Христового, євангелію

та артос; чотири поважні дідусі виносили плащаницю.

В цей час сторож уважно оглядав церкву, щоб ніхто не зали-

шився всередині. Коли всі вже вийшли, він замикав двері і сам

ставав на варті — «щоб відьма не взялася рукою за замок».

Всі мітичні істоти, що відограють важливу ролю в народній

демонології — відьми, упирі та всяка «нечиста сила» — у Вели-

кодні свята, а особливо під час Богослуження, за народнім віру-

ванням, втрачають свою силу, а тому їх у церкві — при певних

умовах — можна бачити і впізнавати.

«В той час, коли обходять навколо церкви, приглядаються, хто

залишається в церкві, ховаючись по кутках. Якщо жінка, то це від-

ьма, а як чоловік, то це упир»

Під час заутрені можна бачити в церкві відьму з глечиком на

голові. Для цього треба взяти шматок дерева з труни мерця, але

цей шматок повинен мати дірку від випалого сучка. Треба диви-

тися крізь цю дірку, але так, щоб не відділятися від натовпу, «бо

відьми розірвуть».

Слідкують, бувало, за тими жінками, яких підозрівають у ві-

дьомстві: «вони повинні торкнутися рукою священика».

Ол. Терещенко, VI, 93.

Слоб. Критська на Слобож. За В. В. Ив., 749.

-275-

Хто прийде до церкви з першим вареником, сховавши ще на

Масляну, той побачить відьму. Відьми здебільшого ховаються по

дзвіницях.

Коли вперше заспівають «Христос Воскрес», мисливці, які сто-

ять з рушницями надворі, стараються в ту ж хвилину вистріли-

ти: «їхні постріли убивають чорта».

У селах Поділля парубки споруджували колись «гармату».

Для цього брали залізну трубу, ланцюгами прикріплювали її до

дерев’яної колоди; міцно скручуючи ганчірки, робили «кулю», за-

ганяли її в «жерло гармати» і набивали «гармату» порохом. Як

тільки священик в церкві виголосить: «Христос Воскрес!», хлопці

підпалювали смолоскипом порох, і гармата вибухала.

Хто хотів розбагатіти, той ставав у куток, тримаючи в руці

срібну монету. На виголос священика «Христос Воскрес» він, за-

мість «Воістину Воскрес», відповідав «Анталуз маю!». Вірили, що

від цього срібна монета набирає чародійної сили і, де б вона не

була, все одно повернеться до свого господаря та ще й нові гро-

ші з собою приведе

Коли священик у церкві скаже «Христос Воскрес», то замість

відповідати «Воістину Воскрес» можна чогонебудь побажати собі

— це бажання здійсниться

Після утрені старі бабусі ходять на могили христосуватися з

померлою ріднею. Така бабуся, стоячи над могилою, називає на

ім’я батька, матір, сина чи дочку і каже: «Христос Воскрес!»

Селяни вірять, що, коли піти на кладовище і похристосува-

тися з померлими батьками саме в той час, як у церкві вперше

проспівають «Христос Воскрес!», то з могили можна почути від-

повідь: «Воістину Воскрес!»

Як бачимо з наведених прикладів, слова «Христос Воскрес» у

народньому віруванні мають велику магічну силу.

***

«По закінченні літургії, коло церкви або в притворі святить-

ся «свячене», що складається з паски, сиру, яєць, поросяти, мас-

ла, сала та ковбаси. Яйця святять очищені, бо бояться, щоб свячена

Село Громи на Уманщині.

За Чуб., III, 22.

Терещенко, VI, 104.

Лівобережжя, від Тимоша С-ка.

-276-

шкаралупа не впала на землю і не була потоптана ногами. Кістки

«свяченого» закопують у полі — «щоб град посівів не побив»

«Коли йдуть або їдуть святити паску, то разом з паскою для свя-

чення беруть сало, яйця, порося з хріном у роті, мак, ладан, галун,

сіль, пшоно, мідний хрестик і голку. Свячений хрін гризуть, як за-

нудить або глисти нападуть, голкою лікуються від курячої сліпоти

(дивляться крізь вушко свяченої голки на схід сонця), хрестиком

лікуються, коли «колька коле», ладаном підкурюють хворого на бе-

шиху, галун п’ють з свяченою водою від «завійні» (болі в шлунку), а

пшоно і сіль бере з собою хворий на пропасницю, йде на перехрес-

ну дорогу або в садок, кидає через голову і каже: „Вас, тітки, сімде-

сят сім, ось вам хліб-сіль усім!”»

Поздоровляти з святами і христосуватися починають уже

після Богослуження. При христосуванні звичайно цілуються і

обмінюються писанками чи крашанками. Яйце, одержане при

першому христосуванні, зберігається як цінність, бо за народнім

віруванням «воно має велику силу»

«Христосуються писанками і крашанками хлібороби і всі стани

населення, не виключаючи і шляхти; бувало, не ввійдуть у хату без

писанки або крашанки. Було б великою кривдою, якби після хрис-

тосування не прийняв хтось писанки»

Якщо Великодню службу Божу править не один, а кілька свя-

щеників, то христосування починається в олтарі поміж свяще-

никами. Потім вони виходять з олтаря з хрестом, евангелією та

святими образами в руках, стають перед царськими ворітьми

обличчям до народу, і найстарший з них виголошує привітання:

— Христос Воскрес!

А народ відповідає хором:

— Воістину Воскрес!

Тепер повівся добрий звичай виголошувати це привітання

так:

«Христос Воскрес — Воскресне Україна!»

Сел. Черниківка Старокостянтин. повіту на Волині.

Сл. Никольська на Слобож.; за В. В. їв., стор 260.

Докладніше про це дивись вище — «Вірування».

Ол. Терещенко, VI, стор. 112.

Хто і коли ввів цей звичай, не знаю. Я особисто почув це привітання впер-

ше в 1945-му році, вже на еміграції, і воно справило на мене сильне і глибоке

враження.

-277-

Вдома

«Як тільки прийдуть з церкви і принесуть паску, відразу ж

мастять натщесерце свяченим салом губи, ніс і все обличчя — «щоб

уліті не боліло і не тріскалося від вітру та сонця». В цей же час при-

дивляються до паски, бажаючи помітити на ній шерстину: якщо,

помітять білу, то це значить, що білий скот буде добре вестися в гос-

подарстві; якщо чорну чи руду помітять, то такої шерсти скот і тре-

ба заводити»

В західніх місцевостях України, прийшовши чи приїхавши

додому, господарі відразу до хати не заходять. Вони обходять

всі будівлі, що є в господарстві, і посипають навколо них свя-

чену сіль — «щоб нечисту силу відігнати». Після цього господиня

йде до хати накривати стіл, а господар заходить з «дорідником»

до стайні привітатися з «німиною». Тут ще звичайно буває тем-

но, і господар запалює освячену свічку та ставить її на полицю

за яслами. Стайня виповняється тьмяним світлом, і тепер видно,

що корови, вівці та коні занепокоїлись, почувши смачні запахи

«дорідника». Корови потягнулися до «свяченого» і своїми довгими

шорсткими язиками намагаються його лизнути. Господар ски-

дає шапку, бере «дорідник» у руки і, підходячи по черзі до кож-

ної тварини, кладе «свячиво» їй на хребет і примовляє: «Який цей

дар красний, щоб тобі Бог дав такі телята (лошата, ягнята) крас-

ні. Не примовляє він так тільки до свиней та пса.

Поздоровивши отак худобу, ґазда відрізує шматочки свяче-

ної паски, вмочає їх у сіль, дає по одному кожній тварині і каже:

— Абись була така весела, як цеся Божа дора

Наприкінці ґазда заходить ще до бджільника, торкається «до-

рідником» головиці вулика і промовляє:

Чи ти, матко, спиш, чи чуєш?

Чи зробила матінник?

Чи ти вже ночуєш у матіннику?

Уставай, бо Ісус Христос воскрес!

Кілько я разів ковтну, тільки роїв аби ти, матко, пустила!

Як я тебе не забув, свяченої дари тобі даю.

Посвяти і ти свою родію, і сама себе.

Бо тебе би вже час випускати,

Аби ти йшла по світі старати,

По всьому світу

І по всьому цвіту!

Сл. Никольська на Слобож. В. В. Ів., стор. 260.

Матеріали з Гуцульщини, за мат. до етнолог., том XV.

-278-

Абись була цвітна, як цвіт,

Тяжка з вощиною, як я здоров,

Абись несла меду на собі так, як я несу дору,

Абись віск робила на віддяку,

Ісусові Христові на посвіт,

Людям на розлучіннє душі з тілом,

А мід собі на уживаннє,

Людям на спомаганнє!

Як я з своєю ґаздинев роблю та працюю,

Аби ти так межи Богородицями 12 роїв пускала,

А від мене, порженого, абись не втікала!

Абісь сі так тримала пасіки, як сі тримає цеся дора мене!

Отак привітавшися з бджолиною маткою, ґазда йде до хати.

Переступивши поріг, він скидає шапку і голосно вітається:

— Христос Воскрес!

— Воістину Воскрес! — відповідають йому діти й жінка.

Ґазда ставить «дорідник» із свяченим на стіл і христосується з

усією родиною, починаючи з ґаздині. Похристосувавшись, діти

стають на коліна, а батько з матір’ю розбивають над дитячими

головами «дорідник» чи бесаги, примовляючи:

«Аби вам розум так скоро ся розв’язував, як сі бесаги скоро

розв’язуються».

Якщо в хаті є дівка на відданні, кладуть їй паску на голову і

кажуть: «Абись у людей така велична, як паска пшенична!»

Малу дитину кладуть у порожній «дорідник», примовляючи:

«Абись так скоро росло, як паска росте!»

Перед тим, як сісти за стіл, вся родина вмивається. Мати на-

ливає у велику череп’яну миску холодної води, а на дно миски

кладе три червоні крашанки. Першою вмивається дівчина, по-

тім хлопці і мати, а останнім — батько. Після кожної особи воду

міняють, але крашанки залишаються ті самі. Їх забирає дівчи-

на — «щоб краща була».

Вся родина молиться Богові і сідає за стіл. Стіл застелений

білим обрусом і заставлений найліпшими напитками та наїд-

ками, на які тільки міг здобутися господар: паски, яйця, сир,

масло, шинка, ковбаса. В пляшках — пиво, горілка, наливки та

настоянки...

Про розкіш великоднього столу в Україні, імовірно в замож-

них родинах, з захопленням писав колись Олександер Терещен-

ко:

Мат. етнол., т. VII, стор. 236. За М. Груш., І, 176.

Мат. до етнології, том XV, стор. 39.

-279-

«В Україні святкують Великдень веселіше і заможніше, ніж на

півночі. В кілька рядів ставлять на стіл паски, що пеклися на різних

солодощах та пахучому корінні. Разом з паскою, в яку встромле-

на гілочка свяченої верби і воскова свічка, — тарелі яєць, пофар-

бовані на різні кольори: жовтий, синій, червоний; начинене порося

з хріном у зубах, а по боках його — зелень і овочі; смажена гуска,

гиндик, телятина, вуджена свиняча шинка, ковбаса, сало, шматок

чорного хліба, солодкі пиріжки, сир, сметана, сіль, карафка з горіл-

кою, настоянки та наливки. Під вагою великодніх наїдків та напит-

ків гнуться столи, і все це не здіймається протягом цілого тижня…»

В південних степах України, на Херсонщині, існує цікавий

звичай ставити на великодній стіл, поміж напитками та наїдка-

ми, тарілку, на якій могилкою насипана земля з зеленою травич-

кою, що росте з неї. Для цього здебільшого сіють овес — за два

тижні перед святами. Зелень повинна вирости так, щоб у ній мо-

гло сховатися яйце, отже досягти 7-8 см.

Навколо цієї «могилки», поміж зеленню кладуть стільки чер-

воних крашанок, скільки в цій хаті померло рідні. Отже це ніби

символічна могила. Вона стоїть на столі поруч з паскою цілий

тиждень, аж до Хоминого понеділка, коли, як кажуть селяни,

«наш Великдень одходить»

. Це дуже гарний звичай, і його — на

наш погляд — варто б поширити і в інших місцевостях України.

Розговіни

Обряд розговіння у різних місцевостях України відбувається

по-різному. Найстарішою формою цього обряду, на наш погляд,

є такий. Господар обходить тричі навколо столу, з мискою, на-

повненою «свяченим». Ставши обличчям до святих образів, він

розрізує на тарілці кілька свячених яєць і кінчиком ножа або

ложкою підносить частину яйця до рота (ніби причащає) кожно-

му членові родини, примовляючи:

«Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого празника Вос-

кресіння Христового в щасті і здоров’ї!»

Ол. Терещенко, VI, стор. 111.

В своєму нарисі «Великдень в Україні» (див. «Українська думка» від 2-го трав-

ня 1948 року, Лондон) я, описуючи цей звичай, пояснював його так: «Зелень на

столі нагадує пробуджену на весні природу». Але після того я радився з своїми

земляками з Херсонщини (при зустрічі або листовно) і прийшов до висновку,

що «зелена могилка» на великодньому столі є саме символічною могилою і стоїть

у зв’язку з поминками померлих, а не є лише символом пробудженої природи. В

етнографічній літературі пояснення цього звичаю я не зустрічав.

-280-