Воропай О. Звичаї нашого народу. Зима. Весна. Етнографічний нарис

Подождите немного. Документ загружается.

Такий обряд розговіння ще й досі затримався на Поділлі, Во-

лині та в західній Галичині

В центральній та східній Україні розговляються свяченою пас-

кою, яйцем, салом, ковбасами. Все це запивають «оковитою», але

без спеціяльного ритуалу. Розговляючися, стараються не ронити

кришок «свяченого» на долівку, щоб, боронь Боже, не потоптати

їх ногами. Кришки, що залишаються на столі, кидають у вогонь

— «щоб миші не поїли». Існує повір’я, що як миша з’їсть «свяче-

ного», то обернеться в кажана і буде літати над головою того, хто

впустив «свячене».

Першу шкаралупу з свяченого яйця кидають у воду — в ріку чи

в море: «вона попливе до рахманів і скаже їм, коли Великдень»

На Слобожанщині обряд розговіння відбувається так. Вся сім’я

стає перед образами і молиться Богові. Після молитви сідають за

стіл, і гоподар відломлює від паски «шишку» та віддає господи-

ні. Взявши «шишку», господиня або відразу несе її корові, або

зберігає і віддає корові тоді, коли та отелиться — «щоб відьма не

спортила». Віддавши «шишку», господар ріже паску на шматки

і запрошує всіх розговлятися. Спочатку їдять паску, яйця, шин-

ку; потім доходить черга і до поросяти; звичайно, при цьому не

забувають час від часу промочити горло горілкою чи якимось

іншим питвом. Упиватися ж під час розговін не можна, бо «як

уп’єшся на розговінах, то цілий рік будеш ходити немов у півсні,

так тебе Бог покарає».

Та не скрізь і не завжди обряд розговіння відбувається весело.

Якщо господарі вже поважні люди і дорослі діти у них померли

або пішли поневірятися по світі, то мати, сідаючи за великодній

стіл, плаче й примовляє:

Николаю мій, Николаю дорогий!

Ти то межи нами того Великодня був.

Ти то нам паску-дари покроїв,

Ти то нам до церкви відніс,

Ти то насамперед свяченого кушав,

А тепер ми без тебе і їсти не можемо,

Николаю мій, Николаю,

Хто би був казав ще тогідних свят,

Що ти уже цих не діждеш,

Николаю мій, Николаю дорогий!

Я сам був свідком такого обряду 1944 р. в селі Дубровка Руська.

3 збір. Маркевича; за Чуб., III, стор. 22.

Святинщина, Зах. Укр., Етногр. зб., XXXI, стор. 224.

-281-

Якщо ж мати не певна того, що її сини чи дочки вже помер-

ли, і ще сподівається, що її діти повернуться по святах додому,

то вона залишає для них шматок свяченої паски та три крашан-

ки. Все це вона загортає в рушник і кладе десь у затишному міс-

ці, покриваючи сухою материнкою — символом вічної надії. Цей

дарунок від матері з Великоднього столу зберігається до свята

Вознесіння Господнього і в цей день віддається бідним — «щоб

молилися за спокій душі загублених»

Після розговіння вмиваються, кладучи в миску два яйця і

дрібну монету, а потім воду виливають на вогонь або в озеро

«Коли на Великдень розговієшся і вийдеш з хати на вулицю, то

що перше побачиш, тим і промишляй — буде удача. Якщо в цей

день дощ або небо захмарене — буде врожай. В день свята Воскре-

сіння Господнього ворота у царство небесне відкриті, а той, хто в

цей день умре, прямісінько піде до раю. Дитина, яка народиться в

цей день, буде нещаслива.

На Великдень, як зустрінеш якого чоловіка, хоч і незнайомого, по-

клонись, привітайся. Гріх не вітатися в цей день навіть з ворогом!»

Після обіду ходять на кладовище христосуватися з померлими

і кладуть на гробки крашанки, що їх відразу ж підбирають діти.

«Дівчата і невісти носять за пазухою сливки (писанки), також

малі хлопці. Дають парубкам або вони самі видирають. Також пере-

мітують сливки через церков... Парубки і молоді жонаті ходять обо-

рога по цвинтарі. Стають чотири парубки або молоді ґазди, а два

вилазять з плота на їх плечі і так ходять по цвинтарі. Стає також по

шість, а нагору — по чотири»

Великодні дзвони

На Великдень кожний селянин старався бодай кілька разів

смикнути за мотузок і вдарити в дзвін, бо це за народнім віру-

ванням приносило щастя, зокрема... родила гречка.

Село Надлак, Херсонщина.

Село Іванківці на Переяславщині. За Чуб., ІІІ, 22. В Галичині вмиваються з

крашанками перед розговлянням. Див. вище — «Вдома».

Зап. від Свирида Г-ки з Київщини.

Сл. Никольська на Слобожанщині.

Мат. до укр.-русь. етнології, том III, стор. 44. Просимо звернути увагу на ілю-

страцію в наведеній праці.

-282-

«Після розговіння кожний поспішає першим вийти на дзвіницю і

задзвонити, будучи певний, що від цього буде добрий урожай греч-

ки на його ниві»

«На Великдень цілий день дзвонять. Хвалять собі, як хто пер-

ший, укусивши паски або свяченого яйця, задзвонить. Проте моло-

ді парубки, що ближче церкви сидять, перебігаються, аби перший

задзвонив. Коли з’їдять обід, приходять до церкви і старі, і молоді»

Колись у нас на Україні були такі люди, що вміли дуже гарно

видзвонювати на дзвонах — «грати». Ось уривок із спогадів про

одного з таких дзвонарів, дзвонаря Андрія з Полтавщини:

«Це був манастирський послушник, жив у манастирській келії.

Він був дзвонарем-віртуозом. Кожної неділі, як тільки світало, він

уже був на манастирській дзвіниці і дзвонив. Але як же він дзво-

нив! На тих дзвонах він виробляв чуда. Всі люди, де б вони не були,

в Полтаві та в околиці, вибігали на двір і, як зачаровані, стояли й

слухали дзвонаря Андрія, — то були справді божественні звуки, що

могли виходити тільки з-під рук Богом обдарованого генія.

Взагалі Андрій був чоловіком здібним, добре начитаним, в його

келії було завжди багато книжок, що він їх читав у кожну вільну

хвилину після праці. А праця була в нього тяжка, він ходив біля ко-

рів, коней та працював у саду.

Було, як яке велике свято, як ось Великдень, Андрій уже з са-

мого досвітку на дзвіниці. Він одягав на кожну ногу по вірьовці до

п’ятьох невеличких дзвонів, а до п’ятьох інших брав у руки, мотуз-

ки ж від трьох найменших’дзвонів тримав у зубах. Понад нього у

великий дзвін бив його помічник, а два середні дзвони-підчаски до-

помагали дзвонити ще два хлопці. І то було „тріо”, варте уваги са-

мого Бетговена!

Урочистий передзвін тривав пів години, а як коли, то й більше.

Люди, що виходили з церкви, ніколи не йшли додому доти, доки не

замовкнуть дзвони. Було, всі постають на площі, позадирають голо-

ви й дивляться, як Андрій „грає на дзвонах”.

Про дзвонаря Андрія тоді розходилася слава по всій Лівобереж-

ній Україні, і письменні люди говорили, що він міг би стати добрим

композитором, якби йому дати належну школу. Але... в 1924 році,

коли в келіях манастиря вже засідав большевицький „жилкооп”, Ан-

дрій заподіяв собі смерть. Він запалив у своїй келії піч, закрив ка-

глу і задушився чадом.

Село Семеново, Острозького повіту. За Чуб., III, 24.

Мат. до укр.-русь. етнології, том III, стор. 44.

-283-

Що ж залишилося бідному Андрієві? Він з дитинства звик до

церкви, до Богослуження, а дзвони — це була його стихія, без них

він жити не міг...»

Французький письменник ХІХ-го століття, Франсуа Рене де

Шатобріян (1768-1848) описав цілу гаму найсвятіших людських

почувань, що пов’язуються з церковним дзвоном:

«Яке серце не тремтіло при звуках дзвонів його батьківщини,

— тих дзвонів, що радісно лунали над його колискою, вістили про

його появу на світ, відзначали перше биття його серця, благовістили

навколо про радість його отця, про муки та ще більшу радість його

матері. Чудові мрії, якими нас заколисує благовіст рідного дзвона,

вміщає все найдорожче для нас: релігію, родину, батьківщину, ко-

лиску, могилу, минуле й прийдешнє»

Під тяжкою рукою ворога замовкли дзвони України... Наша

батьківщина, слізьми й кров’ю полита, мовчить сьогодні в день

Христового Воскресіння, вже не дзвонять передзвонами веселі

дзвони. Важкий камінь неволі лежить на грудях України. Але всі

ми віримо, що той камінь найміцнішою рукою Правди буде ски-

нений у вічне забуття, і, як Христос воскресне, воскресне Укра-

їна!

«Сонце грає»

З давніх-давен існує в нас на Україні повір’я, що на Велик-

день, під час сходу, сонце «грає»

«Великдень — такий великий празник, що й сонце гуляє, сказа-

но бо: все радується і на небі, і на землі. Як ідеш з обідні й дивишся,

воно гуляє: парости по ньому, наче хто мотає туди й сюди»

На Гуцульщині кожен, побачивши сходяче сонце, побожно

здіймає накриття голови і, звернувшись обличчям до сходу, від-

дає йому глибокий поклін, хреститься і шепче слова молитви:

Слава тобі, Господи, за личенько твоє Господнє, що ся показа-

ло, праведне; слава тобі, просвященне!

На Волині вірять, що сонце — «цар неба», що світить і гріє

вдень, а вночі ховається за землю, обходить її і на ранок знову

з’являється на сході.

Відомості про дзвонаря Андрія взяті з листа до мене від п. М. К.

Шатобріян, «Дух християнства», опов. «Рене».

Подібне вірування існує і в німецьких та скандинавських народів.

Зап. Дикарьова з Вороніжчини. Див. мат. етн., VI, стор. 176.

Мат. етн., XI, стор. 7.

-284-

На Поділлі кажуть, що сонце — це відблиск лиця Божого, і

тому воно так яскраво світить.

А в селі Забужжя є така казка: «Сонечко в полудень не йде по

небі, а трохи спочиває; під вечір іде на спочинок, вночі спить, а

раненько встає. На сході жила колись дуже гарна дівчина і, як

тільки сходило сонечко, вона його вимивала, витирала гарнень-

ко; від того сонечко перше світило ліпше, ніж тепер»

Колись в Україні дівчата молилися до сонця.

«У нас колись дівчата вставали раненько на Великдень, йшли

в садок, ставали під яблунею, лицем до сходу, і чекали сонця. Як

тільки сонце появилося, дівчата складали руки, як перед образом, і

молилися. Після молитви позначали дерево, під яким стояли, хрес-

тиком на корі. Коли дерево зацвіте, рвали цвіт, плели з нього вінок

і надівали на голову, а потім той вінок берегли і ним чарували на

любов»

Молитва до сонця, щоб причарувати любов

Добрий день тобі, сонечко яснеє!

Ти святе, ти ясне, прекраснее,

ти чисте, величне й поважне;

ти освіщаеш гори й долини, і високії могили,

освіти мене, рабу Божу, перед усім миром:

перед панами, перед царями,

перед усім миром християнським

добротою, красотою,

любощами й милощами;

щоб не було ні любішої, ні милішої

од раби Божої народженої, хрищеної, молитвеної … (ім’я)

Яке ти ясне, величне, прекрасне,

щоб і я така була ясна, велична, прекрасна

перед усім миром християнським на віки віків.

Амінь.

За Чуб., І, 3.

Старокостянтинівський повіт.

Від Марії Г-ко з с. Громи на Уманщині.

Білецький — Дорошкевич, Хрестоматія, II, в. І, 96. Цит. за Ф. Колессою, «Укр.

усна слов.», Львів, 1938, стор. 565. Цікаво, що в Чехії дівчата виходять перед

сходом сонця у поле на Великодню п’ятницю, стають на коліна і говорять:

Ráno, ráno, гапіčко,

Dřiv než višlo slunečko,

Žide pana Ježiše jali.

On se třas, oni se ho ptali:

Pane máš — li zimici?

Nemám, onez miti bude,

-285-

Ранком на Великдень, перед тим, як має сходити сонце, люди

відчиняють усі віконниці і відслоняють фіранки на вікнах, а,

краще сказавши, усувають все, що могло б не пропустити до

хати чародійного проміння великоднього сонця, що за народнім

віруванням приносить у дім щастя і здоров’я.

Гойдалка

Був колись звичай на Великдень гойдатись на гойдалці, Я не

відважуюся запевнити читача, що цей звичай був поширений

по всій Україні. З певністю можу сказати лише про Херсонщи-

ну, південну Київщину, Таврію та все Лівобережжя з Слобожан-

щиною включно.

Будували гойдалку парубки. Це була досить проста споруда:

закопували в землю два стовпи, вгорі з’єднували їх переклади-

ною, з допомогою залізних кілець чіпляли дві голоблі, до яких

внизу прикріплювали дошку.

Гойдалка на селі під час Великодня — це був центр розва-

ги всього села: від самого ранку до пізнього вечора, на перший,

другий і третій день свят біля гойдалки роїлись, бувало, дівчата,

хлопці, діти та й поважні люди. Тут вже грали в крашанки.

Великодня гойдалка була не тільки в селах, а і в містах. Так, в

Одесі десь аж до 30-их років нашого століття рік-у-рік на Велик-

день була гойдалка разом з каруселею на «Куликовому полі», біля

головного двірця. Сюди збиралася маса людей, а найбільше мо-

лоді.

Звичай гойдатися на гойдалці походить, як думають дослід-

ники, з сходу, де гойдалка була відома ще в стародавні часи. До

слов’янських країн цей звичай міг прийти з Туреччини, бо саме

в південних слов’ян, що були під турецьким впливом, гойдалка

— найулюбленіша весняна розвага.

Тепер це тільки розвага, але колись в основі цього звичаю була

поважна мета: очищатися повітрям від усього злого, що накопи-

чилося за зиму. А звідси: хто очиститься, той буде здоровий, а

хто не очиститься — буде хворіти. У Боснії, Герцеговині, Сербії,

а частково і в нас, на півдні України, існує повір’я, що хто погой-

дається на гойдалці в Лазареву суботу (у нас, властиво, на Велик-

Kdo nа mou smrt pamatovat bude".

(Erben, Pr. c. p. a r. I, str. 60). Аничков], 100. Християнський характер цієї мо-

литви виник, без сумніву, пізніше. Текст молитви до сонця наших дівчат ста-

рішого походження.

-286-

день), той весь рік буде здоровий, а хто не погойдається, у того

буде боліти голова

Що цей звичай прийшов до слов’ян з нехристиянського сходу

і колись вважався поганським, свідчить такий факт. Патріярх

Андріян у 1697 році в інструкції, що була заадресована «старо-

стами поповскимъ», наказував не ховати «ни на кладбищђ, ни

на убогомъ дому, а на полђ и въ лђсу тђхъ, которые играя уто-

нуть или съ качели убьются»

. Отже, якби цей звичай не вважав-

ся поганським, то церква не протестувала б проти гойдалки, та

ще так суворо.

Пізніше гойдалка, як і багато інших поганських звичаїв,

пристосувалася до нових обставин і здобула християнське тлу-

мачення. Ось яке пояснення цього звичаю записав Олександер

Терещенко:

«Існує звичай чіпляти в стодолі гойдалку; і старий, і молодий

повинен погойдатися на цій гойдалці, на згадку про те, що Юда

повісився»

Тут же, біля гойдалки, звичайно грають у крашанки чи писан-

ки. Грає не тільки молодь, але й дорослі, жонаті чоловіки. Жінки

й дівчата в іграх участи не беруть.

Найчастіше грають в «навбитки», в «котка» та в «кидка».

Гра «навбитки» полягає в тому, що один тримає в руці кра-

шанку, носком догори, а другий б’є носком свого яйця. Потім б’є

другий по кушці, тобто, по протилежному кінці; чия крашанка

розіб’ється з обох кінців, той програв: він віддає свою крашанку

тому, хто виграв.

У «котка» грають так: з похилого місця, з перепоною внизу

котять яйця, одне за одним, намагаючись котити так, щоб по-

пасти своєю крашанкою в крашанку партнера. Правило: хто

частіше попадає, той більше виграє.

Гра в «кидка». Один з партнерів кладе дві крашанки на такій

віддалі одна від одної, щоб поміж ними не могло прокотитися

яйце; другий партнер стає на віддалі одного сажня і кидає свою

крашанку; якщо він попаде одночасно в обидві — виграв, а як

попаде в одну або не попаде в жодну — програв.

Аничковъ, стор. 268-269.

Сн., І, стор. 38. Слово «качели» — старослов’янського походження, тепер ужи-

ване росіянами.

Ол. Терещенко, VI, стор. 108 і 116.

-287-

Грають ще так: кладуть кілька шапок, під одну з них — кра-

шанку; хто відгадає, під котрою з шапок є крашанка, той виг-

рав, а не відгадає — програв.

Кладуть яйце на землю. В десяти кроках від нього стоїть один

з партнерів, що хоче виграти яйце; йому зав’язують очі хусткою.

З зав’язаними очима він відміряє десять кроків, розв’язує очі і

має дістати до яйця, не сходячи з місця. Якщо дістане — виграв,

не дістане — програв.

Крім цих ігор у крашанки чи писанки, існує ще багато інших;

ми тут назвали лише найпопулярніші з них серед населення цен-

тральної України.

Гагілки

«На Благовіщення й на Великдень, як дні гарні та ясні, дівки хо-

дять кругом села і співають, а за ними ідуть маленькі діти. Вийдуть

на просторіше сухе місце, беруть трьох малих хлопчиків (дівчаток

ні), садовлять їх навкоси (трикутником), один проти одного, а тоді

беруться за руки; одна заходить між дітей і виводить кривого тан-

ця; дійде до задньої, тоді беруться задня з передньою за руки і вже

ходять кругом та співають пісню:

А у кривого танця

Да не виведу конця.

Буде його да виводити,

Йому конець да находити.

Як переспівають пісню, то всі дівчата спиняються, обертають-

ся до дітей, поділяються на три частини (кожна частина стоїть кру-

гом одного хлопця) і плескають руками над їх головами та співають:

Ладки, ладки

Да веребчику...

Як закінчать пісню, то піднімають дітей на руки і підкидають

угору (кожного хлопця) кілька разів і все на руках спускають та кри-

чать: «ту-та-та» — і так вітають хлопців».

Цей цікавий варіянт «кривого танцю» записала Ніна Заглада

в селі Старосіллі на Чернігівщині в 1928 році

. Це, імовірно, був

останній рік, коли можна було спостерігати і записувати велико-

дні гагілки в наддніпрянській Україні.

В Західній Україні гагілки на Великдень «грали» дівчата ще в

1944 році. Найцікавіша з великодніх гагілок Галичини, що сим-

волізує похорон зими, називається «Коструб». Починаючи «грати»

Мат. до етнології, І, стор. 157. Київ, 1929.

-288-

цю гагілку, дівчата беруться за руки і утворюють велике коло. В

середину кола заходить дівчина і голосно гукає:

— Христос Воскрес!

— Воістину Воскрес! — відповідає хор.

— Чи не бачили мого Коструба?

— Бачили, пішов у старости!

Після цього перегукування хор іде в коловий танець, співаю-

чи:

Бідна моя голівонько,

Нещаслива годинонько!

Що я собі наробила,

Чом Коструба не злюбила?

Приїдь, приїдь, Кострубоньку,

Станем рано до шлюбоньку,

Рано, рано, пораненьку,

На білому камінейку.

Проспівавши цей текст, хор зупиняється, і дівчина знову гу-

кає:

— Христос Воскрес!

— Воістину Воскрес!

— Чи не бачили де мого Коструба?

— Поїхав по квітку! — відповідає хор і знову співає «Бідна моя

голівонько...». Після цього діялог повторюється з відмінами: «По-

їхав по напій», «Слабий» і нарешті «Вже вмер!». Після кожного ді-

ялогу хор співає «Бідна моя голівонько...»

Останній діялог:

— Христос Воскрес!

— Воістину Воскрес!

— Чи не бачили де мого Коструба?

— Вже повезли на цвинтар!

Хор весело співає:

Слава Тобі, Божий царю,

Що мій Коструб на цвинтарю.

Лежи, лежи, як колода,

Я молода, як ягода,

І мене для тебе шкода;

Лежи, лежи, щоб не встав,

Бо до мене інший пристав;

Ніженьками затоптала,

Рученьками заплескала.

-289-

Дещо відмінний варіянт «Коструба» знаходимо в Головацько-

го

«Дівчата стають у хоровід, взявшися за руки; одна стає всереди-

ні, а інші співають хором:

Приїдь, приїдь, Кострубоньку!

Стану з тобов до слюбоньку,

На травнику-биліську

І в подертім сірочиську!

Після цієї строфи дівчина що стоїть у колі, питається: «Христос

Воскрес! Чи не виділисьте, люди, мого Кострубонька?». Їй відповіда-

ють: «Твій Кострубонько лежить у недузі». Тоді ця дівчина, вхопив-

шися за голову, починає співати плачущим голосом:

Що ж я, бідна, учинила,

Кострубонька не любила!

Вслід за цим хоровід знову співає:

Приїдь, приїдь, Кострубоньку! і т. д.

Після цього дівчина повторює кілька разів своє питання, дістаю-

чи відповіді: «Твого Кострубонька голова болить, ноги болять, руки

болять, твій Кострубонько вмирає», нарешті: «Твій Кострубонько

вже вмер». Тоді дівчина, що в центрі кола, співає й пританцьовує:

Слава тобі, Христе Боже,

Коструб встати вже не може!

Нехай лежить, як колода,

Я молода, як ягода.»

Фолкльорист Анічков, посилаючись на Афанасьєва, подає кін-

цівку третього, нам не відомого варіянту «Кострубонька». Він

пише:

«Щоб учасники гри розвеселилися, Кострубонько повинен ще схо-

питися і бігати та ловити дівчат; тоді хор весело співає:

Ожив, ожив наш Кострубонько,

Ожив, ожив наш голубонько...»

У звичаях наших найближчих сусідів, молдаван, фігурує ідол-

лялька Калаян або Траян. За тиждень до дня Святого Юрія ді-

вчата ліплять з глини опудало на зразок людини і одягають його

в одяг селянина. Кладуть його в труну, а на другому тижні, в

п’ятницю, вони знову збираються, запалюють біля Калаяна свічі

і «плачуть» над ним. Після цього вони ховають Калаяна денебудь

у глухому закутку і просять послати дощ.

«Народныя пђсни», III, 167.

Аничков, І, 340; Афанасьев, Поэтич. воззрен.. III. стор. 763.

-290-