Запорожан В.М. Загальна хірургія

Подождите немного. Документ загружается.

229

ня токсинів із осередку інфекції досягається хірургічними ме-

тодами (широке розсічення, некректомія, дренування, активна

аспірація), а також безперервним зрошенням антисептичними

розчинами і за допомогою антибіотикотерапії. Для розведення

і виведення токсинів застосовують кровозамінники дезинток-

сикаційної дії (гемодез, неогемодез, реополіглюкін), білкові пре-

парати (альбумін, білкові гідролізати), колоїдні й полійонні роз-

чини загальною кількістю 4–5 л на добу. Виведенню токсинів

сприяє застосування форсованого діурезу, перитонеального

діалізу, гемодіалізу.

Адсорбція токсинів успішно здійснюється методами екстра-

корпоральної детоксикації (гемосорбція, плазмосорбція, плаз-

маферез, лімфосорбція, гемофільтрація, застосування ксеносе-

лезінки, ксенопечінки). Руйнуванню токсинів сприяють такі

методи: оксигенотерапія, гіпербарична оксигенація, ВЛОК,

ультрафіолетове опромінення крові.

Імунотерапія при гнійній інфекції є патогенетично виправда-

ною, оскільки при цьому тою чи іншою мірою розвивається

вторинний імунодефіцит, який може погіршувати стан хворо-

го через застосування антибіотикотерапії. Імунотерапія перед-

бачає застосування замінної терапії та імунокорекції. Як замін-

ну терапію запроваджують переливання крові, гіперімунні си-

роватки (антистафілококова, антипротейна, антиколібациляр-

на, антисиньогнійна), гамма-глобулін, стафілококовий анаток-

син, бактеріофаг, які застосовуються при сепсисі, перитоніті,

тобто у випадках тяжкої гнійної інфекції при її генералізації.

При хронічній інфекції призначають стафілококовий анатоксин,

синьогнійну та протейну вакцини, що дозволяє створити місце-

вий активний імунітет. Як активну імунотерапію, крім вакцин

і анатоксину, застосовують синтетичні (продигіозан, метилу-

рацил, декарис, левамізоль) і природні імуностимулятори (пре-

парати тимуса — тактивін, тималін, тимозин; кісткового моз-

ку — мієлопептид тощо).

ГНІЙНІ ЗАХВОРЮВАННЯ ШКІРИ

І ПІДШКІРНОЇ КЛІТКОВИНИ

До цих захворювань належать фурункул, карбункул, гідра-

деніт, абсцес, флегмона, бешихове запалення. Гнійні захворю-

вання шкіри і підшкірної клітковини проходять дві стадії роз-

витку: стадія інфільтрації та стадія абсцедування. Лікування

230

проводиться відповідно до стадії захворювання. На І стадії за-

стосовуються консервативні методи: антибіотикотерапія, фізіо-

терапія (УВЧ, солюкс, кварц, сухе тепло), дезинтоксикаційна

терапія. На ІІ стадії з розвитком абсцесу застосовуються опе-

ративні методи (розрізання, дренування), лікування гнійної

рани. Це доповнюється антибіотико- і антисептикотерапією,

дезинтоксикаційною терапією і імунотерапією.

Фурункул (furunculus)— гостре гнійне запалення волосяно-

го фолікула і навкружних тканин. Передуючими факторами є

забруднення шкіри, авітаміноз, порушення обміну речовин (на-

приклад, при цукровому діабеті). Безпосередня причина захво-

рювання — часта травматизація шкіри.

Локалізація: передпліччя, тил кисті, шия, поперек, сідниці.

Основні ознаки: свербіння шкіри, біль, краснота, набряк шкіри,

температура субфебрильна. На І стадії (2–3-тя доба) — навко-

ло волоса утворюється маленька пустула із запальним інфільт-

ратом у вигляді вузлика. На ІІ стадії (3–7-ма доба) на вершині

інфільтрату з’являється некроз (чорна цятка), відбувається

гнійне розтоплення інфільтрату у вигляді стержня. Спостері-

гається виділення гною, гнійна рана після вивільнення і очищен-

ня виповнюється грануляціями. Надалі утворюється білуватий

втягнутий рубець. Ускладнення: тромбофлебіт, тромбоз веноз-

ного синуса мозку (при локалізації на верхній губі), базальний

менінгіт, сепсис (рис. 20, 21).

Утворення множинних фурункулів називається фурункульо-

зом, який є системним захворюванням. Розвивається у ослабле-

них хворих із порушенням імунного статусу, при хворобах об-

міну (цукровий діабет тощо). Лікування фурункула визначаєть-

ся стадією захворювання. На стадії інфільтрації застосовуєть-

ся консервативна терапія: антибіотики широкого спектра, про-

тирання спиртом, брильянтовою зеленню, сухе тепло (грілки,

УВЧ, кварц, солюкс). На стадії абсцедування (3–8-ма доба) —

розрізання гнійника і подальше лікування гнійної рани. При

фурункульозі лікування доповнюється аутогемотерапією, іму-

нотерапією (стафілококовий анатоксин, вакцина, препара-

ти тимуса, декарис).

Карбункул (carbunculus) — гостре розлите гнійно-некротичне

запалення декількох волосяних фолікулів і сальних залоз із ут-

воренням некрозу шкіри і підшкірної клітковини. Причини ті

ж, що і при фурункульозі. Виникненню захворювання сприя-

ють: гіповітамінози, виснаження, хвороби обміну (ожиріння,

231

цукровий діабет). Локалізація ураження така ж, як і при фу-

рункульозі. Клініка характеризується загальною і місцевою

симптоматикою. На І стадії спостерігається різко болісний ін-

фільтрат із багровим кольором шкіри, що охоплює декілька

волосяних мішечків і сальних залоз, є кілька отворів (сито),

крізь які виділяється гній. На ІІ стадії отвори зливаються, ут-

ворюючи дефект шкіри, спостерігається рясне гноєвитікання,

некроз розповсюджується до підлеглої фасції. Загальні явища:

температура до 39–40 °С, ознаки інтоксикації (головний біль,

нудота, блювання, безсоння, інколи марення). Ускладнення:

лімфангіт, лімфаденіт, тромбофлебіт, тромбоз венозного сину-

са мозку, менінгіт (при локалізації на верхній губі й обличчі),

сепсис. Лікування залежить від фази процесу. На І фазі — кон-

сервативна терапія, така ж, як і при фурункульозі. Антибіоти-

котерапія має здійснюватися в основному внутрішньовенно у

поєднанні з сульфаніламідами. Оперативне лікування почина-

ють через 3 доби за умови неефективності консервативної те-

рапії. Розрізання гнійника проводять хрестоподібно з висікан-

ням некротичних тканин. Подальше лікування здійснюється за

принципом лікування гнійної рани (дренування, місцеве засто-

сування антисептиків, протеолітичних ферментів тощо).

Гідраденіт (hіdradenitis) — гостре гнійне запалення потових

залоз. Локалізація: пахвова западина, генітальна і періаналь-

на ділянки, у жінок — у ділянці сосків. Причинами і сприяю-

чими факторами захворювання є пітливість, неохайність, ек-

зема, опрілість. На І стадії — щільний болісний вузлик, вкри-

тий незміненою шкірою. На ІІ стадії — багрово-червоного ко-

льору вузол із флюктуацією, крізь невеликий отвір виділяєть-

ся вершкоподібний гній. Можливе зливання декількох запаль-

них інфільтратів. Гідраденіт рідко супроводжується інтоксика-

цією, часто перебігає підгостро і тривало. Лікування: на І стадії

— консервативна терапія, аналогічна до лікування фурунку-

льозу. На ІІ стадії — розсічення і лікування гнійної рани. При

тривалому перебігу можна застосовувати аутогемотерапію ма-

лими дозами.

Абсцес (abscessus) — обмежене скупчення гною у тканинах

та органах. Причини: інфіковані садна, уколи, рани, унесення

інфекції під час лікувальних заходів (підшкірні, внутрішньо-

м’язові ін’єкції), нагнивання гематоми. Абсцеси можуть розви-

ватися навколо сторонніх тіл. Їхніми збудниками може бути

найрізноманітніша мікрофлора, проте найчастіше — стафіло-

232

коки, стрептококи, кишкова паличка, протей. Абсцес виникає

в порожнині гнійного запалення (фурункул, карбункул, гідраде-

ніт, лімфаденіт тощо). При поверхневих абсцесах над ними спо-

стерігається гіперемія шкіри, припухлість, флюктуація.

Клінічно захворювання супроводжується болем (часто пульсу-

ючого характеру), ознаками інтоксикації, гарячкою, тахікар-

дією, головним болем, слабістю, лейкоцитозом із зрушенням

вліво. Особливістю абсцесу є наявність піогенної оболонки

(мембрани) — внутрішньої стінки, вистеленої грануляційною

тканиною, що чітко обмежовує гнояк від здорових тканин. Аб-

сцеси слід відрізняти від гематоми, натічників при туберкульозі

хребта, аневризми, судинної пухлини.

Діагностика глибоко розташованих абсцесів, особливо вну-

трішніх органів, важка. Для діагностики користуються УЗД,

комп’ютерною томографією, рентгенографією. Лікування аб-

сцесів — оперативне. Провадяться розрізання, видалення не-

кротичних тканин, дренування (бажано активне), подальше

лікування — як гнійної рани.

Флегмона (phlegmone) — гостре розлите гнійне запалення

клітковинних просторів (підшкірного, міжм’язового, заочеревин-

ного). На відміну від абсцесу при флегмоні процес не обме-

жується, а розповсюджується по пухких клітковинних просто-

рах (рис. 22, 23). Флегмона є самостійним захворюванням, але

може бути й ускладненням гнійних процесів (карбункул, абсцес,

сепсис). За характером ексудату розрізняють гнійну, гнійно-ге-

морагічну і гнильну форми флегмони. Залежно від локалізації

флегмона має епіфасціальну чи субфасціальну форму (міжм’я-

зова). Розрізняють спеціальні локалізації: паранефрит, параколіт,

парапроктит. Клініка характеризується запальним інфільтратом

без чітких меж із наступним розм’якшенням, високою гарячкою,

інтоксикацією, оcтудою. Ускладнення: лімфаденіт, бешиха,

тромбофлебіт, сепсис, гнійні артрити, гнійний менінгіт.

На початковій стадії проводиться консервативне лікування

(антибіотики, рясне питво, серцеві засоби, сухе тепло, солюкс,

УВЧ). При формуванні гнійників — розсічення і дренування.

У спеціалізованих стаціонарах застосовують активну хірургі-

чну тактику — широке розсічення нежиттєздатних тканин, про-

мивний дренаж із активною аспірацією. При обсяжних флегмо-

нах, що ускладнилися сепсисом, застосовують гіпербаричну

оксигенацію та інші види екстракорпоральної детоксикації (ге-

мосорбція, плазмосорбція, плазмаферез). Після розрізання об-

233

сяжних флегмон можна застосовувати аеротерапевтичні уста-

новки (АТУ-3, АТУ-5) з регульованим абактеріальним середо-

вищем.

Бешихове запалення (erysipelas) — гостре гнійне ураження

шкіри (зрідка слизових оболонок), що найчастіше спричиняєть-

ся гемолітичним стрептококом. Бешиха є різновидом реакції

організму на мікрофлору з алергічною перебудовою організ-

му: гостра або латентна інфекція, ендогенний завершальний

фактор, алергічна реакція, розлади шкірної трофіки, перехід

інфекції у латентну форму. Клініка характеризується бурхли-

вим перебігом із переважанням явищ загальної інтоксикації (го-

ловний біль, блювання, гарячка, тахікардія). Місцеві зміни ма-

ють фазність перебігу. Розрізняють такі клінічні форми беши-

хи: еритематозна, бульозна, флегмонозна, некротична. По суті,

це фази процесу, що переходять одна в іншу. Еритематозна

форма характеризується червоністю з вираженою чіткою ме-

жею між здоровими і ураженими ділянками («язики полум’я»),

вираженим свербінням і набряком шкіри. Бульозна форма ха-

рактеризується появою у зоні червоності пухирів із жовтува-

тим чи геморагічним ексудатом. Більш глибоке ураження з

виникненням флегмони (флегмонозна форма) чи некрозу шкіри

(некротична форма) спостерігається, якщо приєднується гнійна

інфекція. Локалізація: кінцівки, мошонка, статевий член, об-

личчя. Бешиха може бути повзучою (з поступовим розповсю-

дженням на сусідні ділянки) чи мігруючою (блукаючою) — по-

слідовне ураження різних частин тіла. Ускладнення: розвиток

тяжкої токсемії, гнійні ураження слизових сумок, сухожилко-

вих піхов, м’язів, суглобів, тромбофлебіти.

Лікування проводять залежно від форми процесу. При ери-

тематозній формі призначають антибіотики, сульфаніламіди,

ультрафіолетове опромінення (суберитемні й еритемні дози).

При бульозній формі зрізають пухирі, обробляють спиртом і

накладають суспензії чи мазі з антибіотиками. При флегмо-

нозній чи гангренозній формі розрізають скупчення гною, дре-

нують рану, видаляють некротичні тканини. Поряд із цим за-

стосовують десенсибілізуючі засоби (димедрол, супрастин,

хлористий кальцій, рентгенотерапія малими дозами), можна

застосовувати імунотерапію (антистрептококова вакцина),

особливо при мігруючих рецидивних формах.

Еризипелоїд (erysipeloides) — повзуча еритема шкіри, або бе-

шиха свиняча. Спричиняється паличкою свинячої бешихи при

234

контактах із хворими тваринами (хворіють працівники м’ясо-

комбінатів, ферм), можна заразитися при обробці сирого м’яса

чи риби. Характеризується серозним запаленням усіх шарів

шкіри з явищами гіперемії, набряку, вираженим свербінням.

Супроводжується лімфостазом і лімфангітом. Локалізація:

пальці, кисті. Загальний стан хворого зазвичай не зазнає змін.

Еризипелоїд має схильність до рецидивів і міграції на інші

пальці.

Лікування: антибіотикотерапія, застосування специфічних

сироваток, ультрафіолетове опромінення, рентгенотерапія.

ГНІЙНІ ЗАХВОРЮВАННЯ КЛІТКОВИННИХ

ПРОСТОРІВ І ОРГАНІВ

Медіастиніт (mediastinitis) — гнійне запалення пухкої сполуч-

ної тканинної клітковини середостіння.

Етіологія і патогенез. Збудниками частіше за все є ста-

філококи, ентеробактерії, рідше анаероби. Причиною розвит-

ку захворювання є ушкодження стравоходу сторонніми тіла-

ми чи при ендоскопії, гнійні ускладнення після операцій на стра-

воході, легенях, серці. Рідше інфекція потрапляє лімфогенно чи

з порожнини рота (каріозні зуби, мигдалики).

Клініка. Діагностика медіастиніту складна, оскільки клініка ча-

сто маскується первинним процесом, що став джерелом захво-

рювання (пневмонія, флегмона шиї, ушкодження стравоходу).

Розрізняють обмежені (абсцеси) і розлиті (флегмони) проце-

си. За типом збудника — гнійні й гнильні. Медіастиніт перебі-

гає без чітких симптомів на тлі вираженої інтоксикації (гаряч-

ка, температура до 40 °С, остуда, тахікардія, гіпотонія). Заг-

рудинні болі — це найбільше виражений симптом захворюван-

ня. Для передніх медіастинітів характерні болі у грудині й за

нею, підсилення їх при постукуванні по грудині, відкиданні го-

лови назад, поява набрякання на шиї.

При задніх медіастинітах характерні болі у міжлопатковій

ділянці, у спині, в епігастральній ділянці. При пораненні стра-

воходу характерні болі при ковтанні. У випадках анаеробно-

го чи гнильного процесу рентгенологічно визначається емфі-

зема середостіння. Підшкірна емфізема визначається пальпа-

торно на шиї.

З метою зменшення болю хворі приймають вимушене поло-

ження (сидяче чи напівсидяче з нахиленою вперед головою).

235

Дуже тяжким ускладненням є здавлення судинно-нервових

утворень (аорта, легенева артерія, блукаючий і діафрагмальні

нерви, симпатичний стовбур). Внаслідок цього виникають

сиплість голосу, ікавка, блювання, приступоподібний кашель,

задишка. Гнійний медіастиніт слід відрізняти від пневмонії, плев-

риту, перикардиту, пухлин середостіння, туберкульозних натіч-

ників. З цією метою застосовується рентгенографія, езофаго-

і медіастиноскопія, комп’ютерна томографія.

Лікування слід розпочинати з антибіотикотерапії (напівсин-

тетичні пеніциліни, аміноглікозиди, цефалоспорини). За наяв-

ності ознак абсцедування і гнильного запалення проводиться

оперативне лікування — медіастинотомія. Зважаючи на висо-

ку летальність при цьому захворюванні, сьогодні розширені

показання до операції. При передніх медіастинітах проводить-

ся розріз над грудиною і в ямці під грудьми (під мечоподібним

відростком). Широко застосовується шийна медіастинотомія

за В. І. Разумовським (розріз по внутрішньому краю кивного

м’яза при доступі у білястравохідний простір, переднє середо-

стіння). Задня медіастинотомія найчастіше проводиться за ме-

тодом І. І. Насилова (розріз на спині паралельно до хребтово-

го стовпа з додатковими двома горизонтальними розрізами на

кінцях, що надає можливість викроїти клапоть і після пере-

січення ребер позаплеврально розітнути задній медіастиніт.

Дуже важливо при оперативному лікуванні забезпечити актив-

ну аспірацію гною з проточним промиванням (двопросвітні си-

ліконові дренажні трубки, відсмоктуючий апарат — аспіратор

з розрідженням 50–100 мм вод. ст.).

Для промивання порожнини застосовують антисептики (діок-

сидин, димексид, фурацилін), протеолітичні ферменти (трипсин,

хімотрипсин). Для боротьби з інтоксикацією широко застосо-

вують методи інтра- й екстракорпоральної детоксикації, пере-

ливання крові, дезинтоксикаційні кровозамінники.

Паранефрит (paranephritis) — гнійне запалення біляниркової

клітковини.

Етіологія і патогенез. Збудниками найчастіше є стафілоко-

ки, кишкова паличка, рідше — сапрофіти й анаероби. Захворю-

вання розвивається в результаті прямого занесення інфекції при

гострих чи хронічних процесах у нирках (гнійний нефрит,

пієліт, абсцес), рідше — лімфогенного занесення при гнійних

процесах органів черевної порожнини.

Клініка. На початкових стадіях захворювання діагноз виз-

236

начити важко, оскільки клініка складається, переважно, із за-

гальної симптоматики (нездужання, остуда, загальне слабуван-

ня, головний біль) і невиражених місцевих ознак (болі у попе-

реку, припухлість, тканинний набряк). Болі доволі рідко мають

чітку локалізацію. У подальшому вони більш чітко локалізу-

ються, іррадіюють у ногу (особливо при сповзанні гнійника

вздовж великого поперекового м’яза і формуванні псоас-абс-

цесу). Визначається больовий запальний інфільтрат щільно-ела-

стичної консистенції у поперековій ділянці (іноді у правій підре-

берній ділянці по краю прямих м’язів). У положенні на животі

відзначається бокове викривлення поперекового відділу хреб-

та з відхиленням лінії остистих відростків у здорову сторону,

згладженість контурів відповідної половини попереку, напру-

ження м’язів спини. Захворювання супроводжується виражени-

ми змінами у сечі: лейкоцитурія, гематурія, циліндрурія. Пара-

нефрит слід відрізняти від флегмони заочеревинної кліткови-

ни, ретраперитонеального гострого апендициту.

Лікування. Лікування слід починати з антибіотикотерапії

(напівсинтетичні пеніциліни, аміноглікозиди, цефалоспорини).

При перших ознаках абсцедування (гектична гарячка, пульсу-

ючі болі) проводять люмботомію з широким розрізанням абс-

цесу. У післяопераційному періоді вдаються до проточного

промивання абсцесу, активної аспірації. При явищах генералі-

зації інфекції й ендотоксикозу широко застосовують методи

інтра- і екстракорпоральної детоксикації.

Парапроктит (paraproctitis) — це гнійне запалення біляпрямо-

кишкової клітковини.

Етіологія і патогенез. Захворювання спричиняється міша-

ною мікрофлорою (стафілокок, ентерокок, кишкова паличка,

анаероби). Спостерігається частіше у чоловіків. Виникненню

захворювання сприяють тріщини відхідника, запалення гемо-

роїдальних вузлів, ушкодження слизової прямої кишки, розчу-

хи шкіри.

Клініка. Розрізняють дві форми перебігу: дифузний (флегмо-

на клітковини параректальної ділянки) і обмежений. Флегмо-

на параректальної клітковини характеризується дуже тяжким

перебігом (швидке поширення, некроз тканини, виражена інток-

сикація), спостерігається при вогнепальних пораненнях, раку

прямої кишки, що розпадається, сечових флегмонах.

Обмежений парапроктит може перебігати у вигляді таких

форм: підшкірна, ішіоректальна, підслизова, тазово-прямокиш-

237

кова, ретроректальна. Підшкірний абсцес, як правило, розта-

шовується навколо анального отвору. Визначається припух-

лість, гіперемія шкіри, утруднення і біль при дефекації. Ішіо-

ректальний парапроктит перебігає значно тяжче (висока тем-

пература, остуда, інтоксикація). При цьому процес розповсю-

джується навколо прямої кишки до передміхурової залози і та-

зової клітковини. При пальцевому обстеженні прямої кишки

визначається болісний інфільтрат. Підслизовий абсцес зазви-

чай локалізується у підслизовому шарі прямої кишки вище за

аноректальну лінію. При пальцевому обстеженні визначаєть-

ся болісний набряк абсцесу в ділянці анального отвору. На

відміну від підшкірного абсцесу, біль менш інтенсивний. Тазо-

во-прямокишкові абсцеси — рідкісна форма парапроктиту,

при цьому гнійник розташовується, як правило, вище за та-

зове дно. На відміну від інших форм, спочатку перебігає без-

симптомно.

Ретроректальні абсцеси утворюються в результаті занесення

інфекції в лімфатичні вузли, розташовуються у клітковині по-

заду прямої кишки, спочатку також перебігають безсимптомно,

потім процес може спуститися в ішіоректальну клітковину з

розвитком флегмони. Парапроктити здебільшого закінчуються

формуванням кишкових нориць.

Лікування. У стадії інфільтрації застосовують консерватив-

ну терапію (антибіотики, рідку дієту для затримки випорож-

нення). При флегмоні чи абсцесі показане термінове оператив-

не лікування. Найчастіше здійснюють півмісяцевий розріз,

відступаючи 2 см від зовнішнього сфінктера прямої кишки. При

підслизових абсцесах розтин гнійника проводять з боку про-

світу прямої кишки. При анаеробному парапроктиті показані

широкі розрізи з висіканням некротичних тканин, застосуван-

ня ГБО. У післяопераційному періоді застосовують проточне

промивання розчинами антисептиків (перекис водню, діокси-

дин), протеолітичними ферментами, сидячі ванни з розчинами

антисептиків.

Паротит (parоtitis) — гнійне запалення привушної залози. Ви-

никає в результаті потрапляння інфекції з порожнини рота по

вивідних протоках привушної залози або гематогенним чи

лімфогенним шляхом. Виникає у ослаблених хворих при за-

гальних інфекціях чи після обсяжних операцій при виражено-

му зневодненні чи поганому догляді за порожниною рота. Збуд-

никами найчастіше є стафілококи і стрептококи. Утворюють-

238

ся обмежені гнійники у залозі або виникає флегмона залози з

розповсюдженням на навкружну клітковину. У цих хворих ча-

сто виникають гнійні запливи на шиї, у скроневій ділянці.

Клініка. У ділянці привушної залози з’являється припухлість,

різко болісна при пальпації. Це супроводжується погіршенням

загального стану (остуда, підвищення температури до 39–40 °С,

утруднене ковтання і жування).

У ділянці припухлості з’являються почервоніння шкіри,

флюктуація. Набряк переходить на м’яке піднебіння, шию, що-

ку, підщелепну ділянку. У деяких хворих виникає парез лицьо-

вого нерва. Гнійник може вийти назовні з утворенням нориць,

крізь які виходять секвестри змертвілої паренхіми залози. Сер-

йозним ускладненням може бути генералізація інфекції (сепсис),

що спричиняє високу летальність.

Лікування. На початкових стадіях застосовують антибіоти-

ки (напівсинтетичні пеніциліни, аміноглікозиди, цефалоспори-

ни), теплові процедури (зігріваючі компреси, УВЧ, солюкс),

ретельну санацію порожнини рота (полоскання розчинами ан-

тисептиків, масаж слизової рота).

При абсцедуванні показане оперативне лікування — розрі-

зання гнійних осередків у залозі й створення умов для добро-

го відтікання гною. Розрізання гнійника слід проводити на

ділянці найбільшої флюктуації з урахуванням напрямку основ-

них гілок лицьового нерва (паралельно до їх ходу). Розсікають

шкіру і капсулу залози, далі корнцангом чи пальцем проводять

розтин гнійника в паренхімі залози, щоб не ушкодити гілки ли-

цьового нерва. Надалі застосовують дренування, промивання

рани антисептиками, протеолітичними ферментами. Застосову-

ють місцево антибіотики, водорозчинні мазі (левосин, левоме-

коль, діоксиколь тощо). Показане рясне питво, повноцінна

дієта, вітамінотерапія, білкові препарати.

При паротиті можливі серйозні ускладнення: кровотечі із

судин залози чи сонної артерії при гнійних запливах, розвиток

флегмони приглоткового простору, глибокі флегмони шиї.

Мастит (mastitis) — запалення тканин молочної залози. Роз-

різняють лактаційний мастит у годувальниць, мастит новона-

роджених і мастит періоду статевого дозрівання.

Етіологія і патогенез. Збудниками найчастіше є стафіло-

коки й ентеробактерії. Шляхи зараження: тріщини соска, інтра-

каналікулярний (у годувальниць), гематогенний, лімфогенний

(при ендогенній інфекції). Сприяючими факторами є застій мо-