Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

ТЕМА 5. ФУНКЦІЇ, МЕХАНІЗМ ТА ФОРМИ АНТИЧНИХ ДЕРЖАВ

§1. Функції держав античного світу

Рабовласницькі за своєю суттю античні держави мали ті ж функції, що і держави

Стародавнього Сходу. Однак, специфічність полісної організації, географічні і клімати-

чні умови їх існування, інші чинники обумовили більшу або меншу значимість окремих

з них.

1. Серед внутрішніх функцій античних держав організаційно-господарська вже не

відігравала тієї важливої ролі, як у державах Стародавнього Сходу, оскільки тут не бу-

ло такої необхідності в організації публічних іригаційних робіт. Це обумовлено також і

тим, що ринкові відносини, які склалися на основі приватної власності, особливо в

Афінах і Римі, не потребували жорсткого державного регулювання.

2. Зберегла своє минуле значення функція охорони рабовласницької власності на

знаряддя і засоби виробництва. На відміну від держав Сходу, основними напрямками

діяльності античних держав були: забезпечення передусім охорони приватної власності

на землю, підтримка рабства, рабовласницької системи господарства, яка в античних

країнах досягла свого апогею.

3. Особливої значимості в античному світі набула функція придушення опору ра-

бів, яка здійснювалася, головним чином, позаекономічним примусом: методом відкри-

того озброєного придушення повстань рабів, фізичним знищенням інших непокірних

соціальних категорій населення без суду і слідства. У Спарті, наприклад, це т.зв. крип-

тії — своєрідні «профілактичні» війни спартіатів проти беззбройних ілотів, що супро-

воджувалися масовими вбивствами останніх лише тому, що вони за чисельністю при-

близно разів в 20 перевищували спартіатів

У Римі в 10 р. н. е. було ухвалено закон, за

яким вбивство рабом свого пана каралося знищенням всіх рабів, що проживали в дано-

му господарстві. У виконанні цієї функції стародавньої держави найбільш яскраво ви-

являється її сутність як держави рабовласницької.

4. Ідеологічна функція в античному світі, можливо, не так яскраво проявилася як

на Сході, але в її існуванні також виявився безпосередній зв’язок державної ідеології з

релігійною. У Римі, наприклад, релігійні нововведення встановлювалися Сенатом, в

Афінах не було свободи совісті, релігія мала державний характер і забезпечувалася

державним примусом.

У названих країнах до цієї державної функції відноситься і організація видовищ для

люмпен-пролетарів, культивування поглядів на фізичну працю як таку, якою мали за-

йматися тільки раби і трудовий люд. Ця робота проводилася в широкому обсязі і мала

на меті вигідне рабовласникам ідеологічне виховання населення.

Зовнішні функції залишалися ті ж, що і в країнах Сходу, але наповнилися вже но-

вим змістом:

1. Функція оборони країни і мирного контакту з іншими народами в тій частині,

що стосується діяльності по зміцненню армії, мала місце передусім у Спарті і особливо

в Римі, якому на рубежі нашої ери у військовому відношенні не було рівних. Сюди по-

трібно віднести і те, що в античних державах велике значення мала зовнішня торгівля,

яка сприяла встановленню зв’язків з іншими країнами мирним шляхом. Особливо про-

явилася ця функція в Стародавніх Афінах, які здійснювали колонізацію значних тери-

торій від Іспанії до північних і східних берегів Чорного моря. У цей час активізувалася ди-

пломатична діяльність, направлена, як і раніше, на придбання союзників для ведення війн.

2. Функція захоплення чужих територій особливого значення набула в Стародав-

ньому Римі. Починаючи з І ст. до н. е., на її виконання націлені були всі державні орга-

Див.: История государства и права зарубежных стран. Учебник для вузов по спец. «Правоведение» /

Под ред. О. А. Жидкова и Н. А. Крашенинниковой. 2-е изд. — М.: МГУ, 1996. — Ч. 1. — С. 118.

ни і державні ресурси. В результаті Рим став самою могутньою на ті часи імперією, про

що мова піде більш детально в третьому параграфі.

3. У тому ж Римі найбільш чітко виявилася державна діяльність по управлінню

завойованими територіями, які не входили у власні землі даної держави. На перших

порах провінції мали досить велику самостійність, свій побут і свої органи, але у міру

централізації і утворення імперій вони включалися до їх складу не як зовнішні землі, а

як частина власної території.

В античних державах, як і на Сході, для практичного здійснення цих функцій було

створено спеціальний механізм. В порівнянні з давньосхідними державами, Спарта,

Афіни і республіканський Рим (до І ст. до н. е.) дали світу нове уявлення про механізм

держави як основний суб’єкт здійснення державної влади.

Як вже було відмічено, перші протодержави, а потім і більш великі державні утво-

рення на півдні Балканського півострова і на островах Егейського моря, виникли ще в

III—II тис. до н. е. Монархічний характер держав крито-мікенської цивілізації, наяв-

ність великого державно-храмового господарства і земельної общини свідчили про їх

схожість з типовими східними монархіями.

Однак розпад патріархально-общинних зв’язків, на які спиралася одноосібна влада

царя (базилевса, рекса), зростання опозиції з боку аристократичних сімей, що володіли

великими багатствами і суспільним впливом, мали своїм результатом практично у

всьому античному світі знищення царської влади. За своєю структурою, принципами

організації і діяльності механізм античних держав відрізнявся від давньосхідних. Ко-

лишні повноваження монарха перейшли до владних органів, що формувалися шляхом

виборів; у діяльності державного механізму спостерігалися гласність і відкритість, в

організації державних органів — спроба розподілу влади, щоправда багато в чому ще

умовного, на законодавчу, виконавчу і судову.

Вищезазначені риси, однак, були притаманні античним державам періоду республі-

ки. Державний механізм Риму постреспубліканського періоду сильно відрізнявся від

колишнього. Це обумовило структуру подальшого викладу матеріалу, який присвячено

спочатку порівняльній характеристиці державного механізму та форм античних респу-

блік, а потім монархічного Риму.

§2. Державний механізм античних республік

2.1. Законодавчі органи

В усіх античних державах законодавчими органами виступали Народні Збори.

У системі влади Стародавніх Афін народні збори — екклесія — були головним і

вирішальним державним органом. Право участі в їх роботі мали всі повноправні афін-

ські громадяни (чоловіки), що досягли двадцятирічного віку, незалежно від їх майново-

го становища і роду занять.

Повноваження народних зборів були дуже широкими і охоплювали всі сторони

життя Афін. Тут приймалися закони, вирішувалися питання війни і миру, обиралися

посадові особи, обговорювався і затверджувався державний бюджет та ін. Крім того

екклесія мала повноваження з охорони ухвалених нею законів. З цією метою створюва-

лася спеціальна колегія номофілаків, що спостерігала за суворим виконанням владними

органами всіх основних законів афінської держави. Все це говорить про ту значну роль,

яку відігравали афінські народні збори в системі органів державної влади.

Цього не можна сказати про народні збори в Стародавній Спарті. Апелла (так вони

називалися. — Л. Б. ,С. Б.) скликалася від випадку до випадку за рішенням посадових

осіб. Брали участь у зборах спартіати, які досягли 30-річного віку і зберегли свої земе-

льні ділянки. При надзвичайних обставинах скликалися надзвичайні збори, в яких бра-

ли участь представники найбільш знатних і впливових сімей. До їх компетенції входи-

ло: обрання посадових осіб, питання законодавства, війни і миру, союзу з іншими дер-

жавами та ін., але всі рішення апелли знаходилися під контролем окремих органів ви-

конавчої влади.

У Стародавньому Римі періоду республіки існували три види народних зборів —

1) центуріатні, 2) трибутні, 3) куріатні.

1) Головна роль належала центуріатним зборам, які забезпечували, завдяки своїй

структурі і порядку прийняття рішень інтереси переважаючих аристократичних і бага-

тих кіл рабовласників. У компетенцію центуріатних зборів входило прийняття законів,

обрання вищих посадових осіб (консулів, преторів, цензорів), оголошення війни і роз-

гляд скарг на вироки про смертну кару.

2) Трибутні збори, залежно від складу жителів триб, що брали участь у них, діли-

лися на плебейські і патриціансько-плебейські. Спочатку їх компетенція була обмеже-

ною. Вони обирали нижчих посадових осіб (квесторів, едилів та ін.) і розглядали скарги

на вироки про стягнення штрафу. Плебейські збори, крім того, обирали плебейського

трибуна, а починаючи з III ст. до н. е., вони отримали право на прийняття законів, що

призвело до зростання їх значення в політичному житті Риму. Але разом з тим, внаслі-

док збільшення на цей час кількості сільських триб до 35 (4 були міськими), жителям

віддалених триб ставало важко прибувати на збори, що дозволило багатим римлянам

значно посилити свої позиції у цих зборах.

3) Куріатні збори після реформ Сервія Туллія втратили колишнє значення. Вони

лише формально вводили в посаду осіб, обраних іншими зборами, і, зрештою, були за-

мінені зборами тридцяти представників курії — лікторами.

Народні збори в Римі скликалися за рішенням вищих посадових осіб, які могли і пе-

рервати їх роботу, і перенести її на інший день. Вони ж головували на зборах і оголо-

шували питання, які підлягали розгляду. Учасники зборів не могли змінювати внесені

пропозиції. Голосування по них було відкритим і тільки в кінці республіканського пе-

ріоду було введено таємне голосування.

З вищесказаного можна зробити висновок, що найміцніше закріпилася в системі

влади Афінська екклесія, інші ж знаходилися в певній залежності від виконавчої влади.

Особливо виразно це простежується в Стародавній Спарті.

2.2. Виконавчі органи

Формально на чолі виконавчої влади Спартанської держави знаходилися два ца-

рі — архагети. Їх влада, безсумнівно, була успадкована від влади родо-племінних вож-

дів і втілювала об’єднання двох племен (ахейців і дорійців) в одну державу. Царі вико-

нували функції військових вождів, були верховними жерцями, здійснювали по деяких

справах судову владу. Помічниками архагетів виступали ефори, які з середини VI ст.

до н. е. поставили царів під свій контроль і фактично стали керувати державою.

Ефорів було п’ять, їх щорічно обирали в апеллі з числа всіх громадян. Вони утворю-

вали єдину колегію і виносили свої рішення за більшістю голосів. Ефори займали ви-

ключне положення в державі і своїм піднесенням були зобов’язані знаті, що побоюва-

лася посилення царської влади. У їх руках майже цілком знаходилися зовнішні

відносини, внутрішнє управління країною. Звіт про свою діяльність ефори давали тіль-

ки своїм наступникам, що нерідко призводило до зловживання ними своєю владою.

Ефори скликали апеллу і герусію, керували їх діяльністю.

Герусія (рада старійшин) також збереглася від родоплемінної організації. Вона

складалася з 28 найзнатніших представників спартіатів, що досягли 60 років, і двох ар-

хагетів. Члени герусії — геронти — обиралися народними зборами довічно і не несли

відповідальності за свою діяльність. Герусія попередньо обговорювала справи, які мог-

ли розглядатися на народних зборах. Вона мала в своєму розпорядженні практично не-

обмежену компетенцію, засідала щодня і керувала всіма справами, в тому числі війсь-

ковими, судовими, фінансовими, виступала судовою інстанцією проти царів. З поси-

ленням влади ефорів значення герусії зменшилося.

В Афінах виконавчу владу здійснювали Рада п’ятисот (буле) і посадові особи.

Рада п’ятисот була робочим, виконавчим органом при екклесії. До її складу обира-

лися повноправні громадяни, які досягли тридцятирічного віку, по 50 чоловік від кож-

ної з 10 філ. Сюди могли увійти представники всіх розрядів населення. Компетенція

Ради була досить широка. Під керівництвом і безпосереднім контролем Ради 500 діяв

весь фінансовий і адміністративний апарат афінської держави. Цей факт говорить про

значну роль, яку грала Рада в системі влади давньоафінської держави. Термін повнова-

жень членів Ради — один рік; після закінчення його кожний булевт представляв звіт

про свою роботу. Повторне обрання дозволялося через декілька років, і лише один раз,

тобто кожний рік, Рада оновлювалася. Її члени отримували платню в розмірі 5 оболів

(дрібної монети, рівної приблизно 0,7 г. срібла. — Л. Б., С. Б.) за кожний день фактич-

ної служби і один обол на обід.

Магістрати

В системі органів виконавчої влади в Афінах значну роль відігравали посадові осо-

би (магістрати), які або обиралися відкритим голосуванням на народних зборах, або

визначалися жеребкуванням. Демократичні кола Афін віддавали перевагу жеребкуван-

ню, але перед цим кандидати проходили передвиборну перевірку — докімасію, яку

проводило буле або за його дорученням — спеціальні колегії. Кандидат у магістрати мав

бути повноправним громадянином, приписаним до певного дему, «придатним» фізич-

но, повинен був брати участь в культі Аполлону, шанувати могили предків. Обраний

магістрат отримував деякі привілеї: право на почесне місце в театрі, на церемоніях, на

час магістратури звільнявся від позовів до нього приватних осіб. Разом з тим йому за-

боронялося покидати країну, робити заповіти, дарування, він зобов’язаний був звітува-

ти перед органами народовладдя.

Повноваження посадових осіб визначалися рішеннями народних зборів. Магістрати

зобов’язувалися виконувати рішення Ради або зборів у межах своєї компетенції. В

утворенні магістратур забезпечувалося рівне представництво демів і філ; органи тери-

торіального самоврядування зберігали свій контроль за їх діяльністю.

Майже всі магістратури були тимчасовими (не більше ніж на один рік без права

переобрання) і колегіальними: кожна з посадових осіб будь-якого рівню мала до 10 рів-

ноправних йому колег. Усі посадові особи були підзвітні. Вони, після закінчення тер-

міну служби, були зобов’язані давати звіт про свою діяльність, головним чином з фі-

нансових питань. Так звана епіхейротонія (голосування руками. — Л. Б., С. Б.), що

відбувалася в народних зборах, могла привести посадових осіб або до затвердження їх

звіту, або до усунення з посади і віддання під суд.

Магістратури в основному розподілялися на 3 категорії:

Першу складали архонти, які виконували доручення буле по підтримці державного

порядку, мали право помилування, покарання, затримання громадян і негромадян Афін.

Другу складали численні епімелети — головним чином помічники інших посадо-

вих осіб, а також фінансові чиновники.

Третю, нижчу групу, складали підлеглі — іперети (писарі, реєстратори, судові ви-

конавці), функції яких виконували раби або відпущені на волю.

Особливу категорію посадових осіб складали стратеги — в кількості десяти, яким

доручалося військове управління і командування. Ця посада не була оплачуваною і по-

ручалася тільки багатим і видним громадянам; в стратеги могли переобирати, напри-

клад, Перікл займав цю посаду 15 років. Обов’язки між стратегами розподіляли народні

збори, але нерідко в надзвичайному порядку всі державні справи доручалися одному,

який отримував звання стратега-автократора.

Схожою на афінську, але більш розгалуженою, була система органів виконавчої

влади у Стародавньому Римі.

Важливу роль у системі вищих органів влади Римської республіки відігравав Сенат.

До його законодавчих повноважень належали питання затвердження законів, прийня-

тих, наприклад, зборами центуріатів, видання загальних постанов, що стосувалися

благоустрою і громадської безпеки. В фінансовій галузі Сенат розробляв державний

бюджет і встановлював податки. У зовнішньополітичній сфері він вів переговори з ін-

шими державами або спостерігав за веденням таких переговорів, укладав мирні угоди.

Важливі повноваження мав Сенат в питаннях військового будівництва: встановлював

чисельність армії, призначав воєнначальників в армії та провінції, виділяв кошти на ве-

дення війни, оголошував надзвичайний стан тощо.

На відміну від булевтів, сенатори не обиралися. Спеціальні посадові особи — цен-

зори, що розподіляли громадян за центуріями і трибами, раз на п’ять років складали

списки сенаторів з представників знатних і багатих сімей, що вже займали, як правило,

вищі державні посади. Це робило сенат органом верхівки рабовласників-аристократів,

фактично незалежним від волі більшості вільних громадян.

Роль урядової влади в Римі грали магістратури (державні посади). Як і в Стародав-

ніх Афінах, в Римі склалися певні принципи заміщення магістратур: виборність, термі-

новість, колегіальність, безоплатність і відповідальність.

За деякими окремими винятками, магістрати обиралися центуріатними або три-

бутними зборами на один рік. Як і в Афінах, абсолютна більшість магістратур були

колегіальними — на одну посаду обиралося декілька чоловік. Але специфіка колегіаль-

ності в Римі полягала в тому, що кожний магістрат мав право самостійно ухвалювати

рішення. В той же час, це право могло бути відмінене його колегою (право інтерцес-

сії). Винагороди магістрати не отримували, що, природно, закривало шлях до магістра-

тури незаможним. Магістрати, за невеликим винятком, після закінчення терміну їх по-

вноважень могли бути притягнуті до відповідальності перед народними зборами, що їх

обрали.

Ще одна істотна відмінність римської магістратури — ієрархія посад (право магіст-

рату вищого рівня відміняти рішення магістрату нижчого). Влада магістратів поділяла-

ся на вищу — імперіум (imperium) і загальну — потестас (роtestas).

До imperium відносилася вища військова влада і право укладати перемир’я, право

скликати сенат і народні збори і головувати в них, право видавати накази і примушува-

ти до їх виконання, право суду і призначення покарання. Ця влада належала диктато-

ру, консулам і преторам. Диктатор мав «найвищий імперіум, який включав право за-

суджувати до смертної страти, що не підлягало оскарженню. Консулу належав «великий

імперіум» — право виносити смертний вирок, який міг бути оскаржений в центуріат-

них зборах, якщо його було винесено в місті Рим, і не підлягав оскарженню, якщо був

винесений за межами міста. У претора був «обмежений імперіум» — без права засу-

джувати до смерті.

Влада роtestas належала всім магістратам і включала в себе право віддавати розпо-

рядження і накладати штрафи за їх невиконання.

Магістратури ділилися на: 1) ординарні (звичайні); 2) екстраординарні (надзви-

чайні).

1) До ординарних магістратур відносилися посади консулів, преторів, цензорів,

квесторів, едилів та інші. Консули (в Римі обиралися два консули) були вищими магіс-

тратами і очолювали всю систему магістратур. Особливо значущими були військові по-

вноваження консулів: набір в армію і командування нею, призначення воєначальників,

укладання перемир’я і розпорядження військовою здобиччю.

Претори з’явилися в сер. IV ст. до н. е. як помічники консулів. Внаслідок того, що

останні, командуючи арміями, часто були відсутні в Римі, то преторам перейшло

управління містом і, що особливо важливо, керівництво судочинством, яке дозволяло

їм, завдяки імперіуму, видавати загальнообов’язкові постанови, створювати нові норми

права. Спочатку обирався один претор, потім два, один з яких розглядав справи римсь-

ких громадян (міський претор), а інший — справи з участю іноземців (претор пере-

гринів). Поступово число преторів збільшилося до восьми.

Цензори — їх було два — обиралися раз на п’ять років для складання списків рим-

ських громадян, розподілу їх за трибами і розрядами і для складання списку сенаторів.

Крім того, до їх компетенції відносилося спостереження за моральністю і видання від-

повідних едиктів.

Квестори, що були спочатку помічниками консулів без спеціальної компетенції,

згодом стали відати (під контролем сенату) фінансовими витратами і розслідуванням

деяких карних справ. Число їх, відповідно, зростало і до кінця періоду республіки дося-

гло двадцяти.

Едили (їх було теж два) спостерігали за громадським порядком у місті, торгівлею на

ринку, організовували свята і видовища.

Колегії «двадцяти шести мужів» складалися з двадцяти шести чоловік, які входи-

ли в п’ять колегій, що відали наглядом за в’язницями, карбуванням монети, очищенням

доріг і деякими судовими справами.

Особливе місце серед магістратів займали плебейські (народні) трибуни, які мали

право накладати вето на неправомірні дії майже всіх магістратів.

2) Екстраординарні магістратури створювалися тільки в надзвичайних обстави-

нах, коли Римській державі загрожувала особлива небезпека — важка війна, велике по-

встання рабів, серйозне внутрішнє безладдя. За пропозицією сенату один з консулів

призначався диктатором. Він мав необмежену владу, якій підкорялися всі магістрати.

Право вета плебейського трибуна на нього не розповсюджувалося, розпорядження дик-

татора не підлягали оскарженню, і за свої дії він не ніс відповідальності. Щоправда, в

перші століття існування республіки диктатури вводилися не тільки в надзвичайних об-

ставинах, а і для вирішення конкретних завдань, тому повноваження диктатора обме-

жувалися їх рамками. У період розквіту республіки до диктатури майже не вдавалися.

Термін диктатури не повинен був перевищувати шести місяців.

Як і на Сході, провідну роль у системі виконавчої влади механізму античних держав

відігравали збройні сили і поліція, які, насамперед, використовувалися для захисту іс-

нуючого ладу і поповнення армії рабів військовополоненими.

Військо

Загальновідоме відношення до збройних сил у Спарті, де головним обов’язком спа-

ртіатів вважалася військова служба. Вони мешкали на території, що об’єднувала 5 се-

лищ і нагадувала своєрідний військовий табір. Дітей для підготовки до виконання цьо-

го обов’язку, починаючи з 7 років, віддавали на державне виховання в спеціальні

школи. Спеціальні посадові особи — педономи виховували у них дисциплінованість і

беззаперечне виконання вказівок старших, силу і витривалість, військові навички і хо-

робрість. Навчання закінчувалося в 20-річному віці. З 20 до 60 років спартіати несли

військову службу. Вони разом з періеками виступали як важкоозброєні воїни — гоплі-

ти. Легко озброєні ілоти складали допоміжну озброєну силу. Командування всією ар-

мією здійснювали архагети, помічниками яких були полемархи. Їм, у свою чергу, під-

корялися лохаги, що стояли на чолі основного підрозділу спартанського війська —

лоха, який нараховував 500 воїнів. У складі армії була і кіннота — «триста вершників»,

свого роду кінна гвардія, яка охороняла архагета на війні і забезпечувала безпеку дер-

жави в мирний час.

Внаслідок своєї військової могутності Спарта об’єднала навколо себе ряд полісів

Південної Греції (Пелопоннесу), що утворили т. зв. Пелопоннеський союз. У війні, що

виникла на Балканському півострові Пелопоннес між Пелопоннеським союзом під егі-

дою Спарти і Морським союзом під егідою Афін (431—404 рр. до н. е.), останні зазнали

поразки. Причини цього, зокрема, були і в організації афінського війська.

В Афінах, на відміну від Спарти, військове навчання юнаків, т.зв. ефебів, здійсню-

валося з 18 до 20 років, а всі громадяни віком від 20 до 50 років були зобов’язані нести

військову службу. Афінське військо, як і спартанське, складалося з гоплитів, кінноти,

легкоозброєної піхоти. Остання поповнювалася з числа фетів і найманців з жителів

Криту, Родосу і Фракії.

Як в Спарті, так і в Афінах був сильно розвинений флот. І якщо в сухопутних

збройних силах переважала Спарта, в морській справі перевага була, як правило, за

Афінами.

Однак найбільшого розвитку армія досягла в Стародавньому Римі. Первинна вій-

ськова організація Риму була простою. Постійної армії не було. Всі громадяни з 18 до

60 років, що мали відповідний майновий ценз, мали брати участь у військових діях

(причому, клієнти могли виконувати військові обов’язки замість патронів). Кожний

розряд заможних громадян виставляв певну кількість центурій, що об’єднувалися в ле-

гіони. Командування армією сенат доручав одному з консулів, який міг передати його

претору. На чолі легіонів стояли військові трибуни, центуріями командували центурі-

они, загони кінноти (декурії) очолювалися декуріонами.

Велика військова активність Риму сприяла змінам у його військовій організації: в

IV ст. до. н. е. в армії з’явилися добровольці, яким стали платити гроші; в III ст. до н. е.

з’явилися легіони від союзників, організованих Римом муніципій і приєднаних до нього

провінцій. У цей же час було знижено майновий ценз, з яким пов’язувалось виконання

військового обов’язку. Це викликало зростання невдоволення основного контингенту

воїнів — селянства, що відривалося від своїх господарств, які приходили через це в за-

непад, і обумовило необхідність реорганізації армії.

Найбільш великою реформою була військова реформа Марія (107 р. до н. е.), що

вводила добровільне вербування найманців в постійну армію замість колишнього циві-

льного ополчення з вільного населення (землевласників). Добровольцями пішли люм-

пен-пролетарі, оскільки їм стали сплачувати за службу і давати повне спорядження.

Армія професіоналізувалася, перетворювалася в постійну і ставала самостійною декла-

сованою політичною силою, а полководець, від успіхів якого залежав добробут легіо-

нерів — великою політичною фігурою.

Пануючий клас Риму всіма силами прагнув зміцнити армію і сформувати громадсь-

ку думку на користь служби в ній. Наприклад, тільки служба в армії могла відкрити до-

рогу до кар’єри на політичному терені. Величезне значення мала військова дисципліна,

яка підтримувалася суворими заходами, особливо в поході. Широко застосовувалися

тілесні покарання, аж до страти. Чималу роль відігравала зацікавленість солдат у по-

повненні числа своїх рабів і в збільшенні своїх земельних володінь.

Поліція

В Афінах поліція знаходилася в розпорядженні одного з архонтів — голови цент-

рального магістрату, уповноваженого стежити за дотриманням порядку. Йому підкоря-

лася поліція, яка не тільки боролася зі злочинцями, але і вистежувала таємні збори,

спостерігала за розважальними зборищами, бенкетами й іншими заходами такого роду.

В архонта були помічники — асессори, в обов’язок яких входило спостереження за по-

ведінкою і моральністю народу, а також припинення фактів неробства, дармоїдства,

розгульного способу життя, аморальної поведінки жінок. Під їх керівництвом поліція

стежила за санітарним станом міста, оберігала пам’ятники старовини, визначні пам’я-

тки ландшафту.

Поліція діяла у контакті з агарономами і метрономами. Перші стежили за тим,

щоб товари на ринках були без підробок і домішок, другі — за правильністю міри і ваги.

У боротьбі з кримінальною злочинністю афінська поліція активно співпрацювала з

так званою колегією одинадцяти, яка обиралася Радою 500. Вона здійснювала нагляд

за в’язницями, виконувала вироки. Їй були підсудні справи розбійників, нічних і кише-

нькових злодіїв, інших злочинних елементів суспільства; тут проводилися обов’язкові

для того часу тортури рабів, якщо вони проходили свідками у справах.

У зв’язку з непрестижністю поліцейської служби в Афінах, її підрозділи формува-

лися, як правило, з метеків і рабів (переважно скіфів). Функції своєрідної кінної поліції

виконували раби—токсоти.

У Стародавньому Римі пануючий клас рабовласників створив ще більш розвинену,

ніж в Афінах, поліцейську систему. Римська поліція сформувалася в період республіки,

коли в державному механізмі, створеному рабовласницькою аристократією, зміцніли

ординарні магістратури. Носіями вищої поліцейської влади в цей період були консули,

які і керували придушенням масової непокори рабів, організацією і проведенням караль-

них експедицій в провінціях, відновленням громадського порядку. У компетенцію кон-

сулів входило також кримінальне переслідування громадян, видача ордерів на арешти і

обшуки.

З піднесенням Риму над завойованими провінціями і загостренням класової бороть-

би в 388 р. до н. е. була заснована посада претора, який відповідав за охорону суспіль-

ного порядку у столиці і здійснював загальне керівництво її поліцією. У розпорядженні

претора були два помічники: цензори і еділи, що обиралися із середовища патриціїв.

Цензори повинні були здійснювати нагляд за моральністю і суспільною дисципліною

громадян, проводити перепис населення, управляти громадськими будинками, стежити

за станом і безпекою шляхів, керувати суспільними роботами, на яких використовува-

лися головним чином раби. На еділів покладалася основна турбота про «вулиці» і «бру-

ківки», тобто підтримка порядку в громадських місцях. Під їхнім безпосереднім керів-

ництвом діяли вже численні до цього часу ряди поліцейських, озброєних мечами,

щитами і батогами.

2.3. Судові органи

Пережитки родоплемінного ладу, що існували в спартанському суспільстві, відби-

лися і на судоустрої держави. Як і в давньосхідних державах, судова влада переплітала-

ся з адміністративно-політичною і здійснювалася одними і тими ж органами. Архагети

виконували судові функції з питань усиновлення або видання заміж спадкоємиці, що

мало значення при розподілі земельних ділянок.

Здійснення правосуддя по карних справах вважалося функцією герусії, однак фак-

тично воно було захоплене ефорами. З одного боку, вони порушували карне пересліду-

вання проти посадових осіб і навіть царів, а з іншого — самі керували розглядом цих

справ в герусії. Приватних осіб кожний ефор міг судити і карати одноосібно.

Для розгляду найтяжчих політичних злочинів: замах на захоплення тиранічної вла-

ди, військова поразка й інші злочини проти держави, об’єднувалися всі три органи

державної влади. Якщо герусія, апелла і ефори не приходили до єдиної думки, то звер-

талися до волі богів, яку запитували через оракула. Це по суті означало, що рішення

справи знову таки переходило в руки ефорів.

Схожою на спартанську була і судова влада в Римі. У період утворення держави

злочини проти Римської держави розглядалися царем. У першу половину періоду рес-

публіки порушення карного переслідування і судочинство по карних справах здійсню-

валися спочатку консулами, а потім преторами. Апеляція в центуріатні коміції на сме-

ртний вирок, винесений магістратом, спричиняла за собою новий розбір даної справи.

Але центуріатні коміції могли або відмінити вирок магістрату, або затвердити його.

Змінювати вирок вони права не мали.

У деяких випадках судовим органом ставав сенат, головним чином у справах про

повстання і заколоти, організовані проти Риму союзними йому народами.

Суд над членами сім’ї — агнатами — проводився домовладикою. Розправа над ра-

бами чинилася їх господарями, але нерідко покарання рабів здійснювалися особливими

служителями поліції безпеки, що знаходилися в розпорядженні трьох магістратів. При

придушенні повстань рабів масові страти ставали справою солдат або спеціальних по-

ліцейських служителів.

Розгляд цивільних справ доручався суддям, обраним сторонами за участю магістра-

ту з числа сенаторів. Деякі судді, що вирішували справи як посередники (розділ, роз-

межування), називалися арбітрами. Справи з питань торгівлі на ринках розбиралися

едилами. Спори між римлянами і іноземцями розглядалися преторами у справах пере-

гринів. У муніципіях судочинство знаходилося у веденні префектів.

Цивільні справи, як і раніше, розглядалися приватними суддями, які призначалися

претором за угодою сторін. Якщо такої угоди не було, то призначення судді проводи-

лося або на розсуд претора, або жеребкуванням. Іноді для розгляду цивільних справ

призначалися колегії з кількох приватних суддів (трьох, п’яти). Існували також спеціа-

льні судові колегії децемвірів і центумвірів (з 10 і 105 суддів). Децемвіри вирішували

спори про громадянство, а центумвіри про спадщину.

В Афінах у порівнянні зі Спартою і Римом було зроблено значний крок уперед в

судоустрої. При збереженні незначних архаїчних форм, афінський суд представляв со-

бою самостійний орган державної влади, структура якого характеризувалася певною

системністю.

Вершиною цієї системи була геліея — вищий судовий орган, що нараховував до

6000 осіб (по 600 чоловік від кожної з 10 територіальних філ — Л. Б., С. Б). Члени геліеї

обиралися жеребкуванням на один рік з громадян, що досягли 30 років. У її складі фун-

кціонували 10 колегій, в кожній з яких було по 500 діючих суддів і 100 запасних. З ме-

тою запобігання можливим зловживанням колегіям було невідомо, коли їх закличуть до

виконання обов’язків. Це вирішувалося жеребкуванням у день суду.

Геліея виконувала роль:

своєрідного конституційного суду, володіючи важливим правом відхиляти законо-

проекти, прийняті народними зборами;

суду першої інстанції у справах про державні злочини і про зловживання посадових

осіб;

апеляційної інстанції у справах, розглянутих іншими судами.

Деякі судові функції виконував ареопаг. Під головуванням архонта-базилевса він

розглядав справи про навмисне вбивство. За дорученням народних зборів ареопаг міг

провести розслідування справ про державні злочини. Але коли мова йшла про особливо

тяжкий злочин, роль суду виконували народні збори.

Справи про ненавмисні вбивства розглядалися судом ефетів; розбій, крадіжка й ін-

ші майнові злочини — колегією одинадцяти.

Цивільно-правові спори про майно були у веденні третейського суду диететів і (по

дрібних справах) колегії сорока. За часів Перікла виникли суди по демах.

Таким чином, можна зробити висновок, що механізм античних держав істотно відрі-

знявся від механізму давньосхідних держав. Більше того, вироблені тоді принципи його

побудови і діяльності з деякою поправкою на час не втратили свого значення і сьогодні. Це:

а) принцип представництва інтересів громадян у всіх ланках державного апарату;

б) принцип розподілу влади;

в) принцип гласності і відкритості в діяльності державного апарату;

г) принцип демократизму у формуванні і діяльності державних органів. Але в цьо-

му плані не слід забувати, що антична держава — це держава обраних і тому саме вони

брали участь у цьому процесі.

§3.Форми республіканських античних держав

3.1. Форма афінської держави

Аналізуючи юридичні характеристики форми правління Афінської держави пері-

оду її розквіту (V—IV ст. до н. е.), ми приходимо до висновку, що вона безумовно була

республікою. Про це передусім свідчать засоби формування органів державної влади:

100

заміщення державних посад на основі принципів виборності, терміновості, колегіаль-

ності, винагороди, а також підзвітність і відповідальність перед демосом.

За характером державного режиму Афіни вважають республікою «демократич-

ною». Ми свідомо беремо це слово в лапки, бо розуміння демократії в античній Греції

зумовлене тогочасним рівнем розвитку афінського суспільства. Воно було обумовлене

двома принципами: ісономія (рівність перед законом) і ісегорія (рівність в праві голо-

су). Рівність у політичних правах обумовлювалася особливим статусом громадянина,

який міг якимсь чином протистояти всьому суспільству. В Афінах, певною мірою, га-

рантіями такого статусу була визнана священна недоторканість житла (кожний суве-

ренний у своєму будинку, і ніхто з посадових осіб не мав права входити туди, встанов-

лювати домашні порядки — Л. Б., С. Б.) і право ефесії, яке передбачало можливість

опору рішенням магістратів, якщо ті не відповідали інтересам громадянина. Це вира-

жалося в тому, що громадяни мали безумовне право участі в основних інститутах влади

і контролю за посадовими особами, причому побудовані вони були таким чином, що за

життя одного покоління практично кожний повноправний громадянин (якщо не було

виняткових обставин) неодмінно хоч раз брав участь у раді, геліеї, діяльності магіст-

ратів.

Але значення афінської демократії не слід перебільшувати.

По-перше, у рабовласницьких державах (і в Афінах також) не було відомих пред-

ставницьких органів народовладдя (парламент, муніципалітети тощо). Народні збори

такими вважати не можна, тому що вони охоплювали лише вільне населення, причому

тільки його чоловічу частину, і поступово були витіснені органами власне державного

апарату. Як правило, питання виносилися не рішенням суспільства, а з ініціативи магіс-

тратів. Отже, епоха рабовласництва народного представництва як такого не знала; ан-

тична демократія була демократією лише для нечисленної верстви населення — рабо-

власників, перш за все знаті.

По-друге, афінська «демократія» могла існувати тільки за умов здійснення політики

примітивного соціалізму. Публічний сектор економіки відігравав важливу роль у при-

бутках полісу, регулярні хлібні, грошові, земельні роздачі вважалися обов’язковою час-

тиною діяльності держави; більш того, демос тільки в цьому вбачав значення і виправ-

дання полісу. В такому розумінні демократії фінал закономірний і відомий.

«Демократія» в Афінах не була гарантією від імперських підходів до оформлення

державно-територіального устрою. Після реформ Клісфена Афіни являли собою

своєрідну унітарну (полісну) державу з відповідною територіальною організацією. Вся

територія держави ділилася на 100 демів (умовних слобод). Кожний громадянин мав

бути приписаний до такого дему із занесенням в списки, з яких починалося право гро-

мадянства. Дем мав самоврядування: на зборах обирали демарха, а також кандидатів у

Раду 500 і в архонти. Деми об’єднувалися в 10 філ, кожна з яких мала свій храм і своїх

виборних лідерів, користувалася правами самоврядування (робота зборів філи, діяль-

ність виконавчої комісії, обрання представників у загальнополісне управління).

У середині V ст. до н. е. стала виявлятися тенденція політичної гегемонії Афін над

іншими державами. У 446—433 рр. до н. е. оформився Афінський морський союз, куди

увійшли майже всі держави Греції (окрім Спарти). У союзі зберегли автономію тільки

три колишніх поліси, для інших держав афінська екклесія стала органом політичної

влади, фінансове пограбування сусідів супроводжувало демократію і навіть зміцнювало

її владу. Тобто ми маємо підстави визначити форму афінської держави як своєрідну

«республіканську імперіальну».

3.2. Форма спартанської держави

На відміну від Афін Спарта увійшла в історію як зразок аристократичної військово-

табірної держави, яка з метою придушення величезної маси підневільного населення

(ілотів) штучно стримувала розвиток приватної власності і безуспішно намагалася збе-