Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

Голосування припинялося, як тільки солідарно висловлювалися перші 98 центурій. Рі-

шення народних зборів за центуріями отримувало силу закону, і ці збори відтісняли на

другі ролі народні збори по куріях. У всьому цьому можна побачити тонкий політичний

розрахунок, розуміння дійсних цілей державної організації, що створювалася.

2. Друга частина реформ — розподіл вільного населення за територіальним

принципом — посилила процес ослаблення кровнородинних зв’язків, що лежали в ос-

нові первіснообщинної організації. У Римі було утворено 4 міських і 17 сільських тери-

торіальних округів, за якими зберегли стару назву племен — триби. У трибу входили і

патриції, і плебеї, що жили в ній і підкорялися її старості. Він же збирав з них податки.

Трохи пізніше по територіальним трибам також стали скликатися свої збори — три-

бутні коміції, в яких кожна триба мала один голос. Їх роль тривалий час залишалася

другорядною, але розподіл населення за трибами, в яких патриції і плебеї мали однако-

ві обов’язки, свідчило про появу в організації публічної влади в Римі, з її територіаль-

ним, а не кровнородинним принципом, державних ознак.

Реформи Сервія Туллія, таким чином, завершили процес зламу основ родового ладу,

замінивши його новим соціально-політичним устроєм, заснованим на територіальному

розподілі і майнових відмінностях. Включивши плебеїв до складу «римського народу»,

допустивши їх до участі в центуріатних і трибутних народних зборах, вони сприяли

консолідації вільних, забезпечували їх панування над рабами. У той же час Реформи

Сервія Туллія не усунули повністю політичних і соціальних обмежень плебеїв. Подаль-

ші два віки в історії Риму характеризуються продовженням боротьби плебеїв за зрів-

няння їх у правах з патриціями.

Новоутворена Римська держава в своєму розвитку пройшла декілька періодів:

1. Період розкладу родового ладу і виникнення Римської держави — 753—509 рр. до н. е.

2. Період республіки — 509—30 (27) р. до н. е.

3. Період монархії — 30 (27) р. до н. е. — VII ст. н. е., який в свою чергу поділяєть-

ся на кілька етапів:

а) принципат — 30 (27) р. до н. е. — 284 р. н. е.;

б) домінат — 284 р. н. е. — VII ст. н. е.):

• домінат періоду єдиної імперії — 284—395 рр.;

• домінат періоду Західно-Римської імперії — 395—476 рр.;

• домінат періоду Східно-Римської (Ромейської) імперії — 395 — VII ст. н. е.

Відносно періодизації домінату. В історико-правовій літературі склалася стійка дум-

ка про те, що з падінням Західно-Римської імперії (476 р.) історія держави Стародав-

нього Риму завершується, а історія права, що пережило давньоримську державність,

продовжує розвиватися і в остаточному, концентрованому вигляді проявляється у Зводі

законів візантійського імператора Юстиніана І (528—565 рр.).

З першою частиною цього твердження, тобто припиненням історії Давньоримської

держави в зв’язку з завоюванням варварами Західно-Римської імперії, ми б не погоди-

лися, тому що державно-правові інститути Римської імперії продовжували своє життя

ще певний час на її Східній частині, т. зв. Ромейській (Східно-Римській) імперії.

Столиця, і, відповідно, весь центральний апарат єдиної імперії, були перенесені в

Константинополь ще у першій третині IV століття. Успадкована від Римської імперії

державно-адміністративна і правова організація аж до VII ст. кардинальних змін не за-

знавала. До цього ж часу Ромейська імперія за своєю сутністю залишалася ще рабовла-

сницькою державою: тільки в VI—VII ст. було знищено значне землеволодіння рабо-

власницького типу, рабська праця перестала відігравати основну роль у виробництві.

Невідповідність старих рабовласницьких державно-правових інститутів новим фео-

дальним відносинам, які складалися, призвело у другій половині VII ст. до занепаду

Ромейської імперії і, таким чином, до завершення історії рабовласницької Римської

держави. Своє життя Стародавній Рим, як феодальна держава, на нашу думку, продов-

жив під іншою назвою, а саме Візантія

Назва Візантія з’явилася в епоху Відродження.

§2. Спільні риси та особливості суспільного ладу античних країн

В античному світі не могла набути поширення і зберегтися земельна община східно-

го типу, проте тут, особливо в Греції і Римі, склалися сприятливі умови для розвитку

ремесла, зокрема металообробки. Широкий розвиток обмінних, а потім і торгових від-

носин, особливо морської торгівлі, сприяло швидкому становленню ринкового госпо-

дарства і зростанню приватної власності. Соціальна диференціація, що посилювалася,

призвела до більш чіткого, ніж на Сході, оформлення різних за правовим статусом со-

ціальних груп — класів: вільних і невільних. У їх межах існували більш дрібні соціаль-

но-класові утворення, але, на відміну від давньосхідних держав, античні, з їх меншою

чисельністю населення і не такою багатоукладністю господарського життя, відрізняли-

ся більшою чіткістю соціально-класових меж.

2.1. Вільні категорії населення

Серед класу вільних виділялися: повноправні; обмежені в правах; неповноправні.

Повноправне населення Стародавніх Афін складалося із заможних верств (зем-

левласницької аристократії, власників майстерень, рудників, судновласників, купців,

лихварів і т. п.), яким протистояла велика маса вільної бідноти: ремісників, землеробів

тощо.

У Стародавній Спарті повноправними громадянами вважалися тільки спартіати,

які і складали пануючий клас давньоспартанського суспільства. При збереженні спіль-

ної власності громадян на землю приналежність до пануючого класу підтримувалася

наданням кожному спартіату в користування земельної ділянки — клерум, разом з при-

кріпленими до неї рабами. Праця останніх забезпечувала засобами існування спартіата і

його сім’ї. Клери не можна було продати, подарувати або заповідати. Це був своєрідний

заслон проти порушення єдності серед спартіатів.

З метою підтримки такої єдності спартіати повинні були брати участь у суспільних

трапезах — сиссітіях, що організовувалися за рахунок встановлених щомісячних внес-

ків спартіатів. Порції учасників сиссітій були рівними. Почесні частки отримували по-

садові особи. Однаковими були одяг і озброєння воїнів. Підтримці єдності спартіатів

сприяли і встановлені Лікургом правила проти розкоші. Спартіатам заборонялося тор-

гувати, для них вводилися важкі, незручні в обігу залізні монети.

Однак ці обмеження не могли завадити розвитку майнової диференціації, що підри-

вала єдність і «рівність» спартіатів. Оскільки земельні ділянки успадковувалися тільки

старшими синами, інші могли отримати лише ділянки, що залишалися після смерті во-

лодаря, який не мав спадкоємців. Якщо таких не було, вони переходили в розряд гіпо-

мейонів (ті, що опустилися. — Л. Б., С. Б.) і втрачали право брати участь у народних

зборах і сиссітіях.

Повноправними в Стародавньому Римі вважалися особи, які належали до кожного

з родів, що входили до складу римської общини і були зараховані в одну з курій. Таки-

ми були, як вже відомо, патриції, під якими спочатку розуміли корінних і повноправ-

них членів римської общини. До ІІІ ст. до н. е. стара патриціанська знать стала вже ви-

роджуватися і поступатися своїм місцем новій аристократії, так званим нобілям. В цей

же час у рядах пануючого класу виокремилася ще одна група — вершники, яка прете-

ндувала на розподіл влади разом з нобілями. Їх назва перестала відповідати їх первин-

ному призначенню — комплектуванню кінноти в армії, оскільки остання стала форму-

ватися з інших категорій громадян і навіть чужоземців. «Нові вершники» займалися

комерцією і лихварством і поповнювали ряди фінансової і торгової аристократії.

З розвитком рабовласницького ладу і розширенням державних кордонів значно ви-

ріс і зміцнів клас рабовласників. Остаточно оформився і становий розподіл в ньому.

Ряди нобілів і вершників, що поріділи в період громадянських війн, поповнювалися ба-

гатими рабовласниками з Італії і провінцій — муніципалами, провінційною знаттю, а

також державними чиновниками. Нобілітет перетворився в сенаторський стан. Сенато-

ри займали вищі посади в державному апараті й армії і ставали найміцнішою опорою

імператорської влади. Стан вершників перетворився в служивий стан, що постачав кад-

ри для імператорської адміністрації в Римі, провінціях і для командних посад в армії.

Більш значною за чисельністю була провінційна знать, яка ще не оформилася за

станами, але вже відігравала впливову роль у місцевому управлінні. До неї примикали

римські і неримські власники ремісничих майстерень, судновласники і торговці.

На нижчих соціальних сходинках античних держав знаходилися вільні, але обмеже-

ні в правах жителі цих країн. До них, зокрема, в Афінах відносилися метеки — інозе-

мці; у Стародавній Спарті — періеки — жителі периферійних, гірських районів Спар-

ти. Вони були особисто вільні, володіли майновою правоздатністю, але не користу-

валися політичними правами і знаходилися під наглядом особливих посадових осіб га-

рмостів. На них розповсюджувався військовий обов’язок: вони повинні були брати

участь у битвах як важко озброєнні воїни. Основне заняття періеків — торгівля і ремес-

ло. За своїм становищем вони були близькі до афінських метеків, але на відміну від

останніх, вищі посадові особи держави могли стратити їх без суду.

У Стародавньому Римі, крім повноправних громадян, були дві категорії неповно-

правних: клієнти і плебеї.

Клієнт знаходився в особистій і спадковій залежності від повноправного члена об-

щини, що називався його патроном. Відносини між патроном і клієнтом виражалися в

тому, що клієнт, входячи в сім’ю патрона, зобов’язаний був слідувати за ним на війну,

допомагати йому працею або коштами, відноситись до нього з повагою і т.д. Патрон у

свою чергу зобов’язаний був протегувати клієнта і захищати його перед судом, оскіль-

ки клієнт не мав можливості сам захищати свої інтереси. Інститут клієнтели зустріча-

ється майже у всіх народів. Його походження викликано умовами існування родового

суспільства, в якому всяка людина, що не належала до цього суспільства, вважалася не

тільки чужою, але навіть ворогом.

Плебеї були особисто вільними людьми, мали право власності на землю, повинні

були платити податки і від’їжджати на військову службу. Вони могли придбати майно,

здійснювати операції і самостійно від свого імені виступати на суді, тобто володіли ци-

вільною правоздатністю, за винятком права одружуватися з патриціями і патриціанка-

ми. Тому вони не потребували патронату.

Але плебеї були позбавлені можливості брати участь в управлінні справами римсь-

кої общини, а саме: брати участь у народних зборах, займати різні посади і отримувати

свою частку землі під час розподілу державних земель. Протягом багатьох століть пле-

беї боролися за зрівнювання в правах з патриціями і на початку III ст. до н. е., домог-

лися свого, стали поповнювати нарівні з патриціанською знаттю ряди нобілів.

Питання про походження клієнтів і плебеїв є дискусійним. Ймовірно, що до розряду

клієнтів попадали «чужаки», тобто чужоземці, які не мали ніякого племінного зв’язку з

римлянами. Відносно плебеїв існує припущення, що вони були переселенцями з пле-

мен, родинних за своїм походженням з римлянами. Такими племенами були латини,

які не вважалися ворогами і тому не потребували патронату.

На правах іноземців тривалий час у Римі були так звані перегрини — жителі римсь-

ких провінцій. З розширенням кордонів Римської держави зростала і їх чисельність.

Центральна влада стала перед проблемою визначення їх правового статусу, що було

здійснено на початку ІІ століття. У 212 р., владою імператора Каракали, право грома-

дянства було надане всім вільним жителям Римської імперії.

До третьої категорії відносно вільних, але неповноправних, жителів античних

держав потрібно віднести т.зв. люмпен-пролетарів (Стародавні Афіни і Рим) і ілотів

(Стародавня Спарта).

Ілоти — поневолені жителі Мессенії — були власністю держави. Вони надавалися

в розпорядження спартіатів, обробляли їх землю і віддавали їм біля половини врожаю

(на домашніх роботах спартіати використовували рабів з військовополонених). Ілоти

практично самостійно вели своє господарство, не були товаром, як раби, і вільно роз-

поряджалися частиною врожаю, що залишалася у них. Їх економічне і соціальне стано-

вище було близьким до становища майбутніх кріпосних селян. Вважається, що вони

мали сім’ю і утворювали якусь подібність общини, яка була колективною власністю

общини спартіатів.

Ілоти брали участь у війнах Спарти як легкоозброєні воїни. Вони могли викупову-

ватися на волю, але в інших відносинах були абсолютно безправними.

2.2. Невільні категорії населення

До цієї категорії входили раби. Соціальний статус раба в античних державах відріз-

нявся від статусу раба в давньосхідних суспільствах. На самій ранній стадії рабство і

тут зберігає свій патріархальний характер, але надалі експлуатація рабської праці різко

інтенсифікується і вона стає, як і праця дрібних виробників, основою економічного

життя. Нарівні з такими характерними для країн Давнього Сходу джерелами рабства, як

війна і боргова кабала (перетворення боржників в рабів) в античних країнах, особливо в

Римі, джерелом «живого товару» стають провінції і колонії. Так, у ІІ—І ст. до н. е. рим-

лянами в рабство було звернено біля 500 000, у той час як римських громадян нарахо-

вувалося біля 400 000

. Таке ж співвідношення спостерігалося і в інших античних дер-

жавах.

Розрізнялися державні раби і раби приватних осіб. Державні раби мали своє гос-

подарство, могли придбати власність і тому нерідко знаходилися в кращих умовах, ніж

раби приватних осіб. З державних рабів в Афінах, наприклад, була складена поліцейсь-

ка варта, що охороняла порядок у народних зборах, судах, громадських місцях, а також

вербувалися в’язничні служителі, виконавці судових вироків, писарі. Рабська праця

широко застосовувалася не тільки для домашніх послуг, у сільському господарстві, але

і в промисловості. Раби працювали в майстернях, що виготовляли продукцію для про-

дажу на ринку, нерідко для вивозу за кордон, на рудниках, каменоломнях, у самих різ-

них галузях народного господарства.

Однак незалежно від того, яке місце займав раб у виробництві, він був власністю

свого господаря і розглядався як частина майна. Його могли продавати, купувати, мог-

ли безкарно вбивати. Таке становище природно породжувало відповідні протиріччя в

рабовласницькому суспільстві.

По-перше, рабовласницький лад породив протилежність між розумовою і фізич-

ною працею. Рабовласники все більше перекладали на рабів тяготи фізичної роботи і

зрештою відмовилися від продуктивної діяльності. Відрив розумової праці від фізичної,

перетворення розумової діяльності в монополію пануючих класів нанесли величезний

збиток інтелектуальному розвитку людства.

По-друге, відділення ремесла від землеробства і скотарства породило протилеж-

ність між містом і селом. Активізація ремесла, розширення, передусім, торгівлі, пози-

тивно вплинуло на розвиток міста. Але в той же час це призвело до розорення села, бо

посилювалася експлуатація селянства і дрібних виробників, які обкладалися великими

податками. Обезземелені селяни і розорені дрібні ремісники утворили численну верст-

ву жебраків — люмпен-пролетарів, наближених за своїм становищем до рабів.

По-третє, рабська форма праці і рабовласницька форма власності породили

суперечність між рабами і рабовласниками — основне протиріччя рабовласницької

епохи.

Подальший економічний розвиток все більше показував невигідність рабської праці.

Ніякий наглядач і ніякі покарання не могли замінити економічного стимулу. Позбавле-

ний необхідного, вороже ставлячись до свого господаря, раб робив тільки те, до чого

його безпосередньо примушували, і робив так, щоб уникнути батога. Будь яке нове

знаряддя виявлялося в його руках недовговічним.

История государства и права зарубежных стран / Под ред. Н. А. Крашенинниковой и О. О. Жидко-

ва. — М., 1996. — Ч. 1. — С. 128.

Розуміючи це, рабовласники періоду Римської імперії стали шукати більш ефектив-

ні форми експлуатації рабської праці. Такими стали пекулій і колонат.

Пекулій — частина майна господаря (земельна ділянка, реміснича майстерня то-

що), яку він надавав рабу для самостійного господарювання і отримання частини при-

бутку від нього. Пекулій дозволяв господарю більш ефективно використовувати своє

майно для отримання прибутку і зацікавлював раба в результатах своєї праці.

Колонат — своєрідна система оренди землі з боку осіб (що іменувалися колонами),

які попали в економічну залежність від землевласників. Колони були не рабами, ними

ставали збіднілі вільні, звільнені і раби. У колона було особисте майно, він міг уклада-

ти договори і одружуватися. Він стає в сільському виробництві такою ж помітною, а

згодом і більш помітною фігурою, як і вільний селянин і раб. Ряди колонів згодом по-

повнювали не тільки вільні і звільнені, але і «варвари», що селилися в прикордонних

областях Римської держави. Колонат з договору оренди, що укладався на певний тер-

мін (5 років), внаслідок неминучої заборгованості колонів ставав довічним, а потім і

спадковим. Аналогічний процес спостерігався в містах, де ремісники спадково прикрі-

плялися до професії і включалися в ремісничі колегії.

Але це вже були форми експлуатації періоду занепаду рабовласницького ладу. Гос-

подарство ж періоду його розквіту будувалося на відносинах панування і підкорення.

Швидке зношення робочої сили рабів і їх масова загибель внаслідок нещадної експлуа-

тації не турбувала рабовласників, оскільки «знаряддя праці, що розмовляло» легко і

швидко могло бути замінено новим.

Це забезпечувало відносну дешевизну робочої сили. Як вже було відзначено вище,

кількість рабів у багатьох містах Греції і Риму перевищувала кількість вільного насе-

лення. Виникає питання: яким чином відносно нечисленний клас рабовласників міг ви-

користовувати величезну масу рабів і тримати їх у покорі? Це досягалося за допомогою

створення такої системи державних органів, яка могла виконувати функції рабовласни-

цької держави.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Виконайте такі завдання:

Завдання 1. Продовжте роботу над складанням хронологічної таблиці основних

подій виникнення та розвитку античних держав за запропонованою раніше формою.

Завдання 2. Продовжте роботу над складанням словника основних понять та те-

рмінів з історії держави і права зарубіжних країн. Розкрийте зміст таких понять та тер-

мінів:

Поняття (визначення) Терміни

Поліс

Остракізм

Пекулій

Колонат

Архонти, ареопаг, архагети, ахейці, базилевс, евпатриди, етруски, ге-

ліея, геомо

и, гіпоймени, демі

ур

ги, демос, до

ійці, зевгити, ілоти,

курія, латини, метеки, нобілі, остраконе, патриції, перегрини, пері-

еки, плебс, плебеї, пролетарі, рекс, ретра, сабіни, сенат, сісахфія, сіс-

сітії, спартіати, триби, фети, центурії.

Завдання 3. Використовуючи текст документа № 1, доведіть, що в Спарті мало

місце штучне стримування процесів майнової диференціації у суспільстві.

Завдання 4. Використовуючи текст документа № 2, підтвердьте, що реформи

Солона мали компромісний характер.

Завдання 5. Використовуючи текст документа № 2, заповніть таблицю: «Розподіл

населення Афін за реформами Солона».

Розподіл громадян (розряди) Політичні права

Завдання 6. Використовуючи текст документа № 3, покажіть що реформи Кліс-

фена остаточно зруйнували родовий лад в Афінах.

Завдання 7. Використовуючи текст документа № 4, заповніть таблицю: «Розподіл

населення Риму за реформами Сервія Туллія».

Розподіл громадян (розряди) Кількість центурій Політичні права

Перевірте себе

Завдання 1. Продовжте думку:

1. Особливість процесу становлення державності в античному світі полягає у тому,

що..........................................................................................

2. Держава Стародавня Спарта виникає в........ ст. шляхом.......................

3. Передумовами для об’єднання племен Аттики під єдиною владою ста-

ли:..............................................................................................................

4. Особливість виникнення Стародавнього Риму як держави полягає в тому,

що.........................................................................................................

5. Спільне в реформах Солона в.............................(країна) і Сервія Туллія в...............

.................. (країна...) полягає в тому, що....................................

6. Своєрідність соціально-класової структури античного суспільства на відміну від

давньосхідного полягає в тому, що...........................................

Завдання 2. Схарактеризуйте:

1. Процес виникнення античних держав.

2. Роль суб’єктивного чинника у становленні державності в античному світі.

3. Спільні риси та особливості суспільного ладу античних країн.

Готуйтеся до вивчення матеріалу 5-ої теми

Завдання. Повторіть матеріал шкільного підручника з «Основ правознавства»

(9 кл.), а саме, що таке: республіка, різновиди республіканської форми правління.

Джерела

Документ № 1

ПЛУТАРХ ПРО РЕФОРМИ ЛІКУРГА

(витяги)

Про законодавця Лікурга не можна повідомити нічого строго достовірного... про йо-

го закони і про устрій, який він дав державі, існують суперечливі оповіді...

Із чисельних нововведень Лікурга першим і найголовнішим була Рада старійшин. У

поєднанні з... царською владою, маючи з нею рівне право голосу у вирішенні найваж-

ливіших справ, ця Рада стала запорукою добробуту і розсудливості... Двадцять вісім

старійшин тепер постійно підтримували царів, чинячи опір демократії, але одночасно й

допомагали народові берегти батьківщину від тиранії.

...Нікому із звичайних громадян не дозволялось проголошувати свою думку, і народ,

збираючись, лише затверджував або відхиляв те, що запропонують старійшини і царі.

Але після натовп шляхом вилучення і додавання став викривляти і ламати затвер-

джені рішення, і тоді царі Полідор і Теопомп зробили до ретри (ретра — усний договір,

закон) такий припис: «Якщо народ постановить помилково, старійшинам і царям роз-

пустити», — тобто рішення прийнятим не вважати, а піти і розпустити народ з тої при-

чини, що він викривляє і переінакшує краще і найкорисніше.

...Перших старійшин Лікург призначив із тих, хто брав участь у його задумі. Потім

він постановив замість померлих кожного разу обирати з-поміж громадян тих, хто до-

сяг шестидесяти років, тих, які будуть визнані найдоблеснішими...

...Народ і в цьому випадку, так само як у інших, вирішував справу криком. Претен-

дентів вводили не усіх відразу, а по черзі, у відповідності із жеребом, і вони мовчки

проходили через збори. Обраним оголошувався той, кому кричали найдовше і найголо-

сніше за інших...

...Лікург надав державному управлінню змішаного характеру, але наступники його,

бачачи, що олігархія все ще надто сильна... надівають на неї, ніби вуздечку, владу ефо-

рів — наглядачів

Створення посади ефорів сприяло не послабленню, а зміцненню держави: воно тільки

на перший погляд було поступкою народові, а насправді ж — посилило аристократію.

...Відмовившись від надмірної влади, спартанські царі, разом з тим, позбавлялись

ворожості і заздрощів…

Друге і найсміливіше із перетворень Лікурга — переділ землі:

...Лікург... умовив спартанців об’єднати усі землі, а потім розподілити їх знову і на-

далі зберігати майнову рівність... Він розподілив Лаконію між періеками, або, інакше

кажучи, жителями околиць, на тридцять тисяч наділів, а землі, що входили до міста

Спарти, на дев’ять тисяч, за кількістю сімей спартіатів... Кожен наділ був такого розмі-

ру, що давав сімдесят медимнів (медимн — 52,5 л) ячменю на одного чоловіка і двана-

дцять на жінку і відповідну кількість рідинних продуктів...

...Потім Лікург ліквідував у Спарті непотрібні і зайві ремесла..., щоб завдати розко-

шам і прагненню до наживи ще більшого вдару, Лікург провів третє і найкраще пере-

творення — встановив загальні обіди: громадяни збиралися разом і усі їли одну й ту ж

саму їжу...

На обіди збиралось осіб п’ятнадцять, інколи більше чи менше. Кожен обідаючий

приносив щомісячно медимн яшного борошна, вісім хоїв (хой — міра рідини, що дорі-

внює 3,283 л.) вина, п’ять мін (міна — одиниця ваги, від 440 до 600 г.) сиру, дві з поло-

виною міни шовковиць і, нарешті, зовсім незначну суму грошей для купівлі м’яса і риби...

...Займатися ремеслами їм було суворо заборонено...

...Низькою і рабською вважали вони будь-яку ручну працю, будь-які турботи,

пов’язані з наживою...

Документ № 2

ПЛУТАРХ ПРО РЕФОРМИ СОЛОНА

(витяги)

Оскільки нерівність між бідними і заможними стала тоді, так би мовити, безмеж-

ною, держава перебувала у надзвичайно небезпечному стані. Увесь простий народ був

боржником заможних: обробляли землю, віддаючи заможним шосту частку врожаю,..

інші брали у заможних у борг гроші під заклад тіла, їх лихварі мали право віддати в

рабство, причому, одні залишалися рабами на батьківщині, інших продавали на чужи-

ну. Дехто змушений був продавати навіть власних дітей (ніякий закон не забороняв

цього) і втікати з батьківщини через жорстокість лихварів. Проте, величезна більшість,

і до того ж люди великої фізичної сили, збирались і умовляли один одного не залиша-

тися байдужими глядачами, а обрати собі вожаком надійну людину і звільнити борж-

ників, які пропустили строк плати, а землю переділити і повністю змінити державний лад.

Тоді найрозсудливіші люди в Афінах, бачачи, що Солон, — мабуть, єдина людина,

за якою немає ніякої вини, яка не є спільником заможних у їх злочинах, і у той же час

не пригнічена злиднями, як бідні, стали просити його взяти до своїх рук державні спра-

ви і ліквідувати протиріччя. Між іншим, Фаній Лесьбоський (письменник IV—III ст. до

н. е.) розповідає, що сам Солон для врятування вітчизни вдався до обману обох сторін:

бідним він таємно обіцяв розподіл землі, а людям заможним — забезпечення боргових

зобов’язань.

Його обрали архонтом, одночасно і посередником, і законодавцем. Усі прийняли

його із задоволенням: заможні — як людину заможну, а бідні — як чесну...

Першим актом його державної діяльності був закон, у відповідності з яким існуючі бор-

ги були скасовані і у майбутньому заборонялось давати гроші у борг «під заклад тіла»...

Солон не вгодив ні тій, ні іншій стороні: заможних він розгнівив тим, що знищив

боргові зобов’язання, а бідних — ще більше тим, що не здійснив переділу землі, на

який вони сподівалися...

... Бажаючи залишити усі вищі посади за заможними, як було раніше, а до решти по-

сад, до яких раніше простий люд не допускався, допустити і його, Солон ввів оцінку

майна громадян. Так, тих, хто виробив у сукупності п’ятсот мір продуктів, як сухих, так

і рідинних, він поставив першими і назвав їх «пентакосіомедимнами» (п’ятисот-

мірниками), другими поставив тих, хто міг утримувати коня або виробляти триста мір;

цих називали «вершниками»; «зевгитами» (зевгит, той, хто володіє парою волів, коней)

були названі люди третього цензу, у яких було двісті мір тих і інших продуктів, разом

взятих. Всі решта називалися «фетами», їм він не дозволив займати якусь посаду; вони

брали участь в управлінні лише через участь у народних зборах і могли бути суддями.

Останнє здавалось спочатку незначним правом, але пізніше стало у достатній мірі важ-

ливим, тому що більшість важливих справ потрапляли до суддів. Більш того, на рішен-

ня по тих справах, які Солон передав посадовим особам, він дозволив також апелювати

до суду.

Солон створив раду Ареопага із архонтів, які щорічно мінялися; він сам був його

членом як колишній архонт. Але, бачачи, у народа нахабні задуми і зверхність, наро-

джені знищенням боргів, він створив другу раду, обравши до неї по сто осіб від кожної

із чотирьох філ. Їм він доручив попередньо, раніше народу, обговорювати справи і не

дозволяти винесення жодної справи на народні збори без попереднього обговорення. А

«верхній раді» (Ареопагу) він передав нагляд і охорону законів...

Документ № 3

АРІСТОТЕЛЬ ПРО РЕФОРМИ КЛІСФЕНА

(витяги)

... Він (Клісфен) почав з того, що розподілив усіх громадян між десятьма філами за-

мість чотирьох. Він хотів змішати їх, щоб більша кількість людей одержала можливість

брати участь у справах держави. Звідси й пішов вислів: «не рахуватися філами» — від-

повідь тим, хто хоче дослідити походження. Потім він створив Раду п’ятисот замість

чотирьохсот, по п’ятдесят від кожної філи, а до того було по сто.

Окрім того, Клісфен поділив і країну по демах на тридцять часток: десять узяв із

демів приміських, десять — із демів прибережної смуги, десять — із демів внутрішньої

смуги. Найменувавши ці частки тритіями, у кожну філу він призначив за жеребом три

тритії, так, щоб до складу кожної філи входили частини із всіх цих областей.

Далі, він змусив вважатися демотами жителів кожного із демів, щоб люди не відріз-

няли нових громадян, називаючи їх по батькові, а щоб публічно називали за назвою де-

мів. Ось чому афіняни і називають себе за назвою демів. Створив він і посаду демархів,

які мають ті ж обов’язки, що й колишні навкрари, оскільки деми він створив замість

навкрарій. Стосовно назв, то деяким із демів він дав їх за містечками, деяким — за іме-

нем засновників, оскільки вже не всі деми були зв’язані з місцевостями.

... У результаті цих змін державний лад став більш демократичним, ніж солонівсь-

кий. Це і зрозуміло: Закони Солона знецінила тиранія, залишаючи їх без застосування;

між тим, видаючи інші, нові закони, Клісфен мав на увазі інтереси народу. Разом з ни-

ми було видано і закон про остракізм.

Вперше на восьмому році після встановлення цього порядку, за архонта Гермокрео-

нта, ввели для Ради п’ятисот присягу, яку проводять ще й тепер. Потім стали обирати

по філах стратегів, по одному від кожної, керівником же усієї армії був полемарх.

Документ № 4

ТІТ ЛІВІЙ ПРО РЕФОРМИ СЕРВІЯ ТУЛЛІЯ

(витяги)

... Перекази серед нащадків називали Сервія засновником станового поділу держави,

який визначив різницю у справах і становищі. Він встановив ценз, річ благочинну для

держави, якій було суджено досягти такої величі: військові і громадські обов’язки були

розподілені не поголовно, як раніше, а за майновим становищем; тоді введені були кла-

си і центурії, і на основі цензу було здійснено розподіл, зручний для мирного і військо-

вого часу.

Із тих, хто мав 100 000 асів або більший ценз він утворив 80 центурій — по 40 цен-

турій старших і молодших; громадяни, що входили до їх складу, були названі першим

класом; старші були призначені для охорони міста, молодші — для ведення війни за мі-

стом. Зброю для захисту тіла визначено їм: шолом, круглий щит, поножі, панцир — все

із бронзи; зброя наступальна — спис і меч. До цього класу було приєднано дві центурії

ремісників, які відбували службу без зброї; на них було покладено спорудження війсь-

кових машин.

Другий клас створено із тих, хто мав ценз від 100 до 75 тисяч асів, і з них створено

20 центурій старших і молодших. Зброю призначено: замість круглого щита — довгу-

ватий, а все решта — те ж саме, окрім панциря.

Ценз третього класу визначено у 50 тисяч асів, з них створено стільки ж центурій і з

тим же віковим поділом. У озброєнні також не зроблено ніяких змін, окрім того, що

віднято поножі.

Ценз четвертого класу 25 тисяч; з нього створено стільки ж центурій; озброєння

змінено: їм призначено тільки довгий спис і дротик.

П’ятий клас чисельніший: із нього створено 30 центурій; вони носили з собою лише

пращі і пращні камені; до них були зараховані горнисти і трубачі, поділені на дві цен-

турії; ценз цього класу був 11 тисяч.

Із решти населення, що мало менший ценз, створено було одну центурію, вільну від

військової служби. Організувавши і розподіливши таким чином піхоту, він набрав 18

центурій вершників із найзаможніших громадян, які...перш за все запрошувались до

подачі голосів, потім — 80 центурій першого класу; якщо там виникала різноголосиця,

що траплялось нечасто, то треба було запрошувати і другий клас, і майже ніколи не

спускалися так низько, щоб дійти до останніх.

... Розподіливши усе місто, усі його частини і заселені пагорби на чотири відділи,

він назвав їх трибами, як я думаю, від слова tributum (податок), рівномірне стягнення

якого у відповідності з цензом встановлено ним же; але ці триби не мають ніякого від-

ношення до поділу на центурії і до їх кількості».

Примітка:

Документи № 1—4 використані з: Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрес-

томатія для студентів юридичних вузів та факультетів. — К.: Вентурі, 1995. — С. 18—19, 20—21,

22—23, 30—31.

ДОДАТКОВА ЛТЕРАТУРА

1. Андреев Ю. В. Раннегреческий полис. — Л., 1976.

2. Бирюков Ю. М. Государство и право Древнего Рима. — М., 1969.

3. Галанза П. Н. Государство и право Древнего Рима. — М., 1969.

4. Кареев Н. Государство-город античного мира. Изд. 3-е. — СПб., 1913.

5. Кечекьян С. Ф. Государство и права Древней Греции. — М., 1966.

6. Колобова К. М. Возникновение и развитие Афинского государств. — М., 1958.

7. Кошеленко А. Г. О некоторых проблемах становления и развития государственности в

Древней Греции // От доклассовых обществ к раннеклассовым. — М., 1987.

8. Ливий Тит. История Рима от основания города: В 3-х т. — Т. I. — М., 1989; Т. 2. — М.,

1992.

9. Маяк И. Рим первых царей. Генезис римского полиса. — М., 1963.

10. Немировский А. И. История раннего Рима и Италии. Возникновение классового общества

и государства. — Воронеж, 1962.

11. Нечай Ф. М. Образование Римского государства. — Минск, 1972.

12. Перетерский И. О. Всеобщая история государства и права. — Ч. I. — Вып. 2 — Древний

Рим. — М., 1954.

13. Разумовчч Н. Н. Политическая и правовая культура. Идеи и институты Древней Греции. —

М.,1989.

14. Соловьев С. Раннегреческая тирания (к проблеме возникновения государства в Греции). —

М., 1964.

15. Страхов М. М. Всесвітня історія держави і права: Вип. 1. Держава і право Стародавнього

світу: Учбовий посібник. — Харьків: УВС, 1994.

16. Тищик Б. Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навчальний посібник.—

Т. 1. Історія держави і права країн Стародавнього Сходу і Стародавньої Греції. — Т. 2. Історія

держави і права Стародавнього Риму Львів: «СПОЛОМ», 1999.

17. Тищик Б. Й. Історія держави і права Стародавнього світу: Навч. посібник. — Л.: Світ, 2001.

18. Федоров К. Г. Афины — правовое государство античности. — Краснодар, 1991.

19. Фролоов Э. Д. Рождение греческого полиса // Становление и развитие раннеклассовых об-

ществ. — Л., 1986.

20. Штаерман Е. М. К проблеме возникновения государства в Риме // Вестник древней исто-

рии. — 1989. — № 2.