Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

101

регти рівність серед самих спартіатів. Це відбилося на формі спартанської держави

взагалі і формі її правління зокрема.

За засобами формування державних органів Спарти (шляхом виборів) форму прав-

ління спартанської держави можна схарактеризувати як республіку, бо в цілому поло-

ження спадкових архагетів скоріше було почесним. На відміну від Афін, де реальна

влада належала екклесії, апелла в Спарті скликалася рідко, і, як вже було сказано, вирі-

шальної ролі в політичному житті не відігравала. Влада на перших порах належала

двом царям — архагетам, а згодом — невеликій групі представників знатних сімей, що

довічно перебували членами герусії, і п’яти ефорам, які, щоправда, обиралися народ-

ними зборами, але управляли без дієвого контролю, і по суті звітували перед своїми на-

ступниками — представниками тих же знатних родів. Оскільки представники родової

знаті — аристократія — володіли реальною виконавчою і законодавчою владою в

спартанській республіці, то і державний режим, який там склався, з певною часткою

умовності, можна було б назвати аристократичним.

У формі державного устрою спартанської держави спостерігаються такі ж риси, як

у афінській, з тією лише різницею, що імперське спрямування Спарти виявилося наба-

гато раніше. Це було зумовлено передусім очевидним військовим лідерством Спарти

серед інших полісів півдня Еллади. В VI ст. до н. е. навколо Спарти склався Пелопонне-

ський союз кількох областей і полісів, який повів активну боротьбу за лідерство в Елла-

ді. У кожному з міст союзу влада передавалася спеціальній раді з 10 аристократів, а

Спарта ставила гармостів — намісників з військовими і фінансовими функціями. У са-

мій метрополії — Спарті — взаємовідносини історичних інститутів влади дещо зміни-

лися у бік переважання архагетів (вони стали очолювати ефорат) і герусії (яка отри-

мала право вета на рішення зборів).

Як відомо, в Пелопоннеській війні (431—404 рр. до н. е.), у війні двох «республі-

канських імперій», в боротьбі двох державних режимів: афінського «демократичного» і

спартанського «аристократично-воєнізованого», перемогу одержала, що в принципі за-

кономірно, Спарта. Своєрідна державна форма, яка склалася в Афінах і Спарті у вигля-

ді «республіканської імперії», вже в той час, і в подальшому (а з таким явищем ми зу-

стрінемося в XIX—XX ст. — Л. Б., С. Б.), містила в собі протиріччя, які вимагали свого

вирішення. Для того періоду історичного розвитку закономірним був шлях встановлен-

ня державної форми у вигляді «монархічної імперії», що і показав досвід (щоправда,

недовговічний) імперії Олександра Македонського і (більш тривалий) Риму, простими

провінціями якого стали в подальшому Спарта і Афіни.

3.3. Форма римської держави

Розглядаючи провідний елемент форми держави станово-кастового суспільства —

форму правління, слід зазначити, що в 509 р. до н. е. в Римі, після останнього (сьомо-

го) рекса Тарквінія Гордого, своєрідна «монархія», яка існувала доти, поступилася міс-

цем республіканському ладу.

Лад Римської республіки відрізнявся деякими важливими властивостями, що закрі-

пили особливий політичний рівень взаємодії суспільних інтересів громадянина з інте-

ресами всього суспільства. У цьому значенні римська республіка була новим найваж-

ливішим етапом в історії античної держави, можливо, навіть більш змістовним для

подальшої державно-правової історії, ніж уклад грецьких полісів, які засновувалися пе-

реважно на «прямому народовладді» і, в якійсь мірі, архаїчному верховенстві демократії.

Різні інститути Римської республіки були по-різному взаємопов’язані з політичною

волею народу:

• двоє зборів, одні з яких були спочатку чисто плебейськими;

• колегіальність магістратур з правом інтерцесії одного з магістратів у справах

іншого;

• невтручання однієї магістратури в справи іншої (свого роду розділення влади);

102

• суворе дотримування терміновості всіх без виключення магістратур і відповіда-

льність магістратів за зловживання;

• спроба відділення судової влади від влади виконавчої;

• виключні повноваження народних трибунів;

• наявність Сенату як органу, що призначався і володів вищим авторитетом, хоча

був позбавлений виконавчої влади.

Все це разом характеризує форму правління римської держави V—ІI ст. до н. е. як

республіку з розподілом влади між демократією і аристократією, де вплив останньої

був переважаючим. Це пояснювалося тим, що, хоча народні збори і вважалися органа-

ми влади римського народу і уособлювали властиву полісу демократію, не вони пере-

важали в управлінні державою. Це були сенат і магістрати — органи реальної влади

нобілітету.

Поєднання «народного суверенітету» з «представницьким органом», цілком неза-

лежним від основної маси народу, і з колегіально-одноосібним управлінням створюва-

ло особливий уклад взаємної політичної урівноваженості, яка вже в давні часи уявляла-

ся ідеалом гарантій від державних зловживань. Владні інститути Риму, крім того, мали

в своєму розпорядженні різні повноваження і права взаємного контролю, що створюва-

ло особливу систему політичних стримувань — важливу для запобігання суб’єктивізму

в державній діяльності.

Аналіз внутрішніх взаємозв’язків елементів форми античних держав, які існували

до нашої ери, показує, що визначальним чинником, який забезпечив наявність респуб-

ліканської форми правління і відповідного «демократичного» (Афіни), «аристократи-

чного» (Спарта) або «демократично-аристократичного» (Рим) державного режимів,

була форма державно-територіального устрою цих держав, а саме полісу, своєрідної

«унітарної» держави, як виявилося, найбільш сприятливого до втілення ідей республі-

канізму. Досвід Афін і Спарти свідчить, що поєднання «республіканізму» як основного

принципу правління і «імперіалізму», як основного принципу державно-територіаль-

ного устрою, не мало перспективи. Про це також яскраво засвідчив подальший розви-

ток форми римської держави.

§4.Форма та державний механізм монархічного Риму

4.1. Рим від полісу до імперії

Зміни у формі державного устрою Риму почали відбуватися наприкінці IV — на

початку III ст. до н. е., що було зумовлено наступними чинниками:

По-перше, на цей час завершилося державно-політичне становлення римського по-

лісу і римська державність спиралася на розвинену систему республіканських інститу-

тів влади й управління, закріплених у праві і в політичних традиціях.

По-друге, Римська держава, створивши могутню, нову за своїми бойовими і органі-

заційними можливостями армію, перейшла до активної завойовницької політики —

спочатку в самій Італії, а потім і далеко за її межами.

Протягом III ст. до н. е. Рим підкорив Центральну і Південну Італію (Північна була

підкорена ще до 288 р. до н. е.), вступивши в політичне і військове зіткнення з греко-

італійськими державами і Карфагеном, який панував тоді на Середземномор’ї.

Італійські племена і напівдержави утворили разом з Римом умовну Італійську федера-

цію під пануванням Риму, членство в якій забезпечувало її мешканцям деяку близькість

до римлян в правовому становищі. Союзницькі народи кількісно значно посилили римсь-

ку армію. Це дало можливість, хоч і після важких двох Пунічних воєн, знищити Карфа-

генську державу і підпорядкувати собі велику частину її володінь у Середземномор’ї.

До початку II ст. до н. е. внутрішня криза Македонської держави зробила її легкою

здобиччю Риму. Більше ніж через півстоліття Рим розповсюдив свою гегемонію на всю

103

Грецію. В областях, які приєднувалися, формувалася нова система управління, яка бу-

дувалася на домінуванні виконавчо-військової влади, що призначалася Римом і пред-

ставляла його інтереси. Так з’являлися перші провінції. Рим з полісу став перетворюва-

тися на Римську імперію. Із занепадом найбільших елліністичних держав — Селевкідів

і Єгипту, які в I ст. до н. е. підпали під владу Риму, його імперія охопила майже весь

середземноморський світ і Близький Схід, почавши військово-політичний наступ на

північ і захід Європи.

Формування імперії було не тільки особливою військовою і політичною задачею

Римської держави. Цей процес створював особливий фон для існування і перетворень

самої державної організації. Військова і політична перевага Риму зробила римський на-

род особливим, пануючим народом. Так, колись досить гостра, різка соціальна різниця

всередині полісної общини відступила перед перевагами єдності. Протягом IV —

II ст.ст. до н. е. форма правління Риму залишалася в головному незмінною.

З кінця II ст. до н. е. давньоримську державу охопила криза, що торкнулася всіх

сторін рабовласницького суспільства. Різнорідні конфлікти і соціальні протиріччя (по-

встання рабів, особливо під керівництвом Спартака — 74 р. до н. е.; боротьба між оп-

тиматами і популярами*

та ін.), ускладнені не дуже вдалими для Риму зовнішніми

війнами, створили якісно нову державно-політичну ситуацію: республіканська органі-

зація вже не відповідала суспільним настроям і часу. Рим став прямувати до військо-

вої монархії, із зразками якої зіткнувся під час східного завоювання. Цьому сприяло де-

кілька історичних чинників:

По-перше, державна організація республіки зберігала — в інститутах магістратур,

часом з дуже значними владними повноваженнями, політичну можливість встановлен-

ня одноосібної влади.

По-друге, безперервні війни, викликане ними посилення армії, перетворення її з по-

чатку I ст. до н. е. в практично постійну, висувало видних полководців у політичні лі-

дери; військове керівництво перетворилося в самостійний і державний інститут, що

домінував над іншими.

По-третє, Рим ставав величезною державою — навіть не середземноморського, а

світового масштабу, і влада в такій імперії вже за природою своєю (в умовах античного

суспільства) не могла бути побудована інакше, як на монархічних засадах.

По-четверте, за роки воєн і криз різко визначилося соціальне розшарування «рим-

ського народу». Рабовласники, які представляли величезний клас, численний люмпені-

зований плебс, що існував значною мірою за рахунок державних роздач хліба (тільки в

Римі в середині I ст. до н. е. таких було 320 тисяч)

, призвели до становлення нового

засобу життя, для якого була характерною вимога «хліба і видовищ», яка у наступні ча-

си стала хрестоматійною. Звичайно, твердження, що «падіння моральності» знищило

Римську республіку, не зовсім правильне, але її соціальну базу воно безсумнівно піді-

рвало.

По-п’яте, зростання приватних рабовласницьких господарств на території всієї ім-

перії вплинуло на виключне становище «римського народу». Принісши його в жертву,

римляни сприяли консолідації рабовласників на всій її великій території в пануючий

клас, пов’язаний єдністю корінних інтересів. Тим самим було створено новий плідний

соціальний фон для еволюції форми римської держави.

Найголовнішим показником кризи республіканської державної організації стало фо-

рмування в I ст. до н. е. інституту військово-політичної диктатури однієї особи, яка

стала в Римі майже постійним інститутом.

Першим етапом на шляху становлення нової влади була диктатура Сулли (82—

79 рр. до н. е.), визначного воєнначальника і лідера оптиматів, що отримав від Сенату

режимі: були скорочені повноваження народних трибунів, змінені сфери діяльності де-

* Оптимати — рух (партія), який виражав інтереси багатих і аристократичних республіканських про-

шарків; Популяри — рух (партія), що виражав інтереси нових легіонерів, офіцерства і люмпенізованого

плебсу.

Омельченко О. А. Всеобщая история государства и права. — М., 1998. — Т. 1. — С. 153.

104

жимі: були скорочені повноваження народних трибунів, змінені сфери діяльності де-

яких магістратів, введено розправи над громадянами і конфіскації їх майна без судів, за

списками, складеними диктатором (т. зв. проскрипції).

Другим етапом — військова диктатура Юлія Цезаря (45—44 рр. до н. е.). Після

перемоги в розв’язаній ним громадянській війні, Цезар, проголошений імператором,

зосередив в одних руках найбільш значну магістратуру: безстрокове диктаторство, до-

вічну владу трибуна, цензорські повноваження, зберігши ще і права великого жерця-

понтифіка. Незабаром його було вбито запеклими республіканцями, але старий порядок

остаточно розхитався. Необхідність найшвидшого виходу з внутрішньої смути стиму-

лювала передачу всієї можливої влади одному з духовних спадкоємців Цезаря — Ок-

тавіану Августу.

Правління Октавіана Августа (30 (27) р. до н. е. — 14 р. н. е.) стало завершальним,

третім етапом становлення нового ладу. Формально всі установи і магістрати старої ре-

спубліки зберігалися, але їх повноваження змінювалися, а головне — найважливіші зо-

середилися в одних руках. Ще до нашої ери Август послідовно закріпив за собою зван-

ня імператора (29 р.), першого сенатора — принцепса (28 р.), проконсула провінцій

(23 р.), трибунську владу (23 р.), посаду консула (19 р.), верховного понтифіка (13 р.).

цензора (12 р.). Влада Сенату стала повністю залежати від принцепса, про народні збо-

ри тільки згадували. Активна законодавча діяльність Августа (привласнений в 27 р. ти-

тул «благословенного» став спадковим) зовні була направлена на збереження патріар-

хального укладу і моральності «суворої республіки» і сприяла створенню нового

правового укладу майбутньої монархічної імперії.

Історія римської монархічної імперії, як вже було відзначено раніше, поділяється на

два періоди:

а) принципат — 30 (27) р. до н. е. — 284 р. н. е.;

б) домінат — 284 р. н. е. — VII ст. н. е.):

домінат періоду єдиної імперії — 284—395 рр.;

домінат періоду Західно-Римської імперії — 395—476 рр.;

домінат періоду Східно-Римської (Ромейської) імперії — 395 — VII ст. н. е.

4.2. Принципат

Принципат (від «принцепса») зберігав ще видимість республіканської форми прав-

ління і майже всі установи республіки. Збиралися народні збори, засідав сенат. Як і ра-

ніше, обиралися консули, претори і народні трибуни. Але все це було вже не більше, як

прикриття постреспубліканського державного устрою.

Імператор-принцепс поєднав у своїх руках повноваження всіх головних республі-

канських магістратур: диктатора, консула, претора, народного трибуна. Залежно від

роду справ він виступав то в одній, то в іншій якості: як цензор він комплектував сенат,

як трибун відміняв за своїм рішенням дії будь-якого органу влади, заарештовував гро-

мадян за своїм розсудом, як консул і диктатор, визначав політику держави, віддавав

розпорядження по галузях управління; як диктатор командував армією, управляв про-

вінціями тощо.

Народні збори, головний орган влади старої республіки, прийшли в повний занепад,

про що писав Цицерон, назвавши гладіаторську гру тим заняттям, що приваблювало

римських громадян більше, ніж збори коміцій. Звичайним явищем стали такі ознаки

крайньої міри розкладу коміцій, як підкуп голосів, розгони зборів, насильства над їх

учасниками тощо. Збори позбавлялися свого споконвічного права обирати на посади

магістратів.

Сенат, уже за часів Августа, наповнився провінційною знаттю, всім зобов’язаною

принцепсу, і особливо тими з вершників, які досягли сенаторського звання. З органу

влади, що розповсюджувався на «місто Рим», сенат перетворився в свого роду загаль-

105

ноімперський владний інститут. При всьому тому, становище його було приниженим, а

повноваження обмеженими. Законопроекти, надходили до сенату від принцепса і забез-

печувалися його авторитетом. Зрештою виникло і затверджувалося неписане правило,

згідно з яким: «все, що вирішив принцепс, має силу закону».

Осереддям вищих установ імперії зробився двір принцепсу, що перетворився в

своєрідну канцелярію з безліччю відділів, які виникли паралельно з республіканськими

магістратурами. Вибори самого принцепса належали сенату, але і це стало чистою фо-

рмальністю. У багатьох випадках справа вирішувалася армією. Тому у цей час здійсню-

ється низка державних реформ, спрямованих, головним чином, на посилення рабовлас-

ницької армії і поліції, які стали надійною опорою принцепса.

Поліція. Відповідно до реформи, приписуваної імператору Августу, корінній реорга-

нізації піддавалася поліція Риму, на чолі якої був поставлений префект міста, наділений

широкими повноваженнями в сфері охорони громадського порядку. У його підпорядку-

ванні знаходилися 14 поліцейських комісарів, що очолювали міські квартали, відали там

усіма справами і відповідали за безпеку і порядок у кожному з них. Комісари мали помі-

чників в особі квартальних капітанів, агентів-донощиків і офіцерів сторожових поліцей-

ських рядів. Через них комісари і префект міста в столиці стежили за виконанням законів

і попереджали їх порушення, спостерігали за способом життя городян і перешкоджали

всьому, що могло зашкодити суспільному добробуту міста рабовласників. Крім префекта

міста, у Римі були засновані посади префекта сторожової служби, префекта масових і

спортивних ігор, комісара суспільних робіт, головного інспектора по очищенню міських

вулиць та інші, що також мали поліцейську владу. Ще за часів правління Цезаря тут була

створена і «поліція моральності», що, подібно до афінської поліції, стежила за дотриман-

ням законів, спрямованих проти розкоші в одязі і зайвих витрат на бенкети, здійснювала

нагляд за жінками легкої поведінки, вела безуспішну боротьбу з ледарством.

Переслідуючи рабів, а також незаможні категорії вільних громадян, поліція Риму

вдавалась до послуг провокаторів. Проте спеціальних органів «таємної» поліції у ста-

родавніх римлян не було і використання провокаторів у поліцейській практиці носило

не систематичний, а, скоріше, випадковий характер.

За зразком Риму була перебудована поліція й в інших значних містах і великих про-

вінціях імперії. На чолі провінційної поліції стали легати вищого рангу, уповноважені

підтримувати порядок і суспільну безпеку рабовласників на місцях. Під їх керівницт-

вом проводився збір податків з місцевого населення, велася боротьба з карною злочин-

ністю. Провінційна поліція мала свою розгалужену мережу таємної агентури, що вико-

ристовувалась для стеження за піданними і здійснення заходів щодо попередження

повстань рабів. Придушення масових хвилювань серед населення провінцій здійснюва-

лося також за допомогою добірних імператорських військ — так званих преторіансь-

ких кагорт, що виконували одночасно й поліцейські функції.

Розрізняючись за рівнем розвитку, структурою й обсягом повноважень, поліція Ри-

му та інших рабовласницьких країн у той же час мала ряд загальних ознак: по-перше,

вона охороняла новий у порівнянні з первіснообщинним ладом суспільний порядок, що

закріплював панування рабовласників; по-друге, вона направлялася не тільки проти ра-

бів, але і проти незаможних прошарків вільного населення, повинна була примушувати

саме їх до дотримання нового порядку; по-третє, за винятком керівних поліцейських

посад, вона комплектувалася переважно з рабів, що пояснюється збереженням наслід-

ків старого родового побуту і відсутністю ще у держави достатнього морального авто-

ритету, щоб вселяти повагу до ремесла, яке колишнім членам родового суспільства не-

минуче повинно було здаватися таким, що не заслуговує на поважне відношення.

4.3. Домінат

Вже в період принципату рабовласницький лад у Римі почав переживати занепад,

який в II—III ст. переріс в чергову кризу. Як вже було відзначено, в цей період заглиб-

лювалося соціальне і станове розшарування вільних, посилився вплив великих земле-

власників, зростало значення праці колонів і зменшувалася роль рабської праці, прихо-

див у занепад муніципальний лад, зникала полісна ідеологія — на зміну культу тради-

ційних римських богів приходило християнство.

Економічна система, заснована на рабовласницьких і напіврабовласницьких формах

експлуатації і залежності (колонат), не тільки перестала розвиватися, але і почала де-

градувати. Починаючи з III ст., ставали частішими і поширенішими повстання рабів,

майже невідомі початковому періоду принципату. До повсталих рабів приєднувалися

колони і вільна біднота. Становище ускладнювалося визвольним рухом підкорених Ри-

мом народів. Від загарбницьких воєн Рим почав переходити до оборонних. Різко загос-

трилася боротьба за владу між ворогуючими угрупованнями пануючого класу. Після

правління династії Северів (199—235 рр.) наступила півстолітня епоха «солдатських

імператорів», які приводилися до влади армією і правили півроку, рік, найбільше п’ять

років. Більшість з них були вбиті змовниками.

Принципат пригнітив дух громадянства у римлян, республіканські традиції залиши-

лися вже в далекому минулому, останній оплот республіканських установ — сенат ос-

таточно підкорився принцепсу. З кінця III ст. почався новий етап в історії римської

державності, коли Рим перетворився в монархічну державу з абсолютною владою гла-

ви держави (імператора). Остаточний перехід пов’язують з приходом до влади Діок-

летіана. Ставши римським імператором в 284 р., він наказав іменувати себе Домінусом

(господин), у зв’язку з чим форма римської держави цього періоду отримала назву до-

мінат. Її основними рисами були:

1) Влада імператора стала необмеженою, на що, зокрема, вказувала наявність у

них таких титулів, як Август і Домінус. Імператори стали обожнюватися, деякі з них

після смерті оголошувалися богами зі своїми релігійними культами, що віддалено нага-

дували монарха найдавніших часів. Населення держави перетворилося з громадян у

підданих імператора, які стали розглядатися навіть як його раби — серви.

2) Складався розвинений апарат чиновників, розподілених за рангами, з ієрархі-

єю, що визначилася і правилами підвищення в посаді. Рада, що існувала за часів

принципату, перетворилася в державну раду — консисторіум. З відокремленням

цивільної влади від військової з’явилися цивільні і військові чиновники. Окремо сто-

яла третя група чиновників — придворні, які відіграли велику роль в управлінні па-

лацом імператора.

3) Старі республіканські установи втратили будь-яке загальнодержавне значення.

Римом став управляти префект, що призначався імператором і був його підлеглим.

Сенат перетворився в раду міста Рим, а магістрати — в муніципальних посадових

осіб.

Найбільш важливі кроки в еволюції форми і механізму Римської держави нового ча-

су пов’язані з правлінням імператорів Діоклетіана і Костянтина. У правління Діокле-

тіана (284—305 рр.) були проведені військові, адміністративні і територіальні рефор-

ми, що додали імперії нового вигляду і значно посилили центральну імператорську

владу.

4) Внаслідок політико-територіальної реформи імперія була розділена на дві час-

тини — західну і східну. Діоклетіан в 285 р. призначив собі співправителя — цезаря,

якого через рік було оголошено Августом, з такою ж, як у Діоклетіана, владою по

управлінню частиною імперії. Але законодавство ще залишалося єдиним, оскільки за-

кони видавалися від імені обох імператорів. Кожний з них призначав собі співправите-

ля — цезаря. У результаті виникла тетрархія — правління чотирьох, що розповсю-

джувалося на 100 провінцій. Рим було виділено в особливу 100-у провінцію, але місто

Рим перестало бути столицею імперії. Столицю Західної імперії перенесли в Медіолан

(Мілан), а потім в Равенну. Столицею Східної імперії стала Нікомедія, розташована на

східному березі Мармурового моря.

Після двадцятилітнього правління Діоклетіана і боротьби за владу між його спадко-

ємцями наступив період тридцятилітнього правління Костянтина (306—337 рр.), який

знову відновив єдність влади.

Костянтин продовжив реформи Діоклетіана, зокрема його політико-територіальну

реформу. Тетрархія була скасована, але в кожній з двох частин імперії утворили по дві

префектури, якими управляли префекти, що були наділені цивільною владою. Військо-

ва влада в префектурах належала військовим магістрам — двом начальникам піхоти і

двом начальникам кінноти. Префектури ділилися на діоцези (6 в західній частині імпе-

рії і 7 в східній), очолювані вікаріями; діоцези — на провінції, якими управляли рек-

тори, провінції — на округи з окружною адміністрацією.

5) У військовій області професія воїна ставала спадковою. В армію стали широко

притягуватися варвари, що отримували римське громадянство і можливість просувати-

ся по службових сходах аж до вищих посад.

6) Прагнення правлячої аристократичної верхівки до централізованого управління

увінчалося під час царювання Діоклетиана підпорядкуванням усіх поліцейських сил

Риму начальнику імператорської канцелярії, який відігравав роль, аналогічну ролі пер-

шого міністра.

7) Якщо ці заходи Костянтина були продовженням справи, започаткованої ще Діок-

летіаном, то стосовно питань релігійної політики цього не можна сказати. У 313 р. ім-

ператорським едиктом християнство було визнано рівноправним з іншими релігіями,

що існували в імперії, а потім, після хрещення Костянтина в 337 році, — державною

релігією.

Армія, чиновництво і християнська церква стали трьома головними опорами до-

мінату — військовою, політичною й ідеологічною. Нарешті, враховуючи, що східна

частина римської держави менше, відносно західної, зазнавала нападів варварських

племен і була економічно більш розвиненою, Костянтин на місці давньогрецького

міста Візантій заснував нову столицю, давши її назву Константинополь (330 р.).

Перенесення столиці в Константинополь закріпило процес розпаду імперії на дві

частини: Західну і Східну. Остаточне відділення Східної імперії прийшлося на кі-

нець IV століття. З приходом на Константинопольський престол імператора Ар-

кадія (395 р.) західна і східна частини старої римської держави більше політично не

об’єднувалися.

На початку V ст. Західно-Римська імперія зазнавала постійного натиску кочових

племен і германських народів з півночі. Соціальна криза всередині самої імперії, розпад

її військової організації зробили Рим нездатним до реального протистояння новим си-

лам. У 476 р. германський вождь Одоакр скинув з престолу останнього римського ім-

ператора, ім’я якого, за дивним збігом обставин історії, було як і засновника Риму —

Ромул.

4.4. Східно-Римська (Ромейська) імперія

Західно-Римська імперія, старий Рим, припинив своє існування, але історія рабовла-

сницької римської держави мала продовження, що можна, на нашу думку, розглядати

як наступний етап її розвитку.

Цей етап пов’язаний з існуванням Східно-Римської (Ромейської) імперії, яка, на

відміну від Західно-Римської імперії, що в V ст. потрапила під владу кочовиків і вар-

варських племен, укріпила свою незалежність і самостійність. Були успішно відбиті на-

вали вандалів і остготів. Багатству і стійкості імперії сприяли більш високий рівень

розвитку торгівлі, ремесел у грецьких і малоазіатських володіннях, особливий характер

сформованого аграрного ладу, де значне місце займало державне і церковне землеволо-

діння.

У IV—V ст. Ромейська імперія зберігала успадковану від Римської імперії державну

й адміністративну організацію практично без змін. Видозмінювався тільки військовий

устрій: найважливіше місце зайняли племена кочовиків і слов’ян, які поселялись у при-

108

кордонних областях імперії як федерати. З ними встановлювалися особливого роду

союзи на умовах виконання військової служби. Це визначило надалі особливу організа-

цію місцевого і військово-фінансового управління. Свого розквіту і найбільшої могут-

ності Ромейська імперія досягла в правління імператора Юстиніана (528—565 рр.).

Були здійснені великі зовнішні завоювання, під його владою опинилися Палестина,

Єгипет, північне узбережжя Африки, Італія, південь Іспанії. Середземне море стало

внутрішнім морем імперії. За часів правління Юстиніана були проведені важливі пра-

вові й адміністративні реформи.

Держава цього періоду представляла централізовану монархію з деякими обме-

женнями влади імператора, в якій склався досить розвинутий військово-бюрократич-

ний апарат. Вона успадкувала, з тими або іншими особливостями, основні риси держав-

них форм пізньоримської держави.

На чолі держави стояв імператор, спадкоємець влади римських цезарів. Він мав

усю повноту законодавчої, судової і виконавчої влади і був верховним покровителем

і захисником християнської церкви. Греко-православна церква відігравала величез-

ну роль у зміцненні авторитету імператора. Вона розробила й освятила офіційну до-

ктрину божественного походження імператорської влади і проповідувала єднання

держави і церкви, духовної і світської влади. На відміну від католицької (західної),

православна церква значно більшою мірою економічно і політично залежала від ім-

ператора, була прямо підпорядкована йому. Юстиніан І, наприклад, нерідко пово-

дився з вищими церковними ієрархами (єпископами і патріархами) як із своїми чи-

новниками.

Влада імператора в IV—VII ст. не була абсолютною. При всій широті повноважень

імператор був обмежений, по-перше, необхідністю відповідати «загальним законам»

держави і, по-друге, відсутністю принципу успадкування престолу. Новий імператор

обирався сенатом, «народом Константинополя» й армією. Роль останньої в обранні

імператора неухильно падала.

Ще в IV ст. імператорським указом «народу Константинополя» — різноманітним

соціальним прошаркам і угрупованням населення столиці, що збирались на константи-

нопольському іподромі, було надано право висловлювати прохання і пред’являти імпе-

ратору вимоги. На цій основі виникли особливі спортивно-політичні організації, так

звані міські партії — діми. Соціальну опору двох найбільш значних дімів: венетів —

(«блакитних») і прасінів — («зелених») — складали різноманітні угрупування панівно-

го класу. Перших підтримувала сенаторська і муніципальна аристократія, других —

торгово-фінансова верхівка міст. У IV—VI ст. роль дімів у політичному житті була

значною і ромейські імператори повинні були нерідко робити ставку у своїй політиці

на одну з названих партій.

Іншим чинником, що стримував самовладдя імператора, була наявність особливого

державного органу ромейської аристократії — константинопольського сенату, де мо-

гли розглядатися будь-які справи держави. Його вплив забезпечувався самим складом

сенату, до якого входила практично вся правляча верхівка панівного класу Ромейської

імперії. Обговорення державних справ сенатом, а також його право брати участь в об-

ранні нового імператора забезпечувало аристократії значне місце в управлінні справами

імперії.

Саме тому ранньоромейські імператори, включаючи найбільш могутнього з них —

Юстиніана I, визнавали в законодавчих актах необхідність «згоди великого сенату і

народу». Це свідчить про сталість деяких політичних традицій, що зберігалися ще з ча-

сів республіканської державності.

Після Юстиніана Ромейська імперія поступово приходила в занепад: була втрачена

велика частина її володінь на Близькому Сході й в Малій Азії, змінювалася соціальна

структура суспільства і стара державна організація. Через деякий час імперія змогла

відродитися, але вже у вигляді нової за своїм типом та формою держави. На нашу дум-

ку, саме цю державу слід приймати за феодальну Візантію, яка стала спадкоємницею

Старого Риму і новим етапом в його історії.

109

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Виконайте такі завдання:

Завдання 1. Продовжте роботу над складанням словника основних понять та те-

рмінів з історії держави і права зарубіжних країн. Розкрийте зміст таких понять та тер-

мінів:

Поняття (визначення) Терміни

Право інтерцесії

Принципат

Домінат

Тетрархія

Християнство

Апелла, архагети, аристократія, асесори, гармости, герусія, гелі-

ея, гопліти, декурії, докімасія, диктатор, диоцези, еділи, еккле-

сія, ефеси, ефори, епіхейротонія, ісономія. ісегорія, консул, кон-

систо

м, мет

ономи, к

иптії, квесто

и, імпе

м, магіст

ати,

претор, принцепс, провінція, раби-токсоти, префектури, полема-

рхи, потестас, сенат, серви, стратег, цензори, центурії.

Завдання 2. Продовжте роботу над складанням хронологічної таблиці основних

подій розвитку механізму та форми античних держав за запропонованою раніше фор-

мою.

Завдання 3. Використовуючи матеріал теми та документів № 1—2, складіть порі-

вняльну таблицю: «Державний апарат античних республік» за приблизною схемою:

Держава Назва державного органу Функції Джерела формування Спільне, особливе

Завдання 4. Використовуючи матеріал теми та документів № 1—2, відобразіть

форму держави античних країн за приблизною схемою:

Назва

держави

Форма

правління

Форма

державного устрою

Форма

політичного режиму

Перевірте себе

Завдання 1. Продовжте думку:

1. Менша, ніж у країнах Стародавнього Сходу, значимість організаційно-гос-

подарської функції античної держави була обумовлена.......................

2. Посилення таких функцій держави, як:

• оборона країни і мирний контакт з іншими народами,

• захоплення чужих територій, управління завойованими територіями найбільший

прояв мали в таких античних країнах, як......................, що було обумовлено...............

...................................................

3. Знищення царської влади в державах античного світу було обумовлено...................

.................................................................................

4. Екклесія, центуріатні, трибутні, куріатні коміції, апела — це......................

5. Функції виконавчої влади в Спарті, Афінах і Римі виконували..............................

.......................................................................

110

6. Призначення магістратів на посади в Стародавніх Афінах і Римі здійснювалось на

принципах.................................................................……

7. Відмінність механізму формування і функцій Ради 500 (буле) в Афінах і Сенату в

Римі полягає в тому, що...........................................……………....

8. Відмінною рисою в реалізації принципу колегіальності в роботі афінських і рим-

ських магістратів було.................................................…....

9. Поліцейські функції виконували в:

Стародавніх Афінах......................................................………………...

Стародавньому Римі.....................................................…………….…..

10. Відправлення правосуддя було функцією в

Стародавній Спарті.............................

Стародавньому Римі...........................

Стародавніх Афінах............................

Завдання 2. Схарактеризуйте:

1. Функції держав античного світу, пояснити їх обумовленість.

2. Законодавчі органи, визначити їх спільні риси та особливості.

3. Виконавчі органи, визначити їх спільні риси та особливості.

4. Судові органи, визначити їх спільні риси та особливості.

5. Механізм формування і функціонування армії та поліції в країнах античного світу.

5. Різновиди античних республік, покажіть їх спільні риси та особливості.

6. Процес еволюції форми державно-територіального устрою Стародавнього Риму,

його причини.

7. Процес еволюції форми державного правління у Стародавньому Римі.

Готуйтеся до вивчення матеріалу 6-ої теми

Завдання. Повторіть шкільний матеріал з «Основ правознавства» (9 кл.), а саме,

що таке джерело права, закон, кодекс, кодифікація, конституція, галузь права, правовий

інститут, норма права, правопорушення, злочин, покарання, судовий процес;

Джерела

Документ № 1

АРІСТОТЕЛЬ ПРО СПАРТАНСЬКІ УСТАНОВИ

(витяги)

Неладна справа у Лакедемоні і з інститутом геронтів...

Особи, що знаходяться на посаді геронтів, трапляється, доступні підкупові, і часто

державні інтереси приносять у жертву своїм особистим вигодам.

...Усі магістратури підконтрольні ефорам. Власне ця обставина і дає ефорам надто

велику перевагу...

Разом з царями, (коли вони залишали країну), ефорів посилали як осіб супрово-

дження, їх особистих ворогів, і вважали порятунком для держави, коли між царями ви-

никали протиріччя.

...Він (Лікург) бажав, щоб інститут сиситій (сиситії — спільні обіди), був демокра-

тичним;... але сиситії виявилися інститутом найменш демократичним. Справа в тім, що

брати участь у сиситіях людям дуже бідним нелегко, між тим, за традицією, участь у

них є показником належності до стану громадян, адже той, хто неспроможний робити

внески у сиситії, не користується правом громадянства.