Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

231

Стаття 35

1. Усі скарби, що знаходяться у землі глибше, ніж оре плуг, належать королівській

владі.

Стаття 46

Дівчата і жінки повинні мати опікуна при всякому позові тому, що не можна запе-

речити свідками того, що вони на суді говорять або роблять.

КНИГА II

Стаття 13

1. Тепер послухайте про злочини і яка за них кара чекає. Злодія треба повісити. Як-

що ж у селі трапиться крадіжка вдень ціною менше трьох шилінгів, то за це сільський

староста у той же день може піддати тілесному покаранню (побиттю і стриженню во-

лосся) або (дати) відкупитись трьома шилінгами. Потім той вважається обезчещеним і

позбавленим прав.

3. Таке ж покарання застосовується за неправильні міри і неправильні ваги, за обман

у торгівлі, якщо розкривається.

4. Усіх таємних вбивць і тих, які викрадуть або плуг, пограбують або млин, або цер-

кву, або цвинтар, а також зрадників і таємних (нічних) паліїв, або тих, які виконують

чуже доручення у своїх корисних цілях, — їх усіх треба колесувати.

5. Хто вб’є кого-небудь або (протизаконне) візьме під сторожу, або пограбує, або

підпалить, окрім таємних (нічних) підпалів, або зґвалтує дівчину або жінку, або пору-

шить мир, або буде захоплений у порушенні подружньої вірності, тим треба відрубати

голову.

6. Хто ховає крадене або пограбоване, або надає цьому допомогу, і якщо він буде

викритий у цьому, його треба покарати як тих.

8. Суддя, який не карає за злочин, сам підлягає такому ж покаранню, як мав бути

покараний злочинець. Ніхто не зобов’язаний відвідувати судове засідання такого судді

і брати участь з ним у суді, оскільки він сам знехтував правосуддям.

Стаття 16

1. Кожен повинен ручатися за свого пана, якому він зобов’язаний вірністю...

2. Хто скалічить або поранить іншого і буде у цьому викритий, тому відрубають ру-

ку. За злочин (у здійсненні якого) кого-небудь викрили поєдинком, його позбавляють

життя.

5. За рот, ніс і око, язик, вуха і чоловічі статеві органи; за руки і ноги, якщо комусь

покалічать і треба буде відшкодувати це, то повинні заплатити йому половину вергельда.

6. Кожен палець (руки) і палець ноги має особливе відшкодування належну йому

десяту частину вергельда.

Стаття 32

3. Якщо слуга втече від свого пана самовільно, то він має панові заплатити стільки

ж, скільки йому пан обіцяв; а те, що йому було заплачено він повинен повернути у по-

двійному (розмірі).

Стаття 39

1. Хто зерно краде уночі, той відповідає шибеницею. Якщо ж він краде у день, то

відповідає шиєю (цьому відрубують голову).

232

Стаття 53

Те, що чиншовик будує на чужій землі, з якої він платить чинш, те він може знести,

якщо він звідси ще, а також (це може зробити) його спадкоємець після його смерті,

окрім паркана спереду і ззаду будинку і повітки для гною; це має викупити пан за оцін-

кою селян. Якщо він цього не зробить, то він (чиншовик) забирає це з іншими (речами).

Стаття 58

2. Тепер слухайте, коли що віддається. У день св. Варфоломія (24 серпня) віддають

різного роду чинш і повинності. У день св. Вальбурга (11 травня) піддасться десятина з

ягнят. У свято Успеній (Богородиці 15 серпня) десятина з гусей. У день св. Іоанна

(Хрестителя — 24 червня) — різного роду десятина з м’яса, де щорічно десятини вику-

пляються грішми. Там, де вони не викупляються, там термін внеску наступає тоді, коли

тварина отелитися. У день св. Маргарити (13 липня) — усі десятини з хлібів; з усього,

що раніше заскирдовано, десятина віддається уже тоді. У день св. Урбана (26 травня)

віддається десятина з виноградників і садів. З чийогось посіву, який він проведе своїм

плугом, десятина платиться з того моменту, як пройшла борона, із саду — із того, як

його посадили і розчистили. Чинш з млинів, із мит, із монет, із виноградників платить-

ся тоді, коли наступає день, призначений для його плати.

Стаття 59

1. Якщо пан хоче зігнати свого чиншовика із своєї маєтності, якщо він тільки не

уродженець цього маєтку, він має йому оголосити (про це) на Стрітення (2 лютого).

Точно так само поступає чиншовик, якщо він хоче покинути землю.

КНИГА III

Стаття 32

2. Якщо хто-небудь стверджує, що він вільний, а інший стверджує, що це його крі-

пак, оскільки він себе віддав йому, то той може це заперечити присягою, якщо тільки

це не було зроблено перед судом.

7. Якщо хто-небудь віддає себе перед судом у кріпацтво, то його спадкоємець має

право проти цього законно заперечувати і повернути його у вільне (становище).

8. Якщо, проте, пан утримує його до його смерті, то він отримає його спадщину і

його дітей, якщо вони належать йому і якщо він прижив (цих дітей) після віддачі себе

(панові).

Стаття 61

1. Кожні вісімнадцять тижнів має граф призначати засідання свого суду...

У встановленому правом місці, де повинні бути шультгейс (суддя — Л. Б, С. Б.) і шеф-

фени, і судовий пристав.

2. Ніхто не може бути шультгейсом, якщо він невільний і якщо він не народився у

цій країні, де перебуває суд.

«ЛЕННЕ ПРАВО»

Глава І

4. Клірики і жінки, селяни і купці, і позбавлені прав, і позашлюбні, і всі не лицарсь-

кого звання з боку батька і діда — усі вони не мають ленного права.

8. Ленник має своєму панові присягнути у тому, що він йому буде вірним і буде

другом. Отже, ленник є стосовно свого пана зобов’язаним, оскільки він його людина і

від нього держить лен.

233

9. Ленник повинен відбувати королівску службу, оголошену рішенням пана у при-

сутності двох його людей за шість тижнів до походу. Служба повинна проходити у ме-

жах німецької землі, що входить до складу Римської імперії.

16. Ленник повинен також служити своєму панові тим, що він бере участь у рішенні

ленного суду, коли це потрібно панові, до півдня і у судові дні.

24. Батько передає у спадщину синові володіння так само, як і лен: тому син не зо-

бов’язаний просити пана, щоб він дав йому лен батька.

39. Земельна ділянка може належати декільком панам таким чином, щоб один мав

від іншого, проте так, щоб ця ділянка перебувала у (реальному) володінні одного.

40. Якщо хто-небудь отримує чинш із земельної ділянки, то вважається, що вона пе-

ребуває у його володінні.

45. Після смерті батька син має протягом року і шести тижнів визнати перед паном

із складеними руками свою васальну (залежність) по батьківському лену.

67. Прибуток від лену неповнолітніх має отримувати пан, до тих пір, поки вони не

досягнуть 12-річного віку.

94. Ніхто не може бути позбавлений володіння, якщо тільки воно не буде від нього

відняте у судовому порядку.

130. Те, що хто-небудь отримує не на основі васальних (відносин), не визнається

леном, отже, якщо пан наділяє свого міністеріала, то це робить не на основі васалітету,

а за правом (панського) двору. Ця передача — поза ленним правом, вона є передачею,

пов’язаною із посадою,

Глава II

Про порядок судочинства

1. Пан (сеньйор) нехай прохає одного із своїх васалів у присутності двох інших ва-

салів, чи судити йому за ленним правом свого васала у звинуваченні його, і у який тер-

мін і на якому місці він має нести проти нього судове переслідування.

2. Якщо прийнята постанова дозволяє судові дії, пан, починаючи з цього дня або у

найближчі шість днів, викликає васала з’явитися протягом 14 днів до ленного суду у

вказане село або курію, яка є в розпорядженні пана або яку тримає хто-небудь від ньо-

го.

11. Якщо ленник не хоче вислухати звинувачення його паном або про призначений

день ленного (суду) у той час, коли він перебуває так близько від пана, що міг знати

про це, то він не уникне (судового) штрафу.

35. Панові дозволено вирішувати скарги одного із своїх людей на іншого, чи пере-

буває один із них на його службі, чи обидва.

56. Курію, у якій судить пан, звинувачений не повинен залишати доти, поки пан не

закінчить судити.

Документ № 2

КАРОЛІНА

(витяги)

І....Досі у деяких місцях дехто із дворян та інших осіб, які за посадою та з інших

причин мають особисто вершити цей суд, ухилялись від участі в засіданнях подібних

судів і вважали це безчестям для свого звання, а тому злодійство часто залишалось без-

карним. Між тим, таке відправлення правосуддя не повинне і не може завдати ніякої

шкоди їх честі, або їх званню, а, навпаки, слугує утвердженню правосуддя, покаранню

злочинців і є честю для таких дворян і посадових осіб. Тому вони повинні особисто

брати участь у цих кримінальних судах у якості суддів і судових засідателів кожного

234

разу,... І мають діяти і вчиняти при цьому як належить у відповідності із нашим цим за-

коном.

VIII. Якщо буде встановлено злочин, за який має бути застосована смертна кара,

або будуть виявлені прямі докази цього, то треба вчинити допит з тортурами з метою

повного вияснення, необхідного для встановлення істини, а також для підтвердження й

признанням винного, як пояснено і наказано стосовно тих, хто буде притягнутий до су-

ду позивачем.

XI. Якщо позивач звертається до влади або судді з проханням заточити кого-небудь

до в’язниці у відповідності з кримінальним правом, то цей позивач повинен, перш за

все, подати прямі докази і підозріння у вчиненні злочину, що тягне за собою криміна-

льне покарання, незалежно від того, прохає чи вимагає позивач заточити звинувачува-

ного до в’язниці під його відповідальність чи заточити його разом з обвинувачуваним.

(Позивача беруть під сторожу до тих пір, поки він не внесе грошової застави. — Л. Б.,

С. Б.). Коли позивач виконає це, звинувачуваний має бути ув’язнений, і показання по-

зивача мають бути точно записані, при цьому треба особливо наголосити, що в’язниці

мають бути збудовані і облаштовані для утримання, а не для тяжкого і небезпечного

покарання заарештованих. Коли є декілька заарештованих, їх треба відокремити один

від одного, наскільки це можливо за тюремних умов, з тим, щоб вони не могли домови-

тися між собою про неправдиві свідчення або змовитися про те, як вони мають виправ-

довуватися за свої діяння.

XXXIX. Якщо кінні або піші кнехти, які звичайно валяються і пиячать у шинках не

можуть довести, що чесна служба, ремесло або оброк, які вони мають, дозволяють їм

робити такі витрати, мають вважатися підозрілими стосовно усяких лихих справ, особ-

ливо розбою. Треба мати на увазі, як це спеціально встановлено нашим і священної ім-

перії законом про загальний земський мир, що таких хитрунів треба без жалю хапати,

допитувати з пристрастю і суворо карати за їх злочини. Так само усі владні структури

мають здійснювати ретельний нагляд за усіма підозрілими жебраками і волоцюгами.

LХVIII. Свідки, яких викриють у тому, що вони шляхом неправдивих і злочинних

свідоцьких показань підвели або намагалися підвести невинуватого під кримінальні по-

карання, мають бути піддані тому покаранню, якого вони хотіли, щоб зазнав невинний.

СХL. Якщо на кого-небудь нападуть або накинуться зі смертельною зброєю або

знаряддям або нанесуть йому удар і підданий насиллю не може шляхом втікання ухи-

литись від... небезпеки для свого життя, тіла, гідності і доброї слави, то він може безка-

рно захищати своє тіло і життя шляхом правомірної оборони. І якщо він при цьому по-

збавить життя того, хто нападає, він в тому не винний і не зобов’язаний також

дочекатися зі своєю обороною доколи йому не буде нанесено удару, не дивлячись на

писане право і звичай, які цьому протирічать.

Про те, що необхідна оборона має бути доказаною

СХLI. Якщо хто-небудь при виявленні його діяння побажає скористатися посилан-

ням на стан необхідної оборони, а звинувачувач не визнає цього, то на винного покла-

дається обов’язок вищезазначеним чином достатньо довести перед судом необхідну

оборону, на яку він посилається. Якщо він цього не доведе, то його буде визнано вин-

ним.

СХII. Ті, хто виготовляють фальшиві печатки, листи, документи, акти, кріпосні

книги, подоходні і окладні книги або реєстри, мають бути у залежності від більшого

або меншого значення злочину і розміру спричиненої шкоди, піддані тілесним пока-

ранням або смертній карі.

СХХІV. Той, хто навмисне зрадить, мусить, у відповідності із звичаєм, бути скара-

ний на смерть. Якщо це буде жінка, то її треба втопити...

СХХV. Викриті у навмисному підпалі мають бути скарані на смерть через спалення.

СХХVII. Якщо хто-небудь у країні, місті, володінні або області навмисне організує

небезпечний бунт проти народу, проти влади і це буде викрито, то, у відповідності із

235

тяжкістю і обставиною його злочину, його мають скарати на смерть через відрубування

голови або ж мають висікти різками і вигнати з країни, краю, судової області, міста або

місця, де він організував бунт. При цьому суддя і судові засідателі мають звернутися за

належними вказівками, щоб не вчинити несправедливо і попередити подібні злонаміре-

ні заколоти.

СХХХIХ. Якщо хто-небудь, здійснюючи необхідну правомірну оборону для захисту

свого тіла і життя, позбавить життя того, хто змусив його до цієї необхідної оборони, то

він не буде у цьому ні перед ким винний.

СХLVI. Якщо хто-небудь, виконуючи дозволену роботу у визначеному для цього

місці чи приміщенні, через необачність, випадково, проти своєї волі, позбавить життя

кого-небудь, то він може бути виправданий, багатьох випадках, які, проте, неможливо

повністю перерахувати.

СL. Є багато інших випадків позбавлення життя, які трапляються через причини, за

які не наступає кари, оскільки такі причини законні і справедливі.

Наприклад, той, хто уб’є когось за статеві зносини з його дружиною або дочкою...

Також той, хто уб’є когось для врятування життя, тіла або майна іншої особи, а та-

кож коли вбивають люди божевільні...

Тим паче, якщо буде вбитий той, кого наказано затримати, а він вчинить недозволе-

ний, небезпечний і підсудний опір.

Також той, хто уб’є кого-небудь, і кого виявить уночі за небезпечних обставин у

своєму житлі...

Примітка:

Документи № 1—2 використані з: Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрес-

томатія для студентів юридичних вузів та факультетів.—К.: Вентурі, 1995. — С. 54—59, 60—62.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1. Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. — 2-изд. — М., 1998.

2. Бражников М. К вопросу об отражении средневекового менталитета в нормах обычного

средневекового права // государство и право. — 2002. — № 10.

3. Галанза П. Н. Феодальное государство и право. — М., 1963.

4. Дембо А. И. Саксонское зерцало — выдающийся памятник истории германского феодаль-

ного права // Саксонское зерцало: памятник, комментарий, исследования. — М., 1985.

5. Історія держави і права зарубіжних країн (Середні віки та ранній новий час): Навч. посіб-

ник / Б. Й. Тищик (ред.) — Л.: Світ, 2006.

6. «Каролина». Уголовно-судебное уложение Карла V. — Алма-Ата: Наука, 1967.

7. Киралфи А. Источники английского права // История права: Англия и Россия. — М., 1990.

8. Лисневский Э. В. История феодального государства и права Англии. — Ростов — н/Д,

1981.

9. Памятники истории Англии XI—XIII вв.: Пер. Д. М. Петрушевского. — М., 1986.

10. Салическая правда: Пер. Н. П. Грацианского. — М.,1950.

11. Средневековое городское право. XII—XIII вв. — Саратов, 1989.

12. Томсинов В. А. О сущности явления, называемого рецепцией римського права // Вестник

Московского государственного университета. Серия «Право». — 1998. — № 4. — С. 3—17.

13. Черниловский З. М. История феодального государства и права. Учеб. пособие. — М., 1959.

ТЕМА 10. ФЕОДАЛЬНА ДЕРЖАВА У КРАЇНАХ СХОДУ

§1. Основні риси східного феодалізму

Розглядаючи найбільш загальні риси соціально-економічного розвитку середньовіч-

них країн Сходу (Індія, Китай, Арабський халіфат, Японія), слід зазначити, що жодна з

цих країн не досягла в епоху середньовіччя європейського рівня пізнього феодалізму,

коли в його надрах почали розвиватися буржуазні відносини. Тут, у порівнянні з осно-

вними середньовічними європейськими країнами, різко відставали у своєму розвитку

промисловість, товарно-грошові, ринкові відносини. У більш схожому з європейськими

суспільствами — японському — лише у XVIII — першій половині XIX ст. почали заро-

джуватися елементи капіталізму у формі мануфактурного виробництва.

Такий характер розвитку був обумовлений стійкою багатоукладністю середньовіч-

них східних суспільств, тривалим співіснуванням патріархально-родових, кланових,

рабовласницьких, напівфеодальних і інших укладів.

Значний вплив на весь хід історичного розвитку країн Сходу здійснювало широке

розповсюдження як державної власності на землю, так і общинної, з існувавшим при-

ватним землеволодінням общинників-селян. Державна власність, у її вузькому розу-

мінні, включала лише велике землеволодіння монарха і державної скарбниці.

У широкому ж значенні вона не зводилася до власності монарха, а охоплювала і земе-

льні пожалування із державного фонду особам, причетним до влади, які мали право

збору і привласнення ренти—податку з визначеної території. Власники державних по-

жалувань могли стати і фактичними приватними власниками, домігшись розширення

своїх власницьких прав, перетворення їх у постійні, такі, що передаються у спадок.

Але в середньовічних суспільствах Сходу держава всебічно охороняла державну

власність на землю з властивою їй традиційною системою експлуатації податних селян,

стримувала розвиток приватної власності, що перешкоджало створенню тут західно-

європейської системи панського господарства.

Співіснування різноманітних форм земельної власності знаходили відображення,

насамперед, в особливій структурі панівного класу у всіх неєвропейських середньовіч-

них суспільствах. Якщо в Західний середньовічній Європі сформований клас приватних

земельних власників, що використовували працю залежних селян, спирався на феода-

льну державу, яка об’єктивно виражала його волю, то панівний клас у країнах Сходу —

це сама держава в особі сановно-бюрократичного соціального прошарку, причетного до

влади, що жив за рахунок ренти-податку, який сплачували, головним чином, формаль-

но вільні хлібороби-селяни.

При цьому необхідно враховувати, що конкретні середньовічні суспільства в краї-

нах Сходу характеризувалися різним ступенем збігу панівного класу з бюрократією, що

залежало від міри втручання держави в економіку, рівня розвитку приватного великого

землеволодіння. Яскравий приклад цього демонструє середньовічний Китай.

Для цих країн, у порівнянні з європейськими також характерна і менша залежність

безпосередніх виробників-селян, більший обсяг їх прав, пов’язаних із розпорядженням

своєю земельною ділянкою.

Відсутність панського господарства і панщини призвели до того, що тут селяни не

були прикріплені до землі окремих феодалів. Їх залежне становище визначалося зв’я-

заністю податковим тягарем, підтримуваним за допомогою державного апарату, чинов-

ництва. Ця залежність виражалася у становій неповноцінності «простолюдина», що

скріплювалася правом, релігією, общинними порядками.

Специфічне місце займало і східне середньовічне місто. Низький рівень суспільно-

го поділу праці в країнах Сходу виражався в тому, що місто тут не стало організую-

чою силою суспільного прогресу. Воно жило за рахунок перерозподілу ренти-податку,

тому що прибутковий продукт, який концентрувався в руках окремих соціальних груп,

не ставав капіталом, не включався у виробництво. Реміснича продукція йшла не на

ринок, а на задоволення потреб правлячих сановно-бюрократичних, у тому числі й вій-

ськових, кіл. Купецький капітал виконував при цьому функції своєрідного агента між

ними і ремісниками-виробниками.

Східна сільська община, що представляла собою замкнуте господарство із спадко-

вим, незалежним від ринку, розподілом ремесла і землеробства, гальмувала розвиток

двостороннього товарообігу між містом і селом, а водночас і формування стану горо-

дян, купецтва міського типу.

Це у свою чергу визначило і порядки, що існували в східному місті. Ремісник тут

знаходився під жорстким контролем бюрократичного державного апарату, був скутий

правовими, релігійними приписами, становими, кастовими обмеженнями. Правовий

статус міського жителя не відрізнявся від сільського. В Індії, наприклад, адміністрати-

вні межі міста часто були ледь визначені. Тут можна було зустріти ремісниче село і мі-

ста із значним землеробським населенням. Міська сім’я в Китаї вважалася таким же

подвір’ям (ху), як і сільська, що вносилася в загальнодержавний податковий реєстр.

На відміну від європейського, східне місто не стало ареною політичної боротьби,

що безпосередньо впливала на зміну форм держави. Воно не стало і сильною опорою

центральній владі в її боротьбі з роздробленістю, як це мало місце в Європі.

Особливості суспільного ладу східних країн наклали свій відбиток на процес станов-

лення там феодальних держав, на їх сутність і форми.

§2. Виникнення і розвиток феодальних держав Далекого Сходу

З країн далекосхідної цивілізації сьогодні найбільший інтерес представляє досвід

державно-правового розвитку Китаю і Японії.

2.1. Феодальна держава у Китаї

Основні етапи розвитку китайської держави

В результаті глибокої внутрішньої кризи у 220 р. н. е. припинила своє існування од-

на з найбільших рабовласницьких держав того часу — Ханьська імперія. Стара система

органів влади, зруйнована в результаті народних повстань (у першу чергу повстання

«Жовтих пов’язок». — Л. Б, С. Б.), після їх поразки відновитися вже не змогла. Началь-

ники урядових військ, що претендували на верховну владу в державі, розв’язали між-

усобну війну, яка призвела до розпаду Ханьської імперії на низку самостійних царств.

Цей розпад завдав удару по підвалинах рабовласницького суспільства, у надрах якого

почали зароджуватися і затверджуватися феодальні відносини, але ще зі значними пе-

режитками рабства.

Стан роздробленості в Китаї зберігався протягом кількох століть, поки в другій пол.

VI ст. два значних царства, що існували на Півночі і Півдні, не об’єдналися під верховен-

ством династії Суй. Перші представники цієї династії прагнули до встановлення єдиної

держави. Посилення центральної влади супроводжувалося подальшим закріпаченням

хліборобів і наступом на давні сільські організації. Розіслані на місця чиновники провели

облік населення і виявили селян, не внесених раніше в податкові списки. Був зменшений

розмір наділу, податок, навпаки, зріс, збільшилася трудова повинність. Така політика

стала причиною народних повстань і незадоволення з боку великих землевласників.

Смута і боротьба за владу привели на престол нову правлячу династію — Тан

(618—907 рр.). Щоб припинити народні хвилювання, новий імператор видав ряд ука-

зів, спрямованих на поліпшення становища селян: була ліквідована податкова заборго-

ваність за минулі роки, обмежувалися терміни державної панщини, звільнялися продані

в рабство селяни, феодалам заборонялося вбивати селян.

238

Представники Таньської династії прагнули обмежити велике землеволодіння, збіль-

шуючи державне, і кількість державних оподаткованих селян. У 624 р. було видано де-

крет, що встановлював пільгові умови для селян. На користь державі хлібороби були

зобов’язані вносити продуктову ренту-податок і відпрацьовувати на державних землях

20 днів на рік. Селяни, що були основною виробничою силою у державі, ставали при-

кріпленими до землі і були не тільки економічно, але й особисто залежними.

Під час правління Таньської династії було створено досить сильну централізовану дер-

жаву з добре налагодженим бюрократичним апаратом управління. Але розвиток феодаль-

них відносин призвів у другій половині VIII ст., до кризи в державі. Традиція, відповідно до

якої верховна власність на землю належала державі, існуюча соціальна ієрархія і система

нагляду не змогли протистояти прагненням феодалів створити великі землеволодіння. Зміц-

нивши свої економічні позиції, феодали стали претендувати на політичне панування в краї-

ні. На місцях отримали поширення сепаратистські настрої. Ведучи з ними боротьбу, держа-

ва намагалась присікти прагнення феодалів до політичного панування, передавши військо-

вим частину функцій і прав цивільних чинів. Внаслідок цього в провінціях склалося по суті

двовладдя, при цьому більш впливовими виявилися військові намісники.

Скорочення державних земель і зменшення чисельності оподаткованих селян спус-

тошило державну скарбницю. Всі спроби імператорської влади обмежити зростання

великого землеволодіння не дали особливих результатів. Захоплення земель і селян

продовжувалося. Державні кошти скорочувалися і наслідком цього стали втрати імпе-

рією завойованих раніше територій.

Влада перейшла до власників феодальних маєтків. Замість надільної системи було

введено новий порядок оподатковування. Всі власники землі розподілялися на дев’ять

розрядів, залежно від кількості наявної землі, всі старі повинності замінялися єдиним

податком із землі, який стягували незалежно від віку і працездатності осіб, що оподат-

ковувалися. Податки стягувалися двічі на рік: влітку і восени.

У результаті реформи оподаткуванню піддавалися не тільки державні селяни, але й

утримувачі земель від приватних осіб. Дана реформа офіційно визнала земельні воло-

діння феодалів. Скасування надільної системи призвело до погіршення становища се-

лян, руйнування селянських господарств, що викликало численні народні хвилювання.

Політична влада імператора похитнулася. У той же час військові намісники домоглися

права успадкування на титули і володіння. Вони, підпорядковуючись імператору лише но-

мінально, проводили цілком самостійну політику. У Китаї наступив період феодальної роз-

дробленості. На початку Х ст. було усунуто від влади останнього імператора династії Тан.

У другій половині Х ст. відновилась загальноімперська політична влада. Новою

правлячою династією стала династія Сун. З метою централізації влади було скасовано

стару адміністративну систему, що забезпечувала панування військових намісників.

Знов утворені райони підпорядковувалися імператору. З метою обмеження влади міс-

цевих чиновників створювалися паралельні органи управління. З центру в округи і по-

віти призначалися начальники на постійну роботу. Крім того, практикувалося тимчасо-

ве призначення чиновників із столиці в провінції. Ідеологічною опорою феодальної

монархії служило конфуціанство.

У XIII ст. Китай було завойовано монгольськими феодалами, чиє панування збері-

галося до середини XIV ст. У 1351 р. весь Китай внаслідок широкого народного руху,

спрямованого проти монгольського ярма, знову став вільним. На престол зійшла динас-

тія Мін (1368—1644 рр.). Суспільний і державний лад Мінської імперії точно копіюва-

ли стару феодальну державу: той же розподіл населення на ранги і класи, що перешко-

джав утворенню станів, той же бюрократичний апарат управління. Вся повнота влади

була зосереджена в руках імператора. Політичний розвиток Китаю в XIV—XV ст.

сприяв зміцненню феодальних порядків, посиленню невдоволення серед селян.

Селянська війна 1628—1645 рр. змусила китайських феодалів звернутися за допо-

могою до маньчжурських правителів. Придушивши повстання вони скасували Мінську

династію і встановили свою. Династія Цин правила з 1644 до 1911 рр., тобто до Сінь-

хайської революції.

239

Форми і механізм китайської держави

Всесилля бюрократичного апарату на чолі з китайським імператором, централізація,

тотальний поліцейський контроль над особистістю, широта економічних функцій дер-

жави й інші чинники дозволяють говорити про збереження й у середньовіччя своєрід-

ної форми китайської держави — «східної деспотії» із необмеженою монархічною фо-

рмою правління.

Найбільш чітко такі її риси проявилися в період правління імператорів династії Тан,

коли склалася класична конфуціансько-таньська модель монархічної форми правлін-

ня, що існувала в Китаї декілька століть. Вона отримала особливо різнобічне втілення

за часів династії Мін.

На чолі китайської держави стояв імператор, що зосереджував у своїх руках вищу

законодавчу і судову владу. Трон переходив у спадщину старшому сину імператора,

інші сини отримували князівства — уділи, землі яких вважалися їх власністю. Імпера-

торський двір, який налічував велику кількість слуг, дружин, євнухів, відігравав важ-

ливу роль у державному управлінні. Найближчими помічниками імператора були два

цзайсяна. Ці посади займали члени імператорського дому або впливові сановники. Ча-

сто саме вони фактично вирішували державні справи. Водночас розвивався й усклад-

нювався спеціальний ієрархічно організований центральний апарат чиновників, на

вершині якого знаходилися, як і в таньському Китаї, глави відомств, своєрідних мініс-

терств, а також цензората, вищого наглядово-контрольного органу, і п’ятьох комісарі-

атів, вищих військово-командних органів.

Управління країною здійснювалося трьома відомствами — палатами: одна палата

представляла органи виконавчої влади, дві інші готували й оприлюднювали імператор-

ські укази, організовували урочисті церемонії. Діяльністю кожної палати керували на-

чальник і два його помічники: правий і лівий.

Першій палаті підпорядковувалися шість відомств, що ділилися на дві групи.

До першої відносилися: відомство чинів, що займалося призначенням і звільненням

чиновників; відомство обрядів, що спостерігало за дотриманням обрядів, етикету, мо-

ральністю; відомство фінансів, що здійснювало облік сплати податків. Престиж чинов-

ницької посади в Середньовічному Китаї був настільки великий, що саме це відомство і

його глава вважалися головними серед інших.

До другої групи відомств відносилося військове відомство, що займалося організацією

військової справи в імперії; відомство покарань, якому підпорядковувалися суди і в’язниці;

відомство робіт, що здійснювало організацію трудової повинності оподаткованих.

При імператорському палаці знаходилися особливі управління, що обслуговували

імператорську особу, палацове майно. Важливе місце серед державних установ займала

палата інспекторів, завданням якої було спостереження за центральним і місцевим

апаратом. Діяльність цього органу сприяла централізації державного апарату.

Імперія була розподілена на провінції (дао), округи (чжоу), повіти (сянь). На кож-

ному з цих рівнів була своя організація чиновників, які призначалися і зміщалися

центром. Більш дрібною ніж повіти одиницею були села, очолювані старостами, а са-

мою дрібною — об’єднання чотирьох — п’яти подвір’їв. Створення таких одиниць

сприяло руйнації родових зв’язків, що у селі були ще досить сильними. Заміщення

державних посад будувалося за системою державних іспитів.

У середньовічному Китаї судові справи розглядалися як у власне судових органах,

так і в органах адміністративних, що виконували судові функції. У Мінському Китаї

склалася відносно струнка ієрархічна судова система, на вершині якої стояв сам імпе-

ратор, внизу — виборний старійшина села. Більшість справ вирішувалася в повітових

управах — ямінях, де вершив суд повітовий начальник. У випадку недостатності дока-

зів справа або відкладалася, або передавалася спеціальному слідчому судді з криміна-

льних справ, що за своїм чиновницьким рангом дорівнювався повітовому начальнику.

Справи, пов’язані з тяжкими злочинами: вбивством, крупним розкраданням, хабар-

ництвом, надходили в область або провінцію, де діяли особливі судово-урядові органи:

240

«управа адміністративних справ», що здійснювала контроль за правильним виконанням

адміністративних справ; «управа з військових справ», де розслідувалися справи війсь-

кових; «управа по розгляду судових справ», тобто по справах іншого населення. Ця

стадія в принципі була завершальною для розгляду більшості судових справ. Тільки в

тому випадку, якщо справа не була остаточно вирішена в області або провінції, вона

направлялася в той або інший столичний судово-слідчий орган. В епоху Мін це були

Відомство покарань (син бу), Храм великої істини, Центральний ревізійно-слідчий кар-

ний суд, до якого надходили справи особливої складності. Тут виносились рішення від

імені імператора, якому доповідали про всі смертні вироки. Імператор мав право ого-

лошувати амністії, а також пом’якшувати покарання.

2.2. Японська феодальна держава

Виникнення держави в Японії

У III ст. В Японії почався процес розкладання первіснообщинного ладу. У середині

родів виділялася родова аристократія, розвивалися майнова і соціальна нерівність, різ-

номанітні форми експлуатації привілейованою родовою верхівкою своїх родичів і іно-

племінників, захоплених під час військових походів. Рабські форми експлуатації, що

сприяли зміцненню соціально-економічних і політичних позицій родової знаті, не оде-

ржали, проте, широкого розповсюдження. Географічні умови Японії, її острівне поло-

ження, гористість місцевості сковували їх розвиток. Тут не можна було при примітив-

них знаряддях праці створити великі латифундії (оскільки поливне рисівництво

потребувало інтенсивної праці селянина на невеличкій ділянці землі), а також добути за

рахунок військових походів достатньої кількості рабів.

Не останню роль відіграв й особливий вплив високорозвиненої китайської цивілі-

зації з її традиційною соціально-економічною структурою і державною системою, а та-

кож релігіями: буддизмом і конфуціанством, що були особливо сильними на ранніх

стадіях розвитку японського суспільства і держави. Говорячи про сильний релігійний

вплив Китаю слід зазначити, що з двох китайських релігій (конфуціанства і буддизму)

вплив конфуціанства був меншим. Воно не пустило глибоких коренів у Японії в по-

рівнянні з легко засвоюваним буддизмом, тому що тут, на час його проникнення, не

сформувалося достатньо освіченого прошарку релігійних ідеологів, спроможних впро-

вадити його філософські догмати в маси.

З IV ст. В Японії почали формуватися племінні союзи, а в V ст. вождь племінного

союзу Ямато об’єднав під своїм верховенством велику частину території країни. Проте

міжусобна боротьба, що продовжувалася, перешкоджала створенню в цей час ефектив-

но діючої центральної влади. Тривала боротьба окремих кланів за верховенство в пле-

мінному союзі, яка вплинула на посилення процесів соціального розшарування і фор-

мування державного апарату, призвела в 645 р. до перемоги одного з них на чолі з

Тайка.

Соціально-економічні і політичні нововведення цього часу знайшли відбиток у серії

реформ, закріплених у Маніфесті Тайка, доповнених спеціальним кодексом «Тайхо

рьо». Реформи Тайка, що мали для Японії VII ст. значення політичної революції, озна-

менували завердження ранньофеодальної держави.

Феодальні відносини, що панували протягом багатьох століть у Японії, багато в чому

подібні до європейських. Тут існувало фактичне прикріплення селян до землі, продуктова

і грошова ренти, відпрацювання. Система п’ятидворок зв’язувала селян круговою відпо-

відальністю. У містах існували цехи і гільдії. І так само, як, наприклад, у Німеччині, вони

регламентували не тільки виробництво, але і приватне життя своїх членів.

Японський феодальний клас складався з двох основних станів —напівзалежного від

центральної влади князів — даймо і дрібного дворянства, відомого під назвою «саму-

раїв». Самураї мали значні привілеї, які навіть надавали їм право безкарного вбивства

будь-якого ремісника або купця, якщо останні не виявляли йому достатньої поваги.