Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

251

І (стаття) говорить:

Цінуйте згоду, адже основа (усього — дух) неопір.

Усі люди входять в угруповання, котрі шкодять державі, а мудрих мало.

Тому деякі не коряться ані батькові, ані государю, а також ворогують з людьми з

сусідніх селищ.

Навпроти (при) згоді у верхах і дружелюбності в низах, (при) узгодженості в обго-

вореннях справи підуть природним порядком і які (тоді) справи не здійсняться?

ІІ (стаття) говорить:

Ревно шануйте три цінності; (ці) три скарби суть: Будда, дхарма і сангха.

(Вони) — останній притулок (створень) чотирьох народжень і найвищі (об’єкти) по-

клоніння у всіх країнах.

Усі світи, усі люди шанують дхарму.

Мало людей дуже поганих; якщо (їх) наставляти добре, то (вони) підуть (правдивим

шляхом).

Виправити (їх) можна тільки за допомогою цих трьох цінностей.

III (стаття) говорить:

Шанобливо сприймаючи государеві укази, обов’язково дотримуйтесь (їх).

Государ — (це) небо; васали — земля. Небо покриває (землю), а земля підтримує

(небо). (І тоді) чотири пори року переміняють один одного й усе в природі йде своєю

чергою.

Коли (ж) земля зажадає покрити небо, то (це) приведе до руйнування.

Тому, якщо государ дорікає, то васали повинні слухати. Якщо вищі наказують, то

нижчі повинні підкорятися. Тому, шанобливо сприймаючи государеві укази,

обов’язково дотримуйтесь (їх).

Недотримання (указів) природно поведе до (загального) занепаду.

IV (стаття) говорить:

Сановники і чиновники! В основу (своєї діяльності) покладіть ритуал.

Основа управління народом безумовно в (дотриманні) ритуалу.

Якщо вищі не дотримуються ритуалу, то серед нижчих немає порядку.

Якщо нижчі не дотримуються ритуалу, то неодмінно виникають злочини.

Тому, якщо сановники і васали дотримуються ритуалу, то становище рангів не по-

рушується.

Якщо простий народ дотримується ритуалу, то і держава керується природно.

V (стаття) говорить:

Позбудьтеся обжерливості, відмовтеся від жадібності і справедливо розбирайте скар-

ги, що надходять.

Адже скарг простого народу за один день (накопичується) до тисячі. Якщо навіть за

один день стільки (скарг), то скільки їх набереться за роки.

Останнім часом особи, що розбирають скарги, зробили звичаєм витягати з цього

(особисту) користь і вислуховувати заяви після одержання хабаря.

Тому-то скарга заможньої людини подібна каменю, кинутому у воду, а скарга бід-

няка подібна воді, политої на каміння.

Саме в цьому є порушення (правдивого) шляху (наших) васалів.

VI (стаття) говорить:

Покарання зла і заохочення добра — гарне древнє правило.

Тому не ховайте добра людей, а, помітивши зло, обов’язково виправляйте (його).

252

Підлесники й ошуканці — гостре знаряддя для підриву держави; (вони) — гострий

меч, що разить народ.

Підлабузники дуже охоче говорять вищим про помилки нижчих, а при нижчих зло-

словлять про помилки вищих.

Подібні люди завжди невірні государю і немилосердні до народу, а це є джерелом

великих безладь.

VII (стаття) говорить:

Кожна людина повинна мати (свої) обов’язки, і справи управління повинні бути

розмежовані.

Коли розумну людину призначають на посаду, негайно ж чуються похвали.

Коли ж безпринципна людина обіймає посаду, то численні безладдя.

У світі мало мудреців, мудрість є наслідок глибоких міркувань.

Немає великих і малих справ; усі справи неодмінно будуть улагоджені, якщо (на по-

сади) будуть прийняті здатні люди.

І тоді не буде термінового і нетермінового.

При розумних людях усе природно улагоджується. Таким чином, держава буде віч-

ною і країна буде в безпеці.

Тому-то в стародавності мудрі государі шукали здатних людей на посади, а не шу-

кали посад для людей.

VIII (стаття) говорить:

Сановники і чиновники! Приходьте раніше на службу і пізніше йдіть.

Державні справи не допускають недбайливості. Навіть за весь день важко (їх) завер-

шити.

Якщо будете приходити пізно на службу, не впораєтеся з терміновими (справами).

Якщо ж будете йти рано, безумовно, не завершите всіх справ.

IX (стаття) говорить:

Довіра є основа справедливості. У кожній справі має бути довіра.

Добро і зло, успіх і неуспіх, безумовно, ґрунтуються на довірі.

Якщо сановники і васали будуть довіряти один одному, то будь-які справи здійс-

няться.

Якщо сановники і васали не будуть довіряти один одному, то усе зруйнується.

X (стаття) говорить:

Позбудьтеся гніву, відкиньте обурення і не сердься на інших за те, що вони не такі,

(як ви).

У кожного (людини) є серце, а в кожного серця є (свої) схильності.

Якщо він правий, то я неправий. Якщо я прав, то він неправий. Я не обов’язково му-

дрець, а він не обов’язково дурень. Обидва (ми) тільки звичайні люди.

Хто може точно визначити міру правильного і неправильного?

Обидва (ми) разом і розумні, і дурні, подібно колу без кінців.

Тому, якщо навіть він і сердиться (на мене), то (я) сам, навпроти, повинний побою-

ватися зробити помилку.

Хоча, можливо, я один і прав, але повинний слідувати за всіма і діяти однаково

(з ними).

XI (стаття) говорить:

Справедливо оцінюйте заслуги і провини; обов’язково нагороджуйте і відповідно

карайте.

Часом нагороди (дають) не по заслугах, а покарання — не з вини.

Сановники, що відають державними справами! Виявляйте, що заслуговують як на-

городи, так і покарання.

253

XII (стаття) говорить:

Государеві контролери провінцій і намісники провінцій! Не обкладайте простий на-

род зайвими податками.

У країні немає двох государів; у народу немає двох панів. Государ є пан народу всієї

країни.

Призначені (їм) чиновники усі суть васали государя; чому ж (вони), поряд зі скарб-

ницею, насмілюються незаконно обкладати (своїми) податками простий народ?

XIII (стаття) говорить:

Усі призначені (государем) чиновники повинні однаково добре виконувати (свої)

службові обов’язки.

Не займатися службовими справами (дозволяється) тільки в зв’язку з хворобою чи з

від’їздом по (государеву) дорученню.

Однак, коли (ви) зможете виконувати (свої) обов’язки, то дійте, як і колись, у дусі

згоди.

Чиновники! Не затримуйте державні справи під приводом того, що (вони до вас) не

відносяться.

XIV (стаття) говорить:

Сановники і васали! Не будьте заздрі! Якщо ми заздримо іншим, то й інші заздрять

нам. Лиха від заздрості не мають своєї межі.

З цієї причини, якщо (хто-небудь) перевершує (нас) по розуму, то (ми) не радуємо-

ся; якщо (хто-небудь) перевершує (нас) по здібностях, то (ми) заздримо йому.

Тому розумного зустрічаєш тільки (раз) у п’ятсот років, а одного мудреця важко

знайти і (раз) у тисячу років.

Однак, як буде керуватися країна без розумних людей і мудреців?

XV (стаття) говорить:

Відвернутися від особистого і повернутися до державного є (правдивий) шлях

васалів.

Якщо людиною опановує особисте, то (їм) обов’язково опановує злість; а якщо

людиною опановує злість, то (у нього) обов’язково будуть розбіжності (з іншими

людьми).

При розбіжностях (його) особисте шкодить державному.

Коли виникає злість, то (вона) спрямовується проти порядку і порушує закони.

Тому, як сказано в I статті, взаємна згода вищих і нижчих є дух і цієї статті.

XVI (стаття) говорить:

Залучати народ (до виконання трудової повинності) у відповідну пору року є дре-

внє гарне правило; тому народ слід використовувати в зимові місяці, коли (у нього)

вільний час.

З весни до осені, у сезон обробки полів і шовковиці, народ займати не можна.

Якщо не обробляти полів, то чим же харчуватися? Якщо не обробляти шовковицю,

то в що ж одягатися?

XVII (стаття) говорить:

Важливі справи не можна вирішувати одному, (їх) обов’язково потрібно обговорю-

вати з усіма.

З малими справами простіше, (обговорювати їх) із усіма не обов’язково.

Якщо ж розглядати важливі справи одноосібно, то припустимі сумніви в наявності

помилки; а при узгодженні з усіма (ваші) судження можуть отримати надійне обґрун-

тування.

254

Документ № 2

МАНІФЕСТ ТАЙКА (646 р.)

(витяги)

(Преамбула)

2-й рік (Тайка); весна, 1-я місяць, 1-й день. Після завершення новорічної придворної

вітальної церемонії був оголошений государевий указ про реформи.

ІІ (стаття) говорить:

Слід насамперед налагодити управління в столиці. Призначити в (області) Кинай

государевих контролерів провінцій, повітових начальників, начальників сторожових за-

став, дозорних посад, прикордонних стражів, поштових станцій з кур’єрськими і пере-

кладними конями, заготовити поштові дзвіночки і поштові бирки, визначити (місцезна-

ходження) гір і рік.

Призначити в кожен квартал столиці одного старосту, а в кожні чотири квартали

одного (районного) старосту.

(Старості) спостерігати за населенням і розслідувати злочини.

Районним старостою призначати людину з цих кварталів — бездоганного, справед-

ливого, здатного справлятися з поточними справами.

Дільничним і квартальним старостами призначати просту, впливову, справедливу

людину з цієї дільниці (чи) кварталу.

Якщо в цій дільниці, кварталі немає (придатної) людини, то можна взяти людину із

сусідньої дільниці (чи) кварталу. <...>

Повітовим начальником призначати людину з (колишніх) куни але мияцуко, бездо-

ганного характеру, досвідченого, здатного справлятися з поточними справами. (Йому)

присвоювати (звання) тайре/сере, старшими інспекторами і старшими переписувачами

призначати впливових, розумних людей, митецьких у листі і рахунку.

Кур’єрських і перекладних коней завжди надавати за кількістю поштових дзвіночків

і насічок на бирках.

Усім провінціям і заставам видати поштові дзвіночки й бирки.

Відати (ними) повинен начальник, при відсутності (його) — помічник начальника.

III (стаття) говорить:

Насамперед скласти подвірні списки (населення), податкові списки і закон про виді-

лення й одержання земельних наділів.

(Кожні) 50 дворів вважати за (одне) село.

У кожне село призначити одного старосту.

(Староста) зобов’язаний: вести спостереження за населенням, сприяти розвитку зе-

млеробства і посадкам шовковиці, припиняти беззаконня і спонукати до виконання по-

винностей і податей.

<...>

Примітка: Документи № 1, 2 використані з: Хрестоматія з історії держави і права

зарубіжних країн. — К.: Ін Юре, 1998. — Т. І. — С. 406—410, 410—413.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1. Арабские страны: история и современность. — М., 1981.

2. Беляев Е. А. Арабы, ислам и Арабский халифат в раннее средневековье. — М., 1965.

3. Большаков О. Г. История Халифата. — Т. 1. — 2. — М., 1989.

255

4. Васильев Л. С. Китай. У истоков политической культуры: Чжоу-гун // Азия и Африка сего-

дня. — 1983. — № 12.

5. Васильев Л. С. История Востока: В 2-х томах. — Т. 1. — 2. — М., 1993.

6. Кычанов Е. И. Кочевые государства от гуннов до манчжуров. — М., 1997.

7. Лапина З. Учение об управлении государством в средневековом Китае. — М., 1999.

8. Османская империя: государственная власть и социально-политическая структура общест-

ва. — М., 1990.

9. Переломов Л. С. Становление императорской системы в Китае // Вопросы истории. —

1973. — № 5.

10. Рабовладельческое и феодальное государство и право стран Азии и Африки / Под ред.

А. И. Рогожина и Н. Н. Страхова. — Харьков, 1981.

11. Рубель В. Походження військово-самурайської державності у традиційній Японії (сер.

І тис. до н. е. — ХІV ст. н. е.): Автореф. дис.... докт. іст. наук. — К., 1999.

12. Рубель В. Історія Середньовічного Сходу. — К., 2002.

13. Феномен восточной деспотии: структура управления и власти. — М., 1993.

ТЕМА 11. ПРАВО КРАЇН СЕРЕДНЬОВІЧНОГО СХОДУ

§1. Право далекосхідних країн

1.1. Джерела китайського і японського права

Феодальне китайське право є логічним продовженням права рабовласницької епо-

хи. Цю спадкоємність забезпечило вчення Конфуція, що стало офіційним світоглядом

китайського народу. У поєднанні з культом пращурів, вчення Конфуція освячувало і

закріплювало існуючі суспільні відносини. Одним з основних положень конфуціанст-

ва, що глибоко проникло в право, вважалося безумовне і суворе підпорядкування мо-

лодшого старшому: дітей — батькам, солдата — начальнику, народа — імператору і

його чиновникам. Відхилення від конфуціанських правил моралі і поведінки розгляда-

лося як важкий злочин. Право в цей час ще не виділилося з релігійних і етичних норм,

якщо не враховувати окремих понять про покарання, що були пов’язані з уявленням

про гріх, про «божий суд».

Для ранньофеодального права Японії характерно досить широке поширення норм

звичаєвого права, що діяли в общинах або станових групах, які формувалися. Станов-

лення писаного права в Японії відбувалося під сильним впливом релігійно-правової

ідеології, норм китайського права, тому в них є багато спільного.

Розвиток як китайського, так і японського права відбувався головним чином по лінії

розробки норм карного права, регулювання станово-рангових відмінностей, податкових

повинностей населення, обов’язків різноманітних категорій утримувачів державних зе-

мель, а також осіб, відповідальних за зберігання державної власності, за поповнення

державної скарбниці. Всі ці тісно пов’язані між собою норми і складали зміст числен-

них правових пам’яток — зводів законів, що отримали назву кодексів.

Правові джерела Китаю

Починаючи з Хань, збірники законів будувалися на закріпленні стабільного ядра

традиційно-правових норм — люй, що доповнювалися новими — лін. Поступово між

люй і лін відбувся поділ за сферами правового регулювання: люй містили карні закони,

лін — адміністративні постанови.

Велика робота із систематизації законів була проведена в сунському (VI ст.) і тансь-

кому (VII ст.) Китаї. При династіях Суй (581—618 рр.) і в перший період правління

Тан кодекси піддавалися перегляду кожне царювання. Першим зводом законів, який

дійшов до нас, був кодекс VII ст. династії Тан («Тан люй шу-і»).

Нова активізація законодавчої діяльності китайських імператорів мала місце в пері-

од правління всекитайської династії Сун у зв’язку з посиленням влади центрального

уряду. У 960—963 рр. було складено «Виправлені і переглянуті зібрання карних за-

конів», що майже цілком повторили танський кодекс.

У зв’язку зі значним збільшенням поточного законодавства робота з класифікації

законів і постанов продовжувалася й у наступні роки. Наприкінці XI ст. у Китаї було

створене спеціальне бюро з перегляду і класифікації законів, яке, зокрема, підготувало

«Звід законів із 900 статей». Наприкінці XIV ст. з’явився «Звід законів династії

Мін», що відтворював багато положень попередніх кодексів. Характерно, що ця прак-

тика не була змінена і після встановлення в Китаї маньчжурської династії Цин. Уже в

1644 р., після захоплення маньчжурами Пекіну, почалася робота з вивчення мінського

кодексу, яка передбачала внесення в нього виправлень і змін відповідно до нових полі-

тичних реалій. Складені на основі старих кодексів династії Тан і Мін маньчжурські ко-

декси діяли в Китаї аж до початку ХХ ст., визначаючи зміст принципів і норм тради-

ційного китайського права.

Джерела права Японії

«Закон» як правове джерело феодальної Японії. Одним із перших писаних джерел пра-

ва ранньофеодальної Японії вважається Закон 17 статей або т. зв. Конституція Сьотоку-

тайсі (604 р.). У ньому містяться принципи державного управління Японії, викладені у ви-

гляді настанов, моральних заповітів правителів своїм чиновникам: «шанобливо сприймати

укази», «обов’язково додержуватися їх», «справедливо оцінювати заслуги і провинності».

Введення надільної системи в VII ст., суворий розподіл суспільства на ранги при-

звели до появи законодавчих документів, що одержали, як і в Китаї, назви «кодексів».

Кодекси містили норми, що регулювали поземельні відносини, обов’язки і привілеї різ-

номанітних груп і представників чиновництва, норми карного права — ріцу і адмініст-

ративного права — рьо, хоча між ними чітких відмінностей і не проводилося.

Першим кодексом, що узагальнив всі законодавчі акти другої половини VII ст.

і побачив світ у 702 р., був кодекс «Тайхо рьо» — Звід законів Тайка. Над упорядку-

ванням кодексу, як свідчить древній літопис 720 р., працювала комісія з 18 чоловік на

чолі з принцом Осакабе і представником дому Фудзивара Фубіто.

Ера Йоро (717—723 рр.), яка прийшла на зміну «ері Тайка», була ознаменована по-

явою нового законодавства. У 718 році з’явився новий кодекс під назвою «Йоро рицу

рьо», що складався з 953 карних і адміністративних статей.

Дві версії кодексу «Тайхо» і «Йоро» подані в історико-правовій науці як єдиний звід —

«Тайхо Йоро рьо», який містить багатющий матеріал про ранньофеодальну державу Япо-

нії, про норми японського традиційного права, що формально зберегли своє значення до

епохи Мейдзі (XIX ст.). Він є яскравим свідченням специфічної цивілізаційної риси Японії,

вміння японців не сліпо запозичати досягнення інших культур, а трансформуючи їх, при-

стосовуючи до історико-культурних, національних особливостей своєї країни.

«Тайхо Йоро рьо» складається з 30 законів, що містять норми як цивільного, сімей-

но-шлюбного, адміністративного, так і карного права. Останнє, проте, регламентувало

тільки ті злочини, які в силу станової приналежності злочинця або потерпілих, інших

причин, не передбачали одного з п’ятих тяжких карних покарань (від страти до биття

палицями). Ці злочини були виділені в особливий кодекс «Тайхо ріцу рьо».

Предмет регулювання того або іншого закону «Тайхо Йоро рьо», як правило, знахо-

дить відображення у своїй назві. Так, Закон І називається «Про посади і ранги»; Закон

II — «Про установи і штати»; Закон VII — «Про буддійських ченців і черниць». Закон

VIII регулює соціально-економічні відносини, наприклад «статус» селянського подвір’я

як господарської, організаційної, військово-облікової і, головне, податкової одиниці;

торкається питань спадщини, шлюбу і розлучення. Наприклад, ст. 27 цього Закону, яка

потребує безумовного розірвання шлюбу осіб, що знаходилися в дошлюбних відноси-

нах, прямо запозичена з норм конфуціанської моралі, які стосуються порушень ритуа-

лу. Закон XIII «Про спадкоємність і спадкування» містить норми про спадкування

звання глав знатних домів, від чиновника до імператора (правила престолонаслідуван-

ня), а також про умови законності шлюбів, що ними укладаються.

Велике коло кримінально-правових норм включені у Закон XIV «Про перевірку й

атестацію», присвячений організації і діяльності чиновницького корпусу, що, зокрема,

говорить про злочини і проступки чиновників, а також про особливу систему покарань

за них. Закон XVII «Про воїнів і прикордонників» містить правила організації збройних

сил, у тому числі, і про військові злочини.

Особливе значення для розгляду правової системи Японії цього часу має Закон XXIX

«Про в’язниці», що стосувався широкого кола норм кримінально-процесуального права.

Положення Зводу показують, що норми конфуціанської моралі здійснили безпосе-

редній вплив на його зміст. Про це свідчить не тільки наведений вище зміст ст. 27, але і

ряд інших норм, у тому числі і зафіксоване в ньому загальне конфуціанське положення,

що особа потребує покарання за будь-який проступок, «який не слід було чинити».

Водночас звід — правовий документ, а не збірка моралістичних настанов більш піз-

нього періоду. Він був покликаний стати законодавчим обґрунтуванням правлячого

258

режиму, зміцнити його основи за допомогою детально розробленої, єдиної для Японії

правової системи. З цією метою і був проведений всебічний перегляд, уніфікація, сис-

тематизація звичаєвих, і раніше створених, законодавчих норм. Не випадково японську

державу цього періоду (VIII—Х ст.) в історичній літературі називають «правовою», на

відміну від наступної епохи, коли під впливом ряду історичних чинників відбулося різ-

ке падіння загального значення ролі закону, права як такого.

Разом із кодексами серед джерел права Японії цього періоду широко була представ-

лена поточна нормотворчість імператорів у вигляді указів і постанов, які видавалися як

доповнення адміністративних і карних законів.

З установленням сьогунату в правовій сфері Японії т.зв. період «правової держави»

закінчився. Під впливом розпаду єдиного правового простору «ріцу» і «рьо», як державні,

імператорські розпорядження втратили свій загальнояпонський нормативний характер.

На першому плані почали з’являтися морально-правові норми — гирі. Вони виходили із

розуміння пристойності, яка регулювала поведінку індивіда в усіх випадках життя: відно-

сини батька і сина, чоловіка і дружини, дядька і племінника. А поза сім’єю — відносини

власника й орендаря, позикодавця і боржника, торговця і клієнта, старшого чиновника і

підпорядкованого. Ідеологічною основою цих норм стало конфуціанство.

Гирі ж дотримувалися автоматично, під страхом осуду з боку суспільства, «пору-

шень пристойності», різноманітні критерії тяжкості яких були тісно пов’язані зі стано-

вою приналежністю індивіда.

Так, особливий кодекс норм «пристойності», «кодекс честі» — буке-хо був сфор-

мований саме для самурайського стану. Він був заснований з урахуванням вимог абсо-

лютної особистої відданості васала своєму сюзерену, виключав саму ідею прав і

обов’язків юридичного характеру. Відносини васала-воїна і його сюзерена будувалися

не на договірній основі, а на основі псевдосімейних начал, як відносини батька і сина.

Васал при цьому не мав ніяких гарантій проти сваволі свого пана. Сама думка про це

вважалася образливою. Будь-яке безчестя самурая закінчувалося самогубством.

У XV—XVI ст. роль загальнояпонського права значно послабшала. Кожне князівст-

во, кожний стан управлялися своїми власними встановленнями, нормами звичаєвого

права, що лише іноді, головним чином у вигляді моральних заповітів, інструкцій, по-

вчань об’єднувалися в збірники. Одним із таких значних станових нормативних збірни-

ків став Кодекс років Кьомму (1334—1338 рр.), покликаний ліквідувати «смуту в краї-

ні», забезпечити стабільність політичної влади сьогуна.

Законотворчість в Японії пожвавилася тільки під час сьогуната Токугави, коли сьо-

гуном була проголошена політика «твердого дотримання старих законів». У 1742 р.

з цією метою було прийнято Кодекс із 100 статей, положення якого зводилися до

упорядкованого викладу основного змісту старих законів, норм звичаєвого права. Ко-

декс сприйняв багато приписів старих кодексів епох Тайхо і Йоро VIII століття.

Позитивні наслідки цієї політики були незначні в силу того, що знання закону вва-

жалося в цей час привілеєм обраних. Закони не публікувалися (діяв принцип: «Варто

виконувати, а не знати»). До відома населення доводилася лише мала їх частина, та, що

стосувалася категоричнихзаборонних приписів. Кодекс 1742 року зберігався в таємни-

ці, до нього мали доступ лише три вищих чиновники уряду бакуфу. Та й сфера дії зако-

нів поширювалася лише на території, що безпосередньо входили у володіння клану То-

кугава, у даймьо було власне право.

1.2. Основні інститути далекосхідного права

Цивільно-правові інститути

Середньовічне далекосхідне право складалося в умовах протиборства соціально-

класових сил, інтереси яких переважно були пов’язані або з державною, або з приват-

ною власністю на землю.

259

Право власності. Общинне землеволодіння було знищено в Китаї ще в стародавні

часи. Колективна власність на землю тривалий час продовжувала існувати у таких

формах: неподільної сімейної власності; родової власності, тобто такої, що виділялася

на підтримку культу предків і на общинні цвинтарі; власності буддійських і даосійських

общин.

Відчуженість великосімейної власності припускалася лише у випадку крайньої по-

треби з правом наступного викупу. Ці обмеження і визначили широкий розвиток інсти-

туту застави землі, особливістю якого було те, що заставник тривалий час не втрачав на

закладену землю права власності, зберігаючи право викупу землі після закінчення тер-

міну сплати боргу.

За указом 962 р. право викуповувати землю, навіть після закінчення терміну сплати

боргу, передавалося і нащадкам заставника. У випадку несплати земля, що продавала-

ся, мала бути запропонована спочатку родичам, потім сусідам заставника.

У Японії, починаючи з VII ст., існувало три форми власності на землю: державна

(казенна), громадська і великосімейна.

Державний фонд надільних земель ділився на ділянки, які отримали вільні, залежні

і навіть раби (1/3 наділу вільного), а також державні подвір’я і державні раби, що, на

відміну від всіх інших, не сплачували податки в державну скарбницю.

Сімейна власність всебічно охоронялася державою. Земля, що знаходилася в роз-

порядженні окремого двору (присадибна або садова ділянка, розорана або зрошена ці-

лина), переходила у володіння трьом поколінням сім’ї. Заборонявся безпричинний по-

діл подвір’я, самовільний вихід із сім’ї тощо. Бажаючий виділитися мав отримати

поручительство від п’ятидворок, що він не був «у бігах або обманщиком».

У суспільній власності знаходилися ліси, гори, пустовища, пасовища, якими міг

користуватися кожний.

Разом із ліквідацією надільної системи і розвитком вассально-ленних відносин усе

більшого поширення стали набувати такі форми феодальної земельної власності, як

спадковий фонд і бенефіцій самурая-воїна, замінений згодом виплатою «рисового пайка».

Зобов’язальне право. У китайському праві зобов’язань особливе місце приділя-

лося договору купівлі-продажу, при якому угода сторін була головною умовою його

дійсності.

Купівля-продаж звичайних речей відрізнялася від купівлі-продажу не тільки землі,

але людей і худоби. Під час продажу людей необхідно було свідчення, що людина, яка

продавалася, з народження була особисто вільна. З епохи Хань китайське традиційне

право знало продаж у кредит. Купівля-продаж звичайних речей, так само як рабів і ху-

доби, потребувала складання купчої, відмова від якої погрожувала штрафом. Невчасне

складання купчої каралося биттям товстими палицями.

Ретельно стежучи за станом ринку китайська держава створила систему контроль-

них окружних, повітових органів. Спеціально призначені чиновники стежили за діяль-

ністю торгових рядів. Адміністрація кожні десять днів установлювала ринкові ціни, ре-

єструвала всі лавки торговців, всі угоди по продажу нерухомості, людей, худоби,

контролювала систему мір і ваги. Винні в укладенні торгових угод без добровільної

взаємної згоди сторін, із застосуванням сили або по завищених цінах каралися биттям

товстими палицями. Існувала державна торгова монополія на ряд товарів: сіль, чай та

ін. При укладанні договору купівлі залучалися поручителі і свідки. При продажу землі

спеціально обговорювалося, що продаються і надра, і те, що над поверхнею землі.

Китайське право відрізняло від договору позики договір позички, передачу в корис-

тування конкретно-визначеної речі, неповернення котрого спричиняло за собою кримі-

нальну відповідальність. Особливо обговорювалася в кодексі заборона укладати дого-

вір позички чиновникам, у веденні яких знаходилися державні раби, худоба, коли річ

позичалася самому собі або іншій особі, а також надання собі або іншій особі безвідсо-

ткової позики з державних коштів.

У середньовічному праві Японії не склалося чіткого уявлення про зобов’язання в

юридичному розумінні слова і причиною тому був слабкий розвиток товарно-грошових

260

відносин. Європейському терміну «зобов’язання» у японській мові відповідало слово

«гиму», яке означало те, що повинна робити кожна людина або що заборонено їй роби-

ти, виходячи з її статусу. Всі зобов’язальні відносини споконвічно визнавалися, таким

чином, у суворо визначених межах.

У «Тайхо Йоро рьо» лише десять статей присвячено договорам купівлі-продажу,

найму, позики, застави, які жорстко регламентувалися державою; за їх порушення, як

правило, притягали до карної відповідальності.

Сімейно-шлюбне право. Нерозривний зв’язок сімейно — шлюбного права з релі-

гійною традицією в Китаї визначав стійку спадкоємність його норм і в середньовічному

праві. Підвалини патріархальної сім’ї — панування батька над членами сім’ї, чоловіка

над дружиною і т.д. — визначили характер цих норм.

Шлюби між представниками окремих станів засуджувалися і навіть у ряді випадків

переслідувалися за законом. Шлюб розглядався як обов’язок, виконання якого мало

служити інтересам сім’ї, вимогам культу предків. Метою шлюбу була поява нащадка

чоловічої статі. Шлюбу передувала змова сімей нареченого і нареченої, що не потре-

бувала згоди тих, хто вступав до шлюбу, але передбачала обов’язкову згоду батька. Вік

шлюбного повноліття в кодексах не закріплювався. Як правило, він обмежувався 15—

16 роками для чоловіків і 14—15 — для жінок. Був поширений звичай заручин дітей,

які ще не народилися.

Заборонялися шлюби вільних із рабами, із родичами по чоловічій лінії, з особою,

що носила те ж прізвище. Заборонялася полігамія, другий шлюб при житті першої дру-

жини визнавався недійсним. У чоловіків могла бути необмежена кількість наложниць,

права яких визначалися звичаєм.

Китайський шлюб не носив священного, нерозривного характеру. Він міг бути розі-

рваний за взаємною згодою обох з подружжя. Приводом для розлучення служили та-

кож безплідність дружини, розпуста, неповага до чоловіка і його батьків, балакучість,

схильність до злодійства, заздрісний і підозрілий характер, застаріла недуга. Дружина

могла вимагати розлучення, якщо чоловік залишав її більше як на три місяці, продав у

рабство або примушував до аморального поведінки.

Японське сімейно-шлюбне право розвивалося під сильним впливом китайського

права, але в деяких моментах було більш регламентованим. Наприклад, на відміну від

Китаю, де чіткого віку шлюбного повноліття не було встановлено, у Японії вік для чо-

ловіка був обмежений 15 роками, для жінки — 13.

Як і в Китаї, шлюби укладалися сім’ями, згода батьків і найближчих родичів була

обов’язковою умовою дійсності шлюбу. Був потрібний також однаковий становий ста-

тус нареченого і нареченої, «непорочність» їх дошлюбних відносин. Шлюбу передува-

ла домовленість батьків і заручини, безпричинне розірвання якої каралося. Домовле-

ність також розривалася, якщо наречений не з’являвся протягом одного місяця або,

якщо шлюб не був укладений протягом трьох місяців після заручин. Спричиняло розі-

рвання заручин також вчинення злочину нареченим або нареченою.

Порядки патріархальної сім’ї були відображені й у праві Японії, але проявлялися

вони слабше, ніж у Китаї, не настільки безправним було і становище жінки в сім’ї.

Шлюб у принципі був моногамним, наложниці не враховувалися. Як і в Китаї, жінка

знаходилася під опікою чоловіка: батька, чоловіка, сина; але ця опіка була більш лег-

кою і регулювалася законом. Чоловік не міг рівняти дружину з наложницею, не міг він

нав’язати дружині і розлучення через наложницю. Безпричинне розлучення спричиняло

за собою заборону нового шлюбу.

Розлучення, як і в Китаї, не тільки дозволялося, але і прямо передбачалося при ви-

значених обставинах: у випадку спроби убивства, побиття батьків і інших близьких ро-

дичів чоловіка або дружини.

Розлучення, як і шлюб, було справою не тільки чоловіків, але і їх сімей. При розлу-

ченні з ініціативи чоловіка або дружини була потрібна згода батьків з обох сторін. Ба-

тьки повинні були підписати «розлучний папір». Перелік обставин, що давали чоловіку

законні підстави для розлучення, був значно ширший, ніж у дружини. Вона мала право