січові, монастирські і церковно-приходські. На думку Д. Яворницького, більшість січового війська
за своєю грамотністю і начитаністю стояла так високо, що переважала у цьому відношенні
середній, а, може, і вищий стан людей свого часу. З 1616 р. Військо Запорізьке низове стає
колективним членом Київського братства. Київська братська школа була створена у 1615 р. У 1619
р. у Києві виникла ще одна школа – Лаврська, заснована архімандритом Києво-Печерської лаври
Петром Могилою.
У 1632 р. відбулося об’єднання шкіл у Київський колегіум, пізніше – Київську
Мазепинсько-Могилянську академію, потім – Києво-Могилянську академію. Тут вивчалася
слов’янська, грецька, латинська, польська, українська мови, риторика, філософія, математика
(арифметика і геометрія), астрономія, музика, богослов’я. До речі, всі останні дисципліни у той
час викладалися і у славетному Кембриджі. Пізніше, з кінця XVIII – початку XIX ст. в академії
почали викладати історію і географію.
Уперше статус Академії був закріплений Гадяцькою угодою 1658 р., у 1701 р., завдяки
наполяганням Мазепи, Петро I підтвердив рівень Києво-Могилянської академії як найвищого
навчального закладу. Тут було 8 класів, тривалість навчання – 12 років. В академії існувала
демократична система виборів викладачів і ректора. Правління академією здійснювали ректор,
префект, суперінтендант.
Києво-Могилянська академія не була тоді становою, в ній навчалися діти всіх прошарків
суспільства. Цікаво, що знання студентів оцінювалися за 7 рівнями: «доброго, мірного,
старанного, неслабкого, слабкого, худого, безнадійного» навчання.
Учені Академії займалися активною освітньою, науковою і літературною діяльністю не
лише у Києві, але й в інших містах, особливо у Москві. У 1664 р. прибув до Москви русин Семен
Полоцький, який навчав царевичів Олексія і Федора, царівну Софію, а також царевича Петра.
Привнесли сюди свої сили та знання Степан Яворський, Дмитро Ростовський (в миру Данило
Туптало), Феофан Прокопович. Коли у відповідності з наказом Петра I у 1721 році в Росії були
засновані духовні школи і семінарії, то вчителями там ставали тільки українці: їх вважали
найкращими педагогами. Те ж саме відбулося і після заснування в Росії у 1786 році народних
шкіл.
Києво-Могилянська академія майже 200 років задовольняла освітні, наукові і суспільні
потреби України. Її вихованцями і учнями були Г.С. Сковорода, А. Денисов, М.В. Ломоносов. За
зразком Київської академії були засновані колегіуми в Чернігові (1700 р.), Харкові (1721 р.),
Переяславі (1738 р.). Зокрема, Харківський колегіум став центром освіти у Слобідській Україні. У
1765 р. тут почали викладати інженерну справу, артилерію, геодезію та географію.
Таким чином, на кінець XVII ст. Україна мала розвинену освітню систему, що включала в
себе початкову, середню і вищу освіту. Однак на кінець XVIII ст. спостерігаємо вже іншу картину.
Через закріпачення і розорення селян більшість сільських шкіл на Лівобережній та Слобідській
Україні припинили існування. Згодом тут, як і в Росії, виникають малі народні училища (дворічні)
– у повітових містах і головні народні училища (п’ятирічні) – у губернських центрах.
1802 р. почало свою діяльність Міністерство освіти Російської імперії, яке в 1803 р. провело
систематизацію навчальних закладів. Було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові,
губернські (гімназії), університети. Проміжне становище між гімназіями та університетами
займали ліцеї, яких на Україні було три: Рішельєвський в Одесі (працює з 1817 р.),
Крем’янецький (з 1819 р.), Ніжинський (з 1820 р.). Навчання велося російською мовою.
На західноукраїнських землях було організовано початкові (тривіальні) та неповні середні
(головні) школи, де, як правило, навчали німецькою мовою. У сільських школах при церквах теж
навчали польською чи німецькою, лише в поодиноких випадках – українською мовою.
У кінці XVIII – на початку XIX ст. на території України з’являються перші університети.
Найстаріший на західноукраїнських землях Львівський університет, який веде відлік своєї історії
з 1661 р., відновив свою роботу у 1784 р.
До 1867 р. мовою викладання тут була німецька, пізніше – польська. Перші українські
кафедри з’явилися лише у 1848–1849 рр., що було наслідком так званої «весни народів» –
революційного антимонархічного руху європейських народів навесні 1848 р. У 1844 р. у Львові
була заснована політехніка; у 1855 р. – Землеробська академія у Дублянах (з 1881 р. –
Ветеринарна академія); у 1875 р. у Чернівцях заснований університет з німецькою мовою
викладання, який мав три українські кафедри.