у Х ст. у Київській Русі з’явилися євреї, які переважно переселилися з Хозарського каганату,
особливо після його розгрому Святославом Ігоревичем. Хоча, безперечно, більшість цих груп
були асимільовані ще в давнину. У ХІ ст. угорці почали захоплювати райони сучасного
Закарпаття, яке входило до складу Київської Русі. За часів Київської Русі на українських землях
жили волохи – романомовні предки молдаван і румун, які утворювали помітну частину населення
Галицького, а пізніше Галицько-Волинського князівства. У ХІІ ст. на територіях нинішніх
Закарпатської та Львівської областей поширюється поселення німців.
3. На національний склад населення українських земель вплинуло їх перебування під
владою інших держав. Так, масове переселення поляків на українські землі припадає на ХIV–XVI
ст., коли литовські та польські феодали, скориставшись занепадом Київської Русі, захоплюють
землі Західної і Правобережної України. У ХIII–XIV ст. Угорська держава перетворила Закарпаття
у власне володіння. Після татарської навали сюди переселилося чимало угорців. У ХIV ст.
складовою Молдавського князівства стала Буковина, але масове переселення молдаван на
українські землі, зокрема на Лівобережну Наддністрянщину та Буковину, припадає на ХVІ ст. і
було викликано репресіями турецьких завойовників.
4. Дуже строкатою є національна карта Криму. Тут мешкали татари, греки, кримчаки,
караїми, італійці, болгари, вірмени та ін. Ще у VII–V ст. до н.е. на північному узбережжі Чорного
моря виникли грецькі колонії. Грецькі поселення пережили чимало історичних випробувань, але
зуміли зберегтись і в пізніші часи. У ХІІІ ст. в Криму з’явилися татари після того, як Золота Орда
захопила півострів. Майже до кінця ХVІІІ ст. татари складали більшість населення краю.
5. Великі зміни у національному складі України відбувалися у ХVІІІ–ХІХ ст. Так, у
ХVІІІ ст. почалося масове переселення росіян на українські землі. Основний напрямок їх
переселення йшов на Лівобережжя, в Слобідську Україну та у Степові райони – Новоросію,
Таврію, Донбас. На Чернігівщині росіяни розселялися разом із білорусами (білоруське населення
України переважно розселялося в поліських районах Лівобережжя і Правобережжя). Протягом
ХІХ ст. значно збільшилася чисельність росіян майже в усіх регіонах України. У ХVІІІ–ХІХ ст.
збільшується й чисельність поляків, але змінився характер міграційного процесу з польських
земель, міграція в основному була спрямована в українське Причорномор’я, а з 60-х рр. ХІХ ст.
(після скасування кріпацтва) – в райони Середнього Придніпров’я й Донбасу. Надзвичайно
інтенсивним у ХVІІІ–ХІХ ст. був етнічний потік євреїв. Цей потік після поділів Польщі був
спрямований на Правобережну Україну, Новоросію, Таврію і Лівобережжя з Галичини, Польщі,
Білорусі (переселення євреїв на ці землі з Західної Європи почалося головним чином з ХІV–XV
ст.). Після російсько-турецьких війн у другій половині ХVІІІ ст. царизм постійно заселяв південь
України, виходячи зі стратегічних міркувань і потреб колоніального міркування. Внаслідок цієї
політики з’явилися Новосербія і Слов’яносербія (1752-1753 рр.). У 1762 р. Катерина ІІ звернулася
з маніфестом до іноземців, закликаючи оселитися в Україні. Молдавани, греки, серби, болгари,
німці, угорці та ін. масово переселялися на українські землі. Вони звільнювались від податків,
отримували землі, кошти. Після знищення Січі у 1775 р. близько половини всіх запорозьких
земель було розподілено між російськими вельможами, а решта передана у володіння німецьким і
сербським колоністам. У ХІХ ст. зменшилася чисельність татар. Початок їх масовому відпливу
поклала Кримська війна. Більшість татар, що мігрувала з Криму та Причорноморської частини
України, розселилася в Анатолійській області Туреччини, а також у Румунії та Болгарії.
6. За статистичними даними кінця ХІХ ст. населення України складалося з понад 20
національних груп, розселених переважно компактно. Українці становили 72 % населення,
росіяни – 12 %, євреї – 8 %, німці – 2 %, поляки – 1,2 %, білоруси – 0,9 %, татари – 0,9 %,
молдавани – 0,8 %, греки – 0,3 %, болгари – 0,3 %, чехи – 0,2 %, представники інших груп –
менш, ніж по 0,1 %.
7. Умови національно-культурного розвитку меншин до революції 1917 р. були
неоднаковими. Росіяни являли собою панівну націю й мали можливості вільного духовного
розвитку. Сприятливі умови національного життя мали й німці, болгари, греки. Менш
сприятливими були обставини культурного розвитку поляків. Складною являлася ситуація з
кримськими татарами. Найбільших утисків зазнавали євреї, які як етнос фактично розвивалися в
умовах культурної ізоляції. Проблемою національно-культурного розвитку етнічних меншин вже
з ХІХ ст. став відчутний тиск російськомовної культури, що в певних випадках набирав форми
русифікації.