Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

пізніше — Макіавеллі, Бекон, Гоббс, Локк, Монтеск’є та ін., під-

креслюючи, що політика — складне явище, одна з головних сфер

суспільного життя. Сучасні політологи Заходу і Сходу відміча-

ють, що предмет науки про політику є діалектика влади, пану-

вання, теорія політики, динаміка політичних інститутів, історія

політичних вчень та ін.

Об’єктом науки про політику виступає політична сфера суспі-

льства, всі явища і процеси, що відбуваються в політичній сфері.

Політичну сферу суспільства вивчає наука про політику, філосо-

фія, соціологія, право, історія та інші науки, але кожна з них має

свій специфічний предмет. Своєрідність науки про політику по-

яснюється тим, що всі соціальні явища та політичні процеси

розглядаються в контексті політичної влади. Звідси — категорія

політична влада найповніше відображає суть і зміст соціального

явища політика. Категорія ця універсальна тому, що, по суті,

охоплює всі політичні явища і політичні процеси, які відбува-

ються в суспільстві.

Отже, у визначенні предмета науки про політику виділяються

два підходи: універсально-узагальнюючий і аналітико-концепту-

альний. Універсально-узагальнюючий підхід до визначення пред-

мета науки про політику передбачає сукупність різноманітних

науково-предметних рішень. Наука про політику сприймається як

сукупність політичних знань, що формулюються всіма суспіль-

ними науками. Отут-то, власне, — екстенсивна, універсальна ін-

терпретація предмета науки про політику. Аналітико-концепту-

альний підхід визначення предмета науки про політику характе-

ризує науку про політику як певну єдність найсуттєвіших рис,

якостей соціального явища — політика, і ставить перед цією

наукою завдання: систематизувати політичні явища, події, фа-

кти, дані, політичні процеси, визначити загальну логіку і вузлові

моменти аналізу, координувати спільні зусилля різних галузей на-

уки. Звідси — політичну науку про державу, демократію і полі-

тичну владу, науку про політику визначають і як правознавство, і

державознавство.

Сучасна гостра дискусія про шляхи економічної реформи та

удосконалення політичної системи в Україні, з точки зору еконо-

мічної науки, становить суперечки про методи і принципи пере-

ходу до ринку, але, з точки зору науки про політику, це не що

інше, як теоретичне відображення зіткнень різних думок і підхо-

дів соціальних сил за оволодіння економічною, а, отже, і полі-

тичною владою в суспільстві. Саме зіткнення різних соціальних

сил за оволодіння владою надає надто гострого характеру суспі-

льним процесам в Україні. Багато того, що відбувається в Украї-

ні, неможливо пояснити без урахування фактора влади. Природ-

но, політика виникає там, де існує прагнення до оволодіння вла-

дою, де влада, опираючись на державні інститути, служить

утвердженню норм і цінностей суспільства. Без влади не може

бути політики, оскільки сама влада виступає засобом її реалізації.

Закономірності формування і розвитку політичної влади, форми

і методи її функціонування і використання в державно-органі-

заційному суспільстві і є предметом науки про політику.

Наука про політику — наука про політичне життя суспільс-

тва, політичні відносини, явища і політичні процеси, закономір-

ності їх розвитку і дії. Предметом науки про політику є законо-

мірності розвитку суспільства, закони і принципи формування,

функціонування і розвитку певних політичних систем, механізми

дії і форми прояву закономірностей в діяльності особи, соціаль-

них спільностей, класів і націй, народів і держав. В центрі науки

про політику є організація, форми і метод функціонування полі-

тичної влади, вивчення політичних теорій і концепцій, політич-

них систем, політичного життя, політичної свідомості, інтересів і

поведінки політичних суб’єктів.

Методи і способи вивчення політики

Наука про політику використовує різні методи дослі-

дження, серед яких найширше розповсюджені порівняльний і ем-

пірико-соціологічний методи вивчення політичних явищ і проце-

сів. Вичленити загальне і особливе в політичних явищах, рівні

еволюції і основні тенденції їх розвитку шляхом зіставлення дає

можливість саме порівняльний метод. Сукупність способів і ме-

тодів конкретних соціологічних досліджень, спрямування на зби-

рання та аналіз фактів реального політичного життя становить

емпірико-соціологічний підхід, метод. Методи соціологічних до-

сліджень — опитування, анкетування, експерименти, статистичні

дані, математичне моделювання та ін. дозволяють зібрати бага-

тий фактичний матеріал і на його основі вивчати, узагальнювати

політичні процеси, формулювати конкретні рекомендації. Пере-

ваги методів соціологічних досліджень полягають в тому, що до-

слідник має справу з фактами, даними, відомостями та ін., що

можна математично формувати, простежити тенденцію і кореля-

цію, тобто співвідношення, взаємозв’язок, взаємозалежність по-

дій, явищ. Соціологічні дані, факти, відомості дають можливість

прогнозувати політичні події і явища, моделювати різні політичні

ситуації. Найбільше поширення знаходять у сучасній науці про

політику емпірико-соціологічні методи. Наука про політику по-

єднує такі підходи в дослідженні політичних проблем: інститу-

ційний підхід (вивчення політичних інститутів, змісту, організації

і функціонування політичної влади), діяльний, діючий (розвиток

політичних процесів, політичної діяльності) і соціологічний

(вплив політики на особу, соціальні спільності і вплив особи, со-

ціальних спільностей на політику, політичне життя суспільства).

Методологічною основою науки про політику, що сформува-

лася на Заході, є позитивізм. Ще в XIX ст. в соціально-

політичній думці провідний напрямок, програмні методологічні і

світоглядні рекомендації обґрунтовувались з позицій позитивіз-

му, сформульованих Сен-Сімоном, та основних концепцій, що

сформульовані в працях Iммануїла Канта, Джона Мілля, Герберта

Спенсера, Карла Маркса та ін. філософська і загальносоціологіч-

на доктрина позитивізму сформульована на противагу спекуля-

тивному, зокрема, соціально-філософському теоретизуванню. Го-

ловне прагнення позитивізму — відмова від умоглядних міркувань

про суспільство, створення позитивної соціальної теорії, що ма-

ла стати такою ж доказовою та загальнозначимою, як природ-

но-наукові теорії. Позитивізм ставив метою пізнати суть полі-

тичних явищ і процесів і обмежувався описом їх здійснення та

динаміки. Пояснення розвитку і зміни політичних систем, взає-

модії об’єктивного і суб’єктивного, кінець-кінцем, основи, на

якій воно виникає, його збуджуючих мотивів, рушійних сил —

невід’ємна складова теорії політики. Тому-то неопозитивізм ви-

ходить з визначення підкорення соціальних явищ, спільних зако-

номірностей для всієї дійсності. Визначається необхідність точ-

них, об’єктивних методів досліджень явищ, політичних процесів.

Неопозитивізм заперечує ціннісний підхід до вивчення соціаль-

них явищ — політики, підкреслює специфічність теорії знань і її

визначної ролі в науці про політику. Окремі течії постпозитивіз-

му в тій чи іншій мірі заперечують деякі ідеї історичного матері-

алізму. Але є в науці про політику і концепції, що повністю спи-

раються на історичний матеріалізм як методологію.

Основна мета науки про політику — осягнення істини, дослі-

дження проблем і суперечностей реальної практики політики, си-

стематизація і аналіз подій, явищ політичного життя суспільства,

виявлення тенденції розвитку політичних явищ. Курс науки про

політику покликаний дати уявлення про політичну сферу суспі-

льства, про закономірності її розвитку, а також систему знань про

сучасні політичні інститути, їх будову і функціонування, про

права, свободи і обов’язки громадян, про особу, її участь у полі-

тичному житті демократичного суспільства. Одна з основних

проблем, що стоять перед наукою про політику в Україні, поля-

гає в тому, щоб зберегти демократичні інститути, які недавно ви-

никли, і створити умови для дальшого їх розвитку. В ситуації,

коли тендітні інститути демократії піддаються нападкам, з одно-

го боку, прихильників дисципліни і порядку, а з другого — нати-

ску стихії роками нереалізованих інтересів різних верств і спіль-

ностей населення, вивчення умов політичної стабільності

демократичного суспільства набирає колосального практичного

значення. Наука про політику не тільки виявляє соціальні механі-

зми, аналізує умови їх зміцнення і розвитку, але й дає інформа-

цію, необхідну для конструювання нових механізмів інтеграції,

формує прогнози для владних структур.

Закономірності, категорії науки про політику

Кожна наука має закони, закономірності, категорії. Є

закони, закономірності і категорії і в науці про політику. Які ж

закони, закономірності, категорії, функції науки про політику? В

науці про політику систему законів і закономірностей створюють

закони і закономірності, що діють в політичній і соціальній сфе-

рах демократичного суспільства. Поняття закону в соціально-

політичних науках означає загальні, коротко сформульовані тео-

ретичні положення, що визначають суть суспільних і політичних

явищ і об’єктивно існуючий між ними взаємозв’язок. Закон —

необхідні, істотні, стійкі, повторювані відносини між явищами,

спрямованість або хід подій у плині часу. Закон — внутрішній

істотний зв’язок явищ, що обумовлює їх необхідний розвиток;

закон відображає певний порядок причинного необхідного

і стійкого зв’язку між явищами або властивостями матеріаль-

них об’єктів, істотні відносини, що повторюються, за яких змі-

на одних явищ викликає певну зміну інших. Регулярна повторюва-

ність проявів закону і є закономірністю.

Політична наука має систему закономірностей, що характери-

зують найістотніші і стійкі тенденції розвитку та використання

політичної влади. Закономірності можна поділити на три основні

групи, в залежності від сфери їх прояву.

Перша група — це політико-економічні закономірності, що

відображають співвідношення між економічною основою суспі-

льства і політичною владою. Важливі політичні і економічні за-

кономірності відкриті ще прогресивними мислителями XIX ст.,

основоположниками політичної соціології. Універсально-уза-

гальнюючі і аналітико-концептуальні підходи до політики і, від-

повідно, система політичної, державної влади визначені об’є-

ктивною закономірністю, розвитком економічних процесів, еко-

номічні інтереси виступають соціальною причиною політичних

дій. Політична влада виступає лише породженням економічної

влади, сама ж самостійна, що відкриває широкі можливості для

політичного впливу на економічні процеси.

Друга група закономірностей — політико-соціальні, що хара-

ктеризують розвиток політичної влади — особливої соціальної

системи зі своєю внутрішньою логікою і структурою. Основною

закономірністю системи політичної влади виступає зміцнення

стабільності. У різних системах політичної влади закономірність

реалізується по-різному. Авторитарна система для зміцнення

стабільності вимагає максимальної концентрації влади, широкого

застосування насилля. Демократична система передбачає поділ

влади (законодавча, виконавча, судова), опору на принципи заці-

кавленості, згоди та консенсусу.

Третя група — закономірності політико-психологічні, що ві-

дображають взаємовідносини між особою і владою. З політико-

психологічних закономірностей найцікавішою є досягнення і

утримання влади політичною елітою, політичним лідером, що є

важливою цінністю і метою всіх їх звершень.

Наука про політику як самостійна сфера політичних знань має

систему наукових понять, категорій, де є ключовим поняття по-

літична влада. Специфіка понять та категорій науки про політику

полягає в тому, що категорії та поняття розкривають різні сторо-

ни і відносини політичної влади. Так, поняття політична система

характеризує взаємовідносини різних інститутів влади в процесі

їх функціонування; поняття політичний процес відображає суку-

пну діяльність соціальних суб’єктів, за допомогою якої форму-

ються, розвиваються і використовуються політичною владою;

поняття політична соціалізація означає процес управління систе-

мою влади, що підтримується в суспільстві, засвоєння особою

норм та цінностей; поняття держава розглядається як основний

інститут політичної влади, покликаний захищати будь-якими за-

собами її цілісність та суверенітет, економічну незалежність. На-

ука про політику використовує багато категорій, понять філосо-

фії (форма, зміст, кількість, якість, принцип, суспільна, полі-

тична свідомість, революція, еволюція, ідеали та ін.), а також

використовуються поняття соціології, політичної історії, еконо-

мічної теорії, права та ін.

Функції науки про політику

Важливим елементом науки про політику виступають і

її функції. Функціями є ті напрями, за якими здійснюється вплив

науки на вивчення її людьми і її використання людьми в інтересах

суспільства. Важливими функціями науки про політику є: світо-

глядна, методологічна, виховна, а також політико-організатор-

ська, політико-формулююча, політико-експериментальна.

Наука про політику досліджує історію політичної думки, полі-

тичних систем, політичних процесів, політичної свідомості та

політичної культури, а також глобальних світових політичних

проблем та закономірностей розвитку. Наука про політику як на-

ука здійснює фундаментальні і прикладні дослідження, озброює

маси знаннями про політичну сферу суспільства, про закономір-

ності її розвитку, про сучасні політичні інститути, їх структуру і

функціонування, про права, свободи та обов’язки громадян демо-

кратичного суспільства, про зміст і шляхи формування політич-

ної культури, про рушійні сили сучасного світового розвитку.

Вивчення науки про політику допомагає стати компетентним по-

літично, оволодіти діалектико-матеріалістичним методом аналізу

політичних процесів, — все це допомагає реалізувати світогляд-

ну функцію науки про політику.

Можливість виробити методи, способи, уміння та навики за-

стосування принципів сучасного політичного мислення при ана-

лізі соціально-політичних проблем, зайняти активну громадянсь-

ку позицію, здатність ефективно впливати на політичні процеси,

брати участь в здійсненні народовладдя — і тим самим виконує

наука про політику методологічну функцію. Важливо відзначити

й ідеологічну функцію політичної соціології, яку в певній мірі за-

позичує і наука про політику. Iдеологічна функція науки про по-

літику полягає не тільки в тому, щоб своєчасно інформувати

громадськість про рівень популярності того або іншого політич-

ного діяча або політичного інституту, але й про формування іде-

ології взаємної терпимості, пропаганда уявлення про політичну

реальність як барвистість і неприйняття однозначних оцінок, а,

отже, і непідвладність простим політичним рішенням. Нова полі-

тична ідеологія, що виникає на базі політичної соціології, науки

про політику, не визнає політики як якоїсь священної реальності,

містичного, сакраментального священного дійства, недоступного

розумінню рядового громадянина суспільства. Політика десакра-

лізується, її таємниці стають доступними здоровому глузду,

участь у політичному процесі перестає бути священною форма-

льністю і стає громадянським обов’язком. Лише за таких умов

формується незвичайне явище громадянства на відміну від тра-

диційних відносин підданства. Громадянство передбачає, що

джерелом політичних ініціатив може бути будь-який індивід, то-

ді як в межах відносин підданства жодна ініціатива не має права

на існування без санкції керівництва.

Виховна функція науки про політику полягає в тому, що спри-

яє політичному моральному вихованню, дозволяє всій системі

знань формувати політичну свідомість, політичну культуру полі-

тично компетентних членів суспільства, способи та форми їх

участі у політичному житті, здатні ефективно впливати на полі-

тичні процеси, що відбуваються в суспільстві.

Визначаючи об’єкт, предмет, закономірності, функції науки

про політику, її роль у формуванні політичної свідомості та полі-

тичної культури населення, багато соціологів та політологів на-

магаються розкрити взаємозв’язок і взаємоперехід політичних і

соціальних відносин, зміст політичних та соціальних процесів.

Вітчизняні соціологи і політологи, розглядаючи відмінності між

наукою про політику та іншими соціально-політичними науками,

і, зокрема, соціологією, відмічають: якщо предмет науки про по-

літику — закономірності, формування і розвиток політичної вла-

ди, форми та методи її функціонування та ін., то предмет соціо-

логії — суспільство, це наука про суспільство, окремі соціальні

інститути (держава, право, мораль та ін.), політичні процеси, сус-

пільні верстви та соціальні спільності. Переплетіння соціології та

політології — реалії сучасності тому, що політичні процеси не-

можливо вивчати без розгляду соціологічних, тобто суспільних,

відносин.

Підпадаючи під владу суспільної думки, наука про політику

може легко втратити свій об’єкт і тим самим припинити викону-

вати одну з основних функцій — підтримання в суспільстві де-

мократичної суспільної згоди і злагодженості та відповідного по-

літичного порядку. Специфічний аспект використання політичної

інформації — її дидактичне засвоєння за допомогою навчальних

посібників, різних навчальних програм та ін., мета яких — сфор-

мувати у людей політичні знання і переконання, оціночні полі-

тичні критерії та ін. Наука про політику тільки тоді стає автори-

тетною галуззю знань, коли викорінено помилкові принципи та

установки, характерні в минулому для соціально-політичних наук.

По-перше, доцільно уникнути традиційної для вітчизняного

суспільствознавства радянізації баченої політичної науки, не аб-

солютизувати висновки політичної теорії і практики досвіду уст-

рою сучасних політичних систем і політичних інститутів, їх фун-

кціонування. Вивчення політичних процесів передбачає ураху-

вання всієї їх багатоманітності, характерної для сучасної цивілі-

зації.

По-друге, в процесі вивчення політичних відносин функціо-

нування політичної системи і її інститутів та механізмів дії акти-

вно використовувати досягнення світової політичної науки, осо-

бливо науки про політику Заходу, де нагромаджено багато

цінного у вивченні політичних проблем — політичних інтересів

особи, верств, соціальних спільностей, політичної культури насе-

лення, діяльності політичних партій та рухів, масових суспіль-

них, громадських об’єднань та організацій, політичного лідерства.

По-третє. Важливо уникнути зайвої юридизації в процесі ви-

вчення політичної науки, переважання чисто державно-правових

аспектів у змісті науки про політику, особливу увагу доцільно

приділити природі політичних явищ, причинно-наслідковим

зв’язкам та ін.

Взаємодія науки про політику з суспільними

науками

Сучасна соціально-гуманітарна освіта мала б заверше-

ний цикл, забезпечила б формування всеохоплюючої суспільст-

вознавчої культури — історичної, філософської, економічної, по-

літичної, соціологічної, за умов тісного поєднання взаємодії

науки про політику з суспільними та гуманітарними науками.

Наука про політику тісно взаємодіє і тісно пов’язана з соціально-

політичними науками: історією, філософією, економічною теорі-

єю, політичною соціологією та ін. Головне призначення курсу

науки про політику — формування політичної свідомості та полі-

тичної культури народу. Тим-то є багато спільного між наукою

про політику та соціально-політичними і суспільними науками,

але є і певні відмінності.

Якщо філософія, виходячи з найзагальніших законів соціаль-

ного розвитку, всебічно оцінюючи природничо-історичний про-

цес поступового руху людства від однієї суспільно-економічної

системи до вищої, науково достовірно і неспростовно встановлює

неминучість закономірного переходу людства від нижчого до

вищого ступеня розвитку, то наука про політику, використовую-

чи філософські обґрунтування політики як соціального явища,

визначає методологію, світогляд, аналіз політичних явищ і про-

цесів.

Якщо економічна теорія — наука про закони виробництва,

розподіл, обмін потребами матеріальних благ в суспільстві, роз-

виток відносин і нагромадження капіталу, звертається до розгля-

ду основних успіхів приватної і суспільної власності, розвитку

ринкових відносин, формування ринку товарів і збуту, а також

формування торгівлі та нагромадження капіталу, організації сус-

пільного життя в сфері виробничих відносин, розвитку продук-

тивних сил, докорінних потреб матеріального виробництва, то

наука про політику дає наукове обґрунтування принципів форму-

вання і здійснення економічної політики, державного регулюван-

ня економічних процесів.

Правові механізми, механізми розвитку і реалізації політич-

них рішень — предмет вивчення правової науки. Соціальні нор-

ми і відносини без системи політичної влади не можуть стати за-

гальнообов’язковими. Тісний зв’язок правової і політичної наук

забезпечує процес поєднання соціальних норм і відносин полі-

тичної влади. Адже без правового оформлення не може нормаль-

но функціонувати політична влада.

Процес розвитку політичного життя суспільства, державних

інститутів, політичних партій і рухів досліджує політична історія.

Взаємодія науки про політику і політичної історії визначаються

тим, що, з одного боку, політична наука допомагає створювати

теоретичну базу аналізу еволюції політичних процесів, з друго-

го — історія і сучасна політична практика служить не лише ви-

значальним критерієм правильності теоретичних висновків полі-

тичної науки, а й основою нових узагальнень та їх висновків.

Найтісніше зв’язана наука про політику з політичною соціоло-

гією, що вивчає систему взаємодії політики з соціальним середо-

вищем. В кореляції, тобто у співвідносинах, взаємозв’язку з ви-

вченням свідомості, інтересів та мотивів поведінки індивідів,

соціальних та етнічних груп, їх організації і розглядається розви-

ток політичних процесів. Основну увагу політична соціологія зо-

середжує на аналізі соціальної думки з точки зору її впливу на

політичні відносини. Дедалі частіше звертається політична соці-

ологія до вивчення офіційних політичних інститутів і норм, соці-

альної природи політичної влади. Сучасна наука про політику

швидко соціологізується внаслідок застосування запозичених у

соціологів методів дослідження.

Наука про політику та політична соціологія маловідомі за

об’єктом і методами, але принципові відмінності залишаються в

предметі пізнання. Якщо політична соціологія розглядає полі-

тичні явища стосовно розвитку соціальних процесів, то наука про

політику їх аналізує уже з позицій політичної влади. Соціолог,

розглядаючи такі інститути, як громадські, суспільні організації,

насамперед, звертає увагу на соціальні процеси, що тривають у

них, їх зв’язок з іншими процесами, що відбуваються в суспільс-

тві. Політолог бачить в громадських, суспільних організаціях

знаряддя політичної влади, аналізує їх місце в системі владних

інститутів, досліджує владні відносини, що проявляються в гро-

мадських, суспільних організаціях, впливають на їх розвиток.

Політична соціологія досліджує і проблеми влади, не обме-

жуючи суті владних відносин лише насиллям і примусом, що, на

жаль, властиве марксистській традиції політичної думки. Відома

думка про те, що насилля є повивальною бабою, повитухою вся-

кого старого суспільства, коли суспільство вагітне новим, пере-

творилась згодом в імператив, тобто в повеління революційного

мислення і дії. Звести владні відносини до насилля не дозволяє

влада, що виявляється неповною, коли суб’єкт не досягає мети.

Якщо бажані результати не досягнуті, то величезні труднощі,

зв’язані з подоланням опору інших людей, свідчить не про трі-

умф влади, а про її неповноцінність. I, крім того, не ясно, чому

мобілізація людей на досягнення поставленої суспільно значимої

мети має здійснюватися на основі примусу і насилля. Наука про

політику вивчає саме політику, як процес, підпорядкований пев-

ним закономірностям, що реалізує на практиці певні принципи —

стратегію та тактику.

Зміст будь-якої політики — державної, економічної, соціа-

льної, духовної — відображає певний предмет, під яким розу-

міється все те, що має властивості, які перебувають у відноси-

нах між собою. Кожна наука, і зокрема наука про політику, має

свій предмет вивчення: політичні процеси, явища, події, полі-

тичні відносини, і важливо при вивченні політики знати са-

ме зміст і напрямки її розвитку, розкрити рушійні сили її реа-

лізації.

ІТЕРАТУРА

Азаров Н. И. О политике как общественном явлении. — М.,

1986.

Вебер М. Политика как призвание и профессия. Вебер М.

Избранные произведения. — М., 1990.

Липсет С. Политическая социология. // Американская со-

циология. — М., 1972.