Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

Основы политологии. // Под ред. проф. В. П. Пугачева, —

М., 1993.

Політологія // За ред. акад. О. I. Семківа. — Львів, 1995.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

♦ Що і як вивчає наука про політику? В чому суть основ-

них понять науки про політику?

♦ Які основні риси політичної науки? Які основні законо-

мірності, категорії, функції науки про політику?

♦ В чому суть взаємодії науки про політику та суспільних

наук? Яке значення має наука про політику в демократизації

та становленні суверенної демократичної України?

Ðîçäië 1

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК

ПОЛІТИЧНИХ ЗНАНЬ

ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

1. ПОЛІТИЧНІ ЗНАННЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

Політичні ідеї Стародавнього Світу

Політичні знання зародились в глибокій давнині в

країнах Стародавнього Сходу. Формування політичної думки

зв’язано з тією стадією розвитку суспільного виробництва, коли

виникає приватна власність на знаряддя і засоби виробництва,

йде поділ суспільства — родів, племен, общин — на різноманітні

соціальні спільності, виникають стани, різноманітні соціальні

верстви, утворюються держави. Становлення і розвиток політич-

них ідей у всіх стародавніх народів сягає корінням в джерела мі-

фології і оперує міфологічно-релігійними уявленнями про місце

людини в світі. Перехід від общинного первісного ладу до ран-

ньокласового суспільства і політичної форми організації суспіль-

ного життя супроводжувався процесами соціального поділу на-

селення, які дедалі більше поглиблювалися посиленням соці-

ально-політичних і економічних непримиренностей, загострен-

ням суперечностей між різними верствами суспільства — родо-

вою знаттю і збіднілими общинниками, багатими та бідними, ві-

льними та рабами.

Стародавні джерела свідчать, що соціально-політичні уявлен-

ня у Стародавньому Єгипті, Iндії, Китаї, Греції, Вавілоні, Персії,

Римі та інших країнах мали спільний релігійно-міфологічний ха-

рактер. У священних книгах стародавніх індусів усі події зобра-

жуються як прояв світового порядку, дотримання якого вважа-

лось правильним, свідчило про виконання обов’язків кожною

людиною. У Стародавньому світі з розкладом і розпадом общин-

но-племінних відносин, загостренням суперечностей між племе-

нами, родами, виникненням міжплемінних війн та ін., появою

власності на знаряддя і засоби виробництва, продукти праці, при-

ватного інтересу виникають прагнення окремих осіб нажитися за

рахунок інших, розширити своє багатство. В общині виникає

майнова нерівність — багаті та бідні, гноблення зазнають не ли-

ше раби, а й співплемінники по общині. Уже в III—II тисячолітті

до н. е. населення Стародавнього світу — Єгипту, Китаю, Iндії та

інших країн — ділилось на багатих і бідних, експлуатованих ра-

бів та їх власників, знать тощо. Землероби, виноградарі, скотарі

та інші верстви виявляли опір пограбуванню їх знаттю, захоп-

ленню земель багатими, не хотіли віддавати їм те, що здобува-

лось тяжкою працею. Раби прагнули повернути собі свободу і не

хотіли працювати на рабовласників. Надбані вождями племен ба-

гатства давали їм можливість брати собі на службу стражників та

загони воїнів. З посиленням влади вожді племен стають повно-

правними повелителями племені, стають царями, намісниками

Бога на Землі. З виникненням держави влада стає силою, за до-

помогою якої багата знать здійснює панування над різними верс-

твами: землеробами, виноградарями, скотарями, рабами та ін.

Соціально розділені суспільства Стародавнього Сходу — ранній

тип суспільства, що прийшов на зміну первісному. Економічно та-

кий тип суспільства характеризується пануванням патріархального

натурального господарства, стійкістю державних форм власності на

землю і общинним землеволодінням, надто повільним розвитком

індивідуальної приватної власності. Традиціоналізм общинного

життя, незрілість класів і класової самосвідомості впливали на зміст

політики. Головне місце в політичній свідомості ранньокласових

суспільств займали міфи про божественне, надприродне походжен-

ня суспільних порядків. З міфами зв’язані традиції обожнення іс-

нуючої влади та її розпоряджень. Політичні вчення Стародавнього

світу залишались сугубо прикладними. Головний зміст їх становили

питання, що стосуються мистецтва (ремесла) управління, механізму

здійснення влади і правосуддя. У політичних доктринах відобража-

лись не стільки теоретичні узагальнення, скільки конкретні пробле-

ми техніки та методів здійснення влади. Державна влада ототожню-

валася з владою царя або імператора. Верховний правитель

вважався втіленням держави, зосередженням всієї державності. По-

літичні вчення не відокремлювались від моралі і становили своєрід-

ні етикополітичні доктрини.

Підвищений інтерес до проблем моралі взагалі характерний

для ідеології соціальних спільностей, які формувалися в суспіль-

стві. Перетворення в суспільстві та державі в багатьох ученнях

пов’язувалися зі змінами в способі життя людей, з їх моральною

поведінкою. Саме мистецтво управління державою часто зводи-

лось до морального вдосконалення правителів, до управління си-

лою особистого прикладу. Для політичних вчень Стародавнього

світу характерно те, що в них не тільки зберігались, але й розви-

вались релігійно-міфологічні погляди, а теорії державності спов-

нені релігійних догм, моральних уявлень і прикладних знань про

політику. Політичні вчення освячували соціальну нерівність,

привілеї знаті, владу експлуататорської верхівки.

Політичні доктрини в Китаї. Конфуціанство

У процесі розвитку політичних ідей у різних країнах і

регіонах Стародавнього світу помітні деякі спільні риси. Так, в

VI—VII ст. до н. е. в Китаї в період розквіту стародавньокитайсь-

кої філософії склались основні напрямки політичної думки. Одні-

єю з характерних монархічних цивілізацій в Китаї є держава в

долині ріки Хуанхе. Про неї відомості дійшли з книг «Ші цзін»,

де знайшли відображення політичні вчення II та I тисячоліття до

н. е. За свідченням стародавніх оповідань основна мета імперато-

ра-володаря полягала в тому, щоб в його діянні здійснювалась

справедливість і ласка — важливі принципи, що забезпечували

всім підданим п’ять благ: тривале життя, здоров’я, любов до

всього доброго, багатство і спокійне життя. На зміну неподіль-

ному пануванню родової знаті тоді приходить жорстока боротьба

за владу між багатою майновою і спадковою аристократією. Цін-

ська монархія, що трималась на авторитеті родової знаті, розпа-

дається на численні ворожі між собою князівства-держави. Китай

охоплює затяжна політична криза.

Тоді найвпливовішою доктриною в історії політичної думки

Китаю стало конфуціанство. Родоначальником напряму висту-

пив Конфуцій (551—470 рр. до н. е.), який захищав інтереси різ-

них верств суспільства, прагнув примирити майнову багату знать

зі спадковою знаттю. Вчення Конфуція за характером етико-

гуманістичне. Головна увага зверталась на обґрунтування необ-

хідності будувати відносини між людьми на взаємній повазі та

любові. Управляти державою, повчав Конфуцій, покликані бла-

городні мужі на чолі з государем (царем, володарем) — сином

неба. Слідом за прихильниками правління знаті Конфуцій твер-

див, що поділ людей на вищих і нижчих не усувається. Відмін-

ність поглядів Конфуція від поглядів спадкової знаті полягала в

тому, що в доктринах Конфуція виділялись благородні не за по-

ходженням, а за моральними якостями та знанням. Благородний

муж — це зразок моральної досконалості, людина, яка всією сво-

єю поведінкою утверджує норми моралі. Саме за такими критері-

ями Конфуцій пропонував висувати на державну службу. «Якщо

висувати справедливих і усувати несправедливих, то народ під-

корятиметься, буде покірним». Головне завдання благородних

мужів Конфуцій вбачав у вихованні повсюдно людяності. В по-

няття людяності Конфуцій вкладав особливу, відмінну від сучас-

ного змісту суть: виховання такої поведінки, яка б відповідала

моральним цінностям сімейно-кланових колективів та патріарха-

льних общин. Людяність включала: піклування батьків про дітей,

синівську повагу до старших в сім’ї, а також справедливе став-

лення між тими, хто не зв’язаний родинними стосунками. «Пова-

га і шана до батьків і повага до старших в сім’ї, а також до стар-

ших братів — це основа людяності». Загальним принципом

взаємовідносин між людьми стало: «не роби іншим того, чого не

бажаєш собі». Перенесений у сферу політики такий принцип має

стати фундаментом всієї системи управління. Володар, цар, імпе-

ратор має стати володарем, сановник — сановником, батько —

батьком, син — сином та ін. Володар мав ставитись до підкоре-

них як до своїх дітей, дбати про достаток продовольства у країні,

захищати її зі зброєю і виховувати народ. «Управляти — означає

поступати правильно». I народ зобов’язаний проявляти синівську

повагу до правителів, незаперечно їм підкорятися. Багато століть

конфуціанство поряд з буддизмом і лаоською релігією виступало

панівною ідеологією феодального Китаю.

Політичні вчення в Стародавній Греції

В античній Греції на рубежі II та I тисячоліть до н. е.

формуються суспільно-громадські центри, розвиваються полі-

тичні вчення. У розвитку соціально-політичні вчення проходять

три періоди: перший — охоплює IХ—VI ст. до н. е., зв’язаний зі

становленням державності Стародавньої Греції. Процеси розвит-

ку державності відображені у творчості Гомера, Гесіода, знаме-

нитих «семи мудреців», до яких належить Солон. Формуються

філософські погляди про державу в творах Піфагора та піфаго-

рійців, Геракліта. Другий — охоплює V — першу половину IV

ст. до н. е., зв’язаний з розквітом філософської та політичної ду-

мки про державу в Стародавній Греції, що знайшло відображення

в ученні Демокріта, софістів, Сократа, Платона та Арістотеля.

Третій період охоплює другу половину IV—II ст. до н. е. — пері-

од еллінізму. Початок занепаду державності в Стародавній Гре-

ції, грецькі поліси підпадають під володіння Македонії, а потім

Риму.

Соціально-політичний лад Стародавньої Греції — своєрідна

система незалежних полісів-держав, невеликих, а іноді навіть

крихітних держав, що складались з міста і прилеглих до міста по-

селень. Тоді особливе місце серед них займає місто-держава Спа-

рта. Тут земля становила державну власність. Її ділили на ділянки

і за жеребом роздавали спартанцям. На відміну від інших полісів,

у Спарті державний лад складався внаслідок об’єднання родових

елементів, з набранням загонів воїнів формується держава — вій-

ськовий табір. Основний принцип організації Спарти полягав у

радикальному поділі політичної влади та економіки. Спартанці

присвячували себе тільки служінню інтересам держави.

Проблеми державності в Стародавній Греції займають значне

місце в ученнях філософів Геракліта (близько 541—470 рр. до н.

е.), Демокріта із Абдер (близько 460—370 рр. до н. е.), Піфагора з

острова Сомоса (близько 580—500 рр. до н. е.) та ін. Розвиваючи

теорію держави і права, Геракліт вважав розумним правлінням

аристократію, Демокріт же розглядав політику як найважливіше

мистецтво, завдання якого — забезпечити спільні стабільні інте-

реси вільних громадян поліса-держави. Убогість демократії має

стільки ж переваг перед так званим благополуччям громадян при

царях, наскільки свобода краща від рабства. Одностайність і мо-

ральна солідарність вільних членів поліса-держави є найважли-

віша і необхідна риса упорядкованої держави. Поліс — це спіль-

на справа всіх його вільних громадян. Держава-поліс втілює

спільну справу громадян і піклування про них, визначає суть і

принципи прав і обов’язків громадян. Державні справи є важли-

віші серед інших. Кожний повинен дбати про могутність і міц-

ність держави, про порядок та законність та ін. Мистецтво управ-

ляти державою Демокріт вважав одним з прекрасних мистецтв, а

поєднання інтересів держави та інтересів її громадян — одним з

найважливіших принципів ідеї золотої середини — реалізації

принципу політичного компромісу. Демокріт робить одну з пер-

ших спроб розглянути виникнення і становлення людини, людсь-

кого роду в суспільстві як частини природного процесу світового

розвитку. В ході природного процесу суспільного розвитку люди

поступово під впливом потреб, наслідуючи природу і тварин,

спираючись на свій досвід, здобувають усі свої основні знання і

здібності, необхідні для суспільного життя. Людське суспільст-

во — результат прогресивних змін початкового природного ста-

новища. Зрозуміло, суспільство, поліс-держава створені людсь-

ким розумом, а не природою.

Політичні вчення аристократії.

Платон і Арістотель

Багато чим відрізнялась від поглядів родової спадкової

знаті соціально-політична думка рабовласницької аристократії.

Це змусило ідеологів аристократичної верхівки переглянути свої

застарілі погляди, вдатись до створення нових філософських док-

трин, здатних протистояти ідеям демократичних сил. Необхід-

ність подолання кризи міфологічного світогляду стала по-

штовхом до розвитку філософії. Iдеологія стародавньогрецької

аристократії досягає найвищого розвитку в ідеалістичній філосо-

фії Платона та Арістотеля.

Родоначальник об’єктивного ідеалізму, учень Сократа, автор

відомих філософських діалогів Платон (427—347 рр. до н. е.)

в ученні про суспільство виклав концепцію ідеальної аристокра-

тичної держави. За структурою ідеальна держава складалась із

трьох станів: правителі-філософи, охоронці-воїни і третій стан —

землероби, виноградарі, ремісники. Становий поділ суспільст-

ва — умова міцності держави — спільного поселення громадян.

Самовільний перехід з нижчого стану у вищий недопустимий і є

великим злочином, тому що кожна окрема людина має займатися

тією справою, до якої визначена природою. Займатися своєю

справою і не втручатися в чужі — це і є справедливість. Визна-

чення справедливості Платоном покликане виправдати суспільну

нерівність, поділ людей на вищих і нижчих від народження. Бі-

льшість людей не здатні стримувати свої пристрасті, бажання та

прагнення і тому не здібні досягти удосконалення, наблизитись,

стати ідеалом, а звідси й необхідність у державі та законах. Дер-

жава забезпечує властиві людям вроджені потреби, реалізує інте-

реси, тому в досконалій, ідеальній державі люди поділяються на

певні соціальні спільності — стани, верстви відповідно до їх душі.

Держава Платона — ідеалізація єгипетського кастового ладу.

Форми правління і державного устрою не досконалі, хоча серед

них є правильні і неправильні. Характеризуючи форми держави,

Платон вважає правильними формами монархію і аристократію,

якщо вони законні, а їх діяльність спрямована на досягнення бла-

га та узгодженості. Негативними, неправильними формами полі-

тичного устрою є: тімократія — панування честолюбців, які

прагнуть до збагачення, займаються поборами і корупцією, це

влада користолюбців; олігархія — панування купки багатіїв, май-

стрів темних справ, здатних навіть на злочин заради наживи; де-

мократія — влада більшості, яка може бути законною або неза-

конною (якщо демос-народ захоплює насильно владу); тира-

нія — влада однієї особи над усіма, що приходить на зміну виро-

джуваної демократії. Характеризуючи тиранію, Платон звертає

увагу на своєрідний «популіціонізм» тиранів: спочатку тиран

усім посміхається, звільняє від боргів, роздає землю, а пізніше,

добравшись до влади, знищує непокірних і взагалі тих, хто ви-

ступає проти тирана-володаря. Влада тирана тримається на віро-

ломстві та насиллі. Головною причиною зміни всіх форм управ-

ління державою Платон вважав псування людських звичаїв, а

вихід з порочного стану суспільства зв’язував з поверненням до

правління мудрих.

Розглядаючи всі існуючі форми управління державою, Платон

вважав їх недосконалими і протиставляв їм модель політичного

устрою — так звану ідеальну державу, яка нібито здатна реалізу-

вати головний принцип життя — справедливість і благо. Держава

виникає з необхідності забезпечити природні потреби людей на

основі закону, наділяє громадян матеріальними благами, органі-

зує виховання і розвиток душі та тіла, згуртовує людей і захищає

їх своїми засобами. Проте жодна з існуючих форм державного

управління не здатна забезпечити доброчесність, задоволення по-

треб громадян та ін. Навпаки, в суспільстві панує багатство

і бідність, марнотратство і вбогість, тиранія і беззаконня, гідних

пригнічують, а негідники управляють. Iндивідуальні чесність

і порядність вступають в суперечність з суспільною справедливі-

стю або уявленнями про неї. Прикладом суперечностей є смерть

Сократа, тому що його небажання поступитися моральними нор-

мами, власними переконаннями і необхідність реалізувати не-

справедливий закон обумовили вибір — випити отруту і піти

з життя. Iдеальним державним устроєм Платон вважав правління,

де поєднано початки демократії та монархії.

Соціально-політичні програми Платона зафіксували зміни у

політичній свідомості спадкової знаті, що відбувалися в процесі

її переростання з родової аристократії в землеробську. Завоюва-

вши економічне і політичне панування в умовах колективної об-

щинної власності, родова аристократія ревно охороняла патріар-

хальні порядки, особливо в землеробстві — в традиційній сфері

впливу. Згодом родова аристократія пристосувалась до відносин

приватної власності і рабства, визнала необхідність закону, але

продовжувала твердо відстоювати збереження полісного земле-

володіння. Саме це і пояснює її прагнення законсервувати поліс

як форму державного устрою. У трактаті «Закони» Платон ближ-

че підходить до інтерпретації політичного життя, малює реаліс-

тичну картину соціальної та політичної еволюції людства. У «Ді-

алогах» Платон визначає політику як «мистецтво управління

людьми», твердить, що коли за природою індивіди не рівні та

мають хижацький інстинкт, слід гадати, що сильніші індивіди

мають можливість і право «задовольняти свої бажання» за раху-

нок слабких. Такий підхід відображав ідеологію вибраних, які

вважали, що «сила дарує право», яке є «інтерес більш сильної

партії». Платон конструював саме сильну ідеальну державу.

Справедлива людина і справедлива держава схожі. Iсторичні змі-

ни трактуються як результат тривалих змін і перетворень способу

життя народів, зміни в методах здобування засобів існування

(перехід від скотарства до осілого землеробства), причому утво-

рення монархії або об’єднання племен, зміни політичного харак-

теру пояснюються змінами способу життя, тобто політично.

У формуванні теорії політики важливу роль відіграв великий

філософ Арістотель (384—322 рр. до н. е.). Народився в Стагорі

у Фракії, освіту одержав в Афінах, у школі Платона. Піддав кри-

тиці платонівську теорію безтілесних форм (ідей), проте повніс-

тю подолати платонівський ідеалізм не міг, хитався між ідеаліз-

мом і матеріалізмом. У Арістотеля знаходимо ґрунтовний виклад

теорії суспільства, передумови якої зустрічаються у найраніших

мислителів Сходу, переважно в Iндії, Китаї. В ученні про суспі-

льство Арістотель довів, що відносини рабовласництва укорінен-

ні в самій природі. Найвищими формами державної влади Аріс-

тотель вважав форми, за яких виключена можливість своєко-

рисливого використання влади і за яких влада служить всьому

суспільству. Головна відмінність поглядів Арістотеля від погля-

дів інших стародавніх філософів, зокрема Платона, полягає в то-

му, що Арістотель вперше в історії суспільної думки в праці

«Політика» аналізує виникнення та функції держави, вказує, що

функції держави зароджуються в найраніших суспільних зв’язках

між господарями і рабами, необхідних для утворення стабільного

соціального об’єднання. На їх основі й базується будова спільно-

сті (або сім’я, що в умовах рабовласництва є сім’єю господаря і

невільників). Над сім’єю стоїть община, а над общиною стоїть

уже держава — третя, вища форма суспільства.

Розкриваючи роль політики у суспільному житті, Арістотель

підкреслював, що політика має відігравати морально-виховну

роль, щоб полегшити досягнення загального блага — справедли-

вості. Iнструментом політики є держава, а державним благом —

справедливість, тобто те, що служить загальній користі. Похо-

дження політики Арістотель визначає як розумну практику,

спрямовану на приборкання пристрастей і прагнень індивіда,

вбачаючи користь політики в егоїстичній тваринній природі лю-

дини, чуттєві прагнення якої стихійні та руйнівні. Політика по-

кликана облагородити поведінку людини, забезпечити панування

розуму над нею. Звичайно, держава зобов’язана своїм існуванням

суб’єктивним життєвим потребам людей. Але лише держава за-

безпечує повністю розквіт особи, тому що за природою люди-

на — істота суспільна. Звідси Арістотель твердить, що суспільст-

во передує особі. Проведена ж ним аналогія між суспільними

класами і окремими системами одного організму становить пере-

думову політичної концепції солідарності, співжиття різних соці-

альних спільностей, заперечуючи боротьбу в суспільстві. Конце-

пція солідарності, політична доктрина поміркованості

передбачали, що демократія може успішно функціонувати тільки

за умови, якщо зможе опиратися на середні верстви суспільства,

а в умовах Стародавньої Греції — на середньозаможних людей.

Це перше політичне визначення передумов ефективно функціо-

нуючої демократії.

Головне завдання політичної теорії Арістотель бачив у тому,

щоб відшукати досконалий державний устрій. Класифікація

форм управління державою у «Політиці» здійснюється за двома

критеріями: кількістю, чисельністю правлячих осіб і здійснюва-

ною в державі метою. Правильними формами управління держа-

вою Арістотель вважав: монархію, аристократію і політію, а не-

правильними — тиранію, олігархію і демократію. I хоча сам

перелік форм управління державою не оригінальний, нове в тео-

рії Арістотеля те, що є намагання звести всю багатоманітність

державних форм управління до двох основних — олігархії та де-

мократії. Їх породженням або змішуванням виступають усі інші

різновидності влади. В олігархії — влада належить багатим, а в

демократії — незаможним, неімущим. Олігархія посилює існую-

чу соціальну нерівність людей, а демократія надзвичайно зрівнює

багатий і простий люд. Міркування про демократію та олігархію

Арістотель зводить до розуміння соціально-станових суперечно-

стей, що визначають розвиток рабовласницької держави. Та сим-

патії Арістотеля все ж на боці політії — змішаної форми управ-

ління державою, що виникає з поєднання елементів олігархії та

демократії. Економічну основу політії становить лад, де перева-

жає власність середніх верств населення, соціальну основу —