Гой І.В., Смелянська Т.П. Організація підприємницької діяльності

Подождите немного. Документ загружается.

Цілі названої стратегії у відповідному вимірі часу можна сфор-

мулювати так: найближча (термінова) – зупинити спад ділової актив-

ності та результативності підприємницької діяльності; середньострокова –

розпочати процес поліпшення економічного стану фірми; довгостро-

кова – започаткувати стадію пожвавлення і зростання.

Стабілізація економічної ситуації звичайно здійснюється за

умови, коли результативність підприємницької діяльності характери-

зується значними

коливаннями. Специфічні дії дирекції фірми щодо

досягнення стабілізації зводяться до такого: якщо коливання показ-

ників ефективності бізнесу мають короткостроковий характер, то вар-

то домагатися необхідної збалансованості між обсягами виготовленої

продукції і ринку її збуту; за досить тривалого періоду коливань, коли

фірма тривалий час не спроможна забезпечити стабільність вироб-

ництва і продажу

товарів, їй варто розпочати здійснення програми

переходу на випуск іншого виду продукції.

Стратегія зростання є привабливою для будь-якої підпри-

ємницької структури. Її треба розглядати як певну сукупність окремих

стадій і адекватних їм різновидів стратегій загального циклу зрос-

тання, а саме: 1) початкову; 2) проникнення; 3) прискореного зростан-

ня; 4) перехідну.

Початкова стратегія циклу

зростання характеризується

певними особливостями. Основні з них такі: 1) виявляють і ліквідують

вузькі місця у процесах реалізації конкретних проектів (інноваційних,

інвестиційних, виробничих, сервісних), що не передбачені планом і

програмами. “Вузькі місця” – це неузгоджені за спроможністю ланки

виробництва всієї системи господарювання; 2) обсяг продажу товару

повільно зростає, проте прибутку фірма практично не отримує. Метою

цього різновиду стратегії є поступове зростання ділової активності для

того, щоб забезпечити фірмі досягнення оптимальної ефективності

господарської діяльності. Реалізація цього різновиду стратегії вимагає

значних витрат ресурсів за мінімальних (часто відсутніх) доходів.

Тому потрібне уважне ставлення до розв’язання фінансових проблем.

Стратегія проникнення. До визначальних і характерних її

властивостей належать: 1) подальше

проникнення фірми на товарний

ринок, знаходження нових ніш збуту; 2) відносно пропорційне зрос-

тання обсягу продажу та прибутку (доходів); 3) поява певних кон-

курентних переваг в окремих напрямках діяльності. Стратегія про-

никнення звичайно передбачає збільшення темпів зростання обсягу

продажу, придбання (купівлю) інших підприємницьких структур; ак-

тивізацію реалізації довгострокових програм з метою модернізації

тех-

ніко-технологічної бази фірми і зміцнення фінансового її стану.

Стратегія прискореного зростання супроводжується швид-

ким збільшенням обсягу продажу і доходів, причому зростання дохо-

дів за своїми темпами випереджає динаміку обсягу продажу. Разом з

тим спостерігається і негативна тенденція – необхідність вкладання

великих фінансових ресурсів у технічний розвиток виробництва і

післяпродажний сервіс. Метою цього різновиду стратегії зростання є

максимально можливе використання

внутрішньофірмових можливостей.

Тому фірмі вигідно стратегію прискореного зростання підтримувати

якомога довше.

Стратегія перехідного періоду. Перехідній стадії притаманні

такі риси: зменшуються темпи зростання обсягів продажу і загальної

величини прибутку; на завершальній стадії цього періоду може

настати стагнація, яка примушує фірму переорієнтуватися на іншу

базову стратегію (стабілізації або виживання). Метою стратегії перехід-

ного періоду є перегрупування ресурсів і напрямків діяльності фірми

задля скорочення періоду стагнації. Застосування цієї стратегії є виправ-

даним для започаткування підприємництва, можливості втримання на

ринку і для зміцнення своїх позицій на ньому, якщо зростає попит на

продукцію тощо.

Стратегію розвитку фірми розглянемо на прикладі можливих

альтернатив стратегії зростання.

Інтенсифікація ринку

спрямовує зусилля підприємства на за-

кріплення своїх позицій на ринку. Інтенсифікація ринку реально може

проводитись за допомогою трьох основних методів:

1) проникнення на ринок. Метод охоплює стимулювання про-

дажу товару за допомогою реклами; активізацію збуту продукції; роз-

ширення форм стимулювання покупців;

2) розвитку ринку. Метод здійснюється за активного марке-

тингу продукту

з одночасним входженням фірми у нові сегменти рин-

ку завдяки витісненню з певного його сегмента конкурентів або за ра-

хунок вищої якості продукту;

3) географічної (територіальної) експансії. Метод пов’язаний з

інтенсивним виходом фірми на нові географічні ринки збуту за

допомогою нових посередників, відкриття нових представництв.

Диверсифікація виробництва зв’язана з

проникненням капі-

талу певної фірми в галузі, які прямо не торкаються основної сфери її

діяльності.

Важливими стратегічними альтернативами функціонування та

розвитку підприємства є також міжфірмове співробітництво, коопе-

рація та зовнішньоекономічна діяльність.

Основні напрямки стратегії зростання можна відобразити, як у

таблиці 2.4.

Таблиця 2.4 – Напрямки стратегії зростання

Продукція

Ринок збуту

стара нова

Освоєний Проникнення на ринок Розробка нових видів товарів

Новий Розширення ринку збуту Розробка нової продукції і

розширення ринків

Більш агресивні напрямки стратегії потребують додаткових

витрат на розробки нової продукції, освоєння ринків, захоплення під-

приємств-конкурентів.

Тема 6. Основні організаційні форми підприємництва

6.1. Класифікація підприємств (організацій).

6.2. Сутність, переваги та недоліки одноособового володіння.

6.3. Особливості та види персональних товариств.

6.4. Види товариств на капіталі (об’єднань капіталів).

6.5. Особливості акціонерних товариств. Порядок створення

та структура управління акціонерного товариства.

6.6. Види цінних паперів. Номінальна та ринкова вартості акцій.

План розміщення акцій.

6.7. Дивідендна політика.

6.1. Класифікація підприємств (організацій)

Для забезпечення життєдіяльності люди створюють певні ор-

ганізації-підприємства. Згідно з Господарським кодексом України, під-

приємство – самостійний суб’єкт господарювання, створений для задо-

волення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здій-

нення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарсь-

кої діяльності.

Підприємства можуть створюватись як для здійснення

підпри-

ємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно,

самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм най-

менуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство не має у своєму

складі інших юридичних осіб. Правоздатність

юридичної особи вини-

кає в момент реєстрації.

Класифікація підприємств (організацій) проводиться за рядом

ознак (табл. 2.5).

Таблиця 2.5 – Класифікація підприємств (організацій)

Класифікаційна ознака Вид підприємства

Мета і характер діяльності

Комерційне, яке діє з метою отримання

прибутку.

Некомерційне, для якого отримання прибут-

ку не є основною метою (благодійницьке,

освітянське, релігійне, медичне та ін.).

Форма власності

Приватне, колективне, державне, кому-

нальне, змішане.

Належність капіталу Національне, іноземне, багатонаціональне

(спільне).

Галузево-функціональний

вид діяльності

Промислове, будівельне, сільськогоспо-

дарське, транспортне, торговельне, бан-

ківське, страхове, туристичне, інновацій-

но-впроваджувальне та ін.

Спосіб утворення (засну-

вання) та формування ста-

тутного фонду

Унітарне – створюється одним засновни-

ком (держава, об’єднання громадян, при-

ватний власник).

Корпоративне – утворюється, двома або

більше засновниками за їх спільним рі-

шенням (договором), діє на основі об’єд-

нання майна та підприємницької чи тру-

дової діяльності засновників.

Розмір Мале (до 50 працюючих, річний дохід до

500 тис. євро), середнє, велике (більше

1000 працюючих, дохід більше 5 млн євро).

Організаційно-правова

форма господарювання

Одноособове, господарське товариство.

За ознакою “організаційно-правова форма господарювання”

розглянемо класифікацію детальніше. Правовий статус підприємства

визначає, хто та в якому розмірі несе відповідальність за зобов’я-

заннями підприємства, кому належить право укладати угоди від імені

фірми та хто вирішує питання її господарської діяльності.

Вибір організаційно-правової форми підприємства залежить

від багатьох чинників, а

саме:

1) кількості учасників суб’єкта господарювання;

2) порядку утворення статутного фонду (майна) підприємства,

потреби у фінансових коштах;

3) потрібного рівня прав та відповідальності;

4) способу розподілу прибутків і збитків;

5) форми управління підприємством;

6) можливості зміни власника;

7) вимог господарського права.

З урахуванням названих чинників підприємець вибирає орга-

нізаційно-правову форму господарювання. Основні організаційно-пра-

вові форми підприємств наведені на рис. 2.3.

Рис. 2.3 – Класифікація підприємств за організаційно-правовою

формою господарювання

За міжнародною класифікацією всі підприємства в різних краї-

нах поділяють на одноособові та об’єднання підприємців. Згідно з

чинним законодавством в Україні такі об’єднання підприємців нази-

вають господарськими товариствами. За характером об’єднання в євро-

пейських країнах розрізняють персональні товариства (об’єднання осіб) та

товариства на капіталі (об’єднання капіталів

). Згідно із законодавством

США персональні товариства називають партнерствами, а товариства

на капіталі – корпораціями.

З метою уніфікації правового регулювання діяльності фірм в

державах Європейського Союзу виділяються два види компаній: 1) ком-

панія публічного типу

– відповідає відкритому акціонерному товариству;

Підприємства

(фірми)

Одноособові

Господарські товариства

(об’єднання підприємців)

Персональні товариства

(об’єднання осіб)

Товариства на капіталі

(об’єднання капіталів)

Повне

товариство

Коман

итне

товариство

Товариство

обмеженою

відпові-

дальністю

Товариство

додатковою

відпові-

дальністю

Акціонерне

товариство

(відкрите,

закрите)

За характером

об’єднання

За ступенем відповідальності

2) компанія приватного типу

– відповідає товариству з обмеженою від-

повідальністю, закритому акціонерному товариству.

За ступенем відповідальності розрізняють повне, командитне

товариство, товариство з обмеженою, додатковою відповідальністю,

акціонерне товариство відкритого та закритого типів. Чинним законо-

давством України застосована європейська термінологія щодо видів

товариств.

Статистичні дані про розвиток різних організаційно-правових

форм підприємництва в Україні наведені в

таблиці 2.6.

Таблиця 2.6 – Динаміка кількості підприємств за організаційно-правовими

формами господарювання

Найменування 1997 2001 2004

Приватне, індивідуальне та сімейне

підприємства 111644 192168 229698

Повне товариство 1640 1997 1977

Командитне товариство 653 799 703

Товариство з обмеженою відповідальністю 147738 221905 281105

Товариство з додатковою відповідальністю 718 719 689

Акціонерне товариство

в тому числі:

30922 34942 34662

– відкрите 8883 12089 11906

– закрите 18981 22100 22089

Співвідношення різних організаційних форм господарювання

проілюстровано рис. 2.4.

6,3%

0,5%

41,9%

51,3%

Приватні та індивідуальні підприємства

Персональні товариства

Товариства з обмеженою та додатковою відповід

Акціонерні товариства

Рис. 2.4 – Співвідношення різних організаційних форм

господарювання в економіці України на початок 2004 року

6.2. Сутність, переваги та недоліки одноособового володіння

Одноособове володіння є власністю однієї фізичної особи або сім’ї.

Керівництво здійснює власник або менеджер під контролем

власника. Власник несе відповідальність за зобов’язаннями підпри-

ємства всім своїм майном.

В Україні до даного типу господарської діяльності відносяться

підприємництво без створення юридичної особи та

приватні підпри-

ємства

. Згідно з Господарським кодексом України приватним під-

приємством визнається підприємство, що діє на основі приватної влас-

ності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та

його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також

підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта госпо-

дарювання – юридичної особи.

Одноособові

підприємства в основному малі та середні, але

можуть бути і гіганти сімейного типу (фірми Круппа, Ротшильдів,

Оліветті, Форда, Гейтса). У першій десятці найбагатших людей пла-

нети у 2002 році було дев’ять американців. США залишаються краї-

ною найбагатших людей – 243 мільярдери, на другому місці – Японія

(25 мільярдерів). Українців серед 497 надбагатіїв світу не виявилося

проте там є сім росіян. Мільйонерів в Росії кілька тисяч, а в Україні –

близько 200 (за даними 2000 року).

До невеликих одноособових володінь, як правило, відносяться такі:

− місцева роздрібна торгівля (власники кондитерських, ресто-

ранів, гастрономів, м’ясних, овочевих, фруктових, тютюнових лавок,

магазинів залізних виробів);

− невеликі сільськогосподарські ферми, сади;

− об’

єкти місцевої сфери обслуговування (перукарні, служба по-

буту, майстерні з ремонту побутової техніки та автомобілів);

− місцеве виробництво.

Одноособові фірми – це найбільш розповсюджена форма орга-

нізації бізнесу у розвинутих країнах. Наприклад, в США 70–80 % усіх

підприємницьких фірм є одноособовими володіннями, але їх частка в

обсязі продажу становить 10–14 %, тому що в середньому одноособові

фірми за своїм розміром менші, ніж фірми інших типів.

У найменуванні одноособової фірми, як правило, вказується

прізвище засновника або його прізвище та профіль підприємства. На-

приклад, “Петренко, роздрібна торгівля”.

Одноособове володіння має певні переваги та недоліки. (Ми бу-

демо розглядати відповідні переваги та недоліки для різних органі-

заційно-правових форм,

що враховуються при виборі та обґрунтуванні

доцільності застосування тієї чи іншої організаційної форми підпри-

ємництва).

Переваги одноособового володіння.

− відносна простота заснування (для реєстрації потрібна тіль-

ки заява);

− повна самостійність, свобода і оперативність підприємниць-

ких дій (немає необхідності втрачати час на консультації з партнером

для прийняття рішення);

− потужний безпосередній стимул для напруженої та ефек-

тивної праці (праця на себе);

− забезпечення конфіденційності діяльності (збереження комер-

ційної таємниці);

− виробництво продукції невеликими партіями з урахуванням

особистих потреб та смаків клієнтів;

− можливість розташовування фірми у малонаселених та важ-

кодоступних регіонах.

Проте, ця форма підприємництва має такі значні недоліки:

− труднощі із залученням великих капіталів (власних фінан

сових ресурсів одноособового підприємця здебільшого не вистачає для

розвитку справи);

− через високий рівень ризику (високий процент банкрутств)

комерційні банки неохоче надають таким підприємцям великі кредити,

вимагають більш високу плату за користування ними. Наслідком є об-

межені масштаби виробництва і тому висока собівартість, ціна про-

дукції і як результат низька

конкурентоспроможність фірми;

− повна (необмежена) відповідальність власника за борги фір-

ми. Це означає, що у випадку невдалого господарювання власник може

втратити усе власне майно, яке піде на сплату боргів кредиторам, якщо

активів підприємства не вистачить;

− відсутність спеціалізованого менеджменту. Здійснюючи пов-

ний контроль за діяльністю підприємства, власник повинен сам вико-

нувати

всі управлінські функції (фінансову, постачання, залучення

персоналу, організацію виробництва, рекламу, збут). Але людські здіб-

ності, як правило, обмежені, підприємцю також може не вистачити

знань, навичок та часу для виконання всіх функцій. Наприклад, йому

вдається діяльність збуту товару, але важко вирішувати фінансові

проблеми. Тому доводиться звертатись за консультацією, залучати спе-

ціалістів,

що потребує великих коштів;

− висока залежність діяльності фірми від зовнішнього сере-

довища. Наприклад, від’їзд населення з місця знаходження підпри-

ємства, зростання безробіття (зменшення доходів), збільшення кіль-

кості власників автомобілів може призвести до скорочення кількості

постійних клієнтів;

− для одноособового власника є проблемою використання ви-

хідних днів, відпустки, лікарняних;

− спадкоємцям власника доводиться сплачувати великі подат-

ки на спадщину.

6.3. Особливості та види персональних товариств

Персональне товариство – це об’єднання зусиль та капіталів

двох і більше фізичних

або юридичних осіб за умов розподілу

прибутків і збитків, спільного прийняття рішень, активної особистої

участі у веденні справ.

Персональні товариства (партнерства) – менш поширена фор-

ма організації бізнесу порівняно з одноособовим підприємством. В

США на партнерства припадає приблизно 10 % загальної кількості

форм та 4 % обсягу продажу.

Переваги партнерств (персональних товариств):

− партнерство легше

організувати порівняно з акціонерним то-

вариством;

− об’єднання капіталів кількох партнерів дозволяє збільшити

масштаби виробництва, зменшити ризик, спрощує одержання кредитів;

− застосування функціональної спеціалізації партнерів за нап-

рямками діяльності;

− розподіл відповідальності при прийнятті рішень і тому змен-

шення психологічного стресу учасників порівняно з індивідуальним

підприємцем;

− закритість (забезпечення конфіденційності

діяльності – не

потрібні публічні фінансові звіти, як у відкритому акціонерному то-

варистві).

Однак, персональне товариство не тільки не може подолати

недосконалість одноособового володіння, а й породжує такі нові проб-

леми, як:

− необмежена солідарна відповідальність партнерів за борги

товариства. Кожний партнер несе повну відповідальність всім своїм

майном не тільки за

результат власних управлінських рішень, але і за

наслідки дій будь-якого іншого партнера. Це означає, що учасники

несуть солідарну відповідальність (кожний відповідає за всіх);

− невисока оперативність прийняття колективних рішень всіма

учасниками товариства (окрім випадків делегування повноважень). Та-

кож можлива несумісність інтересів та неузгодженість дій;

− обмеженість фінансових ресурсів товариства через невелику

чисельність партнерів;

− бюрократизм, пов’язаний із забезпеченням спадкоємності. Ви-

хід із товариства, смерть партнера потребують реорганізації фірми, що

збільшує підприємницький ризик. Тому персональне товариство є по-

рівняно нестійкою організаційно-правовою формою підприємництва.

Розглянемо види персональних товариств.

Повним товариством є господарське товариство, всі

учасники

якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють під-

приємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солі-

дарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Майно повного товариства формується за рахунок внесків

учасників та отриманих доходів. Розмір частки кожного з учасників,

порядок внесення вкладів, розподіл прибутків і

збитків, повноваження

партнерів визначаються в установчому договорі. Прибутки та збитки

можуть розподілятись порівну, якщо партнери не домовляються про

інший порядок розподілу. Звичайно партнери, які вкладають більшу

частку капіталу, мають і більшу частку прибутку. Наприклад, у Ні-

меччині існує така практика: 4 % прибутку поділяється залежно від

частки капіталу, решта – порівну.

Нові учасники можуть

бути залучені тільки за згодою всіх парт-

нерів. В деяких країнах число партнерів обмежено законодавством.

Наприклад, у Великобританії – до 20 чоловік.

Всі учасники, як правило, мають рівні права і обов’язки. Кож-

ний партнер є представником фірми та інших учасників і може діяти

від їх імені. Ведення справ товариства здійснюється за

спільною зго-

дою всіх учасників. Звичайно рішення поточних питань приймаються

більшістю голосів, а головні питання вимагають одностайного рішення.

Управління може здійснюватись або всіма учасниками, або од-

ним чи кількома з них за дорученням, яке підписано рештою учас-

ників. Доручення може бути скасовано за вимогою принаймні одного з

учасників.

Учасник може передати

свою частку іншим особам тільки за

згодою всіх партнерів. Він може вийти з товариства (попередивши за

три місяці). При цьому йому виплачується вартість вкладу і частина

прибутку, одержаного в цьому році. У випадку смерті або реорганізації

учасника (якщо це юридична особа) право на вступ до товариства має

спадкоємець за згодою

інших учасників. При відмові у вступі йому

виплачують вартість частки.

Учасник, який систематично не виконує обов’язків або пере-

шкоджає досягненню цілей товариства, може бути виключений у по-

рядку, визначеному в установчих документах.