Грицак Я. Нариси з історії України: Формування модерної української нації

Подождите немного. Документ загружается.

Добровільна колаборація здійснювалася у двох формах: через формування військових

частин та через участь в органах окупаційної адміністрації. Українські частини, що воювали по

стороні Німеччини— дружини українських націоналістів (“Нахтіґаль” і “Роланд”), дивізія СС

“Галичина”, Українське визвольне вій сько, Українська національна армія – постали на основі

політичних угод українських націоналістів з німецькою владою. Очевидно, що українські

націоналісти помилялися у своїх надіях, що створення українських частин рано чи пізно

приведе Белін до визнання України як свого союзника. Але фашистському керівництву, якому

йшлося перш за все про нове гарматне м’ясо, теж доводилося відступати від своїх принципів.

Показовою з цього боку була історія дивізії СС “Галичина”, створення якої трималося у

таємниці від Гітлера – про її існування він дізнався аж весною 1945 р. Серед умов, на які

погодилося німецьке командування була й така, що дивізія СС “Галичина” воюватиме лише на

Східному фронті, і її ніколи не заставлятимуть воювати проти західних союзників.

Що ж стосується участі українців в органах окупаційної адміністрації, то її ступінь

сильно відрізнялася на території ґенерал-губернаторства та райхскомісаріату. Єдиним

постійним представницьким органом ук раїнців за час всієї окупацію був Український

центральний комітет на чолі з проф. Володимиром Кубійовичем у Кракові. Німці

фаворизували галицьких ук раїнців як “довірених осіб” (Treuhänder) і свідомо використовували

їх як противагу до поляків. З іншого боку, їх трактували цілком інше, аніж українців у

Райхскомісаріаті: їм дозволяли утримувати свої культурні і кооперативні організації, школи,

учитися в університетах Львова, Праги, Берліна і т.д.

Натомість німецький уряд не виявляв найменшої готовності толерувати українську

адміністрацію у райхскомісаріаті. Місцеві українці були єдиним неросійським народом, якому

аж до кінця війни не дозволяли ут ворювати свого національного комітету. Кількість українців,

які у той чи інший спосіб співпрацювали з німецьким режимом, була тут мізерною у порівнянні

з загальною чисельністю населення.

Якщо б другу світову війну виграв Третій Райх, то у німецькомовних книгах про

колаборацію зі Сталіним українці теж займали б, напевно, одне з найперших місць – у

Червоній армії воювало 6 млн. українців, тоді як у німецькій армії під кінець війни – лише 250

тис. чол. Звідки ж взявся міф про особливу схильність українців до колаборації з фашистською

Німеччиною? Він виник у першу чергу з традиції, за словами Нормана Девіса, представляти їх

світові як “росіян” або “совітів” у тих випадках, коли вони заслуговували на похвалу, і як

“українців”, коли вони зробили щось поганого

. Інше пояснення випливає зі зле поясеної

статистики: хоча кількість українців, які активно співпрацювали з німецьким режимом, була

незначною у порівнянні з загальною чисельністю населення, вона була великою у порівнянні з

Davies N. Europe. A History. New York, 1996. P. 54.

іншими національними групами Радянського Союзу. Українці становили четверту частину

(26%) у німецьких війскових частинах, сформованих з колишніх радянських громадян, та

майже половину (52,6%) переміщених осіб (displaced persons) – колишніх радянських громадян,

які після закінчення війни з власної чи чужої воліопинилися у Німеччині. Для порівняння:

відповідні показники для росіян становили 32% і 14% – що назагал менше їхньої частки у

національному складі населення СРСР (у 1939 р. ук раїнці становили 16,5%, росіяни – 58,1%

радянських громадян). Але ця велика частка українціву порівнянні з росіянами відображає той

факт, що німці окупували майже всю Україну, і лише частину – Росії. Відповідно до цього

частка українців в окупаційній армії, адміністрації і серед переміщених осіб була вищою – хоча

б з тої причини, що це збільщувало їхні шанси на виживання.

Підсумовуючи, можна сказати, що абсолютна більшість українців під німецькою

окупацією займали пасивну позицію і їхньою головною турботою було щоденне виживання.

Але, знову ж таки, це не було особливою національною заслугою чи ганьбою, а просто

відображала загальну схему поведінки центрально- і східноєвропейськихнародів на окупованій

німцями території.

Звичайно, це не знімає питання про участь окремих українців у воєнних злочинах проти

інших національностей, зокрема проти поляків. Але й тут попри спаведливі звинувачення

можна зустріти перебільшення і навіть явні видумки.У першу чергу це стосується міфів про

причетність українських націоналістів до розстрілу групи польських професорів у Львові

(липень 1941 р.) та про участь дивізії СС Галичина у придушенні Варшавського повстання.

Щодо першої акції, то вона була брутальною реалізацію тези Гітлера, що на одній землі не

може і не повині існуватидвох панів – німців і поляків – і тому польську інтеліґенцію належить

винищити. Львівський розстріл належить до того ж ряду подій, щой розправа з краківськими

професорами у листопаді 1939 р. Документальні матеріали і спогади свідків доводять

видуманність тези, що вбивство львівських професоорів здійснили українці (невиясненним,

однак, залишається питання, чи українські студенти були причетні до складання списку

страчених, і, якщо так, то чи робили це вони з власної ініціативи а чи на вимогу ґестапо)

Подібно не відповідають правді твердження про участь дивізії СС “Галичини” у боротьбі з

польським підпіллям: у Варшаві на момент повстання не було жодних її частин. Українці, які

брали участь у придушенні варшавського повстання, належали до Російської Визвольної Армії

(т.зв. власівців) і були колишніми радянькими полоненними. До виникнення поголосків про

відповідальність українців за масові вбивства і грабунки серед населення польської столиці

Kazń profesorów lwowskich. Lipiec 1941. Studia oraz relacje i dokumenty zebrane i opracowane przez Zygmunta

Alberta, Wrocław, 1989.

спричинилися поширення у Варшаві відомостей про польсько-українську різню на Волині і

Галичині

Центральне місце у звинуваченнях українців у колаборації займає причетність до

винищення євреїв. Україна поряд з Польщею й Румунією називаються суспільствами “з

народним антисемітизмом жахливої жорстокості” – більшим навіть за той, яке виявляло

населення фашистської Німеччини

. Серед євреїв, яким вдалося вижити німецьку окупацію,

збереглося багато свідчень про безпосередню участь українськоїполіції та українців у складі

інших частину масових екзекуціях. Українці виконували ці фунції не лише на українських

землях, але й у польських та литовських ґетто. Окрім цих реґулярних і спланованих акцій, у

перші дні німецької окупації антиєврейські погроми відбулися у 58 містах і містечках Західної

України; під час них загинуло 24 тис. євреїв. Очевидно (і це визнають єврейські історики)

свідчення цих джерел є до якоїсь міри однобічними, обтяженими емоціями й перебільшеними.

Однак певна їхня тенденційність не означає, що самі ці події вигадані – надто багато є цих

свідчень і надто часто вони повторюються, щоб ними можна було просто зіґнорувати.

Більшість єврейських джерел говорять про участь головним чином західних українців у

каральних акціях. Натомість на території Райхскомісаріату, відзначалось у донесеннях

німецьких винищувальних груп (айнзатцґруп), “антисемітизму расистського та ідеологічного

характеру в населення майже немає” і “що для репресій проти євреїв українському населенню

бракує як верховодів, так і дух овного запалу”.

Ситуація з перших місяців війни була дзеркальним відображенням тої, яка мала місце

під час хвилі антиєврейських погромів у 1919 р. – тоді основними винуватцями були східняки, а

галичани навпаки проявляли дисциплінованість і толерантність. Це підштовхує до думки, що

поведінку західних українців обумовлювала радше конкретна ситуація, аніж закорінені

антисемітські національні стереотипи. Підтвердженням цьому слугує той факт, що основна

смуга погромів у 1941 р. співпадає з територіями , окупованими радянськими військами щойно у

1939-1940 р. – Західною Україною, Литвою, Латвією й Естонією. Це були території, які зазнали

швидкої “совєтизації” і де радянський терор був особливо жорстоким. Тому тут легко було

спровокувати антиєврейські погроми. Німці у перші місяці окупації намагалися створити

враження, що масові страти євреїв є чисто українською акцією, природнім відрухом місцевого

населення на віковий “єврейський гніт” та ненависну більшовицьку окупацію. Найбільш

диявольською рисою фашистського режиму було те, що він не лише фізично винищував сотні

тисяч мирного населення, але й морально зломлював мільйони тих, хто залишився в живих,

роблячи їх причетними до масових злочинів. Іншою справою є, однак, те, що ані обидва

Torzecki R. Polacy i Ukraifcy. Sprawa ukraifska w czasie II wojny жwiatowej na terenie II Rzeczypospolitej. Warszawa,

1993. S. 252-254.

відлами ОУН, ані інші українські політичні силиутрималися від відкритого засудження

німецької політики винищення євреїв та перестерігання українців перед участю у фашистських

звірствах. Адже українські націоналісти після невдачі з прошголошенням української держави

перебували у підпіллі і не мусіли зв’язувати себе умовами окупації. Популярність у

західноукраїнському суспільстві дозволяла їм надіятися, що їх голос був би почутий. Мовчанка

у цьому випадку дорівнювала згоді.

Німецька пропаґанда у перші місяці окупації безупинно повторювала, що євреї займали

ключові позиції в радянській адміністрації, доносили і допомагали заарештовувати українців,

розстріляних під час відступу Червоної Армії (насправді, серед закатованих жертв було

декілька єврейських сіоністських і бундівських діячів, але про це німецька пропаґандистська

машина воліла мовчати).

У цілому ж, гама відгук ів місцевого населення була широкою: від виразного осуду аж

до солідарності або навіть безпосередньої участі в екзекуціях. Зараз неможливо точно

визначити кількість українців, що брали участь у переслідуванні євреїв. Але оскаржувати усіх

українців в антисемітизмі так само справедливо, як звинувачувати усіх євреїв у співпраці з

радянським режимом. З іншого боку, серед 35-40 млн. українців знайшлося чимало інтеліґентів,

простих селян і міщан, які, ризикуючи своїм життям, надали притулок сотням євреїв.Тільки у

Галичині за допомогу євреям страчено 100 чол. Але так чи інакше, такі випадки були радше

винятком, аніж правилом. Більшість населення ані ні приймало участі в погромах й екзекуціях

євреїв, ані не спішило їм з допомогою. В умовах німецької окупації, коли українцям і полякам

за це загрожував розстріл, кожний такий акт був виявом особистої відваги, що межувала з

героїзмом. А героїзм не є явищем щоденним.

Деякі українські історики намагаються зняти вину з українського суспільства,

справедливо стверджуючи , що ні одна українська політична сила не давала команди для

початку погромів. Рівно ж жодна українське леґальне чи нелеґальне угрупування не

культивувало расистської антисемітської програми або політики

. Але ці твердження вірні

лише почасти. Бо антисемітизм не завжди виступає у відвертій формі; часом дорогу йому

торували політичні програми і заяви, які не ставили безпосередньо собі такої мети. У

прийнятих на II (Краківському ) Великому зборі ОУН-б (квітень 1941 р.) програмових

постановах засуджувалися антиєврейські погроми, оскільки вони відвертають увагу українців

від справжнього ворога – більшовицького режиму. Але разом з тим стверджувалося, що євреї є

його найвідданішою опорою й авангардом московського імперіалізму в Україні. ОУН довго

використовувала у своїх документах термін “жидокомуна”, співзвучну з фашистським “жидо-

Steinberg J. All or Nothing. The Axis and the Holocaust 1941-1943. London, New York: Rouledge, 1990. P.239.

більшовизмом” (Judeo-Bolschevism). Ця практика заникає аж після двох років окупації. У

документах III Надзвичайного великого збору ОУН-б (серпень 1943 р.) уже не зустрічалось

терміну “жидо-комуна”—але ця зміна була надто пізною: на Західній Україні після ліквідацій

ґетто пізнім літом 1943 р. майже “не зустрічалось” уже самих євреїв.

Керівництво ОУН-б, здається, не розуміло чи не хотіло розуміти однієї дуже важливої

обставини: в умовах загальної деморалізації і провокування німцями місцевого населення на

антиєврейські погроми потрібні були політичні заяви, які б чітко відображали позицію всієї

організаціїщодо винищення євреїв. Мовчанка ж у такому випадку дорівнювала згоді.

Єдиним, хто наважився на відкритий виступ, був митрополит Андрей Шептицький. У

лютому 1942 р. він написав листа до Гіммлера, протестуючи проти винищення євреїв та

втягнення до цієї акції української поліції. Митрополит Андрей був єдиною церковною фігурою

такого рангу в окуп ованій Європі , яка виступила на захист євреїв. Свої слова він підкріпляв

ділом, переховуючи у келіях св.Юра 15 дорослих євреїв і 150 дітей. Очолювана Шептицьким

греко-католицька церква провадила широку рятункову акцію, надаючи євреям християнські

посвідчення та укриваючи в монастирях і будинках для сиріт сотні єврейських жінок і дітей. У

листопаді 1942 р. митрополит Андрей видав пасторського листа “Не убий!” Лист засуджував

будь-які види вбивств, але в першу чергу – вбивства політичні. Шептицький загрожував

вбивцям відлученням від церкви і вимагав від суспільства їхньої ізоляції.

Для більшості місцевих жителів питання про колаборацію й винищення євреїв мало не

стільки кримінальний, скільки моральний аспект. Вони не брали участі у масових екзекуціях і в

інших злодіяннях фашистського режиму, але, з другого боку, дуже мало зробили для того, щоб

їм перешкодити. Лише особи з дуже високим моральним почуттям могли пересилити страх і

чинити так, як від них вимагав їх людський обов’язок. Джерелом такої мужності могла стати, як

у випадку митрополита Шептицького та керованої ним церкви, християнська мораль. Але

однієї лише християнської моралі не було достатньо для зорганізованого опору фашистській

системі. Була певна закономірність у тому, що з усіх політичних сил, що діяли в Україні,

дійовий опір фашистській тоталітарній системі могли протиставити лише ті сили, які самі

сповідували тоталітаризм – комуністи й українські націоналісти.

ПАРТИЗАНСЬКИЙ І ПОВСТАНСЬКИЙ РУХИ

Перші спроби організації партизанської боротьби з німецькою окупаційною владою

припадають на літо 1941 р. Створенням партизанських загонів займалися працівники НКВС та

місцеві комуністи, яких або не встигли евакуювати, або ж спеціально залишили в тилу для

Hunczak T. Ukrainian-Jewish Relations during the Soviet and Nazi Occupations // Ukraine during World War II. History

and Its Aftermath. A Symposium / Ed. by Y. Boshyk. Edmonton, 1986. P.42.

ведення підпільної діяльності. Але спроби партійного і військового керівництва організувати

партизанський рух в Україні закінчувались здебільшого невдачею, оскільки сам рух у перші

місяці війни не користувався підтримкою місцевого українського населення. Тогочасні таємні

радянські документи рясніють згадками, коли створені партійними комітетами та НКВС

партизанські загони і диверсійні групи залишалися бездіяльними, саморозпускались або ж

переходили у тил Червоної Армії. Єдиною боєздатною силою були партизанські загони

Федорова, Ковпака, Сабурова, що дислокувалися головним чином на Півночі України, де ліси і

болота складали більшу територію, неприступну для ефективного німецького контролю. Однак,

під тиском німецьких військ ці партизанські загони відійшли у Білорусь, у Брянські ліси. Таким

чином, до літа 1942 р. на Україні не існувало масового партизанського руху. Слабість

червоного руху опору була до певної міри спричинена особливостями сталінської передвоєнної

доктрини. Вона не передбачала необхідності партизанського руху, оскільки, як вважалося, у

випадку нападу на СРСР ворог мав бути розбитий “малою кров’ю, з мінімальними втратими

сил і засобів і (що найважніше!) на його ж власній території”. Критична ситуація на радянсько-

німецькому фронті змусила Сталіна переглянути стару воєнну доктрину. Він поставив за мету

створити масовий партизанський рух, який відтягав би сили німців від напрямків головних

ударів та створював їм труднощі у тилу. 30 травня 1942 р. при верховному командуванні було

створено Центральний штаб партизанського руху. Його український відповідник – Український

штаб партизанського руху, очолюваний генералом Тимофієм Строкачем, – створено 20 червня

1942 р.

Цілеспрямовані заходи радянського керівництва співпали зі зміною настроїв серед

населення окупованих територій. У відповідь на масові екзекуції та вивезення на примусові

роботи у Німеччину, його ставлення до німецького режиму ставало все більш і більш

неґативним. Відповідно зросла його підтримка партизанському рухові. Партизанські загони, що

проходили по українській території, збільшувалися за рахунок місцевого населення у 2-3 рази.

Завдяки організованим діям Москви “зверху” та наростання пасивного опору “знизу”

партизанський рух в Україні став дійсно масовою силою. Але головну роль відігравав все ж

таки перший фактор. По суті, “червоні партизани” були ще однією радянською армією, з тою

однак різницею, що вона діяла у тилу ворога. Партизанські загони були переведені на реґулярне

забезпечення, а їхнім командирам виплачувалася зарплата, як офіцерам реґулярних частин.

Весною 1943 р. радянські партизани в Україні отримали розпорядження

передислокуватись у західні і південно-західні області для виведення з ладу найважливіших

залізничних вузлів, мостів, ліній зв’язку та ін. Це було частиною т.зв. “рейкової війни”, яку

розгорнули партизани у німецькому тилу літом 1943 р., напередодні вирішальної Курської

битви. Головні партизанські акції мали місце на залізничних ділянках Ковель-Сарни-Коростень

та Ковель-Шепетівка-Бердичів.

Друга половина 1943 р. стала найвищою точкою у розвитку червоного партизанського

руху в Україні. Німецьке військо у північній і центральній частині України втримувало

контроль лише у містах та вздовж шляхів сполучень. У міру наближення Радянської армії до

території України партизанські з’єднання використовувалися для безпосередньої підтримки

фронтових операцій.

У період його найвищого піднесення партизанські загони і з’єднання налічували понад

50 тис.чол. У цілому ж, через партизанський рух за роки війни пройшло прибл. 180-220 тис.чол.

Це не так уже й багато, якщо взяти під увагу його “зорганізованість зверху”. Показовим з цього

огляду є також національний склад партизанських загонів в Україні: українці становили 54%,

росіяни – 23%, білоруси – 6%, поляки – 2%, євреї – 1%, представники решти майже 60

національностей – кожна по менше ніж 1%. Впадає в око сильна недопредставленість українців

у порівнянні з їхньою часткою в населенні України (75-80%); натомість росіян було вдвічі

більше від їхнього відсотку у національному складі (10-13%)!

Міфічна “всенародність” червоного партизанського руху, про яку постійно твердила

радянська пропаганда, стає особливо очевидною, коли порівняти його з націоналістичним

повстанським рухом на західноукраїнських землях. Його передісторія пов’язана зі спробами

українських ан тирадянських політичних сил утворити за згодою німців власну національну

армію. У 1940 р. Тарас Бульба-Боровець, уродженець Полісся й колишній в’язень Берези

Картузької одержав розпорядження уряду УНР утворити партизанські загони для боротьби з

більшовиками. У червні 1941 р. за дозволом вермахту він організував збройний загін

української міліції, що прочищував ліси північно-західної України від залишків Червоної Армії

та радянських партизан. При цьому Боровець тісно співпрацював з відділами Білоруської

самооборони, які виконували подібне завдання у білоруській частині Полісся. До кінця літа

його група встановила контроль над значною частиною Полісся навколо м. Олевська і

проголосила себе “Поліською Січчю”. Вона добивалася визнання як національна військова

частина, однак німці годилися визнати її лише як офіційну міліцію . 15 листопада 1941 р.

Боровець дав наказ розпустити Поліську Січ і приступив до створення з членів колишнього

загону партизанського формування під назвою “Українська повстанська армія”.

У відповідь на посилення гітлерівського терору проти місцевого населення весною 1942

р. повстанські загони провели цілий ряд “відплатних акцій”. Однак Боровець не мав наміру

вести великомасштабну партизанську війну. Від партизанської боротьби утримувалося також

українське і польське націоналістичне підпілля. Вони не були готові перейти до масової

збройної боротьби і зосереджувало свою діяльність на підготовчих акціях: підпільній

пропаганді, створенні запасів зброї і провіанту і т.д. Керівництво ОУН-б рекомендувало не

розпорошувати енергію на партизанську діяльність і неґативно ставилося до діяльності перших

повстанських загонів, стверджуючи, що партизани є агентами Сталіна і Сікорського (голови

польського еміграційного уряду). “Не партизанка сотень, чи навіть тисяч, а національно-

визвольна революція мільйонових українських мас – наш шлях”, – писала ОУН(б) у червні 1942

р.

Ситуація різко змінилася після того, як наприкінці 1942 - на початку 1943 рр.

розпочалися рейди радянських партизан на північно-західні землі. Завданням цих рейдів було

демонстрування радянської присутності на цих землях, поборення підпільних українського і

польського націоналістичних рухів та розпалення антинімецьких почуттів серед місцевого

населення. Останньої мети досягалося макіавеллістськими засобами: підірвавши міст,

пустивши під укіс поїзд або ж убивши декількох поліцейських і німецьких солдатів, радянські

партизани зразу ж поверталися у білоруські ліси, полишаючии місцевих жителів сам-на-сам з

розлюченою німецькою адміністрацією.

Різка зміна ситу ації змусило місцевих лідерів ОУН(б) до створення, всу переч

інструкціям керівництва, озброєних загонів самооборони. Бандерівському проводу довелося

поступитися перед ініціативою знизу. У вересні-жовтні 1942 р. були створені перші значні

військові формування українських націоналістів-бандерівців. Військове керівництво цих

формувань сильно зміцнилося за рахунок офіцерів колишнього “Нахтіґалю”, які у листопаді

1942 р. відмовилися поновити однорічний контракт з німцями. Один із них, Роман Шухевич, під

псевдонімом “Тарас Чупринка” став головнокомандуючим цього руху. У лютому 1943 р., на

Третій конференції ОУН(б), керівники націоналістичного підпілля вирішили перейти до

збройної боротьби з німецьким окупантом. У цьому ж місяці бандерівські формування

розпочали військові дії проти німців, заатакувавши бараки нацистської поліції на північній

Рівенщині.

Перейти до підпільної діяльності спробували й найактивніші члени ОУН(м). У березні-

квітні 1943 р. мельниківські групи теж приступили до створення на Волині своїх партизанських

загонів. Окрім того, мельниківці становили кістяк офіцерського складув армії Боровця,

фактично перебравши у свої руки і політичний провід УПА. Наявність у волинських лісах

одразу декількох українських партизанських формувань українських націоналістівта втікачів

диктувала необхідність їхнього об’єднання під спільною військовою командою. Між

бульбашівцями і бандерівцями з кінця лютого по кінець травня 1943 р. велися переговори про

створення спільного керівного центру. Після зриву переговорів ОУН(б) почала проводити

акцію насильного об’єднання усіх націоналістичних партизанських формувань. Озброєні

бандерівські загони у липні-серпні 1943 р. оточували бульбашівські і мельниківські групи і

примушували їх підкоритися своєму командуванню. Тих, хто не підкорявся , знищували. Як

стверджувало згодом керівництво ОУН-б, ця операція далася “малою кров’ю”. Однак

статистика жертв акції залишається невідомою. У склад новоствореної Української

повстанської армії ввійшла частина партизанських сил Тараса Бульби-Боровця, мельниківські

відділи, загони української поліції, солдати й офіцери Радянської Армії (в т.ч. втікачі-

військовополонені), які не приєдналися до “червоної партизан ки”, євреї, що врятувалися від

масових екзекуцій.

З цієї мішанини народів і різних політичних группід керівництвом ОУН(б) витворилася

справжня армія, чисельність якої сягала декількох тисяч чоловік. Питання про чисельність УПА

залишається одним із найсуперечливіших в історії українського повстанського руху.Німецькі

офіційні документи приводили число 100-200 чол.на 1944 р., радянські джерела – бл. 90-100

тис. чол. Такі цифри часто зустрічаються серед історичних праць як на Заході, так і на Сході.

Однак така оцінка піддається критиці двома групами авторів. Перша з них вваєажає її

завищеною. Шонайцікавіше, до неї належать історики, які самі належали до УПА. Ні німецькі,

ні радянські органи, підкреслюють вони, не мали доступу до правдивої інформації і сильно

перебільшували чисельність свого супротивника, підтверджуючи стару народну мудрість, що

“в страху – великі очі”. Архівні документи ОУН та УПА, що збереглися на Заході, засвідчують,

що армія нараховувала під кінець 1943 р. бл. 20 тис. чол., досягнувши свого максимальної

цифри – 25-30 тис. чол. – весною 1944 р.

Інша група істориків вважає число 90 тис. сильно

заниженим

. Це підвержують недавно обнародовані секретні радянські документи. За даними

НКВС УРСР, за період з лютого 1944 по 1 січня 1946 у результаті боротьби з УПА було убито

або арештовано 280 тис чол. Навіть якщо взяти під увагу, що в це число попали невинні люди, а

також природню “скромність” енкевидістів, все одно чисельність УПА у цьому випадку була

значно більша 90 тис. чол. Якщо вірити найновішим підрахункам, за весь час існування УПА й

підпілля ОУН перейшло понад 400 тис. чол.

– майже вдвічі більше, аніж через червоні

партизанські загони!

Формування УПА первісно проходило під гаслами боротьби з німецьким загарбником.

Провід ОУН(б) наївно надіявся, що після перемоги над СРСР Німеччина буде настільки

ослаблена, що ук раїнський повстанський рух без особливих зусиль вижене окупантів і заснує

незалежну Українську державу. Антинімецькі акції УПА досягли свого вершка у травні 1943 р.

Від липня до вересня 1943 р. німці провели масову військову кампан ію проти українського

повстанського руху. Однак ні одна сторона не виявилася сильнішою, і після завершення

кампанії між обидвома сторонами уклалося неофіційне перемир’я. Приводом до нього стало

Содоль П. Українська повстанча армія, 1943-1949. Довідник. Нью-Йорк: Пролог,1994.

Marples D. Stalinism in Ukraine in the 1940s. New York, 1992. P. 96.

наближення радянської армії, спільного ворога для обидвох сторін. Головне завдання перед

приходом радянської армії бандерівське керівництво вбачало у внутрішній й організаційній

підготовці, щоб у вирішальний час бути готовим “мовити останнє слово”.

Таким чином, під кінець літа 1943 р. в Україні функціонувала розгорнута мережа

радянського, українського й польського партизанських рухів. Червоні партизани діяли

переважно у районах, прилеглих до Білорусії, тоді як УПА й польська Армія Крайова (АК) – на

Поліссі, Волині, частині Поділля, а територія дільності уцілілих бульбашівців і мельниківців

обмежувалася лише Волинню. Кожна з цих партизанських груп, окрім того, що поборювала

німецький окупаційний режим, трактувала іншу сторону як супротивника. Як і 1919 р., Україна

знову стала теренем “війни всіх проти всіх”. Час від часу деякі із сторін намагалися укласти

договір про припинення ворожнечі. Так, у травні 1942 р. радянські партизани заключили

нейтралітет з групою Боровця на шість місяців. Постійно робилися спроби нав’язання контактів

між ук раїнським і польським підпіллям, які, однак, не дали відчутних результатів через

непоступливість обидвох сторін у справі державної приналежності західноукраїнських земель.

Партизанський рух зі зрозумілих причин обмежувався лісистими районами України.

Натомість у Східній Україні, де мало було лісових районів, рух опору існував виключно у

формі підпілля. Як відзначалося у німецьких донесеннях, “на Східній Україні пропаґанду

розгортають тільки більшовики і групи Бандери”. Справжні розміри більшовицького підпілля

важко встановити – у післявоєнні роки масштаби її діянь були сильно роздуті радянською

пропагандистською машиною. Треба думати, що успіхи більшовицького підпілля були дуже

скромними. Німцям досить легко вдалося за перший рік окупації знешкодити радянське

підпілля у Києві та найбільших містах Сх ідної України – Харкові, Миколаєві, Одесі, Запоріжжі

та Сталіно. До літа 1942 р. в Україні продовжували діяти лише 10 відсотків зорганізованого

радянською владою підпілля (бл. 2 тис. чол.).

Українські націоналісти, які в часи війни перебували на Сході України, запевняють, що в

індустріальних реґіонах Східної України (Дніпропетровську, Кривому Розі, Донбасі) вплив

оунівського підпілля був значно сильнішим, аніж вплив комуністичних груп. Це підтверджують

і недавно обнародувані документи КДБ. Радянська спецслужбарадила своїм агентам

використовувати на окупованій нацистами українській території націоналістичні лозунги як

такі, що “найбільше мобілізую т ь маси на боротьбу з нацистськими окупантами, оскільки цього

неможливо добитися на платформі радянської влади, до якої населення ставиться вороже”

Але ОУН-нівське підпілля, що вело свою роботу серед робітничого середовища великих

промислових центрів Східної України, теж пережило ідейну еволюцію. Жителі

Коваль М.В. ОУН-УПА: між “третім рейхом” і “сталінським тоталітаризмом” // УІЖ. 1994. .№ 2. С.98.