ґарантій безпеки і фінансової допомоги. Верховна Рада України довго зволікувала з
ратифікацією договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, а коли у листопаді
1992 р. нарешті прийняла його, то зробила аж 13 застережень.
Така позиція України викликала недовіру і боязнь з боку Заходу і вміло
використовувалася Росією для створення вкрай неґативного образу її південно-західного сусіда.
Після довгих торгів, переговорів і тиску, 14 січня 1994 р. у Москві президенти США, Росії й
України підписали тристоронню декларацію, яка узаконила без’ядерний статус України взамін
за ґарантії її територіальної цілісності та виплати компенсацій.
Головним винуватцем внутрішніх і зовнішніх невдач української держави була “партія
влади”, що складалася головним чином з представників старої номенклатури. Вони ототожнили
свої інтереси з українською самостійністю не стільки з патріотичних, скільки з прагматичних
міркувань. Після краху марксистсько-ленінської ідеології національна ідея забезпечила нову
легітимацію їхньої влади. Вони стали господарями ситуації, не маючи більше потреби
озиратися на вказівки й команди з Москви. Зберігаючи за собою керівні пости, вона могла
казково наживатися в умовах гіперінфляції за рахунок дешевих державних кредитів.
Це поставило їхніх старих опонентів – демократичну опозицію – передскладною
дилемою: чи повинна вона боротися проти цієї влади, ризикуючи послабити українську
державу, а чи, навпаки, йти на союз з колишніми комуністами ради зміцнення української
незалежності? Першим шляхом еволюціонував Рух, наймасовіша демократична організація.
Провідником цієї лінії став В’ячеслав Чорновіл, який у 1993 р. перетворив Рух у партію і
поставив його в опозицію до Кравчука.
Опоненти Чорновола утворили Конгрес національно-демократичних сил, що ставив собі
за мету підтримку Кравчука у його державнотворчій діяльності. Але всі ці партії, як й
поодинокі демократи, які опинилися в українському уряді на високих постах , відігравали більш
декоративне, аніж реальне значення в українській політиці.У часи великих політичних перемін
злиття старої і нової еліти є ґарантом мирного і стабільного розвитку. Особливість української
ситуації полягала в тому, що це не було злиття двох більш-менш рівносильних частин, а радше
проковтнення чисельною партією влади тонкого прошарку колишніх опозиціонерів. Сил
українських демократів й опозиціонерів виявилося надто мало, щоб спрямовувати українську
політику в русло демократичних і ринкових перетворень.
У рішучу опозицію до урядової політики стали крайньо ліві та крайньо праві сили.
Більшість лівих партій утворился на залишках старої КПУ. Вже у жовтні 1991 р. частина
забороненої компартії утворила Соціалістичну партію України (голова – Олександр Мороз). У
квітні 1992 р. СПУ, Селянська партія та декілька інших прокомуністичних об’єднань утворили
коаліцію “Трудова Україна”. 19 червня 1993 р. самовільно відновилася КПУ на чолі з колишнім