Григора Тютюнника, Василя Шевчука, Івана Дзюби, Вячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка.
Ці особи становили нову, непартійну еліту, яка у 1960-1980-х р. стала основним середовищем
витворення опозиційних ідей.
Рух “шестидесятників” склав опозицію системі, але опозицію в рамках системи
відповідно до тих правил гри, які накидувалися “зверху”. Натомість кінець 1950-х – початок
1960-х років стали свідком появи справді дисидентського руху. У 1958 р. на Західній Україні
виникла підпільна партія – Українська робітничо-селянська спілка. Більшість членів цієї
організації становили юристи, що позначилося на характері їхніх політичних вимог. Вони
вимагали виходу України зі складу Союзу, але пропонували зробити це цілком законним
шляхом, як реалізацію конституційного права націй на самовизначення аж до відокремлення від
СРСР. Організація була розкрита у січні 1961 р., а її діячів Л.Лук’яненка, І.Кандибу, С .Віруна,
В.Луцького, О.Лібовича, Й.Боровницького, І.Кіпиша суворо покарали, в т.ч. Л.Лук’яненка – до
розстрілу за зраду Батьківщини (пізніше змінено на 15-річне ув’язнення, яке він відбув
повністю). Окрім групи “українських юристів”, у тому ж 1961 році, було розкрито ще дві
підпільні організації: “Український національний комітет” та т.зв. “ходорівську групу”.
У серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів. Удар був спрямований
проти нового покоління, української інтеліґенції – у Києві, Львові та інших містах арештовали
Івана Світличного, братів Богдана та Михайла Горинів, Михайла Косіва та ін. Арештованим не
було представлено звинувачень, натомість поширювалися чутки про викриття антирадянської
націоналістичної організації. Справа була явно надумана і носила характер відвертої розправи.
У захист арештованих виступили представники ук раїнської інтеліґенції – депутат Верховної
Ради СРСР М. Стельмах, депутат Верховної Ради УРСР А. Малишко та Г. Майборода,
авіаконструктор О. Антонов, кінорежисер С. Параджанов та ін. Восени 1965 р. Іван Дзюба і
Василь Стус під час прем’єри у київському кінотеатрі фільму “Тіні забутих предків” закликали
глядачів виступити з протестом проти арештів.
Під впливом цих подій у вересні-грудні 1965 р. Дзюба написав працю “Інтернаціоналізм
чи русифікація?”. Це була перша праця українського опозиційного руху в післявоєнні роки, яка
містила розгорнуту програму культурних і політичних вимог. Вона ходила у “самвидаві” і
тішилася великою популярністю серед української інтеліґенції. Її максимальна вимога
виглядала скромно – повернення партійного керівництва до принципів ленінської національної
політики (книга Дзюби буквально була начинена цитатами з Леніна, Маркса й Енгельса).
Однак, покликаючись на першоджерела радянської ідеології, він постачав опозицію
арґументами, що мали слугувати підставою для леґальної критики русифікаторського курсу.
Написана з великим талантом й ерудицією, книга Дзюби на довгі роки стала головною