група на чолі з Борисом Грінченком, яка утворила Українську радикальну партію. Наприкінці
1905 р. вона об’єдналася з демократами в Українську радикально-демократичну партію. УРДП
проіснувала до 1908 р., до утворення Товариства українських поступовців (ТУП) на чолі з
Михайлом Грушевським, Євгеном Чикаленком і Сергієм Єфремовим. У 1903-1904 рр. з РУП
вийшли гуртки соціалістів-революціонерів (есерів), які на початку 1907 р. об’єдналися в
Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР). Усі ці три партії – УСДРП, ТУП і УПСР
– були головними представниками політично активних українців і відіграли основну роль у
часи Центральної Ради і Директорії. Однак на відміну від трьох головних українських партій у
Галичині вони стояли не на самостійницьких, а на федеративних позиціях. А на самій території
Наддніпрянської України за своєю активністю й впливами вони значно поступалися російським
партіям.
Після поразки революції 1905 р. у Російській імперії запанувала реакція. Її головним
провідником якої був міністр внутрішніх справ (з 1906 р.) Петро Столипін (1862-1911). По всій
країні були заведені військово-польові суди. Одним із елементів столипінської реакції було
переслідування національних меншостей. У 1910 р. Столипін видав обіжник, в якому числив
український народ до “чужородних” (“инородцев”) і забороняв будь-які українські організації.
У 1911 р. він заявив, що “історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у
теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі відродження старої України й
устрою малоросійської України на австономних національно-іериторіальних основах”. У часи
столипінської реакції були закриті товариства “Просвіта” та інші українські організації,
заборонено продавати українські книжки (в тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що
його видав Синод), проводити концерти, вечори тощо. В Україні, як і в усій Російській імперії
формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму .
Ін шим елементом столипінської політики стало проведення аграрної реформи, яка
переслідувала мету створити на селі міцне, заможне селянство як опору самодержавного
режиму. Селянам дозволялось виходити з общини, селитися окремо, “на відрубах” (хуторах) і
брати у свою власність достатньо землі. Столипінська реформа мала найбільший вплив в
Україні, бо вона відповідала старим традиційним формам землеволодіння. Якщо в 40 губерніях
європейської частини Росії на 1 січня 1916 р. з общини вийшло близько 24% господарів, то на
Південній Україні цей показник становив 34,2%, а на Правобережній Україні – аж 50,7%.
Антиукраїнська репресивна політика не припинилася після смерті Столипіна, вбитого
1911 р. у Києві агентом охранки. Піком цієї політики стала заборона святкування 100-ї річниці
від дня народження Тараса Шевченка у 1914 р. Заборона вилилася в масові демонстрації
студентів у Києві. Репресії через свою безглузду безоглядність викликали зворотну реакцію.
Під їх впливом на бік українського руху переходять навіть ті, хто раніше тримався осторонь.