Гром В.М., Цибульський В.І. Історія України

Подождите немного. Документ загружается.

забезпечену гетьманську столицю Батурин. Це було виконано з

особливою жорстокістю, причому не обійшлося без зрадництва:

старшина Ніс виказав таємний хід. В результаті Батурин, “другим за

приклад”, був повністю спалений, близько 6000 його жителів і

оборонців знищено, а розп'яту на хрестах козацьку старшину

спустили на плотах униз по річці Сейм.

По всій Україні розпочалася страшна хвиля репресій і терору.

Тільки у Лебедині, де діяв спеціальний суд, у жорстоких муках

стратили бл. 1000 мазепинців. Каральні акції відбувалися у Ромнах,

Глухові та інших містах.

Самого Мазепу відразу було оголошено зрадником і піддано

церковній анафемі (прокляттю), його опудало волочили по вулицях,

організовуючи публічні розправи. Сім’ї мазепинців арештовували,

їх майно конфісковували.

У 1709 р., після того, як на бік шведів перейшли 7–8 тис.

запорожців із кошовим К.Гордієнком, московські війська знищили

дотла Чортомлицьку Січ. Запорожці змушені були перебратися у

турецькі володіння, заснувавши там Олешківську Січ (тепер м.

Цюрупинськ біля Херсона).

Полтавська битва (27 червня 1709 р.). У травні 1709 р.

шведські й російські війська зійшлися під Полтавою. Чисельна

перевага була на боці росіян, до того ж шведи припустилися ряду

помилок, у них не вистачало артилерії й снарядів, а самого Карла

XII було поранено. В ході генеральної битви і під час відступу

шведи зазнали цілковитої поразки. Гетьманські війська

безпосередньої участі у битві не брали.

Мазепа недовго пережив полтавський погром: у тому ж 1709 р. він

помер у Бендерах, а похований був у православному монастирі міста

Галац (теп. Румунія).

Козацька Конституція 1710 р. В еміграції новим гетьманом став

Пилип Орлик. Він походив із литовсько-чеського роду, навчався у

Вільнюсі та Києві, працював у канцелярії київського митрополита, а

при Мазепі був Генеральним писарем і найближчим його дорадником.

Свою діяльність в еміграції П.Орлик розпочав із створення й

прийняття договору між гетьманом і козаками, що отримав назву

“Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького”,

або ж “Конституція П.Орлика”. Цей документ був прийнятий 5

квітня 1710 р. у Бендерах і складався із 16 статей. Тут передбачалося,

що Україна обох сторін Дніпра має бути вільною, а її кордони

недоторканими. Стверджувався принцип розподілу і єдності

законодавчої, виконавчої і судової влади. Повноваження гетьмана

обмежувалися, а його скарб відділявся від державного. Тричі на рік

планувалося скликати козацький парламент – Генеральну раду. Також

фіксувався соціальний захист убогих, сиріт, удовиць.

Конституція П.Орлика випереджала з багатьох питань тогочасну

суспільно-політичну думку й практику. Вона виразно засвідчила

демократичні прагнення українського народу і була прийнята задовго

до американської (1787 р.) та французької (1791 р.) конституцій –

перших конституцій у світі.

У наступних роках П.Орлик проводив активну дипломатичну

діяльність в еміграції, намагаючись відстояти ідею української

державності і схилити європейських правителів до створення

антимосковського союзу держав. Він відомий також як автор

багатьох книг та звернень, таких, наприклад, як “Маніфест до

європейських урядів”, “Вивід прав України” та ін.

3. Ліквідація козацько-гетьманської державності.

Знищення Запорозької Січі

Гетьман Іван Скоропадський (1708–1722 рр.). Після виступу

Мазепи гетьманом Лівобережної України був затверджений

стародубський полковник Іван Скоропадський. Договірних статей

з ним цар не підписував, зате призначив спеціального міністра

Ізмайлова для нагляду за гетьманською адміністрацією. Столицю

Гетьманщини перенесли у Глухів, на саму границю з Росією,

козацьку артилерію відвезли у Москву.

У 1715 р. вийшов царський указ про скасування колишнього

порядку вибору полкової й сотенної старшини. Відтепер усе більше

посад в Україні займали іноземці, а козаків усе частіше відправляли у

далекі війни та походи.

Малоросійська колегія (1722–1727 рр.). У 1722 р. Петро І

скасував гетьманство і запровадив у Глухові т.зв. Малоросійську

колегію, що складалася з 6 російських офіцерів на чолі з

бригадиром С.Вельяміновим. Її завданням було наглядати за

козацькою старшиною, вирішувати фінансові, судові, політичні та

військові питання.

Протягом п’яти років своєї діяльності колегія збільшила з

України податків у 5 разів, добилася майже повного знищення

“прежніх прав і порядків” та привела в “немалую ссору” народ і

старшину.

Наказний гетьман П.Полуботок (1722–1723 рр.). Намагаючись

протидіяти російському централізму, козаки обрали наказним

гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка - людину

освічену, енергійну, авторитетну. Ще у 1708 р. він був одним із

претендентів на гетьманство, але Петро І відхилив його

кандидатуру. Тепер головне своє завдання Полуботок вбачав в

обмеженні влади Малоросійської колегії та у пом’якшенні

соціальної напруги у суспільстві. Козаки неодноразово добивалися

повернення старих прав. У відповідь Петро І заарештував

Полуботка і ще декількох старшин. За переказом, наказний гетьман

відправив козацький скарб в Англію, а цареві заявив, що

поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справою

азіатського тирана, а не християнського монарха. Полуботка

закатували у Петропавлівський фортеці.

Гетьман Данило Апостол (1727–1734 рр.). У 1727 р.

напередодні війни з Туреччиною було ліквідовано Малоросійську

колегію і дозволено обрати гетьмана. Ним став 73-річний

миргородський полковник Данило Апостол – рішучий прихильник

автономії.

Новому гетьману вдалося добитися певних успіхів у піднесенні

економіки краю, в упорядкуванні бюджету, торгівлі і маєтностей.

Він піклувався про відновлення права вибору козацької старшини,

виведення російських військ з України, поліпшення судівництва та

адміністрації. У 1734 р. запорожці повернулися з турецького

підданства і заснували Нову Січ. На певний період у гетьманське

правління перейшов Київ, але всі ці поступки й полегшення носили

лише тимчасовий формальний характер.

“Правління Гетьманського Уряду”( 1734–1750 рр.). Після

смерті Д.Апостола у 1734 р. гетьманство знову було відмінено, а

замість нього створене “Правління гетьманського уряду”, що

складалося із 6 осіб (із них 3 українці). Перші роки діяльності цієї

установи припали на період розгулу “біронівщини”, сваволі

“українських” правителів, а також російсько-турецької війни 1735-

1739 рр., під час якої Україна зазнала дуже великих втрат.

Останній гетьман Кирило Розумовський (1750–1764 рр.).

Деякі полегшення наступили у 1740–1750-х рр. за царювання

Єлизавети, що була у близьких стосунках з українцем Олексієм

Розумовським. У 1744 р. імператриця зробила подорож по Україні,

згодом відновила київську митрополію і дозволила вибрати

гетьмана. Ним став 22-річний Кирило Розумовський. Завдяки

казковій кар’єрі старшого брата, Кирило був призначений

Президентом Російської Академії наук, здобув добру освіту за

кордоном.

Повернувшись з-за кордону, разом із гетьманством дістав ранг

фельдмаршала і великі земельні володіння, йому підпорядковувалися

Запорозька Січ і Київ, в цілому відновлювався той устрій, який існував

до 1722 р. Планувалося навіть повернути столицю у Батурин і

заснувати тут університет. На початку 1760-х рр. була розроблена і

затверджена судова реформа, яка ще більше зміцнювала

привілейоване становище старшини.

II Малоросійська Колегія (1764–1782 рр.). Із зміною влади у

Російській імперії гетьманування Кирила Розумовського виявилося

останнім у довготривалому протистоянні козацької автономії із

імперським центром. У 1764 р. гетьманство було остаточно

ліквідоване. Скасування гетьманства суперечило всім договірним

статтям України з Росією, було протиправним, одностороннім

актом. Малоросійську ІІ Колегію очолив граф П.Румянцев, генерал-

губернатор Малоросії.

Протягом 1765–1767 рр. було проведено перепис населення і

господарств із метою збільшення поборів, а також остаточно

підпорядковано українські землі російській адміністрації. Системою

цілеспрямованих заходів російська влада до кінця XVIII ст. звела

Україну до статусу окраїни імперії з загальноросійським

адміністративним поділом, правом і порядками.

Знищення Запорозької Січі (1775 р.). Внаслідок чергової російсько-

турецької війни 1768–1774 рр., Росія вийшла до Чорного моря і

Запорозька Січ втратила своє стратегічне значення. Але, крім

військових чинників, важливу роль у подальшій долі запорожців

відігравали економічні й політичні розрахунки імперських чиновників:

необхідно було розчистити дорогу для російської колонізації

південних причорноморських земель, а також ліквідувати останній

притулок пригноблених і непокірних.

4 червня 1775 р. війська генерала П.Текелії знищили Запорозьку

Січ, а 3 серпня з'явився Маніфест імператриці про ліквідацію Січі і

“самої назви запорозьких козаків”. Козаків переводили у розряд

державних селян, військовий скарб та майно конфіскували, а

територію Запорозьких вольностей включили до Азовської та

Новоросійської губерній, пізніше Катеринославського намісництва.

Останнього кошового Петра Калнишевського було ув'язнено на

Соловках, де він провів понад 25 років у жахливих умовах одиночної

камери.

Остаточне закріпачення України. Колонізація південних

земель. Після скасування гетьманства (1764 р.) і знищення

Запорозької Січі (1775 р.), царський уряд ліквідував у 1781–1783

рр. адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини. На зміну

козацьким полкам і сотням прийшов загальноросійський поділ на

намісництва (згодом губернії) і повіти. На Слобідській Україні

така зміна відбулася ще раніше – у 1760-х рр. Козацьке військо

перетворювалося у регулярні карабінерські полки російської армії.

Разом з остаточним позбавленням українців козацьких прав і

вольностей вийшов указ про повне закріпачення селян (1783 р.).

Натомість козацька старшина отримувала російські ранги й право

поповнювати правлячий клас Російської імперії, переходити у розряд

дворянства („Жалувана грамота” 1785 р.).

В останній чверті XVIII ст. Південна Україна швидко заселялася.

Протягом 1774–1791 рр. управляв цим краєм князь Г.Потьомкін,

що мав великий вплив на Катерину II. Утікачів звідси не повертали

назад, а тому населення Північного Причорномор'я й Криму

(приєднаний до Росії у 1783 р.) швидко зростало. Виникали нові

міста: Олександрівськ (тепер Запоріжжя, 1770 р.), Катеринослав

(тепер Дніпропетровськ, 1776 р.), Херсон (1778 р.), Сімферополь

(1784 р.), Маріуполь (1784 р.), Миколаїв (1789 р.) та інші.

Особливо швидко зростала Одеса – головний порт Російської

імперії, збудований у 90-х рр. XVIII ст.

4. Правобережна Україна у складі Речі Посполитої.

Коліївщина

Український народ, що його поляки презирливо називали

“хлопами” і “бидлом”, завжди усвідомлював несправедливість

захоплення своїх земель іноземними поневолювачами. З кінця XVII

– початку XVIII ст. прапор національно-визвольної боротьби

піднесли козацькі полковники С.Палій, С.Самусь, З.Іскра,

А.Абазин та ін. Під їхнім керівництвом на Правобережжі

відродилися козацькі вольності, але у 1699 р. поляки вирішили

остаточно скасувати козаччину.

Восени 1700 р. польські загони розпочали наступ на Поділля й

Київщину, захопили Немирів, Бар, Вінницю, Брацлав, однак не

змогли здобути Фастова. Пізніше саме у Фастові було прийнято

рішення про всенародне повстання проти польської влади.

Повстання 1702–1704 рр. охопило Київщину, значну частину

Брацлавщини й Поділля, розпочалися виступи на Волині й

Галичині. Протягом 1703–1704 рр. повстання було придушене. У

ході каральних акцій поляки стратили бл. 10 тис. чоловік. Зокрема у

Луцьку у 1702 р. був закатований Данило Братковський,

громадський діяч і поет, що сатирично висміяв суспільній лад і

порядки тогочасної Польщі у збірці віршів “Світ, переглянутий

частинами” (1697 р.).

Гайдамацький і опришківський рух. Коліївщина.

Гайдамаками (від тур. “гайда” – гнати, переслідувати) називалися

повстанці на Правобережній Україні, а опришками – на

Прикарпатті, Буковині і частково у Закарпатті.

Протягом 1730–1750-х рр. на Київщині, Волині й Поділлі діяли

гайдамацькі загони Верлана, Гриви, Голого, Жили, Медведя та інших

ватажків. Повстанці неодноразово займали Умань, Вінницю, Чигирин,

Фастів, Корсунь та інші міста й містечка.

На Прикарпатті та у Північній Буковині опришків очолював Олекса

Довбуш (1738–745 рр.), пізніше В.Баюрак та І.Бойчук.

Найбільшого розмаху гайдамацький рух набув на

Правобережній Україні у 1768 році. У лютому того року

польський король С.Понятовський під тиском Росії підписав

документ про формальне зрівняння у правах православних і

протестантів з католиками. У відповідь значна частина польської

шляхти об’єдналася у т.зв. Барську конфедерацію, спрямовану

проти короля й Росії. Під гаслом захисту католицької віри і

шляхетських вольностей, конфедерати почали здійснювати

жорстокі каральні експедиції. Для боротьби з ними Росія направила

на Правобережну Україну значні військові сили. Одночасно серед

православних почали поширюватися заклики до знищення шляхти,

підтримані, за чутками, нібито самою імператрицею Катериною II.

Весною 1768 р. в урочищі Холодний Яр під Чигирином

гайдамацькі ножі освятив, за переказом, ігумен Мотронинського

православного монастиря Мелхиседек Значко-Яворський.

Керівником повстання став запорозький козак Максим Залізняк.

Повстанці захопили Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів,

Лисянку, а також найбільше укріплене місто Умань, переповнене

шляхтою, католиками і євреями. Уманський сотник Іван Гонта

перейшов на бік повстанців. 10 червня у місті відбувся страшний

погром, загинуло близько 2 тис. людей.

Захоплення Умані було кульмінаційним пунктом Коліївщини і

гайдамацького руху взагалі. Охопивши Київщину й Брацлавщину,

повстання стало поширюватися на Поділля, Волинь, Східну

Галичину, загрожувало перекинутися на власне польські землі,

Лівобережжя й Запорожжя. Повстанські загони (їх було близько 30)

очолювали С.Неживий, П.Таран, М.Москаль та ін. Залізняка

було обрано гетьманом, а Гонту – уманським полковником.

26 червня 1768 р. повстанців оточили російські війська генерала

Кречетнікова. Вони отримали наказ придушити Коліївщину після того,

як було приборкано польську шляхту. Керівників повстання було

підступно заарештовано, а їх загони роззброєні або розбиті у боях.

Тисячі підданих Речі Посполитої у жорстоких муках були страчені

поляками у містечку Кодні на Житомирщині. Тут, зокрема, у страшних

тортурах загинув І.Гонта, який тримався надзвичайно мужньо.

Суд над російськими підданими відбувся у Києві. М.Залізняка і

багатьох інших повстанців після катувань відправили у Сибір на

каторгу. В цілому різних форм покарання зазнали близько 70 тис.

чоловік. Остаточно повстання було придушене тільки у квітні–травні

1769 р.

Після трьох поділів Речі Посполитої у 1772, 1793, 1795 рр.

українські правобережні землі відійшли до складу Австрії та Росії.

Змістовий модуль 2 . Україна у ХІХ – ХХІ ст .

Тема 5. Україна під владою Росії та Австрії.

Національне відродження у ХІХ – на початку ХХ ст.

1. Територіально-адміністративний устрій та соціально-

економічний розвиток.

2. Суспільно-політичне життя і національний рух.

3. Перша світова війна і Україна.

Джерела і література: 5, 9, 12, 18, 28, 30, 33

1. Адміністративно-територіальний устрій та

соціально-економічний розвиток

Під владою Австрії.

Внаслідок першого поділу Речі Посполитої у 1772 р. Східна

Галичина перейшла під владу Австрії. Віденський уряд створив

Королівство Галичини і Лодомерії (Володимерії) з центром у Львові,

що поділялось на 12 округів (дистриктів). Проте в ньому штучно

об'єднувалися українські етнічні землі з частиною польських. Із 3,5 млн.

населення краю українці складали 2,4 млн., але австрійські урядовці

при вирішенні різноманітних питань перевагу надавали саме полякам.

У 1774 р. Австрія також захопила Буковину, а Закарпаття ще

раніше було включене до Угорського королівства.

Наприкінці XVIII ст. в Австрійській імперії здійснювалися

модернізаційні реформи Марії Терези та Йосифа ІІ, внаслідок

яких було скасовано особисту залежність селян від поміщиків;

сільським громадам надано право самоврядування; ліквідовано

орден єзуїтів; зрівняно в правах релігійні конфесії; проголошено

загальну середню освіту; дозволено навчання у початковій школі

рідною мовою; забезпечувалося державне фінансування шкіл,

відкрито Львівський університет та ін.

Проте реформи тривали недовго. Після смерті Йосифа ІІ

модернізація припинилася, а соціально-економічне становище

населення, особливо селян, було дуже важким. Українські землі

стали колоніальним придатком промислово розвинутих

центральних та західних провінцій імперії.

Сільське господарство залишалося основою економіки. Йшов

процес обезземелення селян. Промисловість розвивалася слабко,

виняток становила лише нафтовидобувна, де переважали іноземні

інвестиції. Австрійська монархія надавала широкі привілеї місцевій

панівній верхівці – польській шляхті, румунським та угорським

поміщикам.

Криза феодально-кріпосницької системи, суперечливі риси

розвитку капіталізму загострювали соціальні конфлікти. У першій

половині XIX ст. набув нового розмаху опришківський рух у

Прикарпатті (1810–1825 рр.; лідери - Ю.Оженюк, Д.Якимчук,

П.Мельни-чук та ін.). 10 років на Буковині успішно діяв загін на

чолі з Мироном Штолюком, а у 40-х рр. вибухнув селянський рух

під проводом Лук'яна Кобилиці.

Розвиток капіталістичних відносин активізувався після

революції 1848 р. Тоді було скасоване кріпацтво, прискореного

розвитку набули фабрично-заводська, нафтодобувна промисловість,

будівництво залізниць.

Напередодні Першої світової війни понад 90% експорту краю

становила сировина. Посилилася соціальна диференціація, зросла

еміграція західних українців на американський континент. До 1914 р.

їх виїхало близько 1 млн. чол.

Під владою Росії.

Наприкінці ХVІІІ ст. до Російської імперії відійшли землі

Правобережної України (Київщина, Волинь, Поділля, згодом

Холмщина). Разом із раніше приєднаними Лівобережною й

Південною Україною, у складі Росії знаходилося близько 4/5 усіх

українських етнічних земель, на які поширювався

загальноросійський адміністративний устрій із поділом на генерал-

губернаторства, губернії та повіти.

Було створено 9 губерній, по три у кожній частині українських

земель: на Лівобережжі – Харківська, Чернігівська, Полтавська

(Малоросія); на Правобережжі – Київська, Подільська, Волинська

(Південно-Західний край); на Півдні – Катеринославська,

Херсонська, Таврійська (Новоросія), які підпорядковувались

відповідно Малоросійському, Київському та Новоросійсько-

Бесарабському генерал-губернаторам. Після Віденського конгресу

1815 р. до Російської імперії перейшли разом із Царством

Польським споконвічні землі українців – Холмщина, Підляшшя,

Посяння. У губерніях було засновано охоронні відділення

(охранку) для виявлення й покарання політичних противників

самодержавства.

У повітах, які входили до складу губерній, владу здійснювали

справники. Цивільна влада спиралась на військову. Усе населення

поділялось на стани, серед яких привілейованими були дворянство і

духовенство; селяни були повністю безправними. Запроваджуючи

загальноросійський адміністративний устрій, царизм не враховував

специфічних особливостей окремих українських регіонів і не

визначав точних меж губерній та повітів. Гостро відчувалася

нестача кадрів. Через відсутність урядовців у місцевих судах справи

не слухалися іноді протягом кількох місяців. Процвітали

хабарництво і підкуп.

Найголовнішою особливістю соціально-економічного розвитку

Наддніпрянської України першої половини XIX ст. був занепад

феодально-кріпосницького ладу і розвиток капіталістичних

відносин. У 1830–1840 рр. розпочався промисловий переворот, що

завершився у 60–80-х рр. XIX століття. У 25 разів збільшились

посівні площі Півдня внаслідок чорноморської колонізації.

Розвиток торгівлі активізував процес буржуазної модернізації. Із 4

тис. діючих в імперії ярмарків половина відбувалася на українських

землях. Значного розвитку набув чумацький промисел. Чумаки

щорічно перевозили 40 млн. пудів зерна, 8 млн. пудів солі та інші

товари. Багаті чумаки ставали підприємцями.

Залишки феодально-кріпосницької системи загострювали

соціальні суперечності. Серед масових виступів селян відзначимо

повстання у с. Турбаях у 1789–1793 рр. на Полтавщині. На Поділлі

у 1813–1835 рр. здійснив близько 1000 нападів на панські маєтки

Устим Кармелюк. У 1855 р. вибухнула “Київська козаччина” (рух

охопив понад 400 сіл, у ньому брало участь 180 тис. чол.); у 1856 р.

розпочався “похід у Таврію за волею” (понад 75 тис. чол.) та ін.

У 60–70-х роках XIX ст. царизм змушений був піти на

проведення буржуазних реформ. У 1861 р. було ліквідоване

кріпосне право, у 1864 р. проведено земську, судову та освітянську

реформи. З 1870 р. у містах вводилось самоврядування. Здійснено

реформи в галузі збройних сил та ін.

Незважаючи на свою обмеженість, непослідовність та

половинчатість, реформи сприяли економічному розвитку

українських земель, перетворенню їх в індустріальну базу імперії. У