Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

431

Відплив другої хвилі демократизації, в основному через військові перевороти,

які розпочалися на початку 1950 р. і закінчилися до 1973 р., коли демократичними

залишалися 30 країн. Підйом третьої хвилі демократизації — з 1974 р. на півдні Єв-

ропи; вона охопила країни з однопартійними (високоінституціоналізовані з ідеоло-

гічною легітимністю) і військовими (військова сила як основне джерело влади) ре-

жимами, а також особовими диктаторами, багато з яких відповідали веберівській

моделі султанистських режимів (Румунія при Чаушеску, Португалія при Салазарі),

а також ПАР з конкурентною расовою олігархією. Хоча зовнішні фактори демокра-

тизації відігравали важливу роль, на відміну від другої хвилі, в основному були іні-

ційовані внутрішніми причинами і силами.

Хантінгтон виділяє три типи процесів (моделей) переходу: трансформації (елі-

ти ініціюють і очолюють перехід); усунення або повалення (опозиція на чолі проце-

су, авторитарний режим руйнується або сам або його ліквідовують); заміна (демок-

ратизація як результат спільних дій уряду і опозиції). Він відзначає особливості

моделей переходу в різних країнах, і зазначає, що завжди труднощі виникають там

де низький рівень розвитку політичних інститутів. Хантінгтон визначає переходи

до демократії як «комплексні політичні процеси, які включають боротьбу багатьох

груп за владу, за і проти демократії, а також за інші цілі». Розподіл сил між цими

групами значною мірою зумовлює саму природу переходу: якщо в уряді переважа-

ють консерватори, а в опозиції — екстремісти, то демократизація неможлива; і на-

впаки, якщо в уряді і в опозиції домінують прихильники демократії, то перехід у

ній значно легший. На процеси демократизації найбільший вплив здійснюють вза-

ємодії за такими схемами: між урядом і опозицією; між реформаторами і консерва-

торами в правлячій коаліції; між поміркованими і екстремістами в опозиції, причо-

му їх вага в різних типах переходів визначається співвідношенням сил між

реформаторами і поміркованою опозицією.

Трансформація, більше поширена в кількісному відношенні і заміна (в окремих

випадках різниця між ними умовна) моделі демократичного транзиту найбільш ха-

рактерні для більшості військових і однопартійних режимів.

Трансформація проходить п’ять основних фаз:

перша — поява в рамках авторитарного режиму ліберально і демократично на-

лаштованих реформаторів;

друга — отримання реформаторами влади, причому їх лідерам необхідно якнай-

швидше поставити своїх прихильників на ключові позиції в силових структурах;

третя — провал лібералізації (курс на лібералізацію, пом’якшення, «покра-

щення» авторитарного режиму при його збереженні швидко себе вичерпує; він

приводить або до масштабної демократизації політичної системи, або до посилення

режиму);

четверта — стара легітимність (підкреслює спадковість, зв’язки з минулим; ре-

форматорам слід проводити демократичні реформи в рамках інститутів, установле-

них ще авторитарним режимом), повалення консерваторів (реформатори-демократи

посилюють свої позиції в уряді, ослабляють і витісняють консерваторів, але при

цьому роблять їм окремі компенсації і демонструють збереження зв’язків з мину-

лим; потрібно бути готовим до намірів заколоту з боку консерваторів, можна його

спровокувати, а потім жорстоко повалити);

п’ята фаза, яка проходить за межами авторитарного режиму — кооптування

опозиції (реформатори-демократи звертаються з консультаціями до лідерів опози-

Ф. М. Кирилюк

432

ційних круп і рухів, результатом яких можуть стати переговори і в кінцевому раху-

нку укладання договорів, пакетів, меморандумів; опозиція розглядається реформа-

торами як опора в конкуренції з консерваторами). Як показує досвід вдалих транс-

формацій, реформатори-демократи повинні утримувати ініціативу демократизації і

намагатися гасити невиправдано високі соціальні і політичні очікування, підтри-

муючи при цьому помірковану опозицію і створюючи відчуття неминучості демок-

ратичних перемін.

Заміна як модель демократичного транзиту є результатом спільних дій уряду,

який не має принципових намірів утримувати владу за будь-яких обставин (тобто

сприятливо до негативних наслідків збереження режиму) і готовий розпочати кон-

сультації про зміни режиму, але сам не здатний їх ініціювати, та опозиції, серед

якої переважають демократично налаштовані і помірковані, але недостатньо сильні

для самостійної заміни режиму і налаштовані за певних обставин брати участь у

переговорах з урядом.

Заміна розвивається, як правило, за таким сценарієм:

1) уряд розпочинає в країні лібералізацію, через що владний потенціал зменшу-

ється;

2) опозиція користується результатами лібералізації і послаблення уряду, нама-

гається збільшити свою базу підтримки і активізує діяльність з надією усунути

уряд;

3) влада застосовує жорстокі заходи, щоб припинити політичну мобілізацію на-

селення опозицією;

4) в умовах невизначеності уряд і опозиція розуміють, що заходять у глухий кут, і

розпочинають шукати шляхи до ведення переговорів і досягнення компромісу.

Але це не виключає того, що уряд може жорсткими заходами тимчасово відно-

вити волю повноти влади або опозиція продовжить нарощувати сили для повалення

режиму. Це, в свою чергу, може виливатися в цикли протестів і репресій. Практич-

но завжди реформатори від правлячого режиму і поміркована опозиція застосову-

ють заходи для зменшення ризиків у взаємовідносинах, виробляючи гарантії, беру-

чи зобов’язання притримуватися певних правил і т. п. Це стає можливим, коли вони

залежать від успіхів один одного.

Усунення характерно в основному для режимів, заснованих на особистій дикта-

турі, і досить виразно вирізняється від трансформації: в уряді немає реформаторів

або їхні позиції досить слабенькі, влада повністю монополізована консерваторами

або диктатором, у кінцевому рахунку вони опираються на військову силу, і в

останній момент — на вирішальний фактор: на чиїй стороні армія. В цих умовах

демократизація являється результатом втрати правлячим режимом впливу, що при-

водить до його саморуйнації або повалення, і приходу до влади опозиційних груп,

які різко відмежовуються від минулого, тобто замість «старої легітимності» вима-

льовується «майбутня легітимність». Усунення проходить три основних фази роз-

витку: перша — підготовка повалення режиму (початком може стати військова по-

разка, втрата підтримки з-за кордону і т. п.); друга — руйнація режиму (дуже

швидка); третя — боротьба після падіння старого режиму між групами опозиції, які

взяли владу (тут для успішної демократизації необхідно переважання демократично

налаштованих поміркованих; демократам необхідно швидко заповнити вакуум вла-

ди, що виник, стимулювати створення коаліції на основі опозиційних груп і бути

готовими до можливості відновлення нової диктатури кимось із них). Хантінгтон,

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

433

характеризуючи третю хвилю демократизації, яка включила в орбіту демократії 40

країн, вважає, що ця демократизація поставила перед цими країнами принаймні три

проблеми.

По-перше, демократизація викликає зростання комуналізму, тобто значне по-

ширення соціально-політичних рухів і організацій, заснованих на релігійних і етні-

чних принципах (є, таким чином, результатом політизації релігійних та етнічних

ідентичностей, яка мобілізує в масовому порядку членів відповідних груп у сферу

політичної боротьби) і сплеск етнічних конфліктів. У новодемократичних країнах

демократичні процедури можуть приводити до влади сугубо антидемократичні фу-

ндаментальні сили.

По-друге, країни, які здійснюють перехід до демократії, більш агресивні до зов-

нішньої політики, що унеможливлює їхню участь у різноманітних військових кон-

фліктах.

По-третє, демократизація має побічний ефект у вигляді розпаду традиційних

цінностей і норм, зростання соціально несприйнятливої поведінки і т. п. Крім цих, а

також проблем, які дісталися з минулого, режими третьої хвилі стикаються із зо-

всім новими загрозами, які виходять з учасників демократичного процесу, прихи-

льних несумісним з демократією цінностями: взявши владу на конкурентних вибо-

рах, вони (колишні комуністи, ісламські фундаменталісти і т. п.) зловживають

демократичними процедурами, що зазвичай приводить до ерозії демократії. Але

значно більша загроза виникає в тих випадках, коли глава виконавчої влади зосере-

джує в своїх руках надзвичайно великі повноваження і управляє державою шляхом

указів. Крім цього, в багатьох демократіях третьої хвилі значно поширена недемок-

ратична практика, коли порушуються права і свободи громадян. Але, підкреслює

Хантінгтон, тільки демократія дає можливість суспільству забезпечити себе на три-

валий час «хорошим правлінням» незалежно від доброзичливих правителів або на-

роду, на що навіть розвинуті форми авторитаризму не спроможні.

Цивілізаційна модель майбутнього світу. Хантінгтон звертається до проблем

цивілізаційного розвитку в працях «Зіткнення цивілізацій» та «Зіткнення цивіліза-

цій і оновлення світового порядку». В них вчений стверджує, що замість лібераль-

ного сценарію «кінця історії» і затухання глобальних конфліктів має місце пере-

творення факторів культурного характеру в основне джерело майбутніх конфліктів

у світі, які наберуть форми конфліктів між «націями і групами», що належать до рі-

зних цивілізацій. Останню Хантінгтон визначає як «культурну спільність найвищо-

го рангу, як найширший рівень культурної ідентичності людей»; вище цивілізації в

цьому відношенні може бути тільки весь людський рід. Цивілізації достатньо ди-

намічні: вони «змішуються, накладаються одна на другу, включають субцивіліза-

ції», «у них буває підйом і занепад, вони розпадаються і зливаються» і, нарешті,

вони можуть згинути в «тисках часу».

«Зіткнення цивілізацій» є наслідком того, що головним критерієм відмінностей

між людьми в сучасному світі стає культурна належність, або ідентичність, яка

складається з лінгвістичних, етнічних, історичних, релігійних, інституціональних

елементів, а традиційні ідеологічні, економічні і т. д. антагонізми поступово втра-

чають статус домінуючих у політиці, яка все більше перетворюється на засіб утвер-

дження культурних і цивілізаційних ідентичностей. Ці обставини ведуть до пере-

творення світового порядку: він стає уже не навколо політико-ідеологічних блоків

держав, як під час холодної війни, а навколо семи-восьми основних цивілізацій сві-

Ф. М. Кирилюк

434

ту: західної, конфуціанської, японської, ісламської, індуїстської, православно-

слов’янської, латино-американської і «можливо африканської» (пізніше Хантінгтон

додав дев’яту — буддистську).

Хантінгтон підкреслює, що результат має велике значення: «В цьому новому

світі регіональна політика здійснюється на рівні етнічних відносин, а глобальна —

на рівні відносин між цивілізаціями. Суперництво наддержав поступається місцем

зіткненню цивілізацій. Найбільш масштабні, серйозні і небезпечні конфлікти бу-

дуть виникати не між соціальними класами, не між багатими і бідними, а між наро-

дами, які належать до різних культур. Міжплемінні війни та етнічні конфлікти

пройдуть у рамках цивілізацій. Ці нові конфлікти будуть розгортатися вздовж «лі-

ній розлому між цивілізаціями», частина з яких проходить по території Росії або в

безпосередній близькості від неї».

Зіткнення цивілізацій, як підкреслював Хантінгтон, неминуче через:

1) фундаментальні відмінності між цивілізаціями;

2) посилення взаємодії між ними («світ все більше стає тісним») і зростання ци-

вілізаційної самосвідомості;

3) ослаблення (один із наслідків модернізації) і наступну заміну ідентифікації з

місцем проживання і «своєю» нацією-державою, конфесійною ідентифікацією, яка

викликає сплеск релігійного фундаменталізму;

4) роздвоєння ролі Заходу, який активно поширює свої цінності і відстоює свої

інтереси, який стає менш популярним у незахідних еліт і все більше популярним у

широких масах народів, які прагнуть до західного стилю життя і цінностей;

5) стійкість культурних і цивілізаційних відмінностей;

6) посилення економічного регіоналізму, успіх якого прямо пов’язаний з цивілі-

заційною спільністю учасників регіональних економічних зв’язків.

Основним джерелом конфліктів близького майбутнього, за Хантінгтоном, стануть

взаємовідносини між Заходом і деякими незахідними цивілізаціями, представленими,

насамперед, у вигляді «конфуціансько-ісламського» блоку. Саме у сфері взаємовідно-

син із Заходом будуватимуться стратегії розвитку всіх інших цивілізацій, які роблять

вибір між самоізоляцією, копіюванням західних інститутів і засвоєнням його цінностей

або протистоянням (у якійсь формі) Заходу. В останньому випадку країни і цивілізації

повинні здійснити модернізацію без вестернізації, тобто стати сучасними і при цьому

залишатися незахідними, зберігши свою унікальність. Висновок Хантінгтона однозна-

чний: не дивлячись на окремі прояви, єдина універсальна цивілізація переважно захід-

ного ґатунку, в найближчому майбутньому неможлива. Хантінгтон підкреслює також

велику руйнівну силу країн з внутрішнім конфліктом цивілізацій: розпад СРСР і Юго-

славії демонструє серйозність цих загроз, із якими зараз стикається Росія, а в майбут-

ньому можуть зустрітися і США. Висунута Хантінгтоном концепція зіткнення цивілі-

зацій є намаганням створення цілісної наукової теорії, яка буде принагідна для

пояснення і прогнозування стану світу після холодної війни.

Одна з ключових проблем його досліджень — політичний розвиток, який відо-

кремив від соціально-економічної модернізації. Основним критерієм політичного

розвитку американський вчений вважав інституціоналізацію. Високий рівень полі-

тичної інституціоналізації є основою політичної стабільності і стійкості в перехід-

них суспільствах.

Хантінгтон розглядає перехід до демократії в багатьох країнах у кінці 70—80-х

років як глобальний процес демократизації. При цьому американський політолог не

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

435

виключає можливості для деяких держав відходу назад, до авторитарних режимів,

але загальний хід еволюції полягає, на його думку, в незмінному збільшенні кілько-

сті країн, які обрали і встали в кінцевому результаті на шлях демократії.

С. Хантінгтон з’ясовує співвідношення сил у сучасному світі. Дав прогноз зрос-

тання впливу на світову політику етнічних, релігійних, мовних та інших відміннос-

тей. Подає своє бачення поняття «цивілізація».

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

С. ХАНТІНГТОН

МАЙБУТНЄ ДЕМОКРАТИЧНОГО ПРОЦЕСУ: ВІД ЕКСПАНСІЇ ДО КОНСОЛІДАЦІЇ

Широкое распространение демократии в мире, — несомненно, наиболее важный политический

феномен последних трех десятилетий XX в. Получившая начальные импульсы в Южной Европе —

в Испании, Португалии, Греции, — волна демократизации прокатилась по Латинской Америке, за-

тронув там все страны, за исключением Кубы. Затем она переместилась в Азию, где на Филиппинах,

Тайване, в Южной Корее, Пакистане и Бангладеш на смену авторитарным режимам пришли демо-

кратически избранные правительства. В 1989 г. эта демократическая волна накрыла Восточную Ев-

ропу, а еще через два года — Советский Союз. Выборные лидеры заменили коммунистических на-

значенцев почти во всех республиках бывшего СССР. Демократизация заявила о себе усилением

роли электорального процесса и в странах Ближнего Востока таких, как Йемен и Иордания. В Аф-

рике многие диктаторы были отстранены от власти благодаря демократической процедуре; в ряде

африканских стран состоялись общенациональные конференции и круглые столы политических

сил; и, что особенно важно, на путь демократии прочно встала Южная Африка. Демократические

веяния дали о себе знать даже в странах, от которых этого меньше всего ожидали. Кто бы мог еще

несколько лет тому назад помыслить, что в начале 90-х годов демократически избранные прави-

тельства придут к власти в Албании, Монголии, Непале и Бенине? Повсюду в мире военные хунты,

личные диктатуры и однопартийные системы были потеснены демократическими правительствами.

Организация «Фридом хаус», базирующаяся в Нью-Йорке, ежегодно публикует подробный анализ

состояния свободы в мире. В 1972 г она аттестовала как свободные 42 страны; в 1991 г., согласно ее

под счетам, их число возросло до 75.

Наблюдая впечатляющее территориальное расширение демократии, следует иметь в виду два важ-

ных момента.

Во-первых, демократия не обязательно решает проблемы неравенства, коррупции, неэффектив-

ности, несправедливости и некомпетентного принятия решений. Но она обеспечивает институцио-

нальные условия, позволяющие гарантировать свободу индивида, защитить его от массовых нару-

шений прав человека и попрания его человеческого достоинства. Демократия — это средство

против тирании, и как таковое она дает людям шанс решить и другие социальные проблемы.

Во-вторых, распространение демократии в мире снижает вероятность войн между государства-

ми. Один из фундаментальных фактов новой истории состоит в том, что со времени установления

современной демократии в США в начале XIX в. войны между демократическими странами, за ма-

лым исключением, не велись. Этому есть объяснение. Если признать справедливость данного тези-

са, то по мере роста в мире числа демократических правительств почва для возникновения войн

должна сужаться.

Расширение демократии после 1974 г. вызвало к жизни представление о том, что мы пережива-

ем всеохватывающую глобальную демократическую революцию. Демократия наступает, полагали

многие, и скоро она победит повсюду в мире. Этот взгляд особенно укоренился после краха комму-

низма в Восточной Европе. «Демократия победила», — провозгласили одни наблюдатели. Другие

объявили ее «волной будущего» и праздновали «глобализацию демократии». В часто цитируемой

статье Фрэнк Фукуяма возвестил о конце истории и об «универсализации западной либеральной

демократии в качестве конечной формы политического устройства человечества». Падение же под

напором всепобеждающей волны демократизации последних оплотов деспотизма, будь то на Кубе,

в Бирме, Северной Корее или любой другой стране, — это только вопрос времени.

Ф. М. Кирилюк

436

Оправдан ли такой оптимизм? Продолжится ли победное шествие демократии в текущем деся-

тилетии теми же темпами, что и в последние 20 лет? Я в этом сомневаюсь. Правда, должен при-

знаться, что склонен к пессимизму. Большое преимущество пессимистических прогнозов заключа-

ется в том, что ты оказываешься либо прав, либо приятно удивлен. Десять лет тому назад я

предсказывал, что демократия вряд ли укоренится где-либо за пределами западного мира, разве что

в Латинской Америке. События последних десяти лет показали, что я ошибался, и я этому рад. Воз-

можно, ход событий докажет, что и теперь я неправ. Надеюсь, что так оно и будет. Однако имеется

много оснований полагать, что нынешняя волна демократизации теряет силу и что скоро она или

достигнет своего апогея, или даже произойдет ее некоторый откат. Последняя волна демократиза-

ции, которая зародилась на Иберийском полуострове в середине 70-х и затем захватила почти 40

стран, переходит теперь из фазы экспансии в фазу консолидации. Эта идея — главное из того, о чем

я хочу сказать в статье.

Почему события развиваются так, а не иначе?

Во-первых, нужно отметить, что демократизации благоприятствуют определенные экономиче-

ские и культурные условия. В их числе сравнительно высокий уровень экономического развития и

преобладание того, что можно назвать западной культурой с ее ценностями, включая западное хри-

стианство. В настоящее время практически все страны с высоким или средневысоким уровнем до-

хода (по классификации МБРР), за исключением Сингапура, являются демократиями. Точно так же

все западные государства или испытавшие на себе сильное влияние Запада, кроме Кубы и немногих

других, имеют демократическое устройство. Демократизации не произошло как раз там, где указан-

ные предпосылки слабы. Это либо бедные, либо незападные по своей культуре общества. В перечне

«Фридом хаус» из 75 стран, значащихся в рубрике «свободные», только пять приходится на Азию

(Япония, Южная Корея, Монголия, Непал, Бангладеш), всего две — на мусульманский мир (Бангла-

деш и Турецкая республика Северного Кипра) и лишь три принадлежат к восточной ветви христи-

анства (Греция, Болгария, Республика Кипр). Помимо стран Балтии, ни одно из государств, возник-

ших на развалинах Советского Союза, не классифицировано как «свободное». Таким образом, в

настоящее время демократия доминирует в Западной и Центральной Европе, Северной и Южной

Америке, а также на окраинах Азии. Ее нет в преобладающей части бывшего Советского Союза,

Китае, на обширных территориях Южной Азии, в арабском мире, Иране и большинстве африкан-

ских стран. Распространится ли демократия на эти регионы? Все будет зависеть от совокупности

экономических и культурных факторов.

Все эти доводы не означают, что демократия может процветать только в западных странах. Ко-

нечно, это не так, но ее развитие в незападных обществах, за малыми исключениями вроде Турции,

явилось в большой мере следствием западного влияния, западного колониализма или военной окку-

пации все теми же западными державами. Современная демократия возникла как продукт протес-

тантской культуры. С большим опозданием она пришла в католические страны, и именно их в 70-е

и 80-е годы в первую очередь захватила нынешняя волна демократизации. В значительной мере пе-

реход этих стран к демократии явился результатом сдвигов в позиции католической церкви и успе-

хов экономического развития в 50-е и 60-е годы, которые произвели определенные изменения в гос-

подствующей культуре. Наверное, нигде это не видно так ясно, как в Испании. Я думаю, что не

ошибусь, если скажу, что в 1950 г. испанская культура все еще была в основном традиционной,

корпоративистской, авторитарной, этатистской и антилиберальной. В 60-е годы Лауреано Лопес Ро-

до предсказал, что Испания станет демократической, когда ВНП на душу населения достигнет в ней

2 тыс. долл. И это произошло: к 1975 г. экономическое развитие — индустриализация, урбанизация,

подъем среднего класса, интеграция в мировую экономику — произвело фундаментальный сдвиг в

испанской культуре, сделав ее похожей на ту, что существует в западноевропейских демократиях.

Экономическое развитие, следовательно, может изменить культуру страны таким образом, что-

бы она благоприятствовала демократии. Если этот тезис справедлив, то прогресс экономики должен

оказать воздействие и на мусульманские, буддийские, православные и конфуцианские общества.

Но, за исключением Восточной Азии, экономика незападного мира отстает в своем развитии, да и в

более благополучных с этой точки зрения дальневосточных странах культурные изменения скорее

всего растянутся на многие годы. Недавняя волна демократизации выполнила исторически важную

задачу распространения демократических норм на экономически более развитые страны и почти на

все общества с преобладанием западной культуры. Попытки дальнейшего продвижения демократии

столкнутся с существенно большими препятствиями экономического и/или культурного характера.

Другая причина, питающая скептицизм относительно продолжения экспансии демократии, —

это диалектическая природа истории. Любое значительное движение в каком-то направлении теряет

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

437

в конце концов свою энергию и порождает контртенденцию. Это справедливо и по отношению к

демократизации. Нынешняя ее волна, восходящая к 1974 г., — третья в мировой истории. Первая

зародилась в США в начале XIX в. и достигла своей кульминации после Первой мировой войны, ко-

гда в мире образовалось около 32 демократических государств. Марш Муссолини на Рим в 1922 г.

знаменовал собой начало возвратной волны, и к 1942 г. в мире осталось всего 12 демократических

стран. Вторая волна демократизации пришлась на период после Второй мировой войны и продол-

жалась до 60-х годов. Ее сменило попятное движение, в результате которого к 1973 г. в мире стало

меньше демократических правительств (30), чем десять лет назад (36). Следуя этой логике, в бли-

жайшие годы можно ожидать третью возвратную волну. Есть даже основания утверждать, что ее

время уже наступило.

Итак, бросаются в глаза два факта. Во-первых, наибольшие препятствия на пути к демократии

присущи незападным и небогатым странам. Во-вторых, труднейшие проблемы, если не сказать кри-

зисы, характерны для большинства тех стран, куда демократия пришла лишь недавно. Исходя из

этих фактов и следует формулировать приоритеты тем, кто заинтересован в развитии демократии.

Первоочередной целью должна стать постоянная поддержка перехода к демократии в ключевых го-

сударствах, где этот процесс еще не завершен. Среди них наиболее важны Россия, а также Южная

Африка и Мексика. Но не менее настоятельна и необходимость упрочения демократии во многих

странах Латинской Америки, Восточной Европы и Восточной Азии, в которых она укоренилась в

последние двадцать лет. Напротив, вложение средств и ресурсов, предназначенное принести демо-

кратию в те общества конфуцианского, исламского и африканского ареалов, где она, судя по всему,

наталкивается на серьезные культурные и/или экономические барьеры, представляется малопродук-

тивным. Консолидация, а не экспансия демократии стоит сегодня в повестке дня.

Консолидация новых демократий требует действий в разных направлениях, включая воспитание тер-

пимости и обеспечение главенства законов, уменьшение власти военных и бывших коммунистических

бюрократий, а также определение того, что делать с руководителями прежних авторитарных режимов,

виновными в грубых нарушениях прав человека. Я здесь сосредоточу свое внимание только на двух ос-

новных областях, в которых, судя по недавнему и не такому уж недавнему опыту, заложены возможности

сделать новые демократии менее хрупкими, упрочить их.

Прежде всего, крайне необходимо укрепить политические институты. Система политических инсти-

тутов должна быть сконструирована таким образом, чтобы уменьшить фрагментацию и вероятность ту-

пиковых ситуаций, обеспечить эффективное и ответственное принятие решений и предотвратить чрез-

мерную концентрацию полномочий у какой-либо одной ветви власти. Эти требования порой

противоречат друг другу, и их нужное сочетание меняется в зависимости от конкретных условий общест-

ва. Не существует универсальных рецептов институционального устройства, но существуют универсаль-

ные типовые ошибки, которых следует всячески избегать. Опыт последних десятилетий позволяет дать

некоторые рекомендации составителям конституций и творцам институтов.

Во-первых, желательно избегать крайних форм пропорционального представительства. Они

создают избыточную фрагментацию, как было в Польше с ее 29 партиями, представленными в зако-

нодательном органе, при том, что ни одна из них не располагала более чем 13 % мест. Когда поляки

реформировали эту систему по немецкому образцу и ввели 5 %-ный барьер для представительства в

парламенте, число партий в нем сократилось до 6.

Во-вторых, комбинация избираемого прямым голосованием президента и законодательного со-

брания, формируемого на основе пропорционального представительства, порождает институцио-

нальный тупик и паралич власти. Главное исполнительное лицо государства и законодатели прихо-

дят к власти на основе разных избирательных принципов и за ними могут стоять разные секторы

электората, отсутствует стимул к формированию сильных политических партий, а в результате воз-

никают патовая ситуация и институциональный конфликт. Это может привести к смещению главы

государства, как произошло в Бразилии и Венесуэле, к удачному либо неудачному перевороту, ини-

циируемому главой исполнительной власти, как это было в Перу и Гватемале, или же к президент-

ской власти, игнорирующей парламент и правящей посредством декретов, как в Аргентине. Чтобы

избежать всего этого, проф. Хуан Линц и другие рекомендуют латиноамериканским странам при-

нять модель парламентской республики. Альтернативный путь — переход от пропорционального

представительства к мажоритарной системі; это не только понизит уровень разногласий между ис-

полнительной и законодательной ветвями власти, но и будет стимулировать возникновение двух-

партийной системы.

В-третьих, система с двумя сильными политическими партиями в большей степени благоприят-

ствует эффективному принятию решений и формированию ответственного правительства, чем дру-

Ф. М. Кирилюк

438

гие типы партийных систем. Так, доминантная система, когда лишь одна из партий постоянно фор-

мирует и контролирует правительство, может создать почву для массовой коррупции, как случилось

в Италии, Японии и Индии. Многопартийная система с парламентским правительством часто за-

трудняет политические перемены, поскольку каждая партия апеллирует к «своим» избирательным

округам, выборы не вносят больших изменений в распределение голосов между партиями, а сме-

няющие друг друга правительства создаются путем перетасовки коалиций партийных лидеров. Сис-

тема двух сильных партий, с другой стороны, предполагает, что одна партия правит, а вторая —

создает ответственную оппозицию и альтернативное правительство, ожидающее своего часа. Элек-

торат может либо оставить власть в руках правящей партии, либо доверить ее оппозиции и дать ей

возможность сформировать правительство. Динамика электорального соперничества вынуждает обе

партии сдвигаться к центру политического спектра, побуждая лидеров каждой из них сдерживать

экстремистов в собственных рядах. Кроме того, в случае возникновения чрезвычайных обстоя-

тельств лидеры двух главных партий могут сравнительно легко выработать общую программу и,

возможно, даже сформировать «большую коалицию», чтобы справиться с опасной ситуацией.

Наконец, обычные формы правления большинства не работают в обществах, жестко разделенных по

расовым, этническим, религиозным или региональным линиям. Ни одна общинная группа не смирится с

положением вечного меньшинства, не допускаемого к власти. Необходимы какие-то формулы участия в

государственном управлении общинных групп в соответствии с их характером и численностью по образ-

цу, скажем, Южной Африки. Это может вылиться также в форму консоциативной демократии, которая

хорошо себя зарекомендовала в малых странах Европы, в Малайзии и на протяжении 30 лет в Ливане.

Другой путь — принятие таких электоральных установлений, которые поощряли бы партии и кандидатов

апеллировать не к одной, а к разным общинам, как это имеет место и альтернативной избирательной сис-

теме Шри-Ланки или же как практиковалось во Второй Нигерийской республике.

Пришло время конституционных нововведений и институциональных экспериментов. Есть

много такого, чему новые демократии могут поучиться друг у друга, а также и у более старых демо-

кратий, некоторые из которых в лице Италии, Израиля и Японии также переживают период преоб-

разования институциональных структур.

Другая важнейшая задача новых демократий — проведение экономических реформ, снижение

роли государства в экономике и стимулировании рыночных отношений. Это относится как к адми-

нистративно-командной экономике бывших коммунистических стран, так и к этатистской экономи-

ке, преобладавшей в Латинской Америке и во многих других местах. Экономическая реформа на-

много сложней и обременительней, чем политическая демократизация. Значительно труднее

организовать рынки, чем выборы. Экономическая реформа часто сопровождается жестокими тяго-

тами для широких слоев населения. Но, что особенно важно, в мире не было исторических преце-

дентов экономической либерализации со времен заката меркантилизма в начале XIX в. Новые и

старые демократии вынуждены двигаться по этому пути методом проб и ошибок. Но некоторые

уроки можно извлечь из совсем недавнего опыта.

Экономическую реформу лучше начинать сразу же после достаточно убедительной победы на

выборах. При этом вовсе не обязательно, чтобы тот, кто инициирует преобразования, был идеоло-

гическим поборником реформ. В ряде случаев — на Ямайке, в Венесуэле и Аргентине — реформы

начинали лидеры, пришедшие к власти благодаря популистской риторике. Для реформ почти всегда

требуется сильный глава исполнительной власти, поэтому в условиях новых демократий предпоч-

тительнее президентские или полупрезидентские формы правления. За последние несколько лет

много спорили о том, следует ли проводить реформы разом, методом «шоковой терапии», или же

постепенно, одну за другой. Какая-то последовательность, конечно же, необходима, и здравый

смысл подсказывает, что начинать нужно с экономической стабилизации и только затем уже пере-

ходить к развитию рынка, освобождению цен и обменных курсов, и, наконец, к приватизации. И все

же успеха добиваются скорее те правительства, которые осуществляют все реформы как можно бы-

стрее и притом одновременно. «Шоковая терапия» принесла желаемые результаты в Боливии,

Польше, Аргентине и даже в России. В странах же, которые выбрали более медленный и постепен-

ный темп реформ, дела обстояли хуже. Группы, особенно болезненно затронутые реформами, неиз-

бежно попытаются замедлить их или даже повернуть вспять; поэтому, если стартовый рывок доста-

точно мощен, у правительства больше возможностей для достижения компромиссов без принесения

в жертву сути реформ.

Помощь извне также почти всегда необходима для успеха реформирования, и зарубежные

агентства могут оказывать дисциплинирующее воздействие на правительства, обусловливая предос-

тавление помощи соблюдением режима жесткой экономии, либерализацией цен и обузданием ин-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

439

фляции. Бесспорно, однако, что самой лучшей помощью со стороны демократий было бы доведение

ими до конца своих собственных реформ и понижение барьеров на пути импорта из новодемокра-

тических стран. Так, соглашение о Североамериканской ассоциации свободной торговли (НАФТА)

способно послужить колоссальным стимулом для экономической реформы, экономического разви-

тия и демократизации в Мексике. Аналогичным образом наиболее эффективный способ, каким За-

падная Европа может посодействовать укреплению демократии в странах Восточной Европы, — это

отмена или же резкое снижение ограничений в торговле с ними.

США и Европейское сообщество активно помогали распространению демократии в 70-е и 80-е

гг. Способны ли они теперь оказать помощь в консолидации демократии? Они наверняка готовы к

этому лучше, чем к продвижению демократии в новые страны, где она до сих пор отсутствовала. За

исключением Африки, это, главным образом, регионы, в которых западное влияние ограничено и

часто вызывает негодование как проявление западного высокомерия и «империализма прав челове-

ка». Между тем США и Европейский союз располагают всем необходимым, чтобы поддержать кон-

солидацию демократии там, где они помогли ей утвердиться: в Латинской Америке, Восточной Ев-

ропе и на периферии Восточной Азии. Содействие становлению демократии в этих регионах

должно стать высшим приоритетом внешней политики Запада, а в Соединенных Штатах оно уже

стало таковым. [...]

Более 150 лет тому назад Алексис де Токвиль писал: «Вокруг нас происходит великая демократиче-

ская революция... это самая общая, самая древняя и самая постоянная тенденция истории. Она универ-

сальна, она постоянно ускользает от человеческого вмешательства, и все события, так же как и все люди,

вносят свой вклад в ее прогресс». Токвиль в свое время был чрезмерно оптимистичен. То же самое можно

сказать и о наших современниках, провозгласивших глобальную победу демократической революции. В

данный исторический момент демократия будет продвигаться вперед не по пути распространения ее на

общества, социальные и экономические условия в которых неблагоприятны для нее, а по сути ее укрепле-

ния и углубления там, куда она уже была принесена. Демократия полностью укоренилась лишь в немно-

гих из почти сорока недемократических стран. Во всех остальных из них ее будущее под большим сомне-

нием, а то и в опасности. Если в начале следующего столетия эта опасность будет устранена, сомнения

рассеются, а демократия стабилизируется и упрочится в большинстве из упомянутых сорока стран, то

можно считать, что нынешнее поколение поборников демократии хорошо поработало. Консолидация не

означает колебаний или отступлений. Она означает усиление демократических институтов и демократи-

ческой практики в каждой из стран, а также укрепление межгосударственных связей в сообществе демо-

кратических наций. Успешное завершение третьей волны демократизации заложит основы для ее четвер-

той волны, которая принесет демократию в незападные и более бедные регионы мира, т. е. туда, где ее

пока еще нет. [...]

Друкується за: Хантингтон С. Будущее демократического процесса: от экспансии к консолида-

ции / / Мировая экономика и международные отношения. 1995. № 10.

4. КРИТИЧНИЙ РАЦІОНАЛІЗМ СВІТОВОГО

ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ КАРЛА ПОППЕРА

«Я останній запізнілий прихильник Просвітництва, — говорив про себе Карл По-

ппер у 1958 р. — Це означає, що я раціоналіст і що я вірю в істину та в людський ро-

зум». Однак у Поппера, життя якого припадає на XX ст., проглядаються й істотні від-

мінності від класиків епохи Просвітництва. Він відкидає їхню віру в можливість

постійного удосконалення життя людей, називаючи її теорією (чи, радше, міфом) раці-

оналістичного оптимізму. Не розділяє Поппер і властиву багатьом просвітникам XVIII

ст. переконаність у всесилля людського розуму, його здатності пізнати істину.

ДОВІДКА

Карл Поппер народився в 1902 р. у Відні в родині юриста, переконаного ліберала,

шанувальника Е. Канта й Дж. Ст. Мілля. Основна сфера інтересів Поппера — ме-

Ф. М. Кирилюк

440

тодологія наукового дослідження, теорія пізнання. Але поряд з філософією його ва-

било і громадське життя. Навесні 1919 р. юний Поппер співробітничав з Комуністи-

чною партією Австрії, виконуючи різні її доручення. Але в червні того ж року відбув-

ся розрив між ними. Поппер, за його словами, «уник марксистської пастки».

Наукова кар’єра Поппера розпочалася у Відні. З 1937 по 1946 р. він працював у

Новій Зеландії, а з 1946 р. до середини 70-х років у Лондонській школі економіки. До

кінця своїх днів Поппер залишався палким шанувальником Англії та її політичної си-

стеми. Отримавши широке визнання як філософ і соціолог, Поппер виступав з лек-

ціями в багатьох найбільших університетах світу. Помер він у 1994 р.

Перманентні соціальні потрясіння, які відбувалися у світі, спонукали Поппера зве-

рнутися до політичних проблем. Сам він пояснював цей поворот у своїх розвідках, що

стався в 30—40-ті роки XX ст., невдоволеністю станом розвитку суспільних наук:

виник тоталітаризм, а суспільні науки не можуть його осмислити. Звідси, з’явилися

два твори, у яких знайшли відображення політичні погляди Поппера: «Злиденність іс-

торицизму» і «Відкрите суспільство та його вороги». Перша книга була задумана і в

основному підготовлена ще в 1936 p., але надрукувати її (в журнальному варіанті)

вдалося лише в 1944—45 рр. До написання «Відкритого суспільства» Поппера під-

штовхнуло вторгнення Гітлера в Австрію. Книга була написана в 1938—1943 рр. у

Новій Зеландії. Її мета — поглибити розуміння тоталітаризму. У 90-х роках обидві

книги були перекладені спочатку російською, потім — українською мовами.

Його перу належать також такі праці, як «Логіка наукового відкриття» (1934),

«Передбачення і заперечення» (1963), «Об’єктивне значення — еволюційний підхід»

(1972), «Особа та її мозок» (1977) та ін.

У названих працях К. Поппер з позицій критичного раціоналізму, тобто подо-

лання логічного позитивізму, розглядає широке коло проблем філософії політики, а

тому багато дослідників називають ці праці маніфестом «політичної філософії нау-

ки» чи «філософії науки про політику», яка продовжує традиції радикального лібе-

ралізму Дж. Ст. Мілля.

Методологія суспільних наук. Щоб розуміти методологію К. Поппера щодо

з’ясування сутності суспільних наук, потрібно звернутися до вихідних, базових

положень, які описані ним у працях «Що таке діалектика» та «Злиденність істо-

рицизму».

У першій із них він стверджує, що з точки зору методології, немає нічого спіль-

ного між логічним і діалектичним протиріччями. З іншого боку, діалектичний ме-

тод є не що інше як абсолютизація наукового методу як такого — непорозуміння.

Діалектика як дескриптивна теорія в кінцевому рахунку перетворюється або в ба-

нальну тавтологію, або в доктрину, яка виправдовує все і вся, і миттєво зникає. Ді-

алектика, будучи поза дослідною перевіркою, через свою нефальсифіковану і не

дивлячись на задекларовану всесильність, по суті справи безпомічна.

У другій К. Поппер, критикує ідеї щодо того, що історицизмом розкривають за-

кони історичної еволюції з метою передбачення майбутнього. Але, як зауважує К.

Поппер, такі претензійні пророцтва або не мають нічого спільного з науковими пе-

редбаченнями, або не враховують такого:

1) історія науки наповнена неочікуваними сюрпризами, які серйозно обмежу-

ють саму можливість прогнозувати;

2) застаріле твердження про існування стабільного закону соціального роз-

витку засноване на методологічній помилці, яка ототожнює поняття закону і те-

нденції;

3) в історії немає іншого смислу, ніж той, який ми їй приписуємо;

4) нарешті, історія не виправдовує, але осуджує.