Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

451

Таким чином, К. Поппер фактично говорить про три види соціальної інженерії.

Його ставлення до них — очевидне, воно випливає зі змісту аналізованих праць.

«Правильною», «перспективною» він вважає лише інженерію поступових соціаль-

них перетворень, хоча тут мають місце значні перешкоди для реалізації основних

положень цієї діяльності, пов’язані із проектуванням соціальних інститутів, з

управлінням ними. Проте дослідницьке завдання, пов’язане з аналізом соціоінже-

нерної концепції К. Поппера, повинне мати за мету не лише побудову її типології, а

й оцінку її практичної застосовності.

Для виконання цього завдання нам потрібно, без огляду на ідеологічні орієнти-

ри, сформулювати принципи використання позначених К. Поппером інженерій. Як

видається, про них можна говорити, беручи до уваги рівень стабільності соціуму,

де діє соціальний інженер.

Перший рівень — це максимально стабільний соціум, де діапазон дії надзвичай-

но стійких соціальних інститутів, таких як держава, релігія — гранично широких і

всеохоплюючих. При цьому в таких інституціональних рамках використовується на

практиці «тоталітарна» соціальна інженерія.

Другий рівень — соціум, який динамічно розвивається, де стійкість і мінливість

соціального життя перебувають у врівноваженому стані. Тут соціальні інститути є

сформованими, вони функціонують, але не охоплюють своїм регулюванням весь

соціум. У цьому випадку найбільш відповідною ситуації є інженерія поступових

соціальних перетворень.

Третій рівень — це соціум, який хаотично розвивається. Тут фактично ще не

склалися реально діючі соціальні інститути. Соціальні тенденції в цьому випадку

знаходяться в постійній боротьбі, зіткненні і та рівнодіюча, яка при цьому виникає,

є непередбаченою для акторів, які беруть участь у цих процесах. Соціальному ін-

женеру в цьому випадку доводиться враховувати лише можливі кінцеві підсумки

перманентної боротьби, які, в принципі, відомі. Тут можна використовувати так

звану, за термінологією К. Поппера, «утопічну» соціальну інженерію.

Необхідно мати на увазі й те, що перераховані рівні стабільності соціуму відо-

бражають певні стадії циклічного розвитку суспільства, тому соціальний інженер

повинен періодично змінювати свою стратегію. Але навіть у рамках якоїсь певної

стадії можна виокремити окремі суспільні сфери, які споконвічно мають різний рі-

вень інституціоналізації. Йдеться про ринкову сферу і сферу оборони держави.

Крім того, на зміну станів соціуму можуть впливати різні зовнішні обставини, фак-

тори зовнішнього середовища — війни, катастрофи та ін.

Таким чином, головна заслуга К. Поппера, як видається, полягає в тому, що він

став одним із засновників у виділенні, систематизації основних видів соціальної

інженерії, що полегшує їхнє усвідомлене використання на практиці.

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

К. ПОППЕР

ВІДКРИТЕ СУСПІЛЬСТВО І ЙОГО ВОРОГИ

Правовая, или юридическо-политическая, система — система правовых институтов, созданная

государством и навязанная им обществу, — должна, согласно представлениям Маркса, рассматри-

Ф. М. Кирилюк

452

ваться как одна из надстроек, возникших над существующими производительными силами эконо-

мической системы и выражающих эти силы. Маркс говорит в связи с этим о «юридической и поли-

тической надстройке». Это, конечно, не единственная форма, в которой экономическая, или матери-

альная, действительность и соответствующие ей отношения между классами проявляются в мире

идеологии и идей. Другим примером такой надстройки может служить, по Марксу, господствующая

система морали. Она, в противоположность правовой системе, не навязана государственной вла-

стью, а санкционирована идеологией, созданной и контролируемой правящим классом. Различие

между этими формами надстройки, грубо говоря, есть различие между убеждением и принуждени-

ем (как сказал бы Платон), а именно государство, т. е. его правовая и политическая система, исполь-

зует принуждение. У Энгельса государство есть не что иное, как «особая сила для подавления», для

принуждения управляемых управляющими. «Политическая власть и собственном смысле слова, —

говорится в «Манифесте Коммунистической партии», — это организованное насилие одного класса

для подавления другого». Аналогичное описание роли государства дается и Лениным: «По Марксу,

государство есть орган классового господства, орган угнетения одного класса другим, есть создание

«порядка», который узаконивает и упрочивает это угнетение... « Короче говоря, государство являет-

ся только частью механизма, при помощи которого правящий класс ведет свою борьбу.

Прежде чем перейти к следствиям такого понимания государства, следует отметить, что в нем

выражаются частично институционалистские, а частично эссенциалистские элементы теории госу-

дарства. Это понимание носит институционалистский характер в той мере, в какой Маркс пытался

установить, какие практические функции выполняют правовые институты в жизни общества. Одна-

ко оно является и эссенциалистским, поскольку Маркс вообще не исследовал разнообразия целей,

которые он сам считал желательными. Вместо выдвижения требований или предложений-проектов

по поводу функций, которые, по его ожиданиям, должны выполнять государство, правовые инсти-

туты и правительство, Маркс спрашивал: «Что такое государство?» Иначе говоря, он пытался рас-

крыть сущностную функцию правовых институтов. Ранее было уже показано, что на такой типично

эссенциалистский вопрос нельзя ответить удовлетворительным образом. И тем не менее этот во-

прос, без сомнения, хорошо согласуется с предложенным Марксом эссенциалистским и метафизи-

ческим подходом, в соответствии с которым область идей и норм интерпретируется как проявление

экономической реальности.

Каковы же следствия такой теории государства? Наиболее важным следствием является то, что

вся политика, все правовые и политические институты, равно как и вся политическая борьба, не

имеют первостепенного значения в жизни общества. Политика на самом деле бессильна. Она нико-

гда не может коренным образом изменить экономическую реальность. Главная, если не единствен

ная, задача любой просвещенной политической деятельности состоит в наблюдении за тем, чтобы

изменения в юридйческо-политической сфере шли в ногу с изменениями в социальной реальности,

т. е. в средствах производства и отношениях между классами. Поэтому тех трудностей, которые

должны возникнуть, если политика плетется позади реальных экономических событий, согласно

Марксу, можно избежать. Говоря другими словами, политическая деятельность либо носит поверх-

ностный характер, она обусловлена более глубокой реальностью социальной системы и в этом слу-

чае обречена на легковесность и никогда не сможет оказать угнетенным и эксплуатируемым реаль-

ную помощь, либо она выражает изменения в экономическом базисе и классовой ситуации и в этом

случае приобретает характер извержения вулкана, настоящей революции. Такую революцию можно

предвидеть, поскольку она возникает из социальной системы, и первоначальную жестокость позже

можно смягчить, если не сопротивляться ее вулканической мощи, но революцию нельзя ни вызвать,

ни подавить политическим действием.

Эти следствия еще раз демонстрируют нам единство Марксовой исторической системы мыш-

ления. Однако если учесть, что немногие направления мысли сделали для возбуждения интереса к

политической деятельности столько, сколько сделал марксизм, то Марксова теория фундаменталь-

ного бессилия политики представляется несколько парадоксальной. (Марксисты, правда, могли бы

ответить на это замечание, выдвинув два следующих аргумента. Первый состоит в том, что в изло-

женной теории политическое действие все же обладает определенной функцией, так как, хотя рабо-

чая партия и не может своими действиями улучшить судьбу эксплуатируемых масс, ее борьба про-

буждает классовое сознание и тем самым готовит массы к революции. Это аргумент радикального

крыла марксистов. Другой аргумент, принадлежащий умеренному крылу, заключается в том, что в

некоторые исторические периоды, а именно когда силы двух противостоящих классов находятся в

приблизительном равновесии, политические действия могут приносить непосредственную пользу. В

такие периоды политические усилия и политическая энергия могут стать решающими факторами

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

453

достижения важных улучшений в жизни рабочих. Очевидно, что сторонники второго аргумента

жертвуют некоторыми фундаментальными положениями Марксовой теории, но не осознают этого

и, следовательно, не доходят до существа дела.)

Стоит заметить, что, согласно марксистской теории, рабочая партия, так сказать, застрахована

от совершения сколько-нибудь значительных политических ошибок до тех пор, пока она продолжа-

ет играть пред назначенную ей роль и энергично отстаивает требования рабочих Дело в том, что ни-

какие политические ошибки не могут серьезно повлиять на объективную классовую ситуацию и тем

более на экономическую действительность, от которой в конечном счете зависит все в обществен-

ной жизни.

Другое важное следствие этой теории состоит в том, что в принци пе все — даже демократиче-

ские — правительства являются диктатурами правящего класса по отношению к управляемым. [...]

«Современная государственная власть, — говорится в «Манифесте Коммунистической партии», —

это только комитет, управляющий общими делами всего класса буржуазии». Согласно этой теории,

то, что мы называем Демократией, есть не что иное, как форма классовой диктатуры, которая ока-

зывается наиболее удобной в соответствующих исторических условиях. (Эта доктрина не очень хо-

рошо согласуется с теорией равновесия классов, проповедуемой упомянутым ранее умеренным

крылом марксистов.) Аналогично тому, как государство при капитализме есть диктатура буржуа-

зии, так и после грядущей социальной революции оно будет диктатурой пролетариата. Однако это

пролетарское государство, по Марксу, должно утратить свои функции, как только прекратится со-

противление буржуазии. Дело в том, что пролетарская революция ведет к одноклассовому и, следо-

вательно, бесклассовому обществу, в котором уже не может быть классовой диктатуры. Таким об-

разом, лишенное всех функций, государство должно исчезнуть. «Оно отмирает», — говорил

Энгельс.

[...] Я очень далек оттого, чтобы защищать Марксову теорию государства. Его теория бессилия

всякой политики, и в частности его точка зрения на демократию, представляется мне не просто

ошибкой, а фатальной ошибкой. Однако следует признать, что за его изобретательными и вместе с

тем жестокими теориями стоял социальный опыт жестокости и подавления. И хотя Марксу, по мо-

ему мнению, так и не удалось понять будущее, которое он страстно стремился предвидеть, я счи-

таю, что даже его ошибочные теории свидетельствуют о его глубоком социологическом анализе со-

циальных условий того времени, его глубочайшем гуманизме и чувстве справедливости.

Марксова теория государства, несмотря на ее абстрактный и философский характер, безусловно,

представляет собой интерпретацию того исторического периода, в котором он жил. Частью этой теории

является вполне обоснованный взгляд, согласно которому так называемая промышленная революция пер-

воначально развивалась как революция главным образом в «материальных средствах производства», т. е.

в сфере машинного производства. Впоследствии это привело к преобразованию классовой структуры об-

щества и к возникновению новой социальной системы. Что же касается политических революций и дру-

гих преобразований правовой системы, то они происходят только на следующем этапе социального раз-

вития. Хотя эта Марксова интерпретация «подъема капитализма» подверглась сомнению со стороны

историков, которые смогли вскрыть ее глубокие идеологические основы (что, конечно, представляло со-

бой серьезный аргумент против этой теории, но нельзя сказать, что Маркс совсем этого не осознавал),

вряд ли можно сомневаться в ценности этой марксистской концепции как первого приближения к описа-

нию капиталистического общества. Тем самым Маркс оказал большую помощь своим последователям в

этой области. [...]

Марксизм претендует на нечто большее, чем просто быть наукой, делает нечто большее, чем

исторические пророчества. Он претендует на то, чтобы быть основой практической политической

деятельности. Он критикует существующее капиталистическое общество и утверждает, что может

указать путь к лучшему миру. Однако, согласно собственной теории Маркса, мы не можем произ-

вольно изменить экономическую реальность, например при помощи реформ. Политика может разве

что «сократить и облегчить родовые муки». Это, по моему мнению, крайне бедная политическая

программа, потому что политической власти она придает третьестепенное значение в иерархии раз-

личных видов власти. Действительно, по Марксу, реальную власть в обществе имеет развитие тех-

ники, следующая по важности ступень власти — это система экономических классовых отношений

и на последнем месте оказывается политика.

Позиция, к которой мы пришли в результате нашего анализа, означает прямо противоположный

взгляд на вещи. Согласно такой позиции, политическая власть имеет фундаментальный характер.

Политическая власть с этой точки зрения может контролировать экономическую мощь. Это приво-

дит к громадному расширению области политической деятельности. Мы можем, к примеру, разра-

Ф. М. Кирилюк

454

ботать рациональную политическую программу для защиты экономически слабых. Мы можем соз-

дать законы, ограничивающие эксплуатацию. Мы можем ограничить рабочий день, но можем сде-

лать и гораздо больше. При помощи закона мы можем застраховать рабочих (или, еще лучше, всех

граждан) на случаи потери трудоспособности, безработицы и старости. В результате окажутся не-

возможными такие формы эксплуатации, которые основываются на беспомощном экономическом

положении рабочего, который вынужден согласиться на все, чтобы избежать голодной смерти. И

когда мы будем способны при помощи закона гарантировать средства к существованию всем, кто

желает работать, а причин, по которым мы не могли бы это сделать, не существует, то защита сво-

боды гражданина от экономического страха и экономического шантажа будет практически полной.

С этой точки зрения политическая власть является ключом к экономической защите. Политическая

власть и присущие ей способы контроля — это самое главное в жизни общества. Нельзя допускать,

чтобы экономическая власть доминировала над политической властью. Если же так происходит, то

с экономической властью следует бороться и ставить ее под контроль политической власти.

Опираясь на изложенную точку зрения, мы можем сказать, что недооценка Марксом роли по-

литической власти означает не только то, что он не уделил должного внимания разработке теории

очень важного потенциального средства улучшения положения экономически слабых, но и что он

не осознал величайшей потенциальной опасности, грозящей человеческой свободе. Его наивный

взгляд, согласно которому в бесклассовом обществе государственная власть утратит свои функции

и «отомрет», ясно показывает, что он никогда не понимал ни парадокса свободы, ни той функции,

которую государственная власть может и должна выполнять, служа свободе и человечеству. (И все

же этот взгляд Маркса свидетельствует о том, что он был в конечном счете индивидуалистом, не-

смотря на его коллективистскую апелляцию к классовому сознанию.)

Таким образом, марксистский взгляд аналогичен либеральному убеждению, что все, в чем мы

нуждаемся, — это «равенство возможностей». Мы безусловно нуждаемся в таком равенстве, хотя

оно и не защищает тех, кто менее одарен, менее безжалостен или менее удачлив, от превращения в

объекты эксплуатации со стороны тех, кто более одарен, более безжалостен или более удачлив.

Опираясь на то, что нам удалось осознать в ходе нашего анализа, мы теперь можем сказать: то,

что марксисты пренебрежительно именуют «чисто формальной свободой», на самом деле есть базис

всех остальных сторон социальной системы. Это «чисто формальная свобода», т. е. демократия, или

право народа оценивать и отстранять свое правительство, представляет собой единственный извест-

ный нам механизм, с помощью которого мы можем пытаться защитить себя против злоупотребле-

ния политической силой. Демократия — это контроль за правителями со стороны управляемых. И

поскольку, как мы установили, политическая власть может и должна контролировать экономиче-

скую власть, политическая демократия оказывается единственным средством контроля за экономи-

ческой властью со стороны управляемых. При отсутствии демократического контроля у правитель-

ства не будет ни малейшей причины, почему бы ему не использовать свою политическую и

экономическую власть в целях, весьма далеких от защиты свободы, своих граждан.

[...] Марксисты действительно просмотрели фундаментальную роль «формальной свободы».

Они считают, что формальной демократии не достаточно, и хотели бы дополнить ее тем, что они

обычно называют экономической демократией. Это двусмысленная и совершенно пустая фраза, ко-

торая затемняет тот факт, что «чисто формальная свобода» является единственной гарантией демо-

кратической экономической политики.

Маркс открыл значение экономической власти, и вполне понятно, что он преувеличил ее значение. И

он сам, и марксисты видят власть экономики буквально везде. Их аргумент звучит так: кто обладает день-

гами, тот обладает свободой, поскольку при необходимости он может купить оружие и даже гангстеров.

Однако это обоюдоострый аргумент. Фактически он содержит признание, что человек, обладающий ору-

жием, обладает и властью. И если тот, у кого есть оружие, осознает это, то в скором времени у него будут

и оружие, и деньги. Аргумент Маркса до некоторой степени применим к не ограниченному, или не регу-

лируемому, законодательно капитализму. Действительно, правление, которое создает институты контроля

за оружием и преступностью, но не за властью денег, вполне может попасть под влияние последних. В та-

ком государстве может править бесконтрольный гангстеризм богатых. Однако я думаю, что сам Маркс

первым признал бы, что это верно не для всех государств. В истории бывали времена, когда, к примеру,

всякая эксплуатация была грабежом, непосредственно основанным на власти военной силы. И сегодня

немногие поддержат наивный взгляд, согласно которому «прогресс истории» раз и навсегда положил ко-

нец этому прямому способу эксплуатации людей. Сторонники такого взгляда ошибочно полагают, что,

поскольку формальная свобода однажды была завоевана, для нас уже невозможно вновь подпасть под

власть таких примитивных форм эксплуатации. [...]

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

455

Догму, согласно которой экономическая власть является корнем всех зол, следует опроверг-

нуть. Ее место должно занять понимание опасностей, исходящих от любой формы бесконтрольной

власти Деньги как таковые не особенно опасны. Они становятся опасными, только если на них

можно купить власть непосредственно или путем порабощения экономически слабых, которые

должны продавать себя, чтобы жить.

[...] Конечно, на практике марксисты никогда полностью не полагались на доктрину бессилия

политической власти. В той мере, в какой они имели возможность действовать или планировать

свою деятельность, они обычно, подобно всем остальным, предполагали, что политическую власть

можно использовать для контроля за экономической властью. Однако их планы и действия никогда

не основывались ни на явном отказе от их первоначальной теории бессилия политической власти,

ни на каком-то тщательно разработанном взгляде на самую фундаментальную проблему всякой по-

литики, а именно проблему контроля за контролерами, за опасной концентрацией власти в государ-

стве. Марксисты так и не осознали всего значения демократии как единственного хорошо известно-

го средства осуществления такого контроля.

Как следствие, марксисты не смогли понять опасности, таящейся в политике, ведущей к возрас-

танию власти государства. Более или менее бессознательно отказавшись от доктрины бессилия по-

литики, они сохранили взгляд, согласно которому проблема государственной власти не является

важной. Власть плоха, по их мнению, только потому, что находится в руках буржуазии. Оставаясь

приверженцами своей формулы диктатуры пролетариата, марксисты так и не поняли, что всякая

власть — политическая не в меньшей мере, чем экономическая, — опасна. Действительно, марксис-

ты не смогли осознать принципа, согласно которому всякая широкомасштабная политика должна

быть институциональной, а не личностной. И когда они шумно требуют расширения полномочий

государственной власти (в противоположность Марксову взгляду на государство), они не принима-

ют во внимание то, что дурные личности могут завладеть этой более широкой властью. Отчасти

именно это является причиной, по которой — как только марксисты все же приступали к рассмот-

рению вопроса о вмешательстве государства — они планировали предоставить государству практи-

чески беспредельную власть в области экономики. Они сохранили Марксово холистское и утопиче-

ское убеждение, согласно которому только совершенно новая «социальная система» может

улучшить существующее положение вещей.

Я дал критику этого утопического и романтического подхода к социальной инженерии [...], но

хочу добавить, что экономическое вмешательство, даже предлагаемые нами постепенные, поэтап-

ные методы социальной инженерии могут привести к бесконтрольному возрастанию власти госу-

дарства. Интервенционизм, следовательно, крайне опасен. Это, конечно, не является решающим ар-

гументом против него, поскольку государственная власть всегда была и останется опасным, но

неизбежным злом. Однако надо помнить следующее важное предостережение: если мы ослабим

нашу бдительность и если, предоставляя государству больше власти через интервенционистское

«планирование», не будем одновременно усиливать наши демократические институты, то можем

потерять свободу. А если свобода будет потеряна, то будет потеряно и все остальное, включая и

«планирование». Действительно, с какой стати планы, касающиеся благосостояния людей, должны

выполняться, если люди не обладают властью, чтобы обеспечить это. Только свобода может сделать

безопасность надежной.

Таким образом, мы видим, что существует не только парадокс свободы, но и парадокс государ-

ственного планирования. Если мы планируем слишком много, т. е. отдаем слишком большую власть

государству, то свобода будет потеряна, и это поставит крест и на самом планировании.

Высказанные соображения возвращают нас к нашему призыву к постепенным, поэтапным ме-

тодам социальной инженерии в противоположность утопическим или холистским методам, а также

к нашему требованию, согласно которому следует планировать меры для борьбы против конкретно-

го зла, а не для установления некоторого идеального добра. Государственное вмешательство долж-

но быть ограничено в той степени, которая в действительности необходима для защиты свободы.

Вместе с тем недостаточно сказать, что предлагаемые нами решения должны быть минимальными,

что нам следует быть бдительными и что мы не должны отдавать больше власти государству, чем

это необходимо для защиты свободы. Такие требования скорее всего только ставят проблемы, чем

показывают пути их решения. Вполне возможно, что решений таких проблем вообще не существу-

ет. Действительно, приобретение новой экономической власти государством — чья сила в сравне-

нии с силами его граждан всегда опасно велика — может сделать сопротивление ей бесполезным.

Ведь до сих пор еще никто не доказал, что свободу можно сохранить, и не показал, как ее можно

сохранить.

Ф. М. Кирилюк

456

[...] Мы провели важное различение между личностями (лицами) и институтами. Мы отмечали, что,

хотя сегодняшние политические проблемы часто могут требовать личных решений, вся долгосрочном по-

литика — особенно всякая демократическая долгосрочная поли тика — должна разрабатываться в рамках

безличных институтов И частности, проблема контроля за правителями и проверки их власні является

главным образом институциональной проблемой — про блемой проектирования институтов для контроля

за тем, чтобы плохие правители не делали слишком много вреда.

Аналогичные соображения применимы и к проблеме контроля за экономической властью госу-

дарства. Мы должны защищаться от лиц и от их произвола. Институты одного типа могут предос-

тавлять безграничную власть тому или иному лицу, но институты другого ти па могут отнимать ее у

этого лица. [...]

Таким образом, мы подошли к различению двух совершенно разных методов, посредством ко-

торых может происходить экономическое вмешательство государства. Первый — это метод проек-

тирования «правовой структуры» протекционистских институтов (примером могут быть законы, ог-

раничивающие власть собственников животных и собственников земли). Второй — это метод

предоставления на некоторое время органам государства свободы действовать — в определенных

пределах, — как они считают нужным для достижения целей, поставленных правителями. Мы мо-

жем назвать первую процедуру «институциональным» или «косвенным» вмешательством, а вторую

— «личным» или «прямым» вмешательством. (Конечно, существуют и промежуточные случаи.)

С точки зрения демократического управления нет никакого сомнения в том, какой из этих ме-

тодов предпочтительнее. Политика любого демократического вмешательства, очевидно, заключает-

ся в использовании второго метода в тех случаях, в которых первый метод неприменим. (Такие слу-

чаи бывают. Классический пример — это бюджет, т. е. выражение свободы действий министра

финансов и его понимания того, что является беспристрастным и справедливым. И вполне возмож-

но, хотя весьма нежелательно, что меры по смягчению негативных последствий цикличности эко-

номического развития могут иметь такой характер). [...]

Первый метод может быть охарактеризован как рациональный, второй — как иррациональный

— не только в указанном смысле, но также в совершенно другом, и очень важном, смысле. Отдель-

ный гражданин может познать и понять правовую структуру, которая должна быть спроектирована

таким образом, чтобы быть ему понятной. Она вносит фактор уверенности и безопасности в обще-

ственную жизнь. Когда эта, структура изменяется, то в течение переходного периода должны быть

предусмотрены гарантии для тех индивидуумов, которые построили; свои планы в расчете на ее не-

изменность.

В противоположность этому метод личного вмешательства с необходимостью вносит в социальную

жизнь постоянно растущий элемент непредсказуемости и тем самым развивает чувство иррационально-

сти и небезопасности социальной жизни. Использование дискреционной власти, как только оно начинает

широко практиковаться, имеет тенденцию к быстрому росту, так как необходимы корректировки власт-

ных решений, а корректировки дискреционных краткосрочных решений вряд ли могут быть произведены

при помощи институциональных средств. Эта тенденция должна в значительной степени повышать ирра-

циональность системы, создавая у большинства людей впечатление, что за сценой истории действуют ка-

кие-то скрытые силы, и тем самым толкая людей к принятию заговорщицкой теории общества со всеми ее

последствиями — охотой за еретиками, национальной, социальной и классовой враждой.

Несмотря на все это, совершенно очевидное, казалось бы, предпочтение институционального метода

везде, где это возможно, далеко не является общепринятым. Неспособность принять такую политику, по

моему мнению, вызывается разными причинами. Одна из них состоит в том, что требуется соответст-

вующая независимость правительства для того, чтобы приступить к долгосрочной задаче перепроектиро-

вания «правовой структуры». Однако правительства обычно кое-как сводят концы с концами и дискреци-

онные полномочия составляют способ их жизни. (Не говоря уже о том, что правители склонны любить

такие полномочия ради них самих). Однако самая важная причина, безусловно, состоит в простом недо-

понимании значения различия между этими двумя методами. Так, последователям Платона, Гегеля и

Маркса, например, заказан путь к его пониманию. Им никогда не понять, что старый вопрос «кто будет

правителем?» должен быть заменен более реальным вопросом: «каким образом мы можем укротить

его?».

[...] Маркс был последним из конструкторов великих холистских систем. Нам следует позабо-

титься, чтобы он и впредь оставался в этом качестве, и не пытаться заменить его систему другой

великой системой. Однако мы не нуждаемся в холизме. Мы нуждаемся в постепенной и поэтапной

социальной инженерии.

Друкується за: Поппер К. Открытое общество и его Враги. — М., 1992. — С. 138—179.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

457

Основні поняття і категорії

• відкрите суспільство;

• закрите суспільство;

• інституціоналізація;

• інтеграція політична;

• модернізація політична;

• теорія справедливості;

• трансформаційна політика;

• філософія політична.

Відкрите суспільство — суспільство, в якому люди критично ставляться до різних табу, що іс-

нують у «закритому суспільстві»; спільність людей, яка видозмінюється активним

втручанням у соціальний порядок і свідомими намаганнями реалізувати особисті та

групові інтереси, базувати свої рішення на можливостях власного самовизначення;

теоретико-світоглядне розуміння традиції, що визнає цінність особистості, її суве-

ренність, обґрунтовує людське буття як вищу і вирішальну основу існування все-

людського, всезагального. Екзистенційно-антрополог. виміром В. с. є людина, її ав-

тономність, свобода, незалежність. Вперше термін «відкрите суспільство»

застосував А. Бергсон, потім його концептуальне обгрунтування здійснив К. Поппер

у книзі «Відкрите суспільство і його вороги». Продовжив дослідження В. с. у чис-

ленних статтях і наукових програмах Дж. Сорос. В. с. означає сучасний пошук но-

вих форм узагальнення процесів демократизації суспільства, спроби спроектувати

таку модель сусп. розвитку, якій би були притаманні установки на загальнолюдські

цінності, суспільство, в якому маси мають змогу вільно обирати правлячу еліту,

дем. шляхом змінювати владу, в умовах В. с. монополія на владу не зосереджується

в руках одного класу, а демократія постає як найефективніший режим і найдієвіша

форма правління. В. с. забезпечує ненасильницьку реформу соціальних інститутів.

До того ж це суспільство, в якому має місце висока соціально-політ. мобільність. На

думку К. Поппера, В. с. — це вища форма організації суспільства, яку він називає

«великим», «благим» суспільством, під яким він розуміє суспільство з розвиненою

демократією.

В. с. передбачає: захист нац. меншин, свободу слова та думок, свободу віроспо-

відання; наявність громадян, суспільства, свободу особистості, над якою не домінує

держава: право людини на життя, свободу, незалежність, власність; повагу до нац.

суверенітету кожної держави. Універсальним законом В. с. є утвердження таких

цінностей, за наявності яких пріоритет належить самореалізації й саморозвитку

людської особистості, тобто право вибору, який би диктувався винятково свідомим

прагненням свободи, незалежності, справедливості. Необхідною умовою перетво-

рення екон. і політ. відносин у В. с. є демократія прямої участі. У політичній сфері

концепція В. с. відстоює ідею плюралістичної, демократії, згідно з якою політ. сис-

тема виступає як процес урівноваження конкуруючих групових інтересів. В. с. — це

вища форма організації суспільства, що потребує високого рівня освіти, правової та

орг. безпеки, толерантності думок, ідей, поглядів. Саме в цьому розумінні названу

концепцію втілює Європейське співтовариство. Відхід від закритого суспільства не

приводить автоматично до появи В. с. Побудова плюраліст. В. с. означає гарантію

розвитку індивід, і колект. свободи, віру в гуманізм, віру в окрему людину. В. с. дає

змогу проводити реформи без насилля, активно використовувати розум у політиці.

Попри всі переваги В. с. його не слід ідеалізувати, оскільки й на Заході ідеї прав

людини і дем. свобод почасти відходять на другий план, що виразно постає в тенде-

нції до стрімкого погіршення екон. становища, подорожчання життя, зростання без-

Ф. М. Кирилюк

458

робіттю податків, у наступі можновладців на соціальні права людини. За цих умов

В. с. не слід уявляти панацеєю від глобальних проблем сучас. розвитку цивілізації,

але його необхідно мати на увазі як один із соціально апробованих шляхів досяг-

нення сусп. й індивідуальної свободи. (Друкується за: В. Г. Воронкова. Політологіч-

ний енциклопедичний словник.)

Закрите суспільство — суспільство, в основі якого Є не буття людини як найбільшої цінності, а

організоване пригнічення її життєвості і природності, знеособлення й збайдужіння

особистості. На думку К. Поппера, З. с. — це магічне, племінне чи колективістське су-

спільство, яке утримує в собі тотальну загрозу людському існуванню на Землі, небез-

пеку його самознищення. Показовим для З. с. є: антигуманізм, автаркія, віра в існу-

вання магічних табу, культивація племінного духу; тотальність, яка ігнорує особу,

робить її рабом колективу; «органічний» характер, спричинений відсутністю в ньому

соціального напруження, що означає певний ступінь ідентифікації людини із сусп. ці-

лим, підпорядковуванням її суспільству. А. Бергсон протиставляв З. с. із властивими

Йому «статичними мораллю і релігією» відкритому суспільству з відповідними «ди-

намічними мораллю і релігією». З. с., на думку К. Поппера, тупикова лінія цивілізації,

тоді як відкрите — подальша еволюція людства. З. с. є продуктом такої культурно-

істор. і екзистенціальної ситуації, що була відображена в нашій країні командно-адм.

сталінською моделлю держ. ладу, яка не стала «вищою сходинкою порівняно із захід-

ними країнами», тому що була спрямована на підкорення своєму контролю всього

сусп. життя, порушення прав і свобод людини. З. с. в найзагальнішому розумінні —

це: монополізація влади в одних руках, однопартійність політ. системи, контроль пар-

тійно-держ. елітою екон. сфери життя, монополія на інформацію; поліцейський терор,

мілітаризація суспільства; відсутність мобільності, жорстка структурованість і консо-

лідованість суспільства на основі масової міфології; культ жорсткої централізованої

влади, одержавлення (статизація) з відчуженим світом культури. У політ. сфері закри-

тість суспільства означає: ліквідацію інститутів публічної влади і реальної виборності;

самозамикання апарату на самому собі й відірваність від потреб народу; партократи-

зацію соціальних зв’язків; вождизм і кастову стратифікацію суспільства; бюрократи-

зацію сусп. життя, протекціонізм, корупцію, відчуження особи від влади і політики;

зміцнення антигромадян. всепоглинаючої держави — «Левіафана». В ідеол. сфері З. с.

— це: культивація ідеол. міфів, поширення офіц. догматики; некритичність, ортодок-

сальність мислення: систематичне «промивання мозку», пропаганда пріоритету класо-

вих чи нац. інтересів над загальнолюдськими; тотальна ідеологізація суспільства, пе-

ретворення ідеології в квазіідеологію; чорно-біле бачення світу, месіанський погляд на

дійсність; примітивний колективізм, стереотипізація способу життя; громадянська не-

захищеність населення, розрив політики і моралі: покарання інакомислення, нагнітан-

ня атмосфери раболіпства, духовна пригніченість особи з підкоренням її інтересам су-

спільства. Усе це призводить до того, що держ. інститути набувають самодостатнього

характеру, не залишаючи автономії ні для громадян, суспільства, ні для особистості;

до відмови від ідеї самоврядування, сакралізації влади аж до культу особи: зрощення

парт, і держ. апарату, заперечення всіх інших партій і об’єднань, неправової суті дер-

жави. Характерними рисами 3. с. в екон. сфері є тотальна централізація в усіх сферах

життя, адм.-командні методи і стиль управління, екстенсивно-затратний госп. і політ.

механізм функціонування економіки, егалітаризм, придушення ініціативи і діловитос-

ті, відторгнення засобів виробництва від виробників.

З. с. породжує критичну ситуацію в системі міжнародних відносин, гальмує

створення нового світового порядку на основі філософії виживання, спрямовує свою

діяльність на необмежену владу в політиці, економіці, соціальній, духовній сфері.

Тоталітарні диктатури передбачають повне панування, не обмежене ні законами, ні

межами функцій уряду. Отже, причини краху З.с. завжди криються в ньому самому,

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

459

в його обмежених можливостях. (Друкується за: В. Г. Воронкова. Політологічний

енциклопедичний словник.)

Інституціоналізація (від лат. institutum — устрій, установа) — процес визначення і оформлення

організаційних, правових та інших структур для задоволення сусп. потреб. Феномен

І. досліджували С. Ліпсет, Дж. Е. Ландберг, Р. Бенедикс, П. Блау, Б. Мур, М. Дюве-

рже, Р. Міллс та ін. Амер. політолог А. Бентлі у кн. «Процес правління» (1908) од-

ним І перших покачав значення інституціонального підходу для формування орг. і

правових структур та прийняття рішень у контексті здійснення держ. влади.

І. є засобом формування державно-правових інститутів. Останні є символами

порядку та організованості в суспільстві і державі. Процес І. складається з таких

етапів: виникнення потреб, задоволення яких вимагає виконання спільних дій; фор-

мування загальних цілей, сусп. норм, зокрема правових, для забезпечення взаємодії

відповідних суб’єктів; встановлення системи санкцій для забезпечення реалізації

норм і правил поведінки. Гол. державно-правовими інститутами традиційно є: пар-

ламент, президент, уряд, суди, політ. партії, тер. представництво і місц. самовряду-

вання. Підвалина І. — нормативність, яка є обов’язковим компонентом будь-якого

інституту.

Інститути забезпечують визначеність діяльності держави, надають сталості відпо-

відним сусп. зв’язкам. Тому вони розглядаються як різновид соціальних зв’язків, що

забезпечують цілісність у сфері сусп. і держ. діяльності. Поряд з цим І. властиві й не-

гативні моменти. Інстнтуційні форми нерідко є консервативними і можуть бути пере-

шкодою для розвитку інноваційних процесів. Суспільство дістає від минулого устале-

ні інституційні форми І. зазнає їх впливу, який не завжди враховує нові вимоги.

Перехід до нової якості потребує подолання цього впливу. Негативним є також

певне знеособлення, деіндивідуалізація, формалізація зв’язків, що встановлюються

внаслідок стандартизації сусп. життя. На думку Е. Дюркгейма, призначення інсти-

тутів полягає в налагодженні відповідності між інституційними формами та новими

потребами, що виникають у суспільстві.

Інституційні норми пов’язані із системою звичаїв і моральних норм, вони пови-

нні слугувати регуляції процесів задоволення постійно виникаючих і найбільш зна-

чущих потреб суспільства, досягненню справедливості й рівності всіх його

суб’єктів. Демократія сприяє формуванню інституційного режиму у вигляді політ. і

правових установ, що забезпечують громадянам належну організовану участь в

управлінні і контроль над владою. (Друкується за: В. Г. Воронкова. Політологічний

енциклопедичний словник.)

Інтеграція політична (від лат. Integratio — відновлення, об’єднання в ціле) — сукупність

політичних процесів, спрямованих на консолідацію, злиття сусп.-політ. військових,

екон. структур або етносів у рамках однієї держави або кількох держав з метою про-

тидії деструктивним внутр. і зовн. чинникам. І. п. є наслідком і формою прояву

інтернаціоналізації всього сусп. життя — однієї з провідних тенденцій світового

цивілізаційного розвитку, що прискорюється наук.-тех. прогресом, поліпшенням

інформ. обміну, усвідомленням необхідності спільного вирішення глобальних про-

блем сучасності тощо. І. п. — складне і суперечливе явище, яке торує собі шлях у

протистоянні різних соціально-політ. сил, партій і держав. Держави, які беруть

участь в інтеграц. процесах, частково передають окремі свої повноваження

спеціально створюваним інтернац. (міждержавним або наддержавним) політ.

інститутам, іншим транснац. структурам. Інтеграц. процеси відбуваються в усіх

регіонах світу, але найповніше та найінтенсивніше в Зах. Європі, де в 50-і рр. були

створені міждерж. співтовариства: Європейське об’єднання вугілля та сталі,

Європейське економічне співтовариство із Євратом. До поч. 80-х рр. сформувалося

якісно нове, більш досконале утворення — Європейський Союз. У 1985 р. була

Ф. М. Кирилюк

460

створена Європейська рада глав держав га урядів, яка прийняла важливий документ

Єдиний Європейський акт, що прискорив інтеграцію держав—членів співтовариства

у сфері економіки, соціальної політики, фінансів, наукових досліджень, технології,

екології, а також зовн. політики (включаючи екон. й політ. аспекти безпеки).

Єдиний Європейський акт дещо розширив компетенцію наднац. органів

співтовариства (Комісії та Європейського Парламенту) і сприяв просуванню дер-

жав—членів співтовариства до створених об’єднань федеративного чи конфедера-

тивного типу. Що стосується Сх. Європи, то тут було створено Раду Економічної

Взаємодопомоги, у рамках якої розвиваються процеси через посередництво екон.

взаємин СРСР та інших країн колишньою «соціалістичного табору». У зв’язку з до-

корінними змінами, що сталися в цих країнах, РЕВ припинила своє існування.

Однією з форм І. п. військово-політичних інтеграцій, в результаті якої відбувається

об’єднання військових і політ. структур держав—учасниць блоку. У 1949 р. була

створена Організація північноатлантичного договору (НАТО), у 1455 р. — Ор-

ганізація Варшавського договору (ОВД). Утворення цих та інших військових союзів

було наслідком напруженості у сфері міжнар. відносин у період «холодної війни»,

відсутності надійного інструменту підтримки миру і безпеки народів. У сучас. умо-

вах спроби залучення військ. союзів до розв’язання регіон. конфліктів (напр. НЛТО

в Югославії) не виправдовують себе, бо такі спроби можуть бути використані для

Задоволення власних інтересів партнерів щодо цих військ. союзів. І. п. за сучас.

умов передбачає: наявність достатньо високого рівня стосунків між політ. одиниця-

ми; зростання усвідомлення спільності потреб, інтересів, цінностей; наявність тен-

денцій до зближення, об’єднання різних елементів політ. відносин і зв’язків. Гло-

бальні інтеграц. процеси зумовили створення наприкінці Другої світової війни

(1945) Організації Об’єднаних Націй (ООН), яка за сприятливих умов і

цивілізованого розвитку політичної ситуації в світі може стати моделлю і прообра-

зом майбутнього уряду. (Друкується за: Ю. С.Вілков. Політологічний енциклопе-

дичний словник.)

Модернізація політична — процес трансформації суспільства, який супроводжується форму-

ванням політичних інститутів, соціальною мобілізацією та розширенням політ. уча-

сті, поширенням дем. цінностей і норм, властивих розвинутим країнам, у країнах

менш розвинутих. Концепція М. п. виникла в 50-і рр. в основному стосовно країн,

що розвиваються. Однак оскільки М. п. від самого початку була зорієнтована також

на обґрунтування нової загальної моделі глобального процесу цивілізації, її рекоме-

ндації не залежать від геогр. розташування тих чи інших держав, сусп-в. У сучас.

умовах вона розглядається як свідоме намагання держави здійснювати якісні пере-

творення в суспільстві з урахуванням досвіду передових країн. Проблему М. п. в рі-

зні часи розвивали і продовжують розвивати С. Ліпсет, Ф. Катрадт, Г. Алмонд, Д.

Аптер, Дж. Лапаламбара, С. Верба, Ф. Рігтс та інші вчені. Процес М. п. досить різ-

нобарвний. Одні пов’язують його передусім із раціональним стилем функціонуван-

ня бюрократії, політ. плюралізмом і світським характером політ. культури, інші — з

нац. інтеграцією суспільства і формуванням нац. держав, модернізацією «еліт» роз-

витку, стабільністю політ. інститутів, процедур, ще інші — з психол. комплексом

сучас. цінностей та ідей.

Виділяють такі типи М. п.: спонтанна модернізація, яка зайняла тривалий період

часу (США, Англія); повторна модернізація, або «модернізація навздогін» — розви-

ток країн Азії, Африки. Лат. Америки на основі запозичених апробованих інститу-

тів, таких як централізована держава, парламент, багатопартійна система, загальні

альтернативні вибори, поділ владних функцій, політ. свобода, індивідуалізм тощо,

У 60-ті роки в рамках концепції М. п. вивчали конкретні процеси Європи та Півн.

Америки. У 80—90-і рр. акцент було зміщено на проблеми вивчення труднощів політ.