Крикунов В.Г. Грунтознавство

Подождите немного. Документ загружается.

1) за глибиною гумусового горизонту /Н + НР/ - дуже глибокий,

більше 120 см;

- глибокий, 120-80 см;

- неглибокий, менше 80 см;

2) за вмістом гумусу

- високогумусні, більше 9%;

- середньогумусні, 9-6%;

- малогумусні, 6-4%;

- слабкогумусовані, менше 4%

3) за глибиною залягання карбонатів

- вилуговані, глибше 70 см;

- дуже вилуговані, глибше 150 см

Мал.3 Грунти лісостепової зони

темно-сірий чорнозем чорнозем чорнозем

опідзолений опідзолений вилужений, глибокий,

суглинковий суглинковий карбонатний,

глибокий, суглинковий

Профіль світло-сірого опідзоленого грунту (с. Нове Місто,

Христинівського району, Черкаської області).

НЕ (А

) – 0 - 20. Світло-сірий, дуже слабогумусований,

сильноелювійований, безструктурний, ущільнений, досить збагачений

крем'янкою. Перехід до наступного горизонту помітний.

ІЕh(А

) – 20 - 25. Білястий (підзолистий), елювіальний, має дуже мало

гумусу, структура горіхувата, слабо виражена, велика кількість крем'янки,

розміщеної ;на агрегатах, легко розсипається. Перехід різкий.

(В

) – 25 - 54. Елювіальний, бурий (здебільшого червонобурий),

безгумусний, сильно елювіійований, з натіками Fе

Оз, різко горіхоподібний,

структура стійка і гостроребриста, у верхній частині горизонту на агрегатах

значна кількість крем'янки, щільний. Перехід до наступного горизонту

помітний.

(В

) – 54 - 122. Елювіальний, червоно-бурий з натіками Fе

0з,

безгумусний, сильно елювійований, структура призматична, виражена,

стійка, горизонт щільний, зцементований, на агрегатах багато крем'янки.

Перехід помітний.

Рк 122 - 150. Материнська порода - лес, палевого кольору.

Скипає від НСІ на глибині 122 см.

Профіль сірого опідзоленого ґрунту, утвореного на карбонатному

суглинковому лесі с. П'ятирічка Вінницької області.

НЕ(А

) – 0 - 32. Сірий, слабогумусований, сильно елювійований,

безструктурний, грубогрудкуватий, досить збагачений крем'янкою. Перехід

різкий.

(В

) – 32 - 59. Червонувато-бурий або бурий від натіків Fе

, сильно

елювійований, безгумуcний, структура горіхувата, добре виражена,

стійка, гостроребриста, на агрегатах багато присипки SіО

. щільний.

Перехід помітний.

(В

) – 59 - 98. Червоно-бурий, безгумусний, сильно елювійований.

Структура грубопризматична, чітко виражена, стійка, горизонт дуже

щільний. Борошниста крем'янка зустрічається гніздами. Перехід поступовий.

Ір(В

) – 98 - 135. Палево-бурий, безгумусний, щільний, ілювійований,

ілювій у формі язиків, виразний. Перехід різкий.

Рк(С) – 135 - 160. Світло-палевий карбонатний лес, структура

стовпчаста, ущільнений, карбонати у формі плісняви і трубочок.

Скипає від НСІ на глибині 135 см.

Профіль темно-сірого опідзоленого ґрунту с. Халаїдово,

Христинівського району, Черкаської області.

НЕ(А

) – 0 - 28. Гумусний, елювіальний, темно-сірий, добре

гумусований, явно елювійований, пиловидно-грудкуватий. В сухому стані

орний горизонт брилуватий, а підорний порушено-зернистий, весь

збагачений на борошнисту крем'янку. Перехід до наступного горизонту

виразний.

НІ

(А

) -28 - 38. Гумусовоелювіальний, темнувато-бурий, порівняно

добре, але нерівномірно гумусований, сильно елювійований, структура

горіхоподібна, чітко виражена, горизонт помітно ущільнений. Перехід

помітний.

(В

) – 38 - 85. Червоно-бурий або бурий, сильно елювійованнй,

безгумусний, призматичної структури, чітко вираженої, стійкої; горизонт

дуже щільний, зустрічаються гумусні і лесові кротовини. Перехід помітний.

ІР(В) – 85 - 100. Елювійована порода, палево-бура, безгумусна,

призматичіно-стовпчаста, ущільнена, різкою лінією відокремлюється від

материнської породи. Перехід різкий.

Рк(С) - 100 - 150. Материнська порода - лес звичайний. Палевий,

карбонатний, карбонати помітні у формі прожилок. Скипає від НСІ на

глибині 105 см.

Ґрунти Степу

Степова зона простягається з південного заходу на північний схід на

1100 км, з півночі на південь - до 500 км. Загальна її площа близько 25 млн

га, що становить 40 % території України. Вона цілком або частково займає

Одеську, Миколаївську, Херсонську, Кіровоградську, Дніпропетровську,

Запорізьку, Харківську, Луганську, Донецьку області і Крим.

Генезис грунтів

У Степу найбільш виражений дерновий гумусно-акумулятивний процес

ґрунтоутворення. Відбувається він під впливом багаторічної трав'янистої

рослинності в умовах помірного вологого клімату і найбільш енергійно на

нещільних карбонатних гірських породах.

Помірне зволоження при непромивному типі водного режиму, що

характеризується чергуванням низхідних та висхідних потоків ґрунтової

вологи, призводить до рівномірного просочування профілю гумусом і

вилуговування легкорозчинних сполук і карбонатів кальцію (останній

вимивається з верхньої частини). Перехідні до материнської породи

горизонти, як правило, збагачені карбонатами кальцію (СаСО

). Насиченість

вбирного комплексу кальцієм та закріплення ґрунтових колоїдів (глини і

гумусу) сприяють утворенню агрономічно-цінної водостійкої зернисто-

грудкуватої структури. Руйнування мінеральної частини не спостерігається.

Отже, дерновий процес у степовій зоні призводить до формування

різних чорноземних грунтів, які характеризуються високою гумусованістю,

насиченістю кальцієм, нейтральною або близькою до нейтральної реакцією

ґрунтового розчину, сприятливими фізико-механічними властивостями. Для

профілю цих грунтів (мал.) характерний поступовий перехід від гумусного

горизонту до негумусованої материнської породи, перерозподілу колоїдів по

профілю немає.

Неоднорідність умов ґрунтоутворення зумовила формування

різноманітних грунтів, але найбільш поширений чорнозем звичайний, їх

географія пов'язана з основними закономірностями поширення рослинного

покриву.

Під сучасними різнотравно-типчаково-ковильними степами

сформувалися чорноземи звичайні, під типчаково-ковильними - чорноземи

південні, полинно-типчаково-ковильними - каштанові грунти та солонці,

ксеро-фітними - чорноземи літогенні, в подах при глибокому заляганні

ґрунтових вод - лучно-чорноземні і дернові глейово-елювіальні грунти, а при

близькому заляганні - дернові засолені грунти, в заплавах - алювіальні лучні і

лучно-болотні грунти.

У зоні виділяють дві фації: теплу субконтинентальну

(південноєвропейську) і помірно-теплу континентальну (східноєвропейську).

До першої відносять територію Задністров'я, Одеської області, південний

степ Криму, де переважають чорноземи звичайні і південні міцелярно-

карбонатні, до другої - решту Степу з чорноземами звичайними, південними і

каштановими грунтами.

Класифікація каштанових грунтів

тип -каштанові

підтип

- темно-каштанові, вміст гумусу 4-5%, глибина Н(е)+ Нр(І)-35-45 см;

-каштанові, вміст гумусу 3-4%, глибина Н(е) + Нр(І)- 30-40 с;

-світло-каштанові, вміст гумусу 2-3%, глибинні Н(е)+ Нр(І)-25-35 см

рід - звичайні;

- солонцюваті;

- солонцювато-солончакуваті;

- залишково-солонцюваті;

- солонцювато-осолоділі;

- карбонатні;

- карбонатно-солонцюваті

вид 1) за ступенем солонцюватості

- несолонцюваті, менше 3% натрію від ємкості вбирання;

-слабосолонцюваті, 3-5% натрію від ємкості вбирання;

-середньосолонцюваті, 5-10% натрію від ємкості вбирання;

-сильносолонцюваті, більше 10% натрію від ємкості вбирання

Мал. 3 Грунти Степової зони

чорнозем чорнозем чорнозем чорнозем

звичайний слабо солонцюватий середньосолон- солонцюватий

цюватий

чорнозем темно-каштановий каштановий солонець

південний солонцювати солонцюватий

малогумусний

Виходячи з уявлення про еволюцію лучних степів у різнотравно-

типчаково-ковилові степи, припускають, що чорноземи звичайні

сформувались, пройшовши лучну і степову стадії дернового процесу

ґрунтоутворення. За цей проміжок часу чорноземи звичайні набули

характерних ознак чорноземного грунту, що і лягло в основу їх назви.

Чорноземи південні поширені у північній частині зони південних степів.

У центральній і південній частині вони змінюються каштановими грунтами і

солонцями півдня України.

Територія поширення чорноземів південних поділена долинами багатьох

річок, порізана балками та діючими ярами. Все це призводить до дренування

місцевості і поверхневого стоку, що супроводжується процесами ерозії.

Опадів у цій частині зони південних степів щороку випадає близько 350

- 400 мм. При такій порівняно невеликій кількості їх та наявності дренажу

поверхневого стоку грунти південного Степу погано промокають і мало

зволожуються, що вплинуло і на особливості процесів їх утворення.

У степовій зоні поряд з дерновими чорноземними грунтами поширені

грунти солонцевого типу грунтоутворення. Останні трапляються також у

південному лівобережному Поліссі, лівобережному Лісостепу і найбільше в

Степу України. Як правило, вони залягають на низьких і недренованих

ділянках з неглибоким засоленням ґрунтових вод або там, де раніше такі

води залягали неглибоко. Тому трапляються вони переважно в долинах

балок, заплавах річок, у слабкостічних низинах і особливо часто на

надзаплавних річкових терасах, зрідка - на високих вододілах з глибокими

ґрунтовими водами і засоленими і солонцюватими ґрунтотворними

породами.

Грунти солонцевого типу ґрунтоутворення різноманітні за складом,

властивостями, ознаками та агрономічними особливостями: солончакові

(власне засолені), солонцюваті та осолоділі. Загальною їх ознакою є те, що в

їх формуванні брали участь легкорозчинні солі: хлориди, сульфати і

карбонати кальцію, магнію і натрію.

У солонцевому процесі ґрунтоутворення беруть участь насамперед

хлориди, сульфати і карбонати натрію.

У солонцюватих грунтах спостерігаються певні стадії, які закономірно

змінюються: спочатку виникає солончакуватість, яка змінюється власне

солонцевим процесом (осолонцюванням), який, в свою чергу, переходить в

осолодіння.

Під солончакуватістю (засоленістю) грунтів розуміють підвищення

(більше ніж на 0,1 % маси сухого грунту) вмісту в них легкорозчинних солей,

особливо натрію. Солончакуваті грунти відрізняються від незасолених

підвищеною концентрацією ґрунтового розчину і часто вмістом твердих

(кристалічних) сольових виділень (сольових вицвітів, кірок, прожилок,

кристалів тощо).

Засолюються грунти частіше при капілярному або гідростатичному

підніманні неглибоких мінералізованих ґрунтових вод. Місцями джерелом

солей є засолена материнська порода. Після випаровування вологи в грунті

(або на його поверхні) залишаються солі. Солончакуватим може бути всякий

грунт (чорнозем, лучний, болотний, солонцюватий, солонці та ін.), якщо він

капілярно зв'язаний з засоленими ґрунтовими водами або засоленою водою.

Засолення буває різним за інтенсивністю (слабким, середнім, сильним,

інтенсивним) і за якістю (складом солей) . Чим сильніше засолений грунт,

тим більше пригнічуються рослини. Інтенсивно засолені грунти (власне

солончаки) без меліорацій для вирощування культурних рослин непридатні.

Таблиця 21

Класифікація грунтів за ступенем засолення (В. А. Ковда)

Тип засолення (вміст солей, %)

Засолення

сульфатно-

хлоридний

хлоридно-

сульфатний

хлоридний сульфатний

незасолені <0.20 <0.25 <0.15 <0.30

слабозасолені 0,2-0,3 0,25-0,4 0,15-0,3 0,3-0,6

середньозасолені 0,3-0,6 0,4-0,7 0,3-0,5 0,6-1,0

сильнозасолені 0,6-1,0 0,7-1,2 0,5-0,8 1,0-2,0

солончаки >1.0 >1.2 >0.8 >2.0

В основі класифікації солонців лежить тип водного режиму, глибина і

ступінь засолення, товщина гумусово-елювіального горизонту.

У солончаковому грунті зберігається в основному профіль і ознаки того

грунту, який, засолившись, став солончаковим. Дальший його розвиток

визначається умовами. Якщо капілярний зв'язок грунту з мінералізованими

ґрунтовими водами не порушений, то грунт продовжує засолюватися,

послідовно перетворюючись із слабко-солончакового в середньо- і

сильносолончаковий, солончак і навіть в сольові кірки. При зниженні рівня

ґрунтових вод до глибини, з якої висхідні токи вологи уже не можуть

досягнути грунту, надходження в нього солей знизу припиняється і

починається зворотний процес - поступове вимивання солей з грунту

атмосферними опадами або поливними водами, в результаті чого грунт часто

розсолюється. Проте це не означає, що розсолений грунт знову стане таким,

яким був до засолення. Він набуває нових якостей - осолонцювання, тобто

засолення змінюється солонцевим процесом.

Осолонцювання грунтів відрізняється від засолення. Якщо при засоленні

грунти тільки перенасичуються легкорозчинними солями, то осолонцювання

- це докорінна зміна структурного стану ґрунтової маси в цілому. При

засоленні грунтів натрій солей (КаСІ, Nа

, Nа

С0

) поглинається його

колоїдами, витісняючи раніше увібраний кальцій, внаслідок чого ґрунтова

маса руйнується і маленькі грудочки, в які раніше так міцно були

вцементовані мулисті колоїдні частинки, руйнуються. Колоїди набувають

здатності переходити в розчин, в результаті чого ґрунтова маса стає

безструктурною.

Солонцювата маса вбирає багато води, сильно набрякає, стає дуже

в'язкою, липкою і пластичною (легко ліпиться). В сухому стані вона сильно

зв'язна, тверда, ніби зцементована, розтріскується і розпадається на великі,

злиті і тверді брили. На таких грунтах під час обробітку ламаються знаряддя.

На вологих грунтах агрегати буксують і часто не можуть переміщуватися.

Така солонцювата маса важко проникна для коренів рослин, не пропускає

воду та повітря. Крім того, вона містить соду, що утворилася при

осолонцюванні. Сода посилює в грунті лужну реакцію, що також негативно

впливає на рослини.

У поверхневих горизонтах грунту сильно осолонцьований шар

утворюється лише у коркових солонців. У глибокосолонцюватих грунтів він

залягає уже з глибини 10 - 30 см, утворюючи дуже щільний, в'язкий, липкий,

а в сухому стані тріщинуватий, горіхувато-призма-тичний або навіть

стовпчастий ілювіальний горизонт. На відміну від ілювіального горизонту

опідзолених грунтів він містить значно більше гумусу і тому темніший, ніж

гумусно-елювіальний, без червонуватого відтінку. Реакція цього горизонту

лужна, оскільки він містить увібраний натрій і соду. Чим більше

солонцюватий грунт, тим сильніше виявлений і ближче до поверхні залягає

горизонт вмивання.

Утворення на глибині збагаченого колоїдами щільного і дуже

вологоємкого ілювільного горизонту створює своєрідний водний та

повітряний режими солонцюватих грунтів, особливо солонців. Через дуже

низьку водопроникність цього горизонту волога в глибину просочується

погано, тому у вологі сезони року наділювіальні горизонти

перезволожуються. Утруднюючи аерацію грунту, надмірна волога сприяє

розвитку оглеєння, що різко посилює розклад ґрунтової маси, а утворені при

цьому розчинні сполуки (переважно заліза), хоч і повільно, але стійким

низхідним потоком вимиваються з грунту.

Класифікація солонців

тип - солонець

підтип - автоморфний;

- напівгідроморфний;

- гідроморфний

рід 1) за глибиною засолення

- солончакові, солі на глибині 5-30 см;

- високосолончакові, солі на глибині 30-50 см;