Крикунов В.Г. Грунтознавство

Подождите немного. Документ загружается.

- солончаковаті, солі на глибині 50-100 см;

- глибокосолончаковаті, солі на глибині 100-50см;

- несолончаковаті, солі на глибині 150-200 см

вид 1) за глибиною надсолонцьового горизонту

- коркові, НЕ до 3 см;

- неглибокі, НЕ 3-10 см;

- середньоглибокі, НЕ 10-18 см;

- глибокі, НЕ більше 18 см

2) за вмістом поглинутого натрію

- малонатрієві, 10-25%;

- середньонатрієві, 25-40%;

- багатонатрієві, більше 40%

Найбільш енергійно цей процес відбувається в безстічних (замкнених)

зниженнях - западинах і подах, де довго застоюється вода атмосферних

опадів. За таких умов анаеробіоз та оглеєння, які при цьому виникають, ще

інтенсивніші та стійкіші. Енергійніший тут і винос продуктів розкладу.

Розклад сприяє і поступовому витісненню воднем увібраного натрію. У

грунтів, які зазнають такого процесу, поступово зникає лужна реакція і вони

підкислюються.

Руйнування ґрунтової маси з одночасним вилуговуванням називається

осолодінням. Внаслідок осолодіння в грунті зменшується вміст гумусу і

колоїдів, ґрунтова маса збагачується дуже тонким кварцевим пилом, різко

посилюється елювіальна структура, збільшується кислотність та оглеєність.

При цьому руйнується навіть ілювіальний горизонт. Поступово зникають

колоїди, а в зв'язку з цим і щільність, темне забарвлення, специфічна

структура. Грунт збагачується кремнеземом і оглеюється.

На місці зруйнованих горизонтів формується суцільний білуватий,

безгумусний, елювіальний горизонт. Він майже повністю складається з

найтоншого кварцевого пилу і дуже нагадує такий самий горизонт

підзолистих грунтів. Так утворюється крайній елемент грунтів солонцевого

ряду - солодь.

Осолоділі грунти кислі і певною мірою заболочені. В них, як і в

підстилаючих їх грунтах, майже немає водорозчинних солей. Так, у

солонцюватих і осолоділих грунтах, солонцях і солодях немає надмірної

кількості легкорозчинних солей, що характерно для солончакових (власне

засолених) грунтів. Крім того, солонцюваті грунти мають особливий

фізичний стан, внаслідок чого вони повністю безструктурні, рухомі, легко

вимиваються тощо. Саме цим солонцюваті грунти відрізняються від

солончакових. Однак у природі часто трапляються грунти, яким властиві

ознаки і солонцюватості і солончакуватості, тобто ознаки солонцюватих і

засолених грунтів. У такому разі говорять про вторинну солончакуватість,

яка, як правило, з'являється при вторинному підніманні засолених ґрунтових

вод. Таке явище часто спостерігається при неправильному зрошенні.

Джерела солей в грунтах сухого Степу більш різноманітні, ніж у

Лісостепу. Причорноморська низовина прилягає до екваторій Чорного та

Азовського морів і має ознаки не тільки складної геологічної історії

Причорномор'я, а й сучасного впливу морського басейну. В зв'язку з цим

одним з основних джерел засолення грунтів є морські солі, їх містять

лиманно-морські і морські відклади і вони надходять з морською водою при

періодичному затопленні низьких морських берегів (напливні течії). Крім

того, вони надходять і підземним шляхом. Як правило, ґрунтовий водний

потік рухається від суші до моря, але місцями морська вода проникає в

глибину материка (до 2—7 км, а іноді і більше), що й призводить до

засолення грунтів морськими солями (Е. А. Ришес, 1954),

Істотним джерелом солей для грунтів приморських рівнин є їх

імпульверизація. Вздовж Сивашу, Чорного і Азовського морів простягається

смуга низовинного узбережжя, зайнята приморськими солончаками. Вітер

переносить соляний пил, перевідкладаючи його на поверхні прилеглих

земель.

Кількість сольового пилу, який випадає з атмосфери в районі Асканії-

Нова (Херсонська область), досягає 319 кг/га за рік, у більш віддалених

місцях (Миколаївська область) -до 180 кг/га (Е. С. Берксер та ін., 1956).

У Причорномор'ї солі надходять у грунт також із підземних джерел. На

відміну від Дніпровсько-Донецької впадини тут немає підземних соляних

куполів, але у більш древніх відкладах залягають підземні засолені води.

Крім того, солі є і в породах - морських сарматських і майкопських глинах, а

також у лесових четвертинних відкладах. Отже, основними джерелами солей

в грунтах Причорномор'я є морські і засолені грунтові води, осадочні породи

і солі, які приносяться вітром з узбережжя.

Характеристика профілю чорнозему звичайного Дніпропетровської

області:

Н (А

) – 0 - 20 см. Гумусний, темно-сірий, добре гумусований, орний,

структура (грудкувато-зерниста, частково розпилена, місцями грудкувата.

(А

) – 20 - 45 см. Підорний темно-сірий, структура, зерниста, перехід до

дальшого горизонту поступовий.

Нрк (В) – 45 - 85 см. Гумусований, перехідний, за кольором горизонт

темйо-сірий з коричневим відтінком, горіхоподібно-грудкуватий, структура

не чітко виражена. На глибині 50 см карбонати помітні оком, а з 70 см

горизонт світлішає до сірувато-палевого відтінку і переходить у підстелюючу

породу.

Рк (С) – 85 - 130 см. Палевий лес, помітні кротовини. На глибині 105-125

см карбонати помітні у вигляді білозірки.

Характеристика профілю південного чорнозему

Н(А) – 0 - 38. Гумусовий горизонт, колір темно-сірий, структура

дрібнозерниста (цілина). На поверхні ясно видно борошнисту присипку.

Нр (В

) – 38 - 68. Гумусований перехідний горизонт з темно-коричневим

відтінком, горіхоподібний, окремі агрегати гострогранчастої форми.

Горизонт щільний, різкий перехід у породу.

Рк (В

) – 68 - 85. Бурувато-палевий щільний горизонт, в щілинах

горизонту помітні гумусні видовжені плями.

Рк (ВС) – 85 - 130. Лес. Велика кількість вуглекислої солі у вигляді

білозірки.

Рк (С) – 130 - 180. Темно-палевий глинистий лес. На глибині 180 см

зустрічаються кристали гіпсу.

Характеристика профілю темно-каштанових грунтів Херсонської

області, заповідник Асканія-Нова (за С. С. Соболевим)

НЕ (А) – 0 - 28 см. Сірий гумусний горизонт з каштановим відтінком.

Слабо виражена нестійка структура. Рідка і тонка пористість. Помітні

тріщини. Орний шар до 15 см. Грудкувато-розпилений.

Ні(В

) – 28 - 48 см. Перехідний горизонт до 39 см, рівномірно

забарвлений, з ясно вираженим каштановим відтінком. Помітно ущільнений.

Слабо виражена горіхувата структура. З глибиною забарвлення нерівномірне.

Закипає на глибині 48 см.

КНІР (В

) – 48 - 92 см. Карбонатний ілювіальний горизонт найбільш

ущільнений. Зверху слабо помітний гумус. Білозірка рівномірно

зустрічається по всьому горизонту.

Рік (С) – 92 - 150 см. Темно-бурий. Важкосуглинистий лес без видимих

карбонатів. На глибині близько 200 см видно гіпс.

Характеристика профілю содового солончаку

К(А) – 0 - 2 см. Біла з буруватим відтінком сольова корка; бурно закипає

від НСІ.

Нк(А) – 2 - 26 см. Чорного кольору, у вогкому стані блискучий переріз,

безструктурний, помітно ущільнений, по всьому горизонту закипає від НСІ.

Перехід поступовий.

НРк (В

) – 26 - 67 см. Темнувато-сірий з поступовим переходом донизу.

Сірий, вологий, пухкий, крупногрудкуватої структури, перехід до наступного

горизонту різкий. Слабо помітне закипання від НСІ.

РК(С) – 67 - 150 см. Грунтоугворююча порода - карбонатний

мергелізований легкий суглинок, мокрий, на глибині 140 см виступає вода.

Морфологічний опис профілю солодів

Не (А

) - 0 - 5 см. Дернина сіро-коричнева.

Е (А

) – 5 - 20 см. Сіро-білий, борошнистий, масткий,

листоподібнопластинчастої структури, багато ортштейнових конкрецій, В

глибину більш щільний.

Ні (ВІ) – 20 - 70 см. Темнувато-бурий, дуже щільний, місцями з

стовпчастими відокремленнями. Верхівки стовпчиків складаються з лежачих

один на одному горизонтальних тонких шарів. Нижня частина цих

стовпчиків розпадається на гостроребристі відокремлення.

Ір (В

) – 70 - 90 см. Буруватий, глибисто-горіхоподібний, дуже щільний.

Р (В

) – 90 - 100 см. Світло-бурий, щільний, вологий.

Р (С) 100 - 160 см. Жовто-бурий з сіруватим відтінком, вологий.

Закипає з глибини 105 см.

Ґрунти гірського Криму

1/5 частину площі півострова і являє собою вузьку (до 50 км) смугу

довжиною 150 км, яка простягається вздовж берега Чорного моря.

Незважаючи на обмеженість території, гірський Крим характеризується

різноманітністю клімату, що зумовлено рельєфом, зокрема вертикальною

зональністю, і впливом моря.

У межах гірського Криму виділяють такі вертикальні грунтово-

кліматичні зони: передгірно-степову, передгірно-лісостепову, гірсько-лісову і

зону південних схилів головного пасма гір.

Генезис грунтів

Найбільш суттєвою особливістю ґрунтоутворення в гірських районах

України є вертикальна зональність поширення грунтів, тобто більш-менш

закономірна зміна одних грунтів іншими в міру підняття від підніжжя до

вершин високих гір.

Вертикальні грунтові зони певною мірою є ніби широтними

горизонтальними зонами і їх чергування так само залежить від зональності.

Тому зміна вертикальних ґрунтових зон від підніжжя до вершин

аналогічна зміні горизонтальних ґрунтових зон на рівнинних просторах у

напрямі з півдня на північ.

Явище вертикальної зональності грунтів пояснюється в основному

сильним впливом орорельєфу на кліматичні умови. Це проявляється в тому,

що з підвищенням місцевості збільшується кількість опадів, підвищується

відносна вологість повітря, помітно знижується температура. Наприклад, при

підніманні на кожні 100 м на Кавказі температура знижується на 0,5 °С, в

Криму - 0,61 °С, в Альпах - на 0,51 °С. Із зниженням температури по

вертикальному профілю в гірських країнах спостерігається збільшення

кількості атмосферних опадів. Оскільки гірські райони мають специфіку

інверсії (перестановка, перевертання), зростання кількості опадів в горах

спостерігається лише до певної висоти. Пояснюється це тим, що із

збільшенням висоти висхідні маси повітря стають холоднішими і вміст водя-

них парів у них зменшується. Відповідно до цього в гірських областях

спостерігається і певна вертикальна закономірність зміни грунтів і

рослинності: у підгірній смузі розвинені одні грунти і рослинні ценози, а

вище - інші.

Кожна гірська країна має тільки їй властиву систему грунтів і

рослинності. Послідовність грунтово-рослинних поясів і переважання тих чи

інших грунтів залежать насамперед від того, в якій широтній ландшафтній

зоні розміщується ця країна. Так, у горах південних районів переважають

грунти, властиві південним широтам, північних районів - грунти, характерні

для північних природних зон. Чим вище гірське пасмо, тим різкіше і повніше

проявляється вертикальна зональність грунтів та рослинності.

Крім кліматичних умов, на особливості і розвиток грунтів і рослинності

гірських областей впливають і такі умови ґрунтоутворення, як крутизна і

експозиція схилів, режим ґрунтових вод, близькість моря, океану тощо. Тому

грунти гірських областей треба розглядати певною мірою тільки як аналоги

відомих грунтів широтних зон.

Незважаючи на обмеженість території Криму, умови ґрунтоутворення і

ґрунтовий покрив тут неоднорідні.

Північну частину Криму займає степ, де добре розвинені каштанові

грунти і чорноземи. На півдні степ переходить у Кримські гори, утворені, як

уже зазначалося, трьома паралельними пасмами. Перше пасмо - це

практично степ, друге - вкрите лісостепом з переважанням серед деревних

порід дубу, грабу, кизилу, горішнику та ін., третє - лісом до верхнього

безлісого плато.

Ґрунтоутворення в гірських районах Криму має свої закономірності. На

північних схилах у лісостеповому поясі розвиваються гірські чорноземи. У

лісовому поясі під буковими лісами формуються бурі гірсько-лісові, а під

лучною рослинністю на висоті 1100 - 1300 м - гірсько-лучні чорноземовидні

грунти.

Південні схили Кримських гір за умовами ґрунтоутворення різко

відрізняються від північних. Клімат тут середземноморський із сухим літом і

вологою зимою. Найбільш високі частини гір зайняті гірсько-лучними

грунтами. В середньому поясі переважають широколистяні ліси, під якими

формуються бурі гірсько-лісові грунти. Вони займають основні площі

гірського Криму.

Згідно з вертикальною зональністю грунти півострова залягають на

окремих ділянках гірського Криму у певній послідовності.

Найбільш поширеними грунтами в Криму є:

чорноземи неглибокі карбонатні різного механічного складу з вмістом

гумусу від 5 - 7 до 9 - 11%;

чорноземи гірські вилугувані - грунти гірських луків і степів, невеликих

схилів, верховин окремих гір з вмістом гумусу від 6 - 12 до 10 - 18%;

бурі гірські лісостепові грунти, що утворилися на різних породах і

мають різний гранулометричний склад з вмістом гумусу від 2,6 до 6,0 - 10%;

бурі гірсько-лісові грунти (бурі, насичені глинистохрящуваті грунти,

бурі вилугувані глинистохрящуваті, бурі опідзолені суглинковохрящуваті,

бурі сильно гумусовані та ін.), що знаходяться під лісами з вмістом гумусу

від 3 - 5 до 7 - 13%;

лучні алювільні грунти річкових долин і балок з вмістом гумусу в них 2,7

- 6,5%

Класифікація бурих гірсько-лісових ґрунтів

тип - бурі гірсько-лісові

підтип - типові;

- опідзолені

рід - залишково-карбонатні;

- щебеневаті;

- глейові;

- змиті

вид 1) за вмістом гумусу

- багатогумусні, більше 8 %;

- середньогумусні, 8 – 3 %;

- малогумусні, менше 3 %

2) за глибиною гумусово-елювійованого горизонту

- глибокі, НЕ більше 30 см;

- середньоглибокі, НЕ 30 - 20 см;

- неглибокі, НЕ менше 20 см

В основі класифікації бурих гірсько-лісових грунтів лежить ступінь

розвитку дернового процесу та вплив на ґрунтотворний процес факторів

оглеєння та опідзолення.

Гірсько-лучні грунти класифікуються за тими ж ознаками, що і лучні

грунти заплав та вирівняних понижених територій.

Коричневі грунти виділяються в окремий тип, що пов'язано зі

специфічним кольором ґрунтового профілю. Інші морфологічні ознаки

нагадують профіль бурих гірсько-лісових грунтів. Це дає можливість

використовувати класифікацію, яка приведена для бурих гірсько-лісових

грунтів.

Ґрунти буроземно-лісової області Карпат

атське передгір'я. Притисенську низовину і Передкарпатську височину

на території Закарпатської, частини Тернопільської, Івано-Франківської,

Львівської та Чернівецької областей. Загальна площа її 30 000 км

Генезис грунтів

Процес утворення буроземів відбувається в зоні під дрібнолистяними та

хвойними лісами, сільськогосподарськими культурами, високогірними

луками за умов вологого помірно теплого клімату. Цей процес зумовлює

формування на добре дренованих породах кислих буроземів, яким властиві

достатньо пухка будова та однорідне забарвлення - буре, палеве, жовтувате.

Утворення дерново-буроземних грунтів пов'язане із збагаченням

ґрунтотворних порід кальцієм і магнієм. Ґрунтотворні породи містять багато

кальцію і магнію по всьому ґрунтовому профілю, у ненасичених - тільки

шари, які підстилають гумусований горизонт. Можливо, велике значення

мають і особливості геохімічного стоку, який місцями на схилах збагачує

грунти активним кальцієм і магнієм (дерново-буроземні ненасичені грунти).

При інших однакових умовах дерново-буроземні грунти родючіші, ніж

буроземи, їх ґрунтовий профіль складається з гумусного горизонту, який

поступово переходить у породу. При погіршенні умов дренування

ґрунтоутворення ускладнюється глеєво-елювіальним процесом, що сприяє

утворенню в профілі грунту змитих горизонтів. Все це зумовлює утворення

різних буроземних поверхне-во-оглеєних грунтів, диференційованих на

горизонти за підзолистим типом.

Серед дерново-буроземних грунтів трапляються також оглеєні

слабкоопідзолені. Оглеєність зумовлена виклинюванням підземних вод. У

поясі полонин поширені глеєвідбілені елювіальні грунти, які утворилися за

умов розвитку процесів відновлення і вимивання рухомих сполук при

поверхневому перезволоженні.

У межах Притисенської низовини за умов достатнього промивання і на

основних височинах формуються звичайні буроземні грунти. На цій території

зональним ґрунтотворним процесом є формування буроземів. Однак на

відміну від передгірних і гірських областей на кислий буроземний процес тут

впливають неглибокі малокарбо-натні грунтові води. У зв'язку з цим грунти

низин менше кислі і більш насичені кальцієм і магнієм, ніж грунти

передгір'я. На глибині близько 150 см у них іноді трапляються грубі

карбонатні конкреції водного походження. Усі лучно-буроземні грунти

містять залізо-марганцеві стягнення. Мало їх у добре дренованих і сильно

оглеєних грунтах впадин, дуже багато - в грунтах з середнім ступенем

поверхневого оглеєння (8—9 % конкрецій в орному горизонті і 12 % - у

відбіленому).

У цих грунтах, крім грунтів на впадинах, гумусний горизонт сірувато-

палевий або сірувато-бурий. В сухому вигляді за забарвленням він практично

не відрізняється від гумусного горизонту буроземів. Якщо грунти підсти-

лаються добре дренованими породами, весь профіль має вигляд буроземного.

Охарактеризовані грунти зазнають впливу ґрунтових вод і солей,

розчинених у них, тобто мають лучний водний режим, що позитивно впливає

на їх фізико-хімічні і агрохімічні властивості. Проте за якістю гумусу ці грун-

ти не можна віднести до лучних, як це прийнято в Степу і Лісостепу. За

якістю гумусу грунти Притисенської низовини дуже близькі до кислих

буроземів.

Основними показниками буроземних грунтів Карпатської буроземно-

лісової області є гуматно-фульватний склад гумусу, сильна елювіальність

грунтів відносно Са, Мg К, Nа Fe ітенсивне утворення глини, висока кис-

лотність, незначна насиченість основами, дуже низький вміст доступного

фосфору, а іноді й азоту.

Подекуди тут відбувається і дерновий процес, що виявляється в

нагромадженні темного гумусу, багатого на поживні речовини, кальцій і

магній. За участю дернового процесу формуються різні дерново-буроземні і

дернові оглеєні грунти з ознаками, характерними для буроземно-лісової