Левчук Л.Т. Історія світової культури

Подождите немного. Документ загружается.

211

РОЗДІЛ VII. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ

ли цілковите поглинення божественною природою людської. Таким

чином, будь-яка спроба зобразити Христа тягне за собою єретичні

збочення. Іконоборці висували дуже тонку й часом переконливу фі-

лософсько-догматичну аргументацію проти шанування ікон і свя-

щенних зображень. В іконошануванні вони вбачали прояви грубого

фетишизму, відродження язичницького культу, відхід від спіритуа-

лістичних ідеалів раннього християнства.

Іконоборці виходили з прагнення зберегти за християнським бо-

гослужінням високу духовність, очистити його від усього тілесного й

пережитків еллінського сенсуалізму.

Ідейна боротьба у візантійському суспільстві у VIII—IX століт-

тях мобілізувала всі інтелектуальні сили і справила вплив на суспіль-

ну свідомість доби. Релігійно-філософські спори VIII—IX століть

викликали необхідність систематизації християнської теології, що

знайшло відображення у творах Іоанна Дамаскина і пізніше — Фео-

дора Студита.

Іоанн Дамаскин (бл. 675—753 pp.) — один із найвидатніших ві-

зантійських богословів — у своїй праці «Джерело знання» поставив

складне завдання: побудувати цілісну систему ортодоксального хрис-

тиянства. Він намагався систематизувати всю суму знань християн-

ської теології, узятих ним зі Святого Письма і творів апологетів та

отців церкви. В онтологічному аспекті система Дамаскина ґрунтуєть-

ся на прагненні вивести все суще з єдиного принципу — Бога: Бог —

віковічне непізнаване світу, джерело і мета буття. Природа — не лише

творіння Бога, а й розкриття його божественної мудрості.

Важливе місце у творі Дамаскина посідає християнська антропо-

логія. Людина — це свого роду мікрокосм, маленький Всесвіт, створе-

ний гармонійно й мудро з розумної душі і плоті. Людина поставлена в

центрі світобудови, світ створено для людини, і спокутувальна жерт-

ва Христа принесена дня спасіння людства.

Згідно з біблійною провіденціалістською концепцією, Іоанн Да-

маскин однак визнавав за людиною право вибору її земного шляху,

залишаючи людській волі відносну свободу, а людині — доволі широ-

ке поле діяльності.

Твір Дамаскина озброював християнських богословів чіткою ар-

гументацією в боротьбі з усілякими єретичними вченнями, зокрема з

доктринами несторіян, маніхеїв, пізніше павликіян і богомилів.

212

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Водночас Іоанн Дамаскин не заперечував античну філософію, а

навпаки, використовував для побудови своєї вражаючої за розмахом

богословської системи вчення Платона й логіку Арістотеля, деякі кон-

цепції античної науки. Він полемізував із захисниками ісламу, рішуче

виступав проти іконоборського руху. Сповнений традиціоналізмом і

суворою ортодоксією трактат Дамаскина справив значний вплив на

середньовічне богослов’я як Візантії, так і Західної Європи. Пере-

кладений пізніше латинською мовою, він вивчався представниками

західноєвропейської схоластики, в тому числі й Фомою Аквінським.

Інший ідеолог ортодоксального богослов’я — Феодор Студит

(759—826 pp.) — у своїй величезній літературній спадщині — бого-

словських трактатах, промовах, листах, настановах ченцям і в релі-

гійних гімнах — узагальнив усю аргументацію іконошанувальників

проти їхніх ідейних супротивників. Його твори пройняті аскетичною

ідеологією, ідеалізацією чернечого життя, шаленою полемікою з іко-

ноборцями. Він організував у Константинополі Студитський монас-

тир, який став фортецею та ідейною твердинею ортодоксії.

Третій період — характерний появою низки раціоналістичних

концепцій. Зокрема, Михаїл Пселл (XI ст.) оголосив філософію нау-

кою, котра повинна досліджувати природу речей, робити свої виснов-

ки, беручи від математики її числовий метод і систему геометричного

доведення.

Останній період характерний реакцією релігійно-містичного на-

пряму візантійської філософії на раціоналізм. Одним з найвідоміших

містичних учень був ісихазм

У Візантії ніколи не зникали містичні вчення. Практичний вияв

у чернечій аскезі вони мали в ісихазмі, що виник у монастирях Си-

наю та Афону. Вчення ісихастів зосереджувалося на внутрішньому

світі людини. Метою духовної діяльності вважалося не пізнання зов-

нішньою світу, а придушення пристрастей людини шляхом самови-

ховання, аскези. Ісихазм всотав приховані, потаємні вчення східного

чернецтва. Він кликав до втечі від світу, сповненого злом і насиль-

ством, до тиші, спокою. Розуміння істини можливе для ісихастів че-

рез містичне злиття з Богом, шляхом надчуттєвого просвітлення. Це

злиття з Богом мало бути досягнуте тільки благочесними ченцями-

аскетами за допомогою божественної благодаті.

Ісихазм — від грец. ісихія — спокій, тиша, відлюдництво.

213

РОЗДІЛ VII. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ

Глава ісихастського руху Григорій Палама (1295 або 1296–1359

pp.) здобув широку освіту, добре знав праці Платона й Арістотеля і

твори візантійських богословів, зокрема містичного напряму. Пев-

ною мірою він був спадкоємцем Діонісія Ареопагіта, Максима Спо-

відника, Симеона Нового Богослова, Григорія Кіпрського.

Однак ідеї цих містиків набували у Палами особливого забарв-

лення. Григорій Палама вчився в Метохіта, на нього чекала блискуча

кар’єра при дворі імператора, але у 20 років він покинув усе й пішов

у монастир на Святій Горі, на Афоні. Тут він вивчав ісихазм і розроб-

ляв його як учення.

Як богослов Палама звернув головну увагу на теорію божествен-

ної енергії і надчуттєвого світла. Всі візантійські містики переосмис-

лювали в християнському дусі неоплатонічну думку про Бога як

джерело світла. Але Палама вжив її щодо практики ісихазму. Він на-

гадував у своїх проповідях євангельське оповідання про фаворське

світло: коли Христос з’явився перед вибраними учнями, обличчя

його було світлим, як сонце, а одяг — білим. Подібне осяяння боже-

ственним світлом і злиття з Богом може відбутися і для праведника-

аскета. Але цього можна досягти шляхом тяжких подвигів, тривалої

чистоти, так званої «розумної» молитви, зреченням усього земного.

Це божественне світло, осяяння було можливим в особливому пси-

хічному стані екстазу, котре супротивники ісихазму пов’язували з

галюцинаціями. Однак учення Палами набуло великої популярнос-

ті. Воно навіть зміцніло в боротьбі з раціоналізмом: з калабрійським

ченцем Варлаамом, учителем Петрарки і Боккаччо, з його союзником

Акіндіном. Повернувшись із Афону, Палама цілком заглиблюється в

боротьбу проти раціоналізму.

Варлаам (бл. 1290–1350 pp.), який прибув до Візантії з Італії, по-

чав різко критикувати ісихазм з позицій розуму. Згідно з ученням

Варлаама, пізнати істину, тобто Бога, можливо засобами розуму й

науки, шляхом вивчення Святого Письма, давніх філософів, за до-

помогою логічного мислення. Варлаама й Акіндіна підтримав Ники-

фор Григора, котрий теж виступив проти ісихазму. Після тривалої і

жорстокої боротьби перемогли ісихасти. На їхній захист виступили

православна церква й кола вищої аристократії. На церковному соборі

1351 року теологія Палами визнана згідною з православним віров-

ченням, а його супротивників Варлаама, Акіндіна і Григору піддано

214

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

анафемі. Перемога ісихастів мала тяжкі наслідки для Візантії. Заклик

до втечі від активного життя, від боротьби роззброював маси перед

турецькою загрозою, штовхав їх у світ смирення, покори, чернечого

аскетизму. Але популярність ісихазму зростала, вчення переходило

в інші країни — до західних слов’ян і на Русь. Перекладна літерату-

ра в цих країнах поповнювалася перекладами містиків, зокрема Па-

лами та його послідовників: Миколи Кавасіли, Микити Стіфата та

ін. В історіографії пізньої Візантії настільки ж явно, як і в філософії,

проявляються гуманістичні риси: інтерес до людської особистості,

до природи, світобудови; разом із біблійною концепцією історичного

процесу розвиваються нові історико-філософські теорії, зокрема тео-

рія закономірної зміни світових монархій.

На особливу увагу заслуговують такі видатні візантійські бого-

слови, як Григорій Нісський, Василій Кесарійський і Григорій Назіанзін,

без яких не можна собі уявити становлення й розвиток східної пат-

ристики.

У патристичній літературі ранньовізантійської доби, в працях

представників так званого Каппадокійського гуртка (названі вище

філософи), в промовах Іоанна Златоуста, де закладався фундамент

середньовічної християнської теології, вбачається поєднання ідей

раннього християнства з неоплатонічною філософією, парадоксальне

переплетіння античних риторичних форм із новим ідейним змістом.

Філософські конструкції представників Каппадокійського гуртка

сягають глибоким корінням давньої історії еллінського мислення.

Центром патристичної філософії є розуміння буття як блага, що дає

своєрідне виправдання космосові, а значить, світові й людині.

У Григорія Нісського ця концепція часом наближається до пан-

теїзму.

Література

Візантійська література справила значний вплив на європейську,

в тому числі на літературу слов’ян, своїми пам’ятками, що належать

переважно до XIII століття.

Візантійська книжність характеризується не лише грецькими

рукописами, а й слов’янськими перекладами, котрі інколи зберегли

твори, невідомі в оригіналі.

215

РОЗДІЛ VII. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ

Початок власне візантійської літератури належить до VI—VII

століть, коли грецька мова стає панівною в країні. Однак пам’ятки

народної творчості Візантії до нас майже не дійшли.

Вивчаючи візантійську літературу, доводиться враховувати те,

що західноєвропейські вчені католицької чи протестантської орієн-

тації, супротивники східної церкви, підходили до неї з великою упе-

редженістю. Вони не визнавали її самобутнього характеру, вважали

«архівом еллінізму» або ототожнювали її історію з періодом занепаду

античної літератури.

Візантія створила свою самобутню культуру й літературу, і якщо

говорити про еллінізм у візантійській літературі, то це лише літера-

турний вплив, який можна прирівнювати до впливу літератури араб-

ської, сирійської, коптської, перської та інших, із якими візантійська

література була тісно пов’язана. Звичайно, елліністичний вплив тут

найбільш помітний. Серед церковної літератури, що дійшла до нас,

вирізняється поезія гімнів. Найвидатнішими її представниками були:

Роман Солодкоспівець (VI ст.), котрий написав близько тисячі гім-

нів, імператор Юстиніан (527—556 pp.), Сергій — патріарх Констан-

тинопольський, котрому належить акафіст Богородиці у зв’язку з

перемогою над аварами в 626 році, Софроній — патріарх Єрусалим-

ський та ін.

Гімни Романа характерні аскетичністю, наївною щирістю і глиби-

ною почуттів. Вони написані у вільній формі, середній між метрич-

ною і прозаїчною мовою, і ближчі до псалмів. Як за формою, так і

за змістом ці гімни споріднені із семітичними елементами Старого

Заповіту, мотиви якого використовує Роман. Із тисячі гімнів Рома-

на збереглося лише вісімдесят. Це звичайні оповідання з уведенням

вільних діалогів. Нерідко в цих гімнах проявляється догматично-

теологічна вченість, котра загрожує придушити палкі почуття, по-

вчальність заважає поезії та естетичності.

Від елліністичної прози Візантія успадкувала багато. Манеру ел-

лінізму повторюють еротичні романи пригод Геліодора («Ефіопію»

про Теогена і Харіклею) — IV століття, Ахілла Татія (про Кліторфона

і Левкіппу) —V століття, Харитона (про Хереаса і Каллірою), Лонґа

(про Дафніса і Хлою) та ін. З прозаїчних жанрів на початках візан-

тійської літератури особливо розвиваються історичні оповідання, ав-

тори яких відтворювали манеру Геродота, Фукідіда, Полібія та їхніх

216

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

епігонів, наприклад, в VI столітті це — Прокопій, Петро Патрикій,

Агафій (історик і поет), Менандр Протиктор, Феофілакт Симокатта,

Іоанн Малала.

Кращими церковними письменниками, котрі виховувалися в

язичницьких школах на античних традиціях, в IV столітті були: Афа-

насій Олександрійський, Василій Кесарійський (Великий), Григорій

Назіанзін (Богослов), Іоанн (Златоуст). Слід зазначити, що чіткої

межі між філософією, теологією та красним письменством на той час

не було, а тому одні й ті самі імена можна зустріти в історії і візантій-

ської літератури, і філософії, і теологічної думки.

Східний елемент візантійської літератури знайшов своє яскраве

вираження в численних збірниках оповідань V–VI століть про від-

людників-аскетів візантійських околиць (так звані патерики). В пе-

ріод іконоборства розквітає агіографічна література (житія святих).

Частина цих творів уміщена у величезні 12-місячні збірки — Мінеї

(Четьї).

З припиненням іконоборства, себто починаючи з IX століття,

з’являються короткі огляди із всесвітньої історії, «хроніки» з клери-

кальною тенденцією, що базувалися часткою й на оповіданнях алек-

сандрійських і церковних істориків, і на попередній візантійській

історіографії загалом (Георгій Сінкел, Феофан Сповідник, патріарх

Никифор, Георгій Амартол).

Найбільш цікава хроніка другої половини IX століття Георгія

Амартола, що охоплює історію «світу» від Адама до 842 року. Ця чер-

неча хроніка характерна фанатичною нетерпимістю до іконоборців і

симпатією до теології.

Серед діячів IX–X століть слід передусім назвати константино-

польського патріарха Фотія й імператора Константина VII Багряно-

родного.

Народившись у патриціанській родині, Фотій був надзвичайно

освіченою людиною в типовій для Візантії формі. Блискучий філо-

лог, знавець грецької мови й літератури всіх періодів, шанувальник

Арістотеля, Фотій зібрав навколо себе чимало учнів, перетворив свій

дім на своєрідну академію, науковий салон. Він доручив своїм учням

створити величезний Лексикон на підставі попередніх словників і

античної та візантійської літератури. Найвидатніший твір Фотія —

його «Бібліотека», або «Міріобібліон», що складався з 280 глав. Він

217

РОЗДІЛ VII. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ

містить відомості про грецьких граматиків, промовців, істориків,

філософів, природничників, лікарів, про романи, агіографічні твори

тощо.

Константин VII Багрянородний наказав скласти за свій рахунок

величезні збірки, енциклопедії з творів старої літератури, які стали

рідкістю. З творів самого Константина відома історія царювання його

діда Василія, твори про управління державою, що були написані для

його сина Романа, про церемонії візантійського двору.

Особливе місце в історії візантійської літератури належить Ми-

хаїлу Пселлу (1018 р. — після 1096 р.). Пселл — особистість винят-

кова не лише для XI століття, а й для всієї візантійської культури.

Водночас у цій історії важко знайти особистість більш суперечливу,

більш загадкову за несумісністю своїх інтелектуальних, духовних,

моральних якостей, ніж Михаїл Пселл: яскравий, непересічній пись-

менник і підлабузливий царедворець, мудрий філософ і запопадли-

вий панегірист, автор багатьох віршів на честь василевсів і прихиль-

ник їхніх ворогів.

Найчисельнішим у спадщині Пселла є його риторичний доробок,

що охоплює майже всі жанри й види грецької риторики. Найбільш

повно представлено красномовство епідектичне. Це промови та ен-

комії (звернення до імператорів або промови від імені імператорів,

енкомії до матерії тощо), епітафії, монодії.

У багатьох промовах Пселла відбиті його зв’язки із суспільством,

контакти й конфлікти, симпатії й антипатії, характер котрих вираже-

но у назвах: «Промова на захист Номофілака від Офріди», «Промова

проти Кіруларія» і т.д.

Для Пселла право художника творити вільно, за своїми творчими

переконаннями — безсумнівне.

Ця ідея, що чітко проявилася в літературних поглядах Пселла,

дуже важлива для кращого розуміння уявлень візантійців цієї епо-

хи про їхнє місце в безперервному процесі розвитку культури, спів-

відношення їхньої творчості зі спадщиною великих предків. Теорія

самостійного творчого пошуку, претензія на сумірність власної твор-

чості із творчістю стародавніх принципово відрізняється від інших

концепцій, що були поширені в середні віки, зокрема від ідеї наступ-

ності знань, що вбачала запоруку власних досягнень у величі предків,

у багатстві залишеної ними культурної спадщини.

218

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Пселл та його сучасники, усвідомлюючи свій глибокий і прямий

зв’язок з грецьким минулим, перед яким вони весь час схиляються,

проте відчувають себе постатями, співмірними з великими поперед-

никами.

Пселл оцінював усю грецьку літературу як єдину скарбницю із за-

гальнолітературних позицій — це своєрідне продовження традиції пат-

ріарха Фотія, традиції більш спокійного, позарелігійного підходу до ан-

тичності. Однак у Пселла немає скільки-небудь чіткої концепції історії

літератури, чітких критеріїв оцінки ідейно-художнього змісту твору.

Найбільш яскравим явищем у літературній творчості Пселла

справедливо вважають «Хронографію». Не принижуючи її значення

як незамінного історичного джерела, слід сказати про надзвичайну

цінність «Хронографії», про її насиченість іншою, художньою прав-

дою, що створює єдину картину епохи — драму людей і драму імперії.

Своєрідність «Хронографії» серед іншого зумовлена тим, що в

ній втілюється один із творчих ідеалів Пселла — прагнення до син-

тезу риторики й філософії. Розказуючи про події історії та діяння

людей, Пселл завжди намагається проникнути в їхній загальнолюд-

ський сенс, відчути «філософію» історії, яка розкривається ним, за-

звичай, в узагальнених сентенціях.

Особливого характеру надає творові Пселла участь у ньому само-

го автора як однієї з активних політичних постатей даної епохи. Він

вступає в дію непомітно, поступово, тою мірою, як зростала його роль

найближчого радника імператорів, починаючи від царювання Кон-

стантина IX Мономаха.

В основі зображення Пселлом осіб і характерів є його чітка кон-

цепція людини, котра здається йому поєднанням суперечностей,

«змішанням розумового і позарозумового» (з перевагою позарозумо-

вого), для якої характерна несталість і мінливість.

Зображуючи людей, Пселл ґрунтується на нових для візантійсь-

кої і середньовічної літератури загалом принципах. Це розкриття

образу в дії і русі, в його внутрішній складності й суперечності, в

глибокій взаємодії з історією, у взаємозв’язку моральних і розумо-

вих якостей, в їх співвіднесеності із зовнішніми, фізичними рисами.

Тонкість і точність психологічних спостережень посилюються і об-

разною, метафоричною формою їхнього вираження, гостро контраст-

ним характером їхнього поєднання і протиставлення.

219

РОЗДІЛ VII. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ

Від XIII століття у Візантії розширюється коло літературних тво-

рів народною мовою (перші твори з’являються у XII ст.). Це переду-

сім художня література; історіографія, риторика, філософія, філоло-

гія розвивалися, як і раніше, традиційною класичною мовою. Більше

того, прагнення глибокого, досконалого володіння мовою Гомера і

Платона, Геродота і Демосфена стає в останні століття існування Ві-

зантії найважливішим аспектом «національного» самоствердження,

відчуття еллінської культурної спадкоємності, незламності грецько-

го генія. «Ми, — заявляв Геміст Пліфон, — елліни з походження, про

що свідчать наша мова і батьківське виховання». Для візантійського

суспільства заглиблення в давню мову й культуру та їх ідеалізація ще

більше загострювали складну й не подолану у Візантії проблему дво-

мовності, наявності двох культур, причетність чи непричетність до

яких визначалася ступенем освіченості, а врешті-решт — соціальною

належністю. Чим далі й глибше поринав візантієць у культуру мину-

лого, тим більшим був контраст між цим минулим і народномовним

потоком сучасної йому візантійської культури. Міра віддалення маси

візантійців від еллінської історичної і міфологічної традиції вражає

настільки ж, наскільки дивує ерудиція в культурі минулого нечис-

ленних візантійських інтелектуалів.

Освіта

У IV—VII століттях зберігалися традиції античної освіченості,

існували давні наукові центри (Афіни, Александрія, Бейрут, Газа),

виникає новий — Константинополь. З кінця VII століття вища осві-

та майже зникає й відроджується тільки в IX столітті (Магнаврська

школа в Константинополі). 1045 року засновано Константинополь-

ський університет з двома факультетами: юридичним і філософ-

ським.

Незважаючи на поширення вже в XI столітті бомбіді нового па-

перу, книги (до XIV ст.) переписувалися переважно на пергаменті й

були надзвичайно дорогі, бібліотеки монастирів і приватних осіб —

невеличкі.

У школах Візантії викладали граматику, риторику, філософію,

себто ті предмети, котрі вивчалися в школах пізньої античності. Вив-

чення цих дисциплін вважали необхідним для виховання освіченого

220

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

члена суспільства. Знання й розуміння класичної літератури та ан-

тичних праць з філософії, математики, астрономії, медицини, вміння

говорити й писати класичною грецькою мовою високо цінувалися ві-

зантійцями. До людини, котра оволоділа скарбами науки, ставилися

з глибокою повагою, і вона мала серед сучасників величезний авто-

ритет.

Джерела сповнені захоплених відгуків про людей, які здобули

освіту. Особи, що належали до різних соціальних груп, висловлюють

справжню повагу до науки і освіти й наголошують на необхідності

оволодіння ними.

Навіть автори агіографічних пам’яток обов’язково відзначають

освіченість своїх героїв як одну з їхніх чеснот. У «Житті» Феодора

Студита йдеться про значущість світської науки й користь від її вив-

чення, оскільки вона не лише знайомить ортодоксальних християн

з аргументами і зброєю їхніх ідейних супротивників, а й озброює на

боротьбу з ними.

Наполягає на вивченні світських дисциплін і біограф патріар-

хів Тарасія і Никифора диякон Ігнатій. Він намагається переконати

своїх братів-ченців у тому, що вивчення наук може прислужитися

кращому розумінню теологічних праць. Однак одразу застерігає, що

«зовнішню», себто світську мудрість не можна порівнювати зі свя-

щенною наукою, бо остання є господиня, а перша — її служниця.

Ідеалом візантійських письменників був імператор, захоплений

науками, покровитель знань, аматор щодо книжкової вченості. В

суспільстві, де багато залежало від особистої ініціативи правлячого

василевса, його ставлення до грамотності й освіченості передусім від-

бивалося на становищі вчених і долі освіти. Покровительство й допо-

мога монархів надавали можливість вести наукові заняття, відкрива-

ти школи й навчати бажаючих. У працях візантійських авторів багато

місця належить описові освіченості імператорів та їхнього ставлення

до вчених. Письменники або критикували невігластво правителя, або

вихваляли його красномовство й освіченість, що, на їхню думку, були

обов’язковою рисою василевса разом з іншими традиційними чесно-

тами християнських монархів. Обов’язком монарха вважалася турбо-

та не лише про управління, закони, релігію, а й про освіту.

Значні перешкоди виникли на шляху розвитку наукових знань

у період іконоборства. Втрата східних провінцій імперії, де раніше