Левчук Л.Т. Історія світової культури

Подождите немного. Документ загружается.

181

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

контрастувало з пізнішими часами морального розкладу римського

суспільства. На жаль, із цієї величезної праці збереглися лише трид-

цять п’ять книг, що охоплюють період від заснування Рима до 167

року до нашої ери.

Чудовим істориком кінця І — початку II століття був Корнелій

Тацит. За майстерністю драматичного опису подій, за витонченістю

психологічного аналізу, яскравістю характеристик Тацит не має собі

рівних в античній літературі. Він розпочав сенаторську кар’єру за

Флавіїв і тоді ж написав перші твори: життєпис свого тестя Агріколи,

намісника в Британії, та «Германію», де розповідалося про зарейнські

племена, що не входили до складу імперії. Вже у ранніх творах вияви-

лись основні риси його стилю та світогляду.

Тацит протиставляє вільне, суворе, чисте життя бритів і герман-

ців розбещеності та зманіженості римлян. Він співчуває народам,

які борються проти римських завойовників. Тацит написав також

«Історію» про громадянські війни після повалення Нерона й «Анна-

ли» — про епоху Юліїв—Клавдіїв. Він визнає необхідність встанов-

лення одновладця в державі, де довгі роки боротьби знаті та плебсу

зруйнували нормальне життя, призвели до насильства й беззаконня.

Водночас Тацит гнівно картає імператорський режим за жорстокість

і самодурство деспотів, що розбещують суспільство.

Вік Августа став золотим періодом римської поезії. Виразниками

ідеології нової епохи стали Публій Верґілій Марон, Квінт Горацій

Флакк та Публій Овідій Назон.

Початок творчого шляху Вергілія припав на роки громадянської

війни. Пригнічений воєнними й політичними струсами Вергілій, як і

його сучасники, шукає порятунку у зверненні до римського минуло-

го. Він пише «Буколіки» — цикл віршів, де в діалогічній або оповідній

формі описує жили простих селян і пастухів, їхні скромні радощі та

про нещастя, які принесла громадянська війна. Встановлення прин-

ципату дало італійському хліборобу надію на мирну, спокійну пра-

цю. Ідея відродження дрібного й середнього прошарків селянства як

широкої соціальної бази нового політичного устрою була важливим

елементом державної ідеології панівної еліти, що гуртувалася навко-

ло Октавіана Августа. Саме на пряме замовлення радника принцепса

і водночас покровителя поетів Гая Цильнія Мецената Вергілій напи-

сав «Георгіки» — дидактичну поему в чотирьох книгах, що оспівує

селянську працю і все близьке римлянинові життя старої Італії.

182

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Вергілій створив також римську національну епопею «Енеїду»

(де звернувся до міфу про троянця Енея), що мала передати само-

свідомість римського народу. В «Енеїді» розповідається про мандри

троянського героя Енея, які закінчилися шлюбом з дочкою царя

латинів Лавінією. Шлюб ознаменував союз троянців із аборигена-

ми Італії. В «Енеїді» з особливою силою дає знати про себе римське

ставлення до минулого як до виправдання визначеного долею тепе-

рішнього. Еней пройшов через усі випробування, жертвуючи осо-

бистим заради священного обов’язку: адже йому призначалося стати

пращуром засновника Рима — Ромула та рятівника Рима — Августа.

«Енеїда» стала підвалиною культу Рима й Августа, що в поєднанні

з високими художніми якостями, численними екскурсами в історію

стародавніх легенд, вірувань та звичаїв, які цікавили прихильників

римської давнини, зробило поему найпопулярнішим твором як у су-

часників Вергілія, так і у їхніх нащадків, котрі схилялися перед ідеєю

«вічного Рима».

Втім тематика римської поезії не зводилася до уславлення ім-

ператора. На той час свого повного розквіту досягли й різні стилі та

жанри.

Коханню присвячені «Героїні» («Послання») Овідія — листи ви-

датних міфологічних героїнь до коханців, котрі покинули їх. Кохан-

ня відігравало значну роль у його «Метаморфозах» — збірці поем на

міфологічні теми про перетворення людей на рослини, тварин — на

зірки. Овідій залишив нам у цьому творі систематичний виклад ан-

тичної міфології, а його поетичний талант, його техніка віршування

зробили «Метаморфози» всесвітнім твором літератури.

Про кохання писав і Горацій, але творчість цього поета більш ви-

тончена і лірична, поєднана до того ж з філософськими роздумами й

тонкими спостереженнями. Незважаючи на захват Римом і Августом

та впевненість, що немає нічого вищого за служіння батьківщині, у Го-

рація однак домінує думка, що життя дуже коротке, аби позбавити його

маленьких радощів. Водночас Горацій високо цінував місію поета й по-

езію як засіб виховання тонкого смаку та людських чеснот. Для цього

поет повинен вивчати людську природу, філософію, культуру. Сам Го-

рацій як майстер поетичного портрета створив цілу поетичну галерею

своїх сучасників. Прилучивши вічний Рим до мистецтва високої поезії,

він вважав, що завоював собі право на безсмертя в пам’яті народу.

183

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Загальна риса інтелектуального життя перших століть імпе-

рії — значний інтерес до філософії. Причому інтерес суспільства деда-

лі більше зміщався від метафізики та інших філософських дисциплін

до етики. Саме з етики найбільше творів писав Луцій Анней Сенека,

радник Нерона, заможний та впливовий римлянин. Як і інших осві-

чених римлян, котрі пройшли через багато випробувань долі, його

притягувала філософія стоїків з елементами різних філософських

учень.

Для Сенеки мета філософії — незалежність від страхів та бажань,

що пригнічують необізнану людину. Тільки філософія дає розумін-

ня природи, її законів, підкорятись яким добровільно і є справжня

незалежність та мудрість. Проте це не означає, що філософ повинен

жити поза суспільством і не брати участі в його справах. Навпаки,

адже сама природа створила людину для життя в суспільстві, тож її

обов’язок брати участь у справах держави й міста, яке їй подарувала

доля. Як громадянин не лише свого міста, а й усього світу, людина му-

сить приносити користь суспільству загалом, подаючи приклад своїм

особистим життям.

Стоїцизм як філософська система, що стверджує потяг до духов-

ної незалежності й переносить ідею незалежності з реального до

морального плану, значною мірою зумовлював інтереси всього рим-

ського суспільства епохи імперії. Поряд із Сенекою видатними стої-

ками свого часу були Епіктет та Марк Аврелій.

Епіктет, спочатку раб, а потім відпущеник, навчався у філософа

Музонія Руфа. Бесіди Епіктета мали велику популярність, їх відві-

дували високопоставлені особи Рима, вони записані й видані сенато-

ром Арріаном. Марк Аврелій — римський імператор, котрий правив

наприкінці II століття, коли внутрішнє і зовнішнє становище імперії

різко погіршилось і вона вступила в період тривалої кризи, з якої не

змогла вже вийти.

Безперервно розвивалися також теорія і практика права. У цій

сфері римляни лишались оригінальними й досвідченими. Право в

епоху імперії було дуже складним. Воно базувалося на «Законах

дванадцяти таблиць», прийнятих ще в епоху боротьби патриціїв і

плебеїв. Потреб суспільства з розвинутими товарно-грошовими від-

носинами, багатошаровою структурою різних статусів і прав вони не

задовольняли, але прихильність римлян до пращурів не дозволяла

184

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

їм відмінити застарілі закони. «Закони дванадцяти таблиць» допов-

нювалися численними новими законами, прийнятими сенатом або

народними зборами, едиктами магістратів, а від часів встановлення

імперії — законами, що видавали імператори, і рескриптами, тобто

відповідями на різні, звернені до імператора, прохання, що ставали

прецедентами для аналогічних випадків. Так або інакше мали врахо-

вуватися й численні правові норми провінцій.

Щоб розібратись у всій цій масі матеріалу, треба було володіти

багатьма спеціальними знаннями. Їх здобували в юридичних школах,

з яких виходили найбільш освічені юристи, котрі ставали потім імпе-

раторськими чиновниками й радниками імператорів. Праці, в яких

подані тлумачення й коментарі юристів до чинних законів, перетво-

рювалися також на джерела розвитку права. Видатний законознавець

епохи Адріана Сальвій Юліан переглядав усі тогочасні преторські

едикти (нагадаємо, що претори здійснювали верховну судову владу)

і, відібравши ті, які ще відповідали зміненим умовам життя, звів їх у

систему, а потім в єдиний, обов’язковий для всіх преторський едикт.

Таку ж послідовну, систематичну роботу провів щодо римського пра-

ва провінційний юрист Гай, який створив підручник римського права

під назвою «Інституції», відомий і донині.

Юристи, які приділяли головну увагу практичному призначенню

римського права, водночас виробляли й основні теоретичні положен-

ня — про види власності, договорів, контрактів, позовів, про сутність

і межі правоздатності контрагентів різного статусу юридичних осіб

тощо. Найбільшого значення в теоретичному плані набуло вчення

про природну рівність людей, звичаєве право, загальне для різних

племен і народів, і, нарешті, про цивільне (громадянське) право, яке

дійсне для римських громадян і не збігається з природним правом,

наприклад, у питанні рабства: людині від природи за природним пра-

вом належить бути вільною, рабом її робить лише закон. Рабство,

таким чином, визначалося як наслідок насильства, лише санкціоно-

ваного законом. Це було значним кроком уперед, порівняно з попе-

редніми теоріями природженого рабства. Повністю кодифікованим

римське право стало тільки за візантійського імператора Юстиніа-

на в VI столітті. Складений тоді групою юристів «Корпус цивільного

права» римських громадян був покладений в основу як середньовічного,

так і буржуазного права Європи.

185

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Незважаючи на прогрес міст, ремісництва й торгівлі, основою

економіки імперії й далі залишалося сільське господарство. В І—II

століттях у ньому поступово відбулися значні зміни, що зумовили

наступну кризу та формування передумов для зміни способу вироб-

ництва в III—V століттях. Це, насамперед, зменшення ролі рабства,

зростання колонату, концентрація земельної власності й водночас

розвиток індивідуального господарства та занепад централізованого

господарського об’єднання.

Припинення експансії і розширення прав провінціалів зумовили

скорочення припливу рабів. Це підвищило ціни і зробило поводжен-

ня з рабами обачнішим. Рабство втратило економічну вигоду, що при-

вело до збільшення чисельності вільновідпущеників і пом’якшення форм

експлуатації. Багатьох рабів відпускали на оброк (раби з пекулієм).

Епоха ранньої імперії стала часом піднесення великих маєтків (лати-

фундій). В умовах зменшення ролі рабства зростає значення вільної

оренди (колонату). Колон орендував ділянку, віддаючи за це частину

врожаю (від 1/3 до 1/2), і відробляв декілька днів на рік на господаря.

Він був більше заінтересований у роботі, ніж раб, але в перспективі

колонат вів до реального дроблення і відходу від значного централі-

зованого і спеціалізованого виробництва.

Загальноімперський ринок був слабким, а регіональні зв’язки

завжди сильніші. Перспективою розвитку імперії стало посилення

політичного значення провінцій, провінціалізація суспільної вер-

хівки та армії, перетворення Італії на одну з них. Виникла загроза,

що провінції переростуть імперію, втратять заінтересованість у ній

і вступлять у конфлікт. Імперія підготувала елементи національної

єдності, але поновити справжню єдність вона не змогла. Конфлікт на-

мітився і між імперією та містом. Адже попереду місто чекала повна

втрата самостійності полісного типу й придушення її потужним цен-

тральним апаратом імперії. З іншого боку, втрата самостійності міст

означала руйнування підвалин, на яких базувалася Римська держава.

Зовнішньополітична ситуація також була тривожною. Після Тра-

яна імперія остаточно припинила експансію, проте услід за 50-річним

спокоєм почалась експансія варварів. Криза назрівала, і підсвідоме

відчуття тривоги в римському суспільстві позначилося вже наприкін-

ці II — на початку III століття. Це особливо відчувалося на рівні по-

всякденного життя людності Римської держави. По-перше, активно

186

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

відбувався процес асиміляції римської спільноти в масі рабів і віль-

новідпущеників та провінціалів, які за походженням не були ані рим-

лянами, ані італіками. По-друге, раби та вільновідпущеники, котрі

вливалися в римську суспільну організацію, були майново значно ди-

ференційовані, у зв’язку із чим вони розбавляли майже всі соціальні

верстви населення римського суспільства. Тому все офіційно римсь-

ке, що складалося в межах римського поліса й було характерне для

полісної спільноти, перетворювалося на сферу відчуженої від мас,

від конкретних людей та їхніх турбот абстрактної державності, яка

ані психологічно, ані традиційно не сприймалася цією масою як своє.

Найбільш розумні й віддані римським цінностям сенатори та пород-

жені цим прошарком історики й моралісти гостро відчували агонію

ще живого, але підлеглого впливу провінційної новації полісного сві-

ту Стародавнього Риму. Рим ще був спроможний народжувати бага-

тьох чудових діячів, але на відміну від істориків, письменників, фі-

лософів, ораторів, що колись зверталися до всього римського народу

і знаходили в нього живе співчуття, вони ставали чужими основній

масі населення. Культура імперії перетворювалася на культуру еліти

й була свідомо орієнтована на вузьке коло освічених та пов’язаних із

правлячою верхівкою людей.

Щодо форм людської спільноти, то втрату орієнтації на полісну

громаду поступово компенсувала орієнтація на інші форми спільно-

ти. Насамперед це позначилося на зростанні ролі сім’ї, переорієнтації

в системі сімейних цінностей на емоційний і моральний бік шлюбу се-

ред простих людей. Цікаві свідчення того дає римська епітафіка, коли,

наприклад, раб, відпущений на волю, не захотів взяти нічого, крім

свободи своєї дружини, хоча за римським законом рабський шлюб

не оформлявся. Тим більше показово, що такі шлюби зберігалися все

життя: «Меркуліал Сильвіні, яка розділила з ним рабство, з якою він

прожив 45 років і від якої мав 7 дітей...». Зростає вага об’єднавчої сили

дружби, яка мала в основі спільність інтересів, насамперед духовних,

значною мірою прихильників якогось божества. Та особливо яскраво

це проявилося в так званих «колегіях простих людей».

Колегії від самого початку, ще за царів, були вільними спільно-

тами громадян, що єдналися за ознакою належності до однієї реміс-

ничої професії або для спільного відправлення якогось релігійного

культу. Та на початок III століття вони були дуже різноманітні й

187

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

поширені. Об’єднуючи від 3 до 2000 осіб за професійною ознакою —

шевців, зеленщиків, човнярів тощо — земляцтва гуртували просто

сусідів або людей, які походили з однієї провінції, прихильників різ-

них божеств чи осіб, що разом сплачували місце на цвинтарі. Це були

колегії справді «простих людей».

Доки устрій давнього Риму зберігав прямі зв’язки з громадою,

господарське та особисте життя людини перепліталося з його полі-

тичним, і отже, суспільним, державним існуванням. Потребу в єднан-

ні з собі подібними людина реалізувала в громаді, в повсякденному

обмірковуванні її справ, у народних зборах, на форумі, на святах.

Оскільки офіційна державність позбавлялася суспільного змісту, його

здобували організаційні форми повсякденності, такі ж колегії.

Щодо основних причин економічного характеру, які призвели до

кризи Римської держави, існують різні погляди. Дехто вважає, що ви-

робничі сили вичерпали свої можливості розвитку в межах рабовлас-

ницьких виробничих відносин, тобто що криза імперії стала кризою

рабства. Друга думка полягає в тому, що виявилася невідповідність

потреб панівного класу імперії формам експлуатації вільного насе-

лення. Загальна руйнація стабільності в імперії в III столітті була по-

роджена традиційною римською політикою полісного управління й

концентрацією багатства в Римі. Ця політика й призвела до знищен-

ня дрібних і середніх власників і до концентрації земельної власності

в руках магнатів. Перед останніми стояло завдання зорганізувати у

широких масштабах експлуатацію вільних бідняків. Праця вільних

людей на основі приватного римського права, тобто вільної домов-

леності рівноправних громадян, використовувалася в Римі здавна,

але вона мала епізодичний характер і не забезпечувала постійного

прибутку ані приватним особам, ані державі. У Римській імперії, як

взагалі в усьому античному світі, не було умов для широкого застосу-

вання найманої праці.

В історії Римської імперії III століття стало вирішальним у змі-

ні соціальної структури та становищі вільного населення. У 212 році

едиктом імператора Каракалли все вільне населення імперії, що про-

живало на землях міст, здобуло право римського громадянства. Цей

указ, що, напевне, ставив за мету уніфікацію сплати податків, призвів

до концентрації земельної власності. Едикт Каракалли також сприяв

швидкій романізації провінційного населення.

188

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Проте за едиктом 212 року римського громадянства не отрима-

ли численні племена, які проживали за межами міських територій,

і це через століття призвело до початку закріпачення великих груп

населення. Протягом усієї імперської епохи в римському суспільстві

поступово склався та юридично оформився поділ вільних громадян

на привілейованих і непривілейованих. З III століття цей процес по-

ділу на «поважних» (honestiores) і «нижчих» (himiliores) поглибив-

ся й прискорився. Ознаками поважних були багатство, високі поса-

ди, знатність; ознаками нижчих — бідність, суспільна незначущість,

низьке походження.

Початком формування правових відмінностей серед вільних гро-

мадян була категорія громадян (infames), що обмежувались у судових

та шлюбних стосунках ще в республіканський період. До цієї кате-

горії відносили людей, які заплямували себе злочинами, військовою

провиною, нерівним шлюбом, а також тих, котрі мали негідні профе-

сії — повій, звідників, акторів, гладіаторів тощо. Пізніше до нечести-

вих ознак додалася бідність (paupertas), що значно розширило кате-

горію обмежених правом людей.

Об’єктивною основою для юридичного оформлення відмінності со-

ціального статусу різних категорій вільних громадян був процес со-

ціальної диференціації імперії. Зростання багатства й особистої влади

магнатів, з одного боку, зубожіння сільського та міського плебсу й

перетворення його на колонів або на люмпен-пролетаріат, з іншого,

призвели до значного падіння суспільної ваги плебеїв. Їх почали роз-

глядати в громадських справах, а потім і в офіційному праві як людей,

обмежених у правах. Поступово належність до юридичних розрядів

стала спадковою.

Відхід від основного принципу римського права — рівності всіх гро-

мадян перед законом та поділ вільних на розряди з різним правовим

статусом свідчили про розклад античного суспільства та формуван-

ня елементів майбутнього середньовіччя.

У зв’язку із занепадом торгівлі й товарно-грошових відносин ар-

мія, а також чиновники були значною мірою переведені на натураль-

не постачання. Це, у свою чергу, призвело від грошових податків до

прямих — поземельних і подушних. За збирання податків відповіда-

ли міські ради — курії. Це зумовило те, що муніципії перетворилися з

організацій вільних громадян на органи їх експлуатації.

189

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

В IV столітті проявилася тенденція до закріпачення законодав-

чим шляхом колонів, ремісників, солдат і куріалів для забезпечення

сільського господарства й ремісництва робочою силою, армії — сол-

датами, держави — податками. Указом Константина 332 року були

прикріплені до землі колони: їх позбавили права переходу з одного

маєтку до іншого. До кінця IV століття прикріплення колонів до зем-

лі було майже завершено. Едикт імператора Аркадія (кінець IV або

початок V ст.) називає колонів рабами землі (serve terrae) та дає до-

звіл продавати їх разом з маєтком. Ремісники, зайняті в державних

майстернях, прикріплялися до свого ремесла, їх дозволялося тавру-

вати. Значну частину римської армії набирали із сільського населен-

ня (колонів та ін.), рекрутам ставили тавро на руці.

Міські землевласники, куріали, з яких складалися міські ради —

курії, позбавлялися права на продаж маєтків і права виїзду з міста.

У 330 році Константин переніс столицю імперії на схід. Це зумов-

лено тим, що в IV столітті західна частина імперії зазнала економіч-

ної кризи; господарство східних провінцій залишалося на більш ви-

сокому рівні. Економічний центр імперії перемістився на Схід, тому

Рим втратив значення й політичного центру. Крім того, назавжди по-

кидаючи Рим, Константин наголошував розрив зі старими політич-

ними традиціями й остаточно затверджував домінат — деспотичну

владу імператора. Новою столицею Римської імперії стало стародав-

нє грецьке місто Візантій, розташоване на європейському березі про-

токи Босфор між Егейським і Чорним морями. Його перейменували

на Константинополь, тобто місто Константина.

Виникнення християнства

На межі старої і нової ери античне суспільство переживало глибо-

ку духовну кризу. Шукати заміну старих духовних цінностей у ме жах

греко-римських культурних кіл не мало сенсу, проте їхні ідеологи ще

довго не могли подолати привабливість ідей, створених полісним се-

редовищем, яке формально продовжувало існувати ще протягом сто-

літь. Але, в тих соціальних прошарках античного суспільства, які не

були тісно пов’язані з полісною громадою, формувалася та моральна

атмосфера, на якій пізніше змогло розквітнути християнське вчення.

Вже в І столітті до нашої ери в Малій Азії склалися громади мітраїстів.

190

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Це були прихильники іранського бога Мітри, який втілював світло

і добро й боровся з богом темряви і зла Ариманом. Люди, які віру-

вали в Мітру, створювали громади на чолі з жерцями, брали участь

у таїнствах. Обряди на честь нового іранського божества проходили

в підвалах при свічках. Найвищого тріумфу мітраїзм досяг у другій

половині III століття за імператорів Діоклетіана та Максиміліана;

останній під час воєнних походів віддавав шану «богові Сонця непо-

борному Мітрі» як покровителю держави.

У Греції раніше існували і продовжували існувати в період імперії

громади орфіків. Це був культ співця й музики Орфея, котрий спус-

кався в Аїд, аби визволити свою дружину Еврідіку. Орфіки повчали,

що душа людини проходить коло перевтілень, але воно може бути

скорочене «орфічним» життям, що передбачає презирство до плоті

й аскетизм; виходячи з кола перетворень, душа людини вступала у

вічний світ благочестя й божественного безсмертя.

Вчення орфіків, як і мітраїзм, а також культи богині Кібели, бо-

гині Ісиди не могли відповісти на болючі питання епохи хоча б тому,

що не поривали з традиційними «полісними» культами та культом

імператора, роблячи наголос на самовдосконаленні в межах існуючої

системи цінностей. Ще важливіше те, що й орфічні громади, і гро-

мади мітраїстів були таємними, закритими групами. Однак не варто

заперечувати, що ці культи готували ґрунт серед населення імперії

для прийняття ідей майбутнього християнства — передусім ідеї не-

кінцевості смерті, можливості безсмертя для кожного праведника й

відплати людині за діла її в потойбічному бутті.

На Близькому Сході в IV столітті до нашої ери виникли есхато-

логічні

течії — містичні вчення про абсолютне майбутнє, чекання

приходу спасителя світу для встановлення на землі нового, остаточ-

ного й справедливого порядку. Очікування спасителя притаманне

багатьом напрямам зороастрійської релігії, але особливо характер-

ною була надія на майбутнього спасителя, «помазанця» для течій, які

складалися на ґрунті старозаповітної релігії, можливо, не без впливу

зороастризму. У зв’язку з подіями елліністичної історії, з багатора-

зовими переселеннями етнічних груп — в тому числі юдеїв — у всі

кінці елліністичного світу, старозаповітні ідеї знайшли повсюдне по-

Есхатологія (від грец.



— останній, крайній і



— вчення) — релі-

гійне вчення про «останні часи», про кінцеву долю світу й людини.