Левчук Л.Т. Історія світової культури

Подождите немного. Документ загружается.

231

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

У провідних теоретиків романтизму братів Шлегелів готика пе-

ретворилася вже на символ християнства — як утілення нескінчен-

ності, як саме прекрасне. Гейне критикує погляди Шлегелів, проте й

сам наголошує на величі й силі середньовіччя, яке, мовляв, навіть ка-

менем зуміло оволодіти так, «що він постає в примарному натхненні,

отож і цей найтвердіший матеріал стає виразником християнського

спіритуалізму»

. У славнозвісному романі В. Гюго «Собор Паризь-

кої Богоматері» (1831 р.) готичний собор, власне кажучи, є одним з

головних героїв твору. Успіх цього роману багато в чому зумовила

велика зацікавленість європейського загалу в культурі середньовіч-

чя. В цей самий час уся Європа захоплювалася романами Вальтера

Скотта, який, звернувшись у своїй творчості до переломних моментів

європейської історії, популяризував середньовічну культуру. Дещо

змістивши акценти, романтики надали образові середньовіччя орео-

лу романтичної фантазії й таємничості.

Найважливішим наслідком уваги до проблем культури середньо-

віччя стало те, що літературно-філософська думка кінця XVIII — по-

чатку XIX століття вперше осмислила цю культуру як цілісне історич-

не явище, яке й далі впливало на культурні процеси тогочасної Європи.

Проте існує також інший погляд, що довго не давав змоги оцінити

культуру середньовіччя об’єктивно. Згідно з цим поглядом вона є вті-

ленням догматизму, релігійного фанатизму, придушення свободи осо-

бистості — всього, проти чого виступали і з чим боролися не лише словом

прогресивні сили наступних епох. Тому, можливо, так довго панувала

в науці та суспільній свідомості своєрідна характеристика готичного

стилю, що її дав теоретик Відродження Джорджо Вазарі. Ця, вочевидь

упереджена, оцінка легко переноситься й на культуру середньовіччя за-

галом. «Манеру цю, — писав Вазарі про готику, — винайшли готи, бо

після того, як були зруйновані давні будівлі й війни згубили й архітек-

торів, ті, що залишилися живими, стали будувати в цій манері, зводячи

склепіння на стрільчастих арках і заповнюючи всю Італію казна-якими

спорудами... Збав боже всяку країну від од нієї думки про роботи такого

штибу, настільки безформних порівняно з красою наших будівель, що й

не вартих того, аби говорити про них більше, ніж сказано»

Гейне Г. Романтическая школа. — Кн. 1 // Собрание сочинений. — Москва; Ле-

нинград, 1936. — Т. 7. — С. 168.

Вазари Дж. Жизнеописания наиболее знаменитых живописцев, ваятелей и зод-

чих. — Москва, 1956. — Т. 1. — С. 58.

232

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Закріпити оцінку культури середньовіччя як побудованої на ста-

рих традиціях, на повторенні, дублюванні раніше досягнутого, не-

здатної до новацій, допоміг і Леонардо да Вінчі. Критикуючи творчий

метод тогочасних художників, він писав, що після римлян живописці

«наслідували один одного вік у вік, увесь час штовхали це мистецтво

до занепаду»

. Петрарка теж характеризував середньовіччя як епоху

потворності на відміну від прекрасної античності. Нарешті, й Гегель

у своїх лекціях з естетики порівнює середньовічну культуру з тор-

жеством чорної ночі, протиставляючи їй ранкову зорю Відродження.

Попри всі складності філософського осмислення феномена серед-

ньовіччя сучасна наука розглядає культуру середніх віків як історич-

но закономірну складову частину розвитку людства. Культурна спад-

щина середньовіччя посіла значне місце в історії культури людства й

позначилася на розвитку філософії, релігії, права, природничих наук.

Особливо вагомими були досягнення літератури та мис тецтва. Твор-

чість митців середньовіччя залишила людству невмирущі художні

цінності.

Європейське середньовіччя охоплює великий проміжок часу,

тому вивчення його культури потребує виділення окремих етапів, у

межах яких формувалися найістотніші її риси. Отже, коли йдеться

про культуру середньовічної Європи, то під цим розумітимемо куль-

туру раннього (V—VIII ст.), зрілого (IX–XIII ст.) й пізнього (XIV–

XVI ст.) феодалізму. На думку одного з провідних представників

Школи «Анналів» Жана Ле Гоффа, середньовіччя тривало до XVIII

століття.

Початок добі середньовіччя поклала криза, що її переживав

римсь кий світ у III столітті. Передусім далася взнаки боротьба, яку

вів Рим з провінціями і в якій так і не зміг перемогти. Середньовіч-

чя успадкувало цю боротьбу, на його культуру впливали процеси як

об’єд нання, так і уособлення різних частин Заходу, в ній відбилися, з

одного боку, цілком щире бажання об’єднатись у християнській вірі, з

іншого — не менш пристрасний потяг до національної самостійності.

Римський світ фактично розколовся після заснування імпера-

тором Константином у 324 році нового Рима — Константинополя,

проте остаточний поділ імперії стався після смерті Феодосія І в 395

Леонардо да Винчи. Избранные произведения. — Москва; Ленинград, 1935. —

С. 85.

233

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

році. Вже у 330 році Константинополь стає резиденцією імператора,

й відтоді Захід і Схід (Візантія) йшли у своєму розвитку різними

шляхами. Надалі ці відмінності тільки глибшали, а суперечності, що

існували між частинами колишньої імперії, загострювалися, зрештою

призвівши до розриву, який теж наклав свій відбиток на розвиток се-

редньовічної культури.

В цей самий час починається й те характерне для середніх віків

змішання народів, що надало культурі середньовіччя особливого ко-

лориту. У III столітті римські імператори мусили визнати варварів,

приймаючи їх до війська або дозволяючи їм як конфедератам чи со-

юзникам селитися на окраїнах імперії.

Нарешті, деякі римські імператори мали надію відновиш велич

імперії під зверхністю нового бога — Христа. 30 квітня 311 року ім-

ператор Галерій офіційно визнав християн, і хоч не раз іще зазнавали

вони переслідувань, християнська доктрина стала основним елемен-

том світогляду середньовічної Європи. Саме християнство прив-

несло в середньовічну систему цінностей греко-римську культурну

спадщину.

До цього слід додати особливу роль зовнішнього чинника — вар-

варської навали у V столітті, яка підштовхнула процес формування

культури середньовіччя, надавши йому яскраво вираженого драма-

тичного характеру.

Перші спроби осмислити причини загибелі Римської імперії зроб-

лені вже тоді. Близько 440 року чернець Сальвіан у своєму трактаті

«Про божественне управління» пояснює її гріхами римлян, зокрема й

християн, на совісті котрих розвал імперії й те, що вона опинилась у

руках варварів. Римляни, пише Сальвіан, самі собі були ворогами гір-

шими, ніж зовнішні вороги, й нестільки варвари їх розгромили, скіль-

ки вони самі себе знищили. Аналізуючи причини успіху варварів, він

передусім відзначає їхню військову перевагу, що була забезпечена

кіннотою й ефективною зброєю. Раніше за Сальвіана Амміан Мар-

целлін із жахом описував незнану римськими легіонерами зброю —

довгий меч, яким кіннотник міг колоти й рубати. До речі, трохи пізні-

ше цей меч став зброєю середньовічного лицарства.

Не меншою мірою успіхові варварів сприяв соціальний устрій

Римської імперії, за якого вузьке коло багатих і всесильних громадян

визначало долю всього народу. Сальвіан свідчить: «Бідняки знедолені,

234

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

вдови стогнуть, сироти зневажені, і так, що багато з них, навіть хоро-

шого походження і прекрасно освічені, втікають до ворогів. Щоб не

загинути під тиском державного тягаря, вони йдуть шукати у варва-

рів римської людяності, бо не сила їм далі терпіти варварську нелю-

дяність римлян». Отож варвари могли сподіватися якщо не активної,

то хоч пасивної співучасті широких мас населення Римської імперії.

Майже безперервні напади варварів у першій половині V століття

завершилися першою спробою стабілізувати життя в західній частині

колишньої імперії — створенням гунської імперії. Ще 434 року Аттіла

зміг об’єднати тюркомовні племена, що прийшли на Захід, підкорив

інші племена варварів і на досить тривалий час став панівною силою,

диктуючи політику в Західній Європі. Після смерті в 453 році цього

«бича божого», як охрестив Аттілу невідомий хроніст IX століття, ім-

перія розвалилася.

Наприкінці V — на початку VI століття франки Хлодвіга й остго-

ти Теодоріха заснували, відповідно, в Галлії та в Італії стабільні дер-

жавні утворення. Влада римських імператорів в очах варварів цілком

утратила престиж, і це вирішило її долю. 475 року римлянин Орест, у

минулому писар при Аттілі, усунувши імператора Юлія Непота, про-

голосив імператором свого малолітнього сина Ромула. Через рік син

іншого фаворита Аттіли, скір Одоакр, убивши Ореста, усунув Рому-

ла, а знаки імператорської влади — інсигнії — відіслав до Константи-

нополя імператорові Зенону. Європі не бракувало тоді важливіших

справ, щоб звернути увагу на чергову зміну влади в Римі. П’ятдесят

років потому візантійська хроніка так відобразила цю подію: «Одо-

акр, король готів, захопив Рим... Західна Римська імперія, якою пер-

шим почав правити в 709 році від заснування Рима Октавіан Август,

припинила своє існування разом із юним імператором Ромулом».

Теодоріх, захопивши 493 року Італію, 30 літ успішно правив кра-

їною з допомогою римських радників Ліберія, Кассіодора, Сіммаха

та Боеція. Досягнута політична стабільність, поновлений «римський

світ» дали можливість країні пережити своєрідний золотий вік.

Ще одним об’єднавчим чинником для середньовічного суспіль-

ства стало виникнення ісламу та арабські завоювання VII—VIII

століть. Найперше європейці втратили вплив на країни Північної

Африки, так званий Магріб. А навесні 711 року загін під проводом

берберського полководця Таріка ібн Зіяда висадився на Піренейсь-

235

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

кому півострові, перетнувши стиснуту скелями протоку, що дістала

назву Гібралтар, тобто Гори Таріка. Розгромивши в 711—719 роках

королівство вестготів, араби надовго осіли в Іспанії.

Не можна оминути також іще однієї обставини, яка значною мі-

рою вплинула на формування середньовічної культури. Більшість

вар варських народів на довгому шляху міграції («велике переселен-

ня»), що привів у Західну Європу, в результаті контактів з різними

цивілізаціями, збагатили свої ремесла, мистецтво, звичаї. Чимало з

них прий няли християнство. Але сталося так, що варвари-неофіти —

остготи, вестготи, бургунди, вандали та лангобарди — почали сповіду-

вати аріанство. Ця християнська течія названа за ім’ям александрійсь-

кого пресвітера Арія, що дав своє тлумачення догмату Трійці (він

стверд жував, що Христос не вічний, а створений єдиним Богом). 325

року скликаний з ініціативи імператора Константина Нікейський со-

бор засудив аріанство як єресь. Проте так можна було вгамувати тео-

логічні пристрасті серед єпископів, але не уникнути сутичок і розбра-

ту, що виникали між римлянами-католиками й варварами-аріанами.

У VIII столітті провідну роль у європейських політичних і куль-

турних справах отримало франкське королівство. Це сталося завдя-

ки зусиллям династії Меровінґів, що дістала ім’я від напівлегендар-

ного засновника роду Меровія. У ній найпомітнішою постаттю був

Хлодвіг, який почав із того, що охрестився зі своїм військом не за

аріанським, а за католицьким обрядом, здобувши в союзники всю

ієрар хію католицької церкви на чолі з папою, а також досить впли-

вове чернецтво.

Від 751 року, після приходу до влади династії Каролінґів (за іме-

нем Карла Великого), починається історія відносин королівської

влади та папської держави. Перший з королів цієї династії — Піпін

Короткий — уклав із папою Стефаном ІІ вигідний для обох сторін

союз, за яким римський понтифік отримав світську владу над части-

ною Італії навколо Рима (патримоній святого Петра). Натомість папа

визнав за Піпіном титул короля й коронував його.

На Різдво 800 року папа Лев III урочисто помазав Карла, як це

раніше було зроблено з його батьком, на царство. Тільки голову сина

в Римі прикрасила вже імператорська корона. Як воєначальник і по-

літик, Карл Великий досить чітко розмежував функції королівської

влади і влади церкви. В листі до папи він написав: «...На нас покладено

236

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

з поміччю милосердного Господа боронити святу Христову Церкву

повсюди від зовнішніх поган і зміцнювати її всередині через осяг-

нення католицької віри. А твій обов’язок, о Святий Отче, здіймаючи

руки до Бога, як то робив Мойсей, допомагати нашим арміям, щоби

твоїми молитвами до нашого небесного Царя і Заступника християн

завжди здобували перемогу над ворогами Його Святого Імені і щоби

ім’я Господа нашого Ісуса Христа було проголошене у всьому сві-

ті». Саме після утворення імперії Карла Великого (800 p.), зазначає

Ж. Ле Гофф, на Заході з’явився новий світ, що виник через поступове

злиття римського й варварського світів.

Характерні риси культури раннього середньовіччя

Історія культури раннього середньовіччя має немовби дві верши-

ни, два періоди культурного піднесення — так зване «остготське та

вестготське відродження» (початок VI — перша третина VII ст.) і «ка-

ролінгське та оттонове відродження» (відповідно перша половина IX,

а потім кінець X ст.). Між цими періодами, за висловом В. І. Уколової,

культура Західної Європи поринала в своєрідний «летаргійний» сон.

Внаслідок варварських навал занепали міста, порушилася ан-

тична система торгівлі. Відтак завмерла мережа шляхів, які раніше

зв’язували найвіддаленіші куточки римського світу і якими римляни

пишалися. Доступними залишилися природні шляхи сполучення —

ріки, на берегах яких виростали нові центри торгівлі, змінюючи роз-

ташування міст.

Та найважливішим соціальним явищем раннього середньовіччя

була аграризація населення, що зумовила деякі своєрідні риси серед-

ньовічного суспільства. Зокрема, його атомарний характер, самодос-

татність великої кількості закутків, на які розпався колись єдиний

римський світ.

Ще однією характерною рисою було професійне й соціальне роз-

межування. Оперта на місцеве виробництво економіка згасала че-

рез відсутність товарообміну й потребувала бодай стабільної ро-

бочої сили. Тому в добрій пригоді стали ранньому середньовіччю

закони пізньої Римської імперії, згідно з якими деякі професії були

обов’язково спадковими. Який батько, такий і син — цей закон, зазна-

чає Ж. Ле Гофф, західне середньовіччя перейняло від пізньої антич-

237

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

ності, згодом оголосивши смертним гріхом бажання порвати зі своїм

станом.

Серед варварів, що осіли в Західній Європі, не було рівності й до

їхнього приходу туди. Наявність серед завойовників різних соціаль-

них прошарків, що було наслідком великої соціальної диференціації,

дала змогу швидко відокремитися можновладцям варварського та

римського походження від бідноти з обох етнічних груп.

Ще однією важливою рисою раннього середньовіччя був його

юридичний партикуляризм, що й надалі стимулював характерну для

середніх віків тенденцію до уособлення права.

Відійшовши від римської традиції, в королівствах варварів по-

чинають до законодавства запроваджувати принцип персональності

права. Тобто закон у королівстві був не однаковий для всіх. Кожну

людину судили за правовим усталенням тієї етнічної групи, до якої

вона належала. Римлянин поставав перед законом римського права,

франка судили згідно зі звичаями відповідного роду. Тож і виходи-

ло так, що за ту саму провину засуджували до різних покарань. За

згвалтування — римлянина засуджували до страти, а бургундець від-

бувався лише штрафом. Через кричущу несправедливість таких роз-

біжностей уже в V столітті починаються спроби кодифікації та уза-

гальнення права.

Наприклад, згідно з едиктом Теодоріха встановлювалась єдина

юрисдикція для всіх громадян, що населяли королівство. Закон коро-

ля Гундобада визначав відносини між бургундами, а також між ними

та римлянами. Звичаєве право вестготів уперше кодифіковане за ко-

роля Еріха (466–495 pp.) і вдосконалювалося пізніше. Кодифіковані

за Хлодвіґа звичаї франків надалі вплинули на формування права в

аламанів («Pactus» — VII ст. і «Аламанська правда» — VIII ст.), у ба-

варів («Баварська правда» — середина VIII ст.). Хоч як різнилися ці

кодекси, та з часом вплив римського права з його принципом терито-

ріальної дії дедалі дужчав. Цьому також сприяла католицька церква,

прийнявши у своє лоно королів-аріан і схиляючи їх до того, аби вони

ухвалили закони, які не зважали б на етнічну належність. Варто зга-

дати й активну політику династії Каролінгів у германському світі, що

вимагала встановити єдину юрисдикцію для всього населення.

Уособлення права, викликане розривом економічних зв’язків і за-

непадом господарства в ранньому середньовіччі, ще довго позначалося

238

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

на практиці правових відносин. Слід його знаходимо в церковних

реформах кінця X–XI століття, що їх започаткувало абатство Клюні

(так звані «клюнійські хартії»). І в XII столітті в деяких містах Італії

ще трапляється протиставлення місцевих жителів, котрі живуть згід-

но з «римським законом», колонії прибульців, які керуються звичає-

вим правом.

У період раннього середньовіччя вся культура Західної Європи

перебувала під впливом католицької церкви, що відігравала, крім ре-

лігійної, ще й політичну, соціальну, військову та господарську ролі,

претендуючи на зверхність над світською владою. Особливо приміт-

ний цим був понтифікат Григорія Великого (590–604 pp.).

До рук церкви потрапила й система освіти. Програма занять для

шкіл обов’язково мала бути затверджена католицькою церквою. В

інтересах кліру підбирали й учнів, здатних після завершення освіти

поповнювати церковну ієрархію.

Нехтуючи категоричну заяву Тертуліана (III ст.), що справжній

християнин має зневажати філософію як «безумство цього світу»,

церква в особі Августина Блаженного (354–430 pp.) доходить виснов-

ку про необхідність використовувати античних авторів у шкільній

освіті. Проте граматика, риторика, діалектика та історія, математичні

науки не повинні відволікати від пізнання Святого Письма, а, нав-

паки, мають підводити учня до нього. Шкільна освіта, яку людина

здобуває в юності, не може перешкоджати її духовному розвиткові,

не повинна заважати їй здобути істинне знання, що міститься в хрис-

тиянському вченні. Страшно, на думку Августина, коли мирське зна-

ння слугує суєтним цілям і відвертає людину від істини. У своєму чи

не найважливішому творі, у «Сповіді», він навіть порівнює навчання

світським наукам зі сп’янінням, до якого спонукають молодь учителі,

котрі вже пізнали його. Та й мудрість уже виступає тут підпорядко-

ваною вірі, як благочестя з обов’язковим складником — «страхом Бо-

жим». Любов до мудрості перетворюється у Августина на любов до

Бога, схиляння перед ним. Врешті-решт, закладаючи основи освіти

кліриків, він орієнтує її на задоволення інтересів церкви.

Так само суперечливе ставлення Августина й до античної куль-

тури взагалі. Як особистість і як філософ Аврелій Августин форму-

вався в античному культурному середовищі, тому у своїх творах і в

проповідницькій діяльності охоче використовував його досягнення.

239

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Як високий церковний ієрарх і політичний діяч він мусив боротися

з виявами язичництва, стоячи на тому, що «проповідувати мирське

знання... справа суєтна»

. Формуючи джерела християнської культу-

ри, що пануватиме в середньовічній Європі, Августин продовжував

велику справу, започатковану Орігеном, Тертуліаном, Лактанцієм,

Ієронімом, Василієм Великим, Григорієм Назіанзіном та іншими:

поєднував культурне багатство античного світу з принципово новим

християнським світовідчуттям. Інтерпретація греко-римської куль-

турної спадщини дала можливість створити нову, здатну до самороз-

витку, модель духовного життя, головними елементами якої стануть

освіченість, філософський раціоналізм і поетична творчість. Як спра-

ведливо зазначає С. С. Аверінцев, «така постать, як Августин, мисли-

ма тільки в короткий і неповторний момент зустрічі двох епох, коли

основи середньовічної ідеології вже продумані й пережиті з доклад-

ністю й послідовністю, ще чужою поколінню Лактанція, та антич на

витонченість розуму й почуття збережена в мірі, невідомій уже мо-

лодшим сучасникам Августина»

Протиставляючи «язичницькій» античній філософії новостворю-

вану християнську теологічну систему, Августин однак в її філософсь-

кі підвалини заклав містичний неоплатонізм. Немовби дискутуючи з

Тертуліаном, він запитує: «Стверджувати, що слід уникати всілякої

філософії, хіба не те ж саме, що радити не любити мудрості?». Вже

в сані єпископа міста Гіппона, заслуживши великий авторитет сво-

їм благочестям та аскетизмом, в одному з листів Августин пише про

бажання приєднати до сонму взятих на небо з Христом Платона, Ци-

церона та Вергілія. Адже й серед тих, хто помилявся, віддаючи хвалу

світові, а не його Творцеві, були, безперечно, люди, які жили чесно,

яких можна вважати взірцем чистоти, безкорисливості, невибагли-

вості, зневаги до смерті в ім’я блага батьківщини, вірності співвітчиз-

никам і, водночас, справедливості щодо ворогів. Авжеж, ці люди варті

того, щоб наслідувати їх.

У традиціях неоплатонізму (а саме їх, як це вже зазначено, дотри-

мувався Августин) онтологія збігалася з теологією. Вчення про по-

чатки всього сущого було вченням про найдосконаліше буття. Саме

Бог мав найбільш істинне й високе буття. В Платонових «Ідеях»

Аврелий Августин. Исповедь. — Москва, 1991. — С. 127.

История всемирной литературы: В 9 т. — Москва, 1984. — Т. 2. — С. 443.

240

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Августин вбачає думки Творця перед актом творення. Своєрідно

трактує він і платонівську ідею космічного порядку: надчуттєвий світ

постає як небесна ієрархія з Богом-Отцем на чолі. Як християнський

теолог Августин підпорядковує земну ієрархію небесній, аргументує

переваги теократичної системи, в якій світська влада підпорядкована

церковній.

Відтак уся історія постає як боротьба між праведниками, котрі,

належачи до лона християнської церкви, складають незримий «град

Божий» на землі, й тими, хто живе за веліннями гордині, хто ство-

рив земну світську державу, за своєю природою близьку до «града

диявола». Отже, пише Августин, «два «гради» створені двома видами

любові, а саме: земний — любов’ю до себе аж до нехтування Богом,

Небесний — любов’ю до Бога аж до нехтування собою». Ці два «гра-

ди» не розрізняються людським оком, у земному житті вони змішані,

переплетені. Їхня природа виявиться тільки після другого приходу

Спасителя.

Та визначальною рисою цієї теорії двох «градів» було розумін-

ня історії. Антична думка наділяла історичний розвиток замкнутим

циклічним характером. Для Августина історія — поступальний рух

суспільства до моральної досконалості. Тому історія має мету — мо-

ральний прогрес.

Відправною точкою історичного розвитку є творення світу. Пер-

ший період історії людства починається за часів Адама й закінчується

Ноєм; першими представниками двох незримих «градів» були Каїн та

Авель. Передостанній період припадає на часи від Давида до Христа,

з появою якого почався останній період, що завершує світову історію.

Створений Августином образ світу, цілісного й досконалого ре-

зультату божественного творчого акту, не викликав заперечень май-

же тисячу років. Тільки в XIII столітті Фома Аквінський зробив у

ньому необхідні зміни відповідно до тодішнього стану християнської

філософської думки.

Ще одним важливим складником Августинового вчення була

тео рія особистості. «В історії думки та цивілізації святий Авгус-

тин, — пише дослідник його творчої спадщини Поль Анрі, — був

першим мислителем, котрий оцінив значення й здійснив аналіз філо-

софських і психологічних понять людини і людської особистості».

Вся західна духовність сприйняла особливе бачення Августином