Левчук Л.Т. Історія світової культури

Подождите немного. Документ загружается.

191

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

ширення. Юдеї, котрі належали до «діаспори» (виселенці з Палес-

тини), вдавалися до залучення новонавернених до ортодоксального

юдаїзму, але, крім того, в різних місцях створювалися більш або менш

осібні групи і течії, такі, як терапевти в Єгипті, ессеї в юдейській пус-

телі біля Мертвого моря, прихильники Іоанна Хрестителя й багато

інших. Для них усіх характерними були не лише есхатологічні спо-

дівання взагалі, а й чекання порятунку, що прийде від конкретної

особи в «останню годину». Для ортодоксальних юдеїв це мусив бути

обов’язково нащадок царя Давида, помазаний Богом на царя (пома-

заник давньоєврейською — машіах, грецькою — месія). Сподівалися,

що він відновить конкретну державу, але не в попередньому вигляді,

а у вигляді ідеального, утопічно-справедливого царства, доступного

тільки праведникам, котрі виконували Богом даний «Закон» Тори,

або П’ятикнижжя, який приписують Мойсею. Юдеї вважали, що

Ягве уклав із своїм народом особливий «заповіт» (договір, матері-

альною ознакою якого було обрізання; воно повинно було відрізнити

прихильників Ягве від всякого іншого народу).

Інші релігійно-етичні течії східного походження зберігали віру в

майбутнє пришестя месії, хоч розглядали його в більш моральному

аспекті. Нові секти й релігійні течії почали висувати ідею про Новий

заповіт, тобто новий договір між Богом і людьми, заснований на вищих

моральних вимогах єдиного божества до особистості людини.

Особливе значення для розуміння виникнення християнства

мають знахідки рукописів у печерах Кумрану, на північно-західно-

му узбережжі Мертвого моря. Починаючи від 1947 року там було

знайдено близько сорока тисяч фрагментів — залишки приблизно

шестисот книжок та пам’ятки матеріальної культури власників цих

рукописів. Значна частина цих рукописів ще не видана, тому час для

висновків не настав.

На основі палеографічних даних більша частина кумранських ру-

кописів датується періодом між другою половиною II століття до на-

шої ери та юдейською війною з Римом 66–73 років нашої ери. За своїм

змістом кумранські рукописи поділяють на три основні групи: біблій-

ні рукописи, апокрифічні твори та власні твори громади, яка умовно

названа «кумранською». Сукупність археологічних даних дає підста-

ви вважати кумранітів ессеями. Рукописи свідчать, що їхні творці і

володарі спробували здійснити сміливу соціальну утопію — організа-

цію колективістського ладу життя. Головними ознаками соціальної

192

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

організації громади, що відбилися в кумранському «Статуті», стали:

єдність майна, обов’язкова спільна праця й колективний побут.

Основа ідеологічних уявлень кумранської громади — дуалістич-

не вчення про два царства, які існують одвічно і протидіють: царство

світла, добра і правди, до якого кумраніти відносили тільки самих

себе — «синів світла», і царство темряви, зла і кривда, або царство

«синів темряви», до якого кумраніти відносили увесь світ. Одвічна

боротьба між цими двома царствами має завершитися «наприкін-

ці днів» нищівною поразкою табору «темряви» й перемогою «синів

світла». Метою вступу до громади вони вважали відокремлення від

«синів темряви» і створення в пустелі прихованого від стороннього

ока, замкненого релігійного і трудового колективу, який діяльно го-

тувався б до «останніх днів» і вирішального бою з табором «темряви».

З дуалістичним ученням тісно пов’язане вчення про приреченість,

відповідно до якого, все, що відбувається у світі, знане вже наперед,

зокрема й належність людей до того чи іншого табору. Звідси випли-

ває й концепція обраності; кумраніти, як пізніше і ранні християни,

називали себе «обранцями Бога», а свою громаду — «громадою його

обранців».

Дуалізм, учення про приречення та обраність — це форми протес-

ту проти соціального зла, засудження земних порядків, відмежування

від них аж до втечі в пустелю. В кумранській літературі трапляються

різні випади проти основних суспільно-політичних і релігійних течій

того часу — садуккеїв і фарисеїв.

Ідеологічні уявлення і соціальна спрямованість кумранської гро-

мади знайшли своє втілення також у самоназвах кумранітів. З цих

самоназв особливо звертають на себе увагу такі: «Новий союз» (або

«Новий заповіт»), «сини світла», «громада обранців Бога», «громада

бідних». Назва «Новий заповіт» говорить про те, що, за уявленнями

кумранітів, «Старий заповіт», укладений, за «П’ятикнижжям», між

Ягве та юдеями, втратив свою силу і почався період Нового заповіту,

договору, укладеного Богом із кумранською громадою.

Нарешті, у самоназві «громада бідних» виразно проступають ті

ідеологічні уявлення кумранітів, які можна назвати «ідеологією бід-

ноти». Назвавши себе «громадою бідних», вони не лише підносили

бідність і простоту, а й пророкували біднякам усі блага в майбутньо-

му світі, після остаточної перемоги «синів світла».

193

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Щодо історичних свідчень, які дають змогу поставити питання

про генезис християнства на фактографічну основу, то історіогра-

фія ранньої імперії (першої половиш й середини І ст. н.е.) втрачена.

Перші згадки про християнство трапляються в римських істориків

Тацита і Светонія. Згадку про християнство у Тацита вкраплено в

розповідь про відому пожежу Рима за Нерона в 64 році нашої ери.

З цього уривка дізнаємося: до 64 року християнство існувало, дій-

шло до Рима й було вже настільки відоме столичним обивателям, що

християни правили офіційній пропаганді за козлів відпущення. Все

це саме собою важливе. Проте чи даються тут відомості про початок

християнського руху? Тацит писав у 116–117 роках, що християн-

ство зародилося в Юдеї, що засновником його був Христос, якого

стратила римська влада, і що при цьому якусь роль відіграв проку-

ратор Понтій Пілат. Це можна було тоді почути від першого-ліпшого

християнина. «Аннали» Тацита — більш цінне джерело для історії

римської стадії християнства, ніж для його початкової стадії. Те саме

ще більшою мірою стосується повідомлень Светонія про імперато-

ра Клавдія: «Юдеїв, постійно підбурюваних Христом, він вигнав з

Рима». Саме через цього Христа, про якого Светоній більше нічого

не знає, за Клавдія відбувалися заворушення в римській єврейській

громаді.

В історика Палестини Йосифа Флавія (37 — бл. 100 p.), в його

«Юдейських старожитностях», у 62 році повідомляється про вбив-

ство Якова, «брата Ісуса, названого Христом», і є розділ про самого

Ісуса. Цей розділ містить заяви про месіанську достовірність і на-

віть божественність Ісуса, які аж ніяк не могли належати віруючому

юдею, що ним був Йосиф, а тільки віруючому християнинові. Безпе-

речно, розділ зіпсовано християнськими переписувачами, але в 1971

році семітолог Ш. Пінес довів за допомогою точного філологічного

аналізу, що це первісний і справжній текст, який зберігся в середні

віки у близькосхідному рукописі завдяки ранньому перекладу з ори-

гіналу сирійською мовою «Юдейських старожитностей». Це місце

читається так: «...У той час жила мудра людина на ймення Ісус. Її спо-

сіб життя мали за приклад, дуже славився Ісус своєю доброчинністю,

і багато людей з числа юдеїв та інших народів стали його учнями. Пі-

лат засудив його на смерть на розп’ятті, однак ті, що стали його учня-

ми, не відцуралися свого учнівства. Вони розповідали, начебто він

194

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

з’явився до них третього дня після свого розп’яття живим, через що і

став Месією, про якого пророки передрікали різні дива».

На відміну від переробленого християнським редактором грець-

кого тексту, тут немає сумнівів у людській істоті Ісуса, немає згаду-

вань про його чудеса та звинувачень юдейських старійшин у смерті

Христа. Що ж стосується воскресіння Ісуса і його месіанських досто-

їнств, то вони повністю залишені на совісті його учнів. Тобто відпада-

ють всі перепони, щоб розглядати цей фрагмент як справжній текст

Йосифа Флавія.

Християнська література перших десятиліть дійшла переважно

у канонічній збірці, яка має назву Новий Заповіт. Це — комплекс релі-

гійних творів, вибраних церквою серед їм подібних за найбільш адек-

ватне вираження нової віри, які додаються до Септуагінти

й разом із

нею складають християнську Біблію. Відбір новозаповітного канону

насамперед здійснювався у II столітті, але завершився до кінця IV

століття. До нього входять двадцять сім творів різних жанрів: чоти-

ри Євангелії

, «Діяння святих апостолів», двадцять одне «послання»

(повчання в епістолярній формі), з яких чотирнадцять належать або

приписуються за традицією апостолові Павлу, а решта — апостолам

Петру (два), Іоаннові Богослову (три), Якову та Юді (по одному), і,

нарешті, «Одкровення Іоанна Богослова», або «Апокаліпсис», — уяв-

на картина майбутнього кінця світу. Всі ці твори збереглися грецькою

мовою — міжнародною мовою Східного Середземномор’я.

Чотири Євангелії складені у формі розповіді про життя і пропо-

віді Ісуса, про йото смерть і воскресіння. Найкоротша Євангелія від

Марка нічого не говорить ані про походження, ані про дитинство, ані

про юність свого героя. Розповідь починається з того, що аскет і пус-

тельник Іоанн Хреститель (не слід плутати з Іоанном Богословом,

учнем Ісуса, якому приписується авторство низки новозаповітних

текстів) виступає з проповіддю покаяння і хрестить своїх послідов-

ників у річці Йордан, провіщає при цьому прихід сильнішого, ніж він

сам. Ніби у відповідь на ці слова Ісус приходить з Галілеї до Іоанна і

Септуагінтою називається переклад єврейської Біблії грецькою мовою, здійсне-

ний у ІІІ—II ст. до н. е. в Єгипті для тамтешньої юдейської громади; вміщує деякі кни-

ги, що були вилучені з юдейського канону.

Євангелія (від грец.



— добра звістка) — перша і четверта — від Мат-

вія і від Іоанна — написані від імені учнів Христа; друга приписується Маркові, супут-

нику апостола Петра, а третя — Луці, супутникові апостола Павла.

195

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

приймає хрещення. Від цієї події і до страти на хресті та воскресіння

Євангелія від Марка дає близьку до історичної оповідь.

Інші Євангелії додають до розповіді нові деталі. Очевидно, однією

з головних перешкод до того, щоб юдеї визнали в Ісусі месію, було

його скромне походження з сім’ї галілейського теслі. Тому Євангелія

від Матвія та Євангелія від Луки подають списки пращурів Ісуса, які

починаються від царя Давида і прародителя Авраама. Тесля Йосиф

виявляється збіднілим нащадком царського роду. Далі наголошуєть-

ся, що народження Ісуса відбулося не в невідомому галілейському

Назареті, а в Давидовому місті Віфлеємі, з яким були пов’язані давні

пророцтва про месію. Обидва євангелісти розповідають, що Ісус див-

но зачатий і народжений незайманою матір’ю; «обручник» (фіктив-

ний чоловік) Діви Марії Йосиф — лише названий батько оповитого

таємницею немовляти; він усиновив його як нащадок давньої династії

Давидидів. Євангелія від Матвія розповідає про астрологів з Месопо-

тамії (волхвів, приведених зіркою на уклін новонародженому месії),

Євангелія від Луки — про віфлеємських вівчарів, яких навчив по-

клонятися немовляті янгол. Життєпис Ісуса в обох цих євангелістів

загалом подібний до викладеного в Марка, хоч порядок подій дещо

інший, більш деталізований, відведено більше місця дивовижному.

Та головна відмінність полягає в тому, що в ці Євангелії введена

велика кількість афоризмів і притч, які приписуються Ісусові. «На-

гірна проповідь», особливо докладно викладена в Євангелії від Матвія,

містить етико-релігійну програму християнства.

На місце попередньої етики любові до «братів», до «своїх» за

кров’ю покладено універсальний ідеал любові до всіх людей, що об’єднує

друзів і ворогів, на місце заповіді відплати — заповідь прощення, на міс-

це принципу ділової заклопотаності — вимогу нехтувати всіма земни-

ми турботами, не думати про завтрашній день і чекати «останнього

часу». В Євангелії від Луки особливо багато притч, і серед них така

відома, як притча про блудного сина, що ілюструє думку про надання

грішнику прощення.

Щодо Євангелії від Іоанна, то в ній життєпис Ісуса суттєво відріз-

няється від того, що викладений у перших трьох Євангеліях, їх навіть

важко співвіднести. Тут згадуються події дещо інші; дія відбувається

переважно в Юдеї і саме в Єрусалимі, а не в Галілеї. Саме Єванге-

лія від Іоанна по суті вперше підкреслює божественність Ісуса. Цій

196

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Євангелії передує богословський пролог, у якому йдеться про «Ло-

гос» (старогрец. «слово», «думка», «зміст») як друге обличчя Бога,

що існував до початку часів і втілився в Ісуса. Цей пролог — початок

християнської теології.

Кожна Євангелія, що входить до Нового Заповіту, це не лише

розповідь, а й «звістка», не лише життєпис Ісуса, а й насамперед про-

повідь про Христа, Сина Божого. Євангельські тексти передусім при-

значалися для культових читань — декламацій на громадських збо-

рах, для церковної служби, їхня композиція підпорядкована логіці

літургійного мислення, а мовна тканина — літургійному ритмові.

Щодо хронології євангельських текстів та їхньої залежності або не-

залежності одне від одного, то на початку XX століття була розроб лена

схема, яка й досі є, з деякими модифікаціями, відправним пунктом для

багатьох дослідників. Згідно з цією концеп цією Євангелію від Марка

та гіпотетичний, штучно реконструйований текст розглядають як базу,

на якій побудовані Євангелія від Матвія і Луки, причому до втраченого

тексту відносять промови Ісуса, які є у Матвія і Луки, але яких немає

у Марка. Припускають, що Євангелія від Марка і втрачений текст ви-

никли до падіння Єрусалима в 70 році, Євангелії від Матвія і Луки —

між 70–90-ми роками, Євангелія від Іоанна — між 90–120-ми роками.

Зрозуміло, що це ще не остаточне датування новозаповітних текстів.

Таким чином, історичні дослідження як писемних джерел, так і куль-

турно-історичних обставин виникнення християнства дають право

ввести індивідуальні обставини виникнення важливого фактора людсь-

кої історії, яким є християнство. Тобто визнання історичної особи Ісуса

не має відношення ані до питання про буття Бога, ані до атеїзму.

Тому сьогодні більшість учених дотримуються точки зору, що

немає вагомих підстав сумніватися в тому, що в першій половині І

століття нашої ери в Палестині, переважно в Галілеї, діяв мандрівний

«учитель» на ім’я Ісус (Ієшуа), котрий мав у своєму способі життя й

суспільному статусі багато спільного з рабинами своєї епохи, а також

із аскетами ессейського типу, хоч сам не входив ані до кола рабинів,

ані до якого-небудь сектантсько-аскетичного «ордену» на кшталт

кумранської громади;

що середовище, з якого він вийшов і яке першим прийняло його

проповіді, — це галілейські бідняки, котрі підпадали поряд із загаль-

ним соціально-економічним гнобленням Рима і під духовний гніт

197

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Єрусалима, що призводило до соціального опору якраз у І столітті

нашої ери;

що на початку своєї діяльності Ісус прийшов до Іоанна Хрестите-

ля й дав зробити над собою головний обряд цієї релігійної громади,

тим самим продемонструвавши принципову солідарність з її есхато-

логічними сподіваннями й моральними принципами;

що після цього він заснував свою особисту громаду й оголосив

себе (або дав оголосити) носієм очікуваного месіанського часу;

що його проповіді, звернені насамперед до незаможних, знайшли

найбільший відгук серед них і принципово стосувалися всіх катего-

рій палестинського суспільства, допускаючи до нього й релігійно від-

вернених людей, тому його послідовники змогли звернути проповіді

до неюдеїв і перетворити локальний галілейський рух на світову ре-

лігію Середземномор’я;

що він був страчений римською владою в результаті змови між

нею та єрусалимською верхівкою, отже, політичному засудженню

Ісу са римлянами передувало його релігійне засудження синедріоном.

Проповіді Ісуса стали зерном учення, що розвинулося далі вже

на грецько-римському ґрунті. Хоч якась кількість юдеїв перейшла

до християнської громади з самого початку, проте широкі проповіді

нового вчення почалися тоді, коли їх ініціатором став учений юдей

Саул (Савл) з малоазійського міста Тарса.

Як розповідають «Дії святих апостолів» (автором вважають єван-

геліста Луку), Саул ніколи не стикався з Христом і його учнями і

спочатку був переконаним ворогом християнства, його гонителем в

ім’я юдейської ортодоксії. Раптовий духовний злам, який пережив

Саул через видіння, привів його до християн. Назвавшись віднині

своїм ім’ям «Павло» (що належало йому як римському громадянино-

ві), він почав проповідувати християнство у Антіохії, у різних містах

Малої Азії та Греції. Він будував не на порожньому місці: населення

імперії незадовільно ставилося до тодішньої ідеології, яка створюва-

ла лише безнадійність, і тому було готове до сприйняття нових спо-

дівань. Першу опору Павло шукав — і часто знаходив — у традиціях

юдейської проповіді серед язичників. Саме йому належить особли-

вий наголос на космополітизмі християнства: «де нема ані геллена,

ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, —

але все та в усьому Христос» (Послання до колосян, 3:11). Ця теза

198

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

проклала шлях християнству до завоювання душ усієї людності

Римської імперії. Тепер стало можливим і засвоєння християнством

найважливіших ідей містики й ідеалістичної філософії пізньої греко-

римської давнини.

Викликаний до Єрусалима головами первинної громади христи-

ян Яковом, братом Ісуса, і Петром, Павло зумів переконати їх у діє-

вості своєї місії. За легендою, було вирішено, що Петро й інші апосто-

ли залишаються «стовпами» юдеохристиянської церкви в Єрусалимі,

а Павло був визнаний «апостолом язичників». Шляхи проповідника

нарешті привели його до Рима (за правління Нерона), де його пізні-

ше, як і Петра, було страчено. За вченням, яке проповідували Павло

та інші апостоли і яке найточніше викладене в Євангелії від Іоанна,

Ісус визнавався вже не лише месією і сином Божим — він був самим

Богом. Це становище диктувалося необхідністю охорони монотеїз-

му — найважливішого принципу Старого Заповіту. Для новонавер-

нених язичників ніяких труднощів у цьому не було: грецькі міфи

знають багато прикладів появи на землі божества в людській подобі.

Так само легко новонавернені засвоювали віру в смерть і воскресіння

Бога, хоча в етико-релігійному плані вчення про жертовну смерть і

воскресіння Христа не мало нічого спільного з культами родючості.

Але з таких культів сама можливість для божества бути вбитим і во-

скреснути давно ввійшла в загальну свідомість, як щось само собою

зрозуміле. Символіка причастя й ритуального обмивання також не

була для язичницького світу чимось новим.

Фактично новонавернені греки та римляни сприйняли з юдейсь-

кого Старого Заповіту лише деякі, хоч і важливі риси: монотеїзм,

який з часом набув своєрідної форми шанування божества, єдиного в

трьох особах; поняття «заповіту» людей з Богом; відому повагу до

Старого Заповіту, а особливо до пророків, які сприймалися як віщуни

майбутнього пришестя Христа, та до псалмів як форми особистого

спілкування віруючого з божеством; уявлення про прийдешнє царство

Боже на землі як «Новий Єрусалим»; міцну солідарність віруючих і де-

які обґрунтування для більш далекоглядного християнського етичного

вчення. Все інше в християнстві, як воно сприймалося «язичниками»,

порівняно з біблійною традицією, було новим і водночас в більшості

рис здавалося людям знайомим з попередніх вірувань і частково ети-

ко-філософських учень.

199

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Всі перші три століття свого існування християнство поширюва-

лося в боротьбі не лише з традиційними греко-римськими культами,

а й з іншими «релігіями спасіння», такими, як гностицизм й мітраїзм.

Що ж до можливості прийняття християнства освіченою верхівкою

римського суспільства, то християнство спонукалося на використан-

ня античної філософії для обґрунтування християнських догм. Це по-

роджувало розбіжності між християнськими громадами й чимало так

званих ранніх єресей. У цей же час формувалася система управління

християнськими громадами, що поступово призвело до формування

християнської церкви — організації для управління релігійним жит-

тям християн.

Отже, коли в 313 році імператор Константин своїм едиктом офі-

ційно заборонив переслідувати християн і визнав свободу віроспові-

дання в Римській імперії, це фактично означало визнання панування

християнської церкви в імперії. Сам імператор став брати активну

участь у церковних справах, а богословські спори стали пов’язуватися

з боротьбою за єпископські кафедри, що перетворилися на державні

посади.

Боротьба з єресями та язичництвом покликала до життя вели-

чезну християнську літературу, яка заклала основи християнської

теології. Творці християнської теології здобули титул «батьків церк-

ви», а створені ними основи теології — назву «патристики».

Друга половина IV століття — час талановитих і освічених про-

повідників. Натхненні проповіді Григорія Назіанського видають у

ньому вихованця риторичної школи в Афінах. Великими літератур-

ними здібностями та знанням усієї античної культури вирізнялися

й уродженці Каппадокії — Григорій Нісський, автор численних про-

повідей, трактатів, діалогів, листів, і його брат Василій, прозваний

Великим, архієпископ Кесарійський у Каппадокії, також відомий як

чудовий оратор: його проповіді й листи оригінальні за композицією

та живою, яскравою мовою. Ще вище за каппадокійців стояв як про-

мовець Іоанн Златоуст, єпископ Константинопольський. Промови

його, написані чистим античним діалектом і старанно оздоблені, були

вельми популярні. Та особливо уславився він своєю мужністю, ви-

кривши в проповідях розбещеність звичаїв, що панували в імператор-

ському дворі в Константинополі. За ці проповіді оратор поплатився

вигнанням і помер на засланні.

200

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

В ті самі роки, коли на сході імперії сяяла слава Іоанна Златоус-

та, на заході зійшла зірка Аврелія Августина, єпископа з міста Гіппон

у римській Африці. Августин залишив величезну літературну спад-

щину: проповіді, трактати, листи. Найзначніші з його творів — «Спо-

відь» та «Про град Божий» — не мали собі рівних ані в латинському,

ані в грецькому богослов’ї часів пізньої імперії і вплинули на серед-

ньовічну теологію й релігійну філософію. Досить сказати, що серед

пізньоантичних християнських письменників у середні віки не було

нікого, кого б так охоче читали й вивчали, як Августина.

Рекомендована літ ература

1. Античная литература / Под ред. А. А. Тахо-Годи. — Москва, 1980.

2. Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима. — Мос-

ква, 1988.

3. История древнего мира: В 3 т. / Под ред. И. М. Дьяконова. — Москва,

1983–1989.

4. Ковельман А. Б. Риторика в тени пирамид: Массовое сознание римско-

го Египта. — Москва, 1988.

5. Крывелев И. А. Библия: историко-критический анализ. — Москва,

1982.

6. Культура Древнего Рима: В 2 т. / Под ред. Е. С. Голубцова. — Москва,

1985.

7. Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. — Москва,

1990.

8. Шифман И. Ш. Цезарь Август. — Ленинград, 1990.