Левчук Л.Т. Історія світової культури

Подождите немного. Документ загружается.

251

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

ся з-під впливу Константинопольського патріарха, чого східна церква

схвалити не могла, «Діалоги» у VIII столітті перекладено грецькою

мовою. В X–XI століттях їх поширювали також слов’янськими мова-

ми; на Русі праці папи Григорія І з’явилися у XII столітті. Деякі з них

зберігаються в Санкт-Петербурзі.

Діяльність Аврелія Августина, Боеція, Кассіодора, Ісидора Се-

вільського, Григорія Великого, Бенедикта Нурсійського та ін. свід-

чила про появу нової культури, світобачення та світорозуміння якої,

система естетичних і моральних цінностей якісно відрізнялися від

тих, що панували в античному світі.

Культура Європи IX–XIII століть

Отримавши у 800 році з рук папи Римського Лева III імператор-

ську корону, Карл Великий створив Франкську державу — перший

варіант Священної Римської імперії. Реформи у сфері юриспруден-

ції, політики, військової справи та релігії надали феодалізмові адек-

ватної форми. Імперія проіснувала недовго, але задосить для того,

щоб закріпити канон політичної творчості, а це, своєю чергою, викли-

кало до життя й нові форми творчості культурної. За час так званого

«каролінгського ренесансу» (800 р. — перша половина IX ст.) були

закладені основи суто європейської духовно-політичної культури.

При дворі Карла Великого діяла «Академія», керувати нею ко-

роль запросив відомого Алкуїна (бл. 735–804 pp.), який доти очолю-

вав відому в Британії монастирську школу в Йорку.

Алкуїн застосував методи навчання латини, розроблені його ір-

ландськими та англосаксонськими попередниками, для освіти кіль-

кох молодих франків високого роду. Це було досить елементарне

навчання (молодь вміла читати, писати й навіть розмовляти грама-

тично правильно латиною), але воно стимулювало інтерес до відро-

дження наук. Життєписець Карла Великого Ейнгард сповіщає, що

сам імператор присвячував багато часу вивченню з Алкуїном ритори-

ки, діалектики, а передусім астрономії. «Він опанував мистецтво об-

рахунків і любив поговорити з мудрою розважливістю про те, якими

шляхами ходять у небі зорі. Він намагався також опановувати науку

письма і тримав у себе в ліжку, під подушками, таблички й малі кни-

жечки, щоб у години дозвілля призвичаювати руку до виписування

252

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

літер. Проте він заходився коло цього вже на схилі життя й не досяг

великого поступу». Карл організовував своєрідні семінари, на яких

найосвіченіші придворні дискутували проблеми теології, читали свої

й критикували чужі вірші, обговорювали щось на кшталт наукових

питань. Такі зустрічі проходили досить невимушено — учасники їх

пили багато пива й вина і називали один одного іменами представ-

ників римської класики чи героїв старозавітних часів. Так, Карла

називали «Давидом», його сина Людовіка — «Соломоном», а самого

Алкуїна — «Флакком» (тобто римським поетом Горацієм).

Починаючи від Карла, франкські королі зобов’язують єпископів

та абатів відкривати школи (кафедральні й монастирські). «Загальне

Напучення» 789 року окреслило предмети для вивчення: «Слід від-

кривати школи, де дітей навчатимуть читати. В кожному монастирі

та єпископському домі мають навчати псалмів, нотного запису, співу,

лічби та [латинської] граматики».

Наприкінці свого життя Алкуїн заснував школу при Турському

монастирі, яка чимало прислужилася в поширенні освіти у Фран-

ції. Найвизначніші праці Алкуїна — «Про розум душі», перший за-

хідноєвропейський середньовічний трактат із психології, та «Діа-

лектика», — твір, що вперше виводив діалектику з переліку вільних

мистецтв. У Алкуїна вона не зводилася до логіки як мистецтва фор-

мально правильного мислення, а охоплювала поняттями людського

розуму всю сферу божественного буття.

Та найвидатнішим тогочасним діячем західноєвропейської освіти

був Іоанн Скот Еріугена (бл. 810–877 pp.). В IX столітті цей виходець

з Ірландії уславився як найповажніший неоплатонік у західній хрис-

тиянській філософії.

Близько 840 року він прибув до Франції й на запрошення фран-

цузького короля Карла Лисого очолив школу при дворі. Переклав з

грецької мови на латину твори Псевдо-Діонісія, коментарі до «Арео-

пагітиків» візантійського теолога й філософа VII століття Максима

Сповідника та працю Григорія Нісського «Про творення людини». Із

власного доробку слід відзначити «Про поділ природи». Праця на-

писана у формі діалога між учителем та учнем і налічує п’ять книг.

Захищаючи процес раціоналізації теології, Еріугена доводить, що між

«правильним розумом» і «істинним авторитетом» немає суперечнос-

ті, що Святе Письмо можна й треба розумно тлумачити. «Авторитет

253

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

народжується від істинного розуму, але розум ніколи не народжуєть-

ся з авторитету». Найсильнішим знаряддям розуму є діалектика. Але

якщо в Алкуїна діалектика ще виступає служницею християнської

теології, то Еріугена акцентує увагу на її онтологічному значенні. Он-

тологічне трактування діалектики приводить до висновку, що діалек-

тика — це вчення про суще, «вільне мистецтво», що «ділить роди на

види і зводить види до родів», вона не вигадана людиною, «але вста-

новлена в природі всіх речей самим винуватцем... усіх мистецтв... і

мудрецями відкрита».

Еріугена далі розвинув пантеїстичні мотиви «Ареопагітиків».

Бог і створений ним світ постають у їхній єдності, адже «Бог є в усьо-

му.., він існує як сутність усього». Саме буття Бога розглядається як

безперервний процес творення усього дійсного.

Важливу роль в онтології Еріугени відіграє проблема людини.

Людина завжди причетна до тих змін, що відбуваються у світі, її доля

є вирішальною для долі всього космосу. Пантеїзм із його ідеєю не-

нормальності існування людини як емпіричної одиниці, з його орієн-

тацією на людину як частину спільноти робить філософію Еріугени

великою мірою антропоцентричною. Не без впливу Максима Сповід-

ника, який у теологічній формі поставив антропологічну проблему,

зв’язавши історію Христа з долею всього людства й космічними про-

цесами, Еріугена звертається до проблеми пізнання людської приро-

ди. У трактаті «Про поділ природи» він пише: «Найважливіший і чи

не єдиний шлях до пізнання істини — спочатку пізнати й возлюбили

людську природу... Адже якщо людська природа не відає, що відбува-

ється в ній самій, як вона хоче знати те, що є вищим від неї?».

Погляди Еріугени розходяться з позицією ортодоксальної като-

лицької доктрини й церкви. Ще за життя філософа Собори 855 і 859

років указували на зв’язок його вчення з єресями Орігена й Пелагія.

Пантеїзм та раціоналізм головної праці філософа був засуджений па-

пою Левом IX у 1050 році. Коли став очевидним вплив цього трактату

на дальший розвиток філософської думки й вивільнення її з пут тео-

логії, папа Григорій ІІІ навіть засудив книгу до спалення.

Цікавою віхою в історії культури середньовічної Європи був кі-

нець X століття. Ідея відродження Римської імперії, яку пробував

реалізувати Карл Великий, захопила 16-річного імператора Оттона

III. Політичний міф минулого про Рим як про всесвітню монархію

254

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

середньовічна свідомість поступово трансформувала у міф про спра-

ведливу й благочестиву всесвітню державу, здатну відновити зруй-

нований гріхопадінням земний світ. Оттон ІІІ мріяв про велику

християнську державу, яка продовжила б місію Стародавнього Риму.

Син гречанки Феофанії, Оттон запроваджує при своєму дворі пиш-

ний церемоніал візантійських василевсів. Його оточують чиновники,

що називаються, як і в Візантії, протовестіаріями, логофетами, про-

тоспатаріями. Заради прекрасної мрії юний Оттон пориває зі своїм

народом: «не бажаючи бачити рідну землю, солодку Германію», хоче

зробити столицею своєю Рим. Цей «раб Ісуса і імператор римлян»

так звертався до них: «Чи не називав я вас моїми римлянами? Чи не

заради вас відмовлявся я від батьківщини і близьких? З любові до вас

жертвував я саксами, всіма германцями і навіть собою...».

Важливою рисою ідеології молодого імператора було заперечен-

ня теократії. Основні положення цій ідеології «Рим — столиця світу»,

«Римська церква — мати всіх церков» передбачали залежність римсь-

кого папи від імператора. Усвідомивши себе главою Града Божого,

Оттон III обирає і призначає пап, дарує їм землі, не беручи до уваги

розмови церковних ієрархів про якісь там їхні особливі права. Папа

тільки патріарх Заходу. Релігійно-політична доля світу мала залиша-

тися в руках імператора. Таку програму розробити й реалізувати на

практиці допомагав один з найавторитетніших учених і богословів

свого часу Герберт Аврілацький. Завдяки зусиллям Оттона, він 999

року став папою Сильвестром II. Герберт побував в Іспанії, що була

завойована арабами ще у VIII столітті. Він одним із перших західно-

європейських учених познайомився з арабомовною наукою. З цього

часу європейці стали користуватися арабськими цифрами, лічиль-

ною дошкою — абаком. Герберт починає посилено вивчати і присто-

совувати до християнської ідеології арабомовну філософію та науку.

Головна заслуга Герберта пов’язана з науками, що складали квадри-

віум. Він захопився логікою, вивчаючи її в Реймській школі. Досить

коротке «оттонове відродження» закінчилося зі смертю у 1002 році

молодого імператора і в 1003 році — Сильвестра II.

Система вибору і призначення єпископів, інвеститури їх дрібни-

ми володарями, королями, імператорами поширилася по всій Європі.

Ця система, зрощуючи церкву з державою, підривала основи її ієрар-

хічного устрою й позбавляла її необхідної свободи дії. Отож на Рейм-

255

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

ському соборі 1049 року папа Лев IX (1048–1055 pp.) виступив проти

інвеститури, а наступні собори за те навіть погрожували відлученням

від церкви. В 1059 році собор передає обрання самих пап колегії кар-

диналів. Після цього кліру й народові залишається тільки право «зго-

ди» і цим папство звільняється залежності від світської влади й від-

мовляє імператорській владі в можливості втручатись у обрання пап.

Визнаючи необхідність взаємної любові між церквою та держа-

вою, один з теоретиків верховенства церкви й папства кардинал Ум-

берто ставить церкву вище за світську владу в єдиному тілі людства.

У папи Григорія VII (1073–1085 pp.) знаходимо вже аргументацію на

користь верховенства церкви над державою. Римський понтифік —

голова римської церкви, що ніколи не оступалася в питаннях віри, —

вселенський єпископ. Через своїх легатів він може призначати інших,

усувати їх з посад, контролювати їхню діяльність. У церкві папа три-

має в руках вищу судову, законодавчу й дисциплінарну владу, і «за-

слугами блаженнійшого Петра він, без сумніву, стає святим». Тому

церква повинна бути вільною від держави. Більше того — вселенсь-

кий єпископ вищий за царів земних, «princeps super regna mundi», і

тільки це може стати основою єдності тіла Христового. Папа Римсь-

кий нікому не підсудний, він може позбавити трону імператора, він

вимагає від самодержців цілувати йому ноги. Світські володарі по-

винні бути васалами папи. «Якщо свята апостольська кафедра даною

їй від Бога найпершою владою розрізняє і судить духовне, то чому

не судити їй і мирське?». Адже мирське нижче духовного, тіло гірше

за душу, місяць темніший від сонця. Господь доручив Петру «народ

християнський», а папа — намісник Петра. В папі живе, все бачить і

чує сам апостол. Бог виділяє государя серед рівних перед собою лю-

дей тим, що доручає йому управління мирським. Але в межах своєї

діяльності государ повинен виконувати релігійне завдання, а тому

використовувати свій меч тільки служачи церкві й виконуючи її

веління. На думку Григорія VII, «царську владу породила людська

гординя... Вона невпинно прагне суєтної слави». На державі лежить

печать її демонічного походження. Тому ті государі, які не підкоря-

ються церкві, — «тирани», «тіло диявола».

Папа Інокентій III (1198–1216 pp.) вже говорить, що римський

понтифік не лише спадкоємець Петра, а й намісник, «вікарій» Христа.

«Його одного поставив Господь Собі в намісники за діяльністю, в

256

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

спадкоємці за учительством». Христос же — глава правлячої церкви

і всього Свого тіла, всього світу, який об’єднує в руках Своїх владу

святительську з владою государя. Тому й папі належить «священ-

ницьке царство і царственне священство». «В одній і єдиній церкві, —

говорить Боніфацій VIII (1294–1303 pp.), — одне тіло й одна голо-

ва: — не дві голови, як у чудовиська, а — Христос і вікарій Христа,

Петро і Петра спадкоємець». Далі папа стверджує, що обидва мечі —

в руках церкви. Але меч духовний виймає з піхов сама церква, меч

мирський — влада государя, хоч і «за церкву», і «з волі і з дозволу

церкви».

Наприкінці XI століття починається піднесення культури серед-

ньовічної Європи, яка в цей час набуває ознак, що у XII–XIII сто-

літтях стануть визначальними. Феодалізм виявляється у класичному

вигляді: головними стають відносини землевласників, пов’язаних іє-

рархією служіння королю, й селян, особисто вільних, але так чи інак-

ше прикріплених до землі.

Культура періоду зрілого феодалізму розвивалася під впливом двох

важливих чинників, що сформували її специфічні риси. По-перше, це

поява міст, а по-друге — початок хрестових походів.

До другої половини XI століття місто було військовим або ад-

міністративним центром. Але вже в останній чверті XI століття тут

концентруються ремесла й торгівля, воно набуває ознак культурно-

політичного центру. Металургія та виробництво сукна давали конче

необхідні суспільству продукти, потреба в цих продуктах стимулюва-

ла розвиток відповідних ремесел. Місто як осередок ремісничого ви-

робництва дедалі більше унезалежнюється від землеробства, а отже

дедалі менше залежить від класичних феодальних відносин. Цей

процес прискорював перехід до зв’язку зі споживачем через ринок,

початок формування міжнародного ринку та мереж трансєвропейсь-

ких торгових шляхів. Фактично місто було ембріоном буржуазної

респуб ліки.

Досить швидко місто починає формувати й свою культуру, влас-

ну систему цінностей. З’являються фахівці нового типу — юристи,

лікарі, вчені, відносно незалежні від монастирської культури. Внаслі-

док раціоналізації теології виникає й своєрідне світське богослов’я, а

разом з ним і новий тип єресей, що живилися соціальними негаразда-

ми середньовічного міста.

257

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Міське життя породило університети й нецерковні, часто приват-

ні, школи, які виникали навколо того чи іншого вчителя (магістра).

Саме вони забезпечували подальший розвиток і повсюдне поширен-

ня знань. Розвитком цих шкіл опікувалися міські власті, й хоч церква

контролювала його, це їй було дедалі важче робити. Наукова освіта в

цих школах брала гору над теологічною.

Одна по одній виникали юридичні (правові) школи. Потреба в

правових знаннях зростала разом з ускладненням економіки й гро-

мадського життя. Відроджувався інтерес до римського права, цен-

трами розвитку правових знань стали італійські міста Равенна та Бо-

лонья. Саме в Болоньї вже наприкінці XI століття на основі правової

школи відкрився один з перших європейських університетів, що здо-

був слави першого наукового й навчального закладу з юриспруденції.

Першу медичну школу засновано в XI столітті в південноіталій-

ському місті Салерно завдяки зв’язкам Італії з Візантією, що на той

час мала істотно вищий рівень медичних знань. Навіть перші виклада-

чі в ній були візантійцями. Історія другого центру розвитку медицини,

монастиря в Монтекассіно, що виник в цей же час, пов’язана з ім’ям

ученого лікаря Константина Африканця. Цей уродженець Карфагена,

добре обізнаний в арабській медицині, був серед перших, хто робив

переклади медичних трактатів з арабської та грецької мов на латину.

Деякі з міських нецерковних шкіл іще у XII столітті перетвори-

лися на сукупність корпорацій учителів (магістрів) та учнів (школя-

рів). Такі школи давали освіту вихідцям з різних регіонів Європи й

тому називалися загальними школами (studium generale). Пізніше

вони дістали назву університетів (universitas — сукупність). Відпо-

відно до основних напрямів знання (факультетів) формувалися кор-

порації викладачів різних дисциплін та їхніх слухачів. Інколи в уні-

верситетах переважало вивчення якої-небудь однієї дисципліни (як

це було в Болоньї та Салерно). Права цих закладів узаконювалися

королівськими хартіями, їх створення санкціонував папа Римський.

Найтиповішим став Паризький університет, заснований на межі

XI і XII століть. Він об’єднував у своєму складі викладачів і учнів, а та-

кож тих, хто його обслуговував, навіть аптекарів і власників трактирів,

де університетська братія проводила чимало часу. Навчальний процес

здійснювався на чотирьох факультетах, найбільший з яких — факуль-

тет мистецтв (artium). Це був перший щабель університетської освіти,

258

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

де студенти (від лат. дієслова studere — старанно вчитися) оволодівали

«вільними мистецтвами» й готувалися продовжити навчання на трьох

інших факультетах — медичному, юридичному й тео логічному, кот-

рий, згідно з західноєвропейськими уявленнями про цінність знан ня,

в ієрархії факультетів посідав чільне місце. Тут студенти вчилися най-

довше, та й віку були відповідного.

Найбільше клопоту завдавав церкві факультет мистецтва, де нав-

чали дисциплін тривіуму та квадривіуму, контролювати програми

яких було досить складно. Пізніше він став називатися філософсь-

ким. Зміна назви відобразила відхід від традиції поділу на тривіум

та квадривіум під впливом арабської науки, де на філософських фа-

культетах вирізняли філософію натуральну, раціональну й моральну.

А звернення до ідей філософської спадщини Арістотеля закріпило

поділ на філософію теоретичну й практичну. Після закінчення фа-

культету мистецтв присвоювався вчений ступінь бакалавра «мис-

тецтв» з правом викладати.

Навчання в університетах велося латиною — міжнародною мо-

вою тогочасної науки. На лекціях викладач читав і коментував книги:

праці Арістотеля на філософському факультеті, трактати Гіппокра-

та й Галена — на медичному. Студенти конспектували лекції, брали

участь у диспутах. Диспутант мусив викласти свій погляд, вислухати

заперечення й спростувати їх. Цей важливий елемент навчання вима-

гав великої майстерності: наприклад, відомий філософ-номіналіст із

Оксфорда Дунc Скотт, запрошений для участі в диспуті, що його зор-

ганізував Паризький університет, вислухав 200 заперечень своїх тез,

повторив їх напам’ять і всі послідовно спростував. Участь у публічно-

му диспуті була обов’язковою умовою присвоєння вченого ступеня.

Опанувати середньовічну вченість було досить важко, тому тіль-

ки третина, студентів закінчувала підготовчий факультет зі ступенем

бакалавра й тільки один із шістнадцяти студентів ставав магістром.

Студенти об’єднувалися в організації — «земляцтва», «провінції»,

«науки». В Паризькому університеті було чотири «науки» — норман-

ська, англійська, пікардійська та галльська. Кожну «науку» очолюва-

ла виборна особа — прокуратор. Ректор — голова всього університе-

ту — обирався всіма «науками».

Така внутрішня організація Паризького університету стала зраз-

ком для інших університетів Західної Європи. В XIII столітті універ-

259

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

ситети засновано в Саламанці, Падуї, Палермо, Тулузі, Монпельє,

Оксфорді, Кембриджі та в інших містах. У XV столітті їх було вже

понад шістдесят.

Середньовічне місто дало життя й своєрідному типові демокра-

тії — середньовічній міській республіці, яка, втім, багато в чому відріз-

няється від майбутньої бюргерської держави. Міська автономія ще

досить обмежена, не завершена переорієнтація на систему спожи-

вацько-виробничих цінностей.

Політична свобода, за минулих часів відсутня взагалі, поєднуєть-

ся тепер із суворою регламентацією всіх виявів життя і форм праці.

Нестабільна поки що й політична структура міста, що має широкий

спектр форм — від диктатури «черні» до тиранії.

Серед міст, сполучених мережею торгових шляхів, виділялися

передусім ті, що були не лише посередниками, а й мали велике вироб-

ництво. Такими були міста Північної Італії, Флоренція, де виробля-

лося сукно. Розвиток міста впливав і на село: в селян з’явилися гроші,

сеньйорів дедалі більше влаштовував грошовий оброк, і це заважало

прикріпляти селян до землі. В політиці й економіці міста з’являються

нові дійові особи — банкіри.

Другий важливий чинник доби зрілого феодалізму, що сприяв

народженню нових форм культури, — хрестові походи. Цим поняттям

позначають різні, інколи ізольовані, військові експедиції, внаслідок

яких відбувалася експансія західного християнського світу від се-

редини XI до кінця XIII століття. Сюди відносять походи німецьких

рицарів на слов’янські землі та ініційовані папством каральні експе-

диції північнофранцузького рицарства на південь Франції проти аль-

бігойців, що сповідували єресь катарів (так звані альбігойські війни

1209–1229 pp.). Одна із середньовічних хронік фіксує під 1212 роком

хрестовий похід «для надання допомоги графу де Монфору в його

війні проти альбігойців... єретиків землі святого Жіля. Папа Інокен-

тій закликав до цього походу і організував його, зобов’язавши брати

участь у ньому задля відпущення гріхів».

Та переважно хрестовими однак були походи до Святої Землі.

Основним їх мотивом був релігійний, до чого додавалися паломницт-

во до Святої Землі та допомога Візантії проти мусульман. Боротьба

проти ісламу, «суд Божий» між двома релігіями почалися раніше в

Іспанії, під час походів норманів до Сицилії, нападів італійських міст

260

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

на мусульманські землі. В 1095 році на соборі у П’яченце папа Урбан

II закликав християн допомогти візантійському імператору в його бо-

ротьбі проти сельджуків, що захопили Святу Землю і пригноблювали

тамтешніх християн. Наприкінці того ж року на соборі в Клермоні

папа змальовує страждання палестинських християн і паломників,

говорить про осквернення турками святих церков. Загроза нависла

над усім християнським світом. Усі повинні оголити меч проти «си-

нів Агарі»

і послужити Христу, «гроб якого знову прославиться».

Серед головних причин цих походів — матеріальна й демографічна.

То була воєнно-економічна інтервенція, що приносила гроші, землі,

владу. Крім цього, походи — форма міграції чималої частини населен-

ня Заходу (передусім, бідного рицарства та зубожілого селянства).

Ведучи війну «за гроб Господній», середньовічна Європа вперше

відчула себе єдиним цілим і вперше здобула одну високу мету. Резуль-

татом хрестового походу стало й нове осмислення історії як війни за

ідеал. Ця ідея надовго заволоділа свідомістю Європи. Справді, поряд

із земним життям і благополуччям духовний ідеал і жертва заради

нього були не меншою цінністю культури середньовіччя.

Але найістотніший вплив на культуру Заходу аж до початку XII

століття справила інша цінність як спроба синтезувати названі вище.

Йдеться про той варіант есхатології, тобто вчення про кінцеву долю

світу й людини, котрий пов’язаний із хіліазмом — ученням про тися-

чолітнє царство Боже на землі. Спочатку популярне в єретичних сек-

тах, це вчення опанувало й ортодоксальну християнську свідомість.

Вчення сформувало новий ідеал: перебудувати земний світ так, щоб

він став гідним утіленням духу. Отже, трактування історії в ме жах

Августинової концепції «двох градів», що було важливою рисою

християнського світоспоглядання, збагатилось утопією про царство

справедливості й щастя, яке можна побудувати на деякий час у зем-

них умовах. Таким чином, прагнення реалізувати цю культурну цін-

ність, здійснити всі ці задуми було аж ніяк не другорядною причиною

хрестових походів.

Церква в цей час живе подвійним життям. Домінування її у сфері

духовній, її життя та організація стають можливими тільки на ґрунті

розвинутого фінансового господарства. Церква — найбільший фео-

дал, що отримує податі від «васальних» держав — Неаполя, Сицилії,

Тобто арабів-мусульман.