Левчук Л.Т. Історія світової культури

Подождите немного. Документ загружается.

261

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Арагону, Англії. Прибутки найбільшого фінансиста на папському

престолі Іоанна XXII за роки його понтифікату (1316–1334 pp.) оці-

нюються в 4 100 000 золотих флоринів. У 1313 році золотий запас

римської курії сягає 1 040 000 флоринів.

В XI столітті все чіткіше викристалізовується моральне ядро

християнського вчення, а головне — виявляються принципові супе-

речності релігійно-морального ідеалу й дійсності. Наслідком цього

були заклики реформаторів повернутися до ідеалу Христа і апосто-

лів, що впали на благодатне підґрунтя в низах кліру і широких народ-

них масах. Та у вульгарній догмі моральне протиріччя сприймається

як метафізичне. Бога протиставляють дияволу, царство Христове —

царству бісівському, небо і перетворюване Богом на землі — грішній

землі й пеклу. Відтак усе зло, моральне і стихійне, походить від бісів,

від диявола, що веде вічну боротьбу з Богом істини і світла, змуше-

ним задля перемоги жертвувати Сином Своїм.

В цій атмосфері морально-метафізичного дуалізму легко прижи-

ваються ідеї «апостольського життя» та занесеного з Болгарії мані-

хейства. В Німеччині, Італії та Франції поширюється єресь катарів.

У XII–XIII століттях виникає ціла низка катарських церков, які

протиставляють своє «істинне» вчення католицькому, своїх «доско-

налих» — кліру, свій культ — римському. Під впливом доктрини ка-

тарів, що проголошувала все мирське злом і закликала до аскези, до

підготовки до життя небесного, були увесь Південь Франції та Північ

Італії. І «мирська» церква змогла повернути до свого лона ці землі,

тільки використавши світські засоби — так звані альбігойські війни

(1209–1229 pp.), ініційовані Римом, та діяльність інквізиції.

Наприкінці XII століття ліонський купець Вальдес залишив мир-

ське життя для того, щоб врятувати свою душу, наслідуючи Хрис-

та. Він і його учні відтворюють життя апостолів, об’єднуються в

апостольське братство. У своїх проповідях нові учні Ісуса обирають

основ ною темою покаяння й це викликає переслідування їх мирською

церквою. Сприйнявши від неї євангельський ідеал, так звані єретики

цим же ідеалом починали оцінювати й церкву, вимагати від кліри-

ків «досконалого» життя. Вони вбачали джерело зла в уподобленні

церкви миру, в її багатствах і зазіханні на світську владу. «Дар Кон-

стантанів» розглядався як початок занепаду церкви. Маючи надію на

близький кінець світу, вальденси протиставляли своє «апостольське»

262

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

життя грішному життю католицького кліру, не визнавали таїнства

«мирської» церкви.

Скорботна мрія Бернарда Клервоського про церкву днів апос-

тольських запалила душу найбільш відомого з реформаторів духу

християнства Франциска Ассизького (1181/82–1226 pp.). Виходець

з родини багатого купця з італійського міста Ассизі під впливом єван-

гельських легенд відмовляється від майна, покидає рідний дім і, веду-

чи життя жебрака, всі сили віддає молитвам, посту і проповіді Слова

Божого. На Цьому жертовному шляху його підтримували, мабуть,

слова з «Дій святих апостолів», що воскрешали в пам’яті часи, коли

«... люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жоден із них не

вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було» (4:32).

Історик культури П. М. Біціллі вважав, що Відродження в «згор-

нутому вигляді» вже дане в особі Франциска Ассизького. Не маючи

богословської освіти, Франциск розумів слова Євангелій дослівно,

що не могло не викликати глузування й презирства у багатих і вче-

них абатів та єпископів (Франциска прозвали «Бідняжкою»). Сказав

Христос своїм учням: «Не беріть з собою ні золота, ні срібла, ні міді

в пояси свої, ні суми на дорогу, ні двох одеж, ні взуття, ні ціпка», — і

Франциск йшов від міста до міста, від села до села босоніж, у дра-

ній рясі, підперезаний обривком мотузка, ночував у куренях або під

чистим небом. Сказав Ісус: «Йдіть по всьому світові і проповідуйте

Євангелію усій тварі», — і Франциск читав проповіді «усій тварі» —

не тільки людям, а й птахам і звірям. Він вважав, що «вище всіх ми-

лостей і дарів Духа Святого, котрі Христос уділив друзям, — одне —

перемагати себе самого й добровільно, з любові до Христа зносити

муки, образи, ганьбу й нестатки».

Франциск став засновником нового виду чернецтва. Чернецтво,

що жебракувало, швидко здобуло повагу, особливо серед простого

люду в містах і селах. Папа Інокентій III дав благословення на засну-

вання ордену францисканців після того як, згідно з легендою, побачив

віщий сон, в якому Франциск підпер плечем головний собор Рима,

що похитнувся. Але кому в ті часи, як не папі Римському було зрозу-

міло, що церкві, аби вижити в боротьбі з єресями, потрібна внутрішня

реформа. Однак потрібні були й інші радикальні засоби боротьби.

Таким засобом став ще один орден ченців-жебраків — домінікан-

ський. Засновник його, святий Домінік (1170–1221 pp.), походив з Іс-

263

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

панії, але тривалий час прожив у Південній Франції, ведучи бороть-

бу проти альбігойців, що сповідували єресь катарів. Саме у Франції

Домініка осінила думка створити чернецьке братство спеціально для

діяльності проти всіляких неортодоксальних сект і єресей.

Успіх у цій святій справі залежить від уміння розбиратись у всі-

ляких богословських тонкощах. Тому на відміну від францисканців

домініканці, або брати-проповідники, багато часу й сил віддавали

освіті. Ченці-домініканці обіймали кафедри в найкращих університе-

тах. Домініканцями були найвидатніші богослови XIII століття Аль-

берт Великий та Фома Аквінський.

Але і в трибуналах інквізиції основними «спеціалістами» з єресей

були також домініканці. Назва ордену звучала близько до латинсько-

го словосполучення «Domini canes» — тобто «пси Господні». Домі-

ніканці повинні були нести знання у світ, проповідувати істину, але,

водночас, охороняти церкву від помилкових учень. Тому не випадко-

во емблемою ордену стало зображення пса, що несе в пащі палаючий

смолоскип.

Цікаво, що вже у 1233 році — лише через 17 років після засну-

вання ордену — домініканці почали будувати монастир під Києвом. В

1272 році вони були вже в Китаї.

Для періоду розвиненого феодалізму характерний швидкий роз-

виток світського мистецтва, яке в цей час виступає альтернативою

церковному. Згадані процеси в суспільному житті Західної Європи

розхитували провінційний характер середньовічного світобачення.

Торгівля, що формувала міжнародний ринок, і хрестові походи на-

багато розширювали його горизонти. Саме в X–XII століттях фор-

мується загальноєвропейський художній стиль, що дістав назву «ро-

манського» (від лат. romanus — римський). В Італії та Німеччині він

характерний і для більшої частини XIII століття. Пробудження ін-

тересу до людської особистості, що, як ми бачили, виявилось у зміні

філософської проблематики, позначилося й на романіці. Своєрідною

формою протесту проти суворої станової та корпоративної регламен-

тації життя суспільства стала поезія вагантів, основними темами якої

були ліричні мотиви та моралізаторські сентенції, а ідеалом — бра-

терство добрих і веселих людей, де не зважають на майновий і соці-

альний стан, ані на віровизнання й національність.

Тоді ж були зроблені літературні записи середньовічного епосу

та героїчних пісень, що оспівували образи рицарів — учасників війни

264

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

з «іновірцями». Широко відомими в Європі стали «Пісня про Ролан-

да» (1100 р.) та «Пісня про мого Сіда» (бл. 1140 p.). Перша розповіда-

ла про загибель під час битви з маврами юного графа Роланда, пле-

мінника Карла Великого, про зраду Роландового вітчима Ганелона

та про помсту короля за смерть улюбленого племінника. Поетична

обробка цієї історичної події зробила з графа Роланда ідеального ва-

сала, котрий до останньої хвилини життя залишається вірним своєму

сеньйорові. «Пісня про Роланда» пройнята християнським фанатиз-

мом, водночас вона відобразила й соціально-політичні реалії феода-

лізму X–XI століть, сповнені суперечностей і драматизму.

Інший герой звільнення Іспанії від маврів, Руй Діас, що його ара-

би прозвали Сідом, виведений головним персонажем «Пісні про мого

Сіда». Вона була складена на основі пісень та оповідань, що прослав-

ляли подвиги Сіда ще за його життя, і стала вершиною іспанського

народного епосу.

Стильові особливості середньовічного мистецтва найбільшою мі-

рою втілювала архітектура. Характерна ознака романського стилю —

напівокругла склепінчаста арка, найпоширеніші типи архітектурних

споруд — храм, монастирський ансамбль, замок. Романський храм в

основі своїй мав стару форму базиліки

. Романська базиліка — масив-

на кам’яна будова, що мала три нефи (рідко — п’ять), які перетина-

лись одним, а зрідка й двома трансептами (поперечними нефами). В

деяких архітектурних школах була ускладнена й збагачена формами

східна частина церкви: з’явився хор, що завершувався півкруглим ви-

ступом апсиди (від грец. «склепіння»). Хор оточували капели, неве-

ликі приміщення, де зберігалися реліквії, молились окремі сім’ї тощо

(так званій вінок капел).

На відміну від храму язичників, що вважався житлом бога, хрис-

тиянські храми були місцем, де збиралися віруючі. Розподіл внутріш-

нього приміщення храму та його оздоблення відповідали ієрархічній

структурі феодального суспільства. Клір займав чільну, найближчу

до вівтаря частину — хор, а в частині, що відводилася мирянам, були

виокремлені місця для знаті. Скульптури розташовували біля вівта-

ря, їх яскраво розфарбовували, щоб парафіяни в напівтемряві собору

Базиліка (від грец.



— царський дім) — прямокутна за планом будо-

ва, внутрішній об’єм якої розділений рядами колон чи стовпів на поздовжні частини

(нефи — кораблі); середній неф, більш високий, освітлювався крізь вікна над дахами

бічних нефів.

265

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

легше могли їх сприйняти. Під вівтарною частиною, зазвичай, хова-

лося ще одне «підвальне» приміщення, яке називалося крипта (від

грец. потаємний, прихований). Був звичай там ховати померлих слу-

жителів даного храму.

Масивність і геометричність архітектурних форм стали головни-

ми ознаками зовнішнього вигляду романського храму. Найохочіше

архітектори використовували паралелепіпеди, циліндр і напівци-

ліндр, конус, піраміду. Романський храм — це одночасно і математич-

не рівняння, і фуга, і образ космічного порядку, зазначає французький

дослідник Жорж Дюбі. Про зодчого, який обчислив пропорції вели-

кої базиліки абатства Клюні, біограф пише, що його надихали святі

Петро і Павло — покровителі цього монастиря. Далі він додає, що це

був «прекрасний псалмоспівець», маючи на увазі композиторсь кий

дар архітектора, його талант до складання псалмів. Справді, будова

зведена на складній основі арифметичних комбінацій. Кожне з вико-

ристаних тут чисел має потаємний зміст: один означає для посвячено-

го — Бога єдиного; два — Христа, в якому об’єдналися дві сутності —

божественна і людська; три — це Трійця; число чотири має дуже багате

потрактування: воно, з одного боку, представляє структуру космосу,

його цілісність (чотири сторони світу, чотири ріки в раю, чотири сти-

хії), з іншого боку, — уособлює моральні сутності (чотири євангеліс-

ти, чотири основні чесноти, чотири кінці Хреста). Квадрат — це знак

переходу до світу горішнього, тому його місце на підлозі, на перети-

ні трансептів, під колом напівсфери центрального куполу. Квад рат,

коло — рай утрачений і рай майбутній, предмет надій і прагнень.

В XI–XII століттях одночасно й у тісному зв’язку з архітектурою

розвивається монументальний живопис, відроджується монументаль-

на скульптура. Залежність образотворчого мистецтва від релігійного

світогляду надала йому символічного характеру, умовності прийомів

та стилізації форм. Пропорції людської фігури часто порушувалися,

складки одягу зображалися без урахування реальної пластики тіла.

Простір романських композицій не має глибини. Ієрархічна значу-

щість диктує різномасштабність фігур. Скульптура, живопис мали

переказувати Святе Письмо, тому їхні сюжети обмежені тільки суттє-

вим. Художник більше дбав не про реальність образу, а про схематич-

не відтворення окремих епізодів, часто пов’язаних між собою тільки

символічно. У цей час найпоширенішим був фресковий живопис, хоча

266

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

в Італії ще збереглися традиції мистецтва мозаїки. В скульптурі най-

популярнішим став рельєф.

У романський період особливого значення набуває орнаменталь-

не мистецтво, закорінене в спадщину «варварських» народів, ан-

тич ності, Візантії та Ірану. Збережене в пам’яті народів примітивне

світосприйняття недалекої епохи втілилося в зображеннях фантас-

тичних істот, у яких вгадуються химерні поєднання антропоморфних

форм і образів тваринного світу.

Від другої половини XII століття в Західній Європі й передусім

в Північній Франції (Іль-де-Франс, Пікардія) формується архітек-

тура нового стилю, так звана готика. Розвитком міст як торгово-ре-

місничих і культурних центрів стимулювався злет середньовічного

мистецтва Західної й Центральної Європи в XIII–XIV століттях.

Найбільше піднесення переживали церковна й світська архітектура.

В багатьох містах споруджуються стрункі, спрямовані високо в небо

готичні собори, що об’єднували під своїм дахом великі маси людей,

виконуючи роль суспільного центру міста. Собор в іспанському міс-

ті Севільї, який серед готичних храмів Європи поступається своїми

розмірами тільки Міланському соборові, є грандіозним прямокут-

ником (140



76 м без прибудов), розділеним на п’ять нефів. Най-

ширший із них (16 м), центральний, заввишки 36 м, підноситься над

боковими нефами (26 м). Величезні склепіння спираються на сорок

могутніх стовпів з пучками колон. Найістотнішими рисами готичної

архітектури стають панування лінії, вертикалізм композиції, віртуозна

деталізація та підпорядкованість елементів логіці цілого. Готика ви-

користала деякі знахідки романської архітектури: одним з важливих

її елементів стала гостра стрілчаста арка, відома зодчим бургундської

школи.

Головним нововведенням готичного стилю стала каркасна систе-

ма. Вона дала змогу зробити склепіння легшим, ніж у романського

храму. Готичні архітектори досягли цього, зробивши ребра хрестових

склепінь (нервюри) основою конструкції склепіння. Нервюрне скле-

піння спиралося не на стіни, а на стовпи-опори, воно було гнучкішим,

могло перекривати простір неправильної форми. Тому будови готич-

них храмів не такі масивні, як романські. Зовні над храмом вирос-

тав цілий ліс башт і башточок, прикриваючи місця, в яких аркбутани

(особливі арки, що допомагали гасити розвал склепіння в середньому

267

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

нефі) закріплювалися на контрфорсах. Каркасна система допомагала

споруджувати будови небаченої раніше височини: в деяких храмах

вона під куполом сягала понад 40 м, з’явились і перекриття великої

ширини.

Велетенські вікна з яскравими вітражами, своєрідним видом жи-

вопису за допомогою кольорових розписаних пластин скла, замінили

глухі стіни, витіснивши монументальний розпис. Фреска майже зов-

сім зникає.

Пластика вростала в структуру будови храму і збагачувала його

художній образ. Сотні, тисячі, іноді десятки тисяч скульптурних

композицій, окремих статуй прикрашали готичний храм усередині й

особливо ззовні Хоч у готиці використовується рельєф, та головний її

скульптурний жанр — статуя. Готичні скульптурні композиції ясні-

ше й реалістичніше розкривають сюжети, більше пов’язані між собою,

а головне, влучніше й людяніше передають внутрішній стан віруючих.

Готичний стиль був характерним не лише для церковної архі-

тектури. Міські ремісники, до рук яких переходить будівництво со-

борів, використовували своє мистецтво й у спорудженні цивільних

будівель. Поряд із собором, що втілював ідею панування феодальної

ідеології, виростали розкішні середньовічні ратуші, де засідала міська

рада. Їхні архітектурні форми відобразили зростання соціальної са-

мосвідомості міського бюргерства, його значення в житті суспільства

й багатство. Ратуші Флоренції, Брюгге, Брюсселя, Лувена та інших

міст Європи збереглися як прекрасні пам’ятки світської готики.

Важливу роль у культурному житті зрілого феодального суспіль-

ства відіграла рицарська культура. Разом з куртуазністю, що була

досить складним комплексом звичаїв, ритуалів, манер, придворних,

військових розваг (наприклад, рицарських турнірів), їй притаманна

своєрідна література: рицарська поезія та роман.

Виховання майбутнього рицаря починалося досить рано — з семи

років — він оселявся в чужій сім’ї як паж або валет. Саме в такому

званні в замку багатого землевласника він починав освоювати ази

практичної школи, що звалася куртуазією, тобто вчився гречності і

взагалі світських манер. У п’ятнадцять років з рук священика юнак

отримував освячений короткий меч і ставав зброєносцем. Разом з

іншими юнаками він ніс важку й часто небезпечну службу. По ви-

повненні вісімнадцяти років чи за подвиг на полі бою зброєносця

268

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

посвячували в рицарі й король або сеньйор вручав йому меч. Відпо-

відно до ритуалу, посвячуваний ставав на коліна, а сеньйор торкався

своєю рукою щоки юнака, а своїм мечем — його плеча. Наскільки це

була важлива подія в житті середньовічного рицаря, свідчить і риту-

ал, що супроводжував позбавлення рицарського звання, наприклад,

у разі доведення факту обману. Рицаря, що вчинив злочин, роззбро-

ювали і одягнутого в довгу сорочку виводили на поміст перед на-

товпом людей. До ніг йому кидали його поламану зброю. Рицарські

шпори зривали, герб, що прикрашав його щит, стирали, а сам щит

прив’язували до хвоста робочого коня. Показуючи на винуватця, ге-

рольд тричі питав: «Хто це?» і тричі йому відповідали з натовпу, що

це рицар. Але герольд також тричі голосно перечив: «Ні, це не він!

Це не рицар, це — негідник, який зрадив своє слово, клятву вірнос-

ті». Священик голосно читав 109-й псалом, в якому звучали особливо

грізно для присутніх прокляття, звернені проти нечестивця:

Нехай дні його будуть короткі,

хай інший маєток його забере!

Бодай діти його стали

сиротами,

а жінка його — удовою!

І хай діти його все мандрують

та жебрають...

Потім розжалуваного рицаря укладали на ноші і, як небіжчика,

померлого для рицарства, несли до церкви. В церкві винний прилюд-

но мусив вислухати заупокійні молитви. Померлим вважався він сам,

адже він помер для честі.

Канони куртуазної любові та її літературного висловлення через

мистецтво Провансу XII століття прийшли на Захід з арабської Іспа-

нії. Арабо-перські джерела містили концепцію містичної любові як та-

ємниці й сенсу любові земної. Самостійно чи в певній залежності від

суфійських поетів, але поети Провансу (так звані трубадури

) ство-

рюють власну філософію кохання з притаманною йому системою цін-

ностей та ритуалом, формують новий морально-естетичний ідеал —

служіння Дамі. Ані ідеал служіння сюзеренові, ані ідеал служіння

Трубадур, трувер — франц. troubadour, з прованс, trobador, від trober, що означає

знаходити, винаходити.

269

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Богові вже не відповідали новим духовним потребам часу. Куртуазне

кохання з новою психологією любовних переживань дає можливість

вияву індивідуальності. Головний мотив творчості трубадурів (у Ні-

меччині — мінезингерів) — кохання поета до Дами, не розділене через

соціально-ієрархічні перепони. В центрі емоційного світу трубаду-

ра — жертовне посвячення себе служінню Дамі: страждання, нездій-

сненність бажання. Та саме вони й створюють поета як особистість.

Деякі з провансальських трубадурів після Альбігойських воєн

емігрували на північ Італії й принесли з собою мистецтво. Його пое-

тичні форми, образи й стиль підготували ґрунт, на якому виросла

пое зія Петрарки, стали джерелом, що живило творчість Шекспіра.

Найбільш відомим з трубадурів був Бертран де Борн (бл. 1145–

1210/1215 pp.).

Французький епос розквітав у творчості труверів. Трувери мали

своїх попередників — кельтських співців, що звалися бардами. При

дворах Карла Великого та Людовіка Благочестивого поети під час

бенкетів оспівували подвиги хоробрих воїнів на франкському діалек-

ті або романською мовою, поширеною з VI по XII століття в Західній

Європі. Співцями цими були давньогерманські скальди.

З найдавніших пісень труверів склалася поступово кантилена, а

остання розвинулася, у свою чергу, в chanson de geste. Кантилена —

твір церковного або світського характеру, в основі якого домінує

ліричний чи хвалебний елемент. Вона складалася з кількох строф

з приспівом і відображала події з народного життя. Як це буває не

часто в історії, на подальший розвиток світських кантилен вплинула

особа Карла Великого.

Chanson de geste походить від Gesta, тобто «подвиги, діяння», і

означає пісню про подвиги чи про рід-плем’я героя. З часом героїчні

поеми досягають все більших і більших розмірів. Спочатку вони міс-

тили 4 чи 5 тисяч віршів, а в пізніх поемах — 20 тисяч і більше.

Залежно від характеру сюжетів епічні поеми середньовіччя поді-

ляються на кілька груп. До першої належать поеми, в яких оспіву-

ються подвиги Карла Великого і його паладинів (каролінгський чи

французький цикл). Сюди ж відносять поеми, герої яких жили в піз-

ніші часи. Другу групу епічних поем утворюють ті, що розвивають

легенди Арморіки чи Британії, легенди про короля Артура та його

сподвижників чи спадкоємців (так званий британський, або цикл

270

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

короля Артура). Нарешті, третя група містить поеми, які воскрешали

подвиги героїв античної доби в середньовічній інтерпретації (цикл

Риму, або античний).

Найкращою з епічних поем, що збереглася до нашого часу, була

вже названа вище «Пісня про Роланда». Широко відомими також

були поема про Рауля де Камбре й поема про Емері де Нарбона.

З труверів, що складали поеми античного циклу, особливу славу

мав Бенуа де Сент-Мор (XII ст.). Він написав роман про Трою, мож-

ливо, роман про Енея, беручи за взірець Гомера. Популярними були

роман про Фіви, написаний під впливом «Фіваїди» Стація, роман про

Цезаря, створений як наслідування поеми Лукана «Фарсалія», поема

«Олександр», написана двома труверами XII століття — Ламбертом

Лі-Куртом і його наступником Олександром де Берне.

Тема кохання була провідною й у рицарському романі. Вона до-

повнювалася фантастикою, основу сюжетів якої складали надпри-

родні, незвичайні явища, що супроводжували пригоди рицарів.

Автори рицарських романів використовували історичні та геогра-

фічні відомості, зверталися до фольклору, вплітаючи в канву подій ста-

ровинні легенди й повір’я. Обов’язковими при цьому були й моральні

сентенції. На початок XIII століття вже складаються класичні форми

рицарського роману. З найвідоміших романів цього часу вирізняється

тонким аналізом душевних переживань героїв твір Готфріда Страс-

бурзького «Тристан». За основу його була взята кельтська за походжен-

ням оповідь про трагічне кохання рицаря Тристана до Ізольди, дружи-

ни корнуольського короля Марка. На перешкоді чистим, благородним

почуттям стає обов’язок, що визначається становими зв’язками.

На великі зміни в емоційному світі людини середньовіччя вка-

зували й нові явища в музичній культурі. Саме у XII–XIII століттях

досягає вершин розвитку найдосконаліший вид професійного бага-

тоголосся — дискант. Це був спів у протилежному русі, або «проти-

голосся». Уславленими центрами цього співу стали школи французь-

ких міст Ліможа, Шартра й особливо Парижа, де школу при соборі

Паризької Богоматері очолювали славнозвісні майстри поліфонічно-

го співу регенти Леонін та Перотін.

Театр, що відігравав помітну роль у середньовічній культурі,

на межі XI–XII століть демонструє перехід від літургійної драми до

містерій. Містерії були вже менше пов’язані з богослужінням. Та й