Левчук Л.Т. Історія світової культури

Подождите немного. Документ загружается.

291

РОЗДІЛ IX. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

Джованні Боккаччо (1313–1375 pp.) був другом Петрарки і його

однодумцем, однак відрізнявся характером творчості. Свої найвідо-

міші твори він писав прозою, зосередившись на зображенні матері-

ального боку тогочасної дійсності, на відтворенні розмаїття життєвих

ситуацій людського буття.

Значним етапом у творчості Боккаччо була прозова повість у

формі сповіді «Ф’яметта» (1343 р.), в основу якої були покладені по-

дії реального, певною мірою навіть особистого життя. У стражданнях

героїні повісті автор відтворив власні глибокі переживання після

того, як був зраджений і покинутий позашлюбною донькою неапо-

літанського короля Роберта Анжуйського Марією д’Аквіно. Власне

образ останньої під іменем Ф’яметти (італ. «вогник») увійшов у всі

основні твори письменника. В елегії описуються міські свята, побут

городян, їхні розваги, змагання в зброї, розповідається про взаєми-

ни Ф’яметти з городянами, їхнє реагування на зміни в її поведінці й

зовнішності. В такий спосіб автор вплітає образ героїні в контекст

зовнішнього світу й робить його значущим елементом. Повісті влас-

тивий точний психологічний аналіз, реалістичне змалювання душев-

ного світу людини. Література збагатилася першим психологічним

дослідженням жіночого характеру. Новаторство Боккаччо полягало в

тому, що він зробив основним об’єктом зображення особисті почуття

людини. «Ф’яметту» зазвичай називають першою психологічною по-

вістю в європейській літературі.

Своєрідним гімном красі людської плоті, коханню як чуттєвій

земній пристрасті, що несе людині й радість, і страждання, стала най-

довершеніша поема Боккаччо «Ф’єзоланські німфи» (1345–1346 pp.).

Введення розмовної манери, народної мови дало змогу переконливо

відтворити сповнені життєвої енергії людські почуття.

Найвищим етапом у творчому розвитку Боккаччо став «Декаме-

рон» (1350–1353 pp.) — збірка оповідань, що започаткувала історію

жанру художньої реалістичної новели в Європі. Спираючись на тра-

диції міського побутового оповідання, що дійшли ще від XIII сто-

ліття (збірка новел «Новеліно, або Сто давніх оповідок»), Боккаччо

змінив характер жанру й підніс його до рівня справжнього мистецтва.

«Декамерон» — цілісний твір, сюжетно й композиційно заверше-

ний. До збірки ввійшли 100 новел, які обрамляються переднім словом

і післямовою автора. Починається вступ з опису чуми, яка спустошила

292

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Флоренцію в 1348 році. Зав’язкою сюжету стає вимушене перебуван-

ня десяти молодих людей — семи жінок і трьох юнаків — за межами

міста. Протягом десяти днів

кожен із них розповідає щодня по новелі.

У переднім слові Боккаччо обґрунтовує принципи своєї творчості

Це своєрідний естетичний маніфест. Головна мета творчості полягає,

на думку автора, в тому, щоб зробити оповідання цікавими й корис-

ними, дати читачам розраду й добру пораду. Цього можна досягнути

тільки зображуючи життя таким, яким воно є насправді, показуючи

земну людину такою, якою вона створена природою і згідно з зако-

нами природи. «Моєму перу слід надати не менше права, ніж пензлю

живописця, який... змальовує і Христа мужчиною і Єву жінкою».

Обстоюючи реалістичні принципи творчості всупереч релігійно-ас-

кетичним догмам, Боккаччо виходив з усвідомлення митцем власної

творчої індивідуальності, права на свободу.

Останнім видатним поетом італійського Відродження, що жив

і творив у період жорстокої реакції (Контрреформації), був Торк-

вато Тассо (1544–1595 pp.). Перший його твір — поема «Рінальдо»

(1562 р.) — мав фантастичний рицарський сюжет, вміщений у фор-

му за правилами античної поеми. Потребу в епічній поемі нового

зразка, яка б об’єднала достоїнства античної епічної і середньовічної

рицарсь кої поем, Тассо реалізував у своєму найвищому досягненні —

поемі «Визволений Єрусалим» (1580 p.).

Ренесансна епіка черпала натхнення з реалістичного світу, розко-

лотого на католицьку Європу та Османську імперію. Турки, захопив-

ши Балкани й підкоривши Албанію, Угорщину, загрожували всьо-

му Півдню Європи. Розгром турецького флоту в Лепантській битві

(1571 р.)

об’єднаними силами Іспанії та Венеції розцінювався як

перемога католицької зброї. Цим настроєм пройнятий ідейний зміст

«Визволеного Єрусалима». Основною сюжетною лінією поеми стала

розповідь про облогу Єрусалима хрестоносцями Готфріда Бульон-

ського під час першого хрестового походу (1096–1099 pp.). Батальні

сцени, за задумом автора, мали показати цю подію як кульмінацію зіт-

кнення двох світів — християнського та мусульманського. Перемога

хрестоносців розглядалася як зумовлена величчю католицьких ідей,

вона стала приводом до звеличення героїчних традицій середньовіч-

Звідси назва «Декамерон» — від грец. «десятиденник».

До речі, це була остання в історії битва гребних флотів.

293

РОЗДІЛ IX. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

ного рицарства. У самого поета під час роботи над поемою посили-

лася хвороблива релігійність, страх перед цензурою інквізиції. Адже

поряд з батальними сценами не менш цінними в художньому відно-

шенні були численні епізоди, що змальовували кохання воїнів-хрис-

тиян і жінок-язичниць. Поетичним і гуманістичним змістом сповнена

історія рицаря Рінальдо та Арміди. На перешкоді їхньому щастю ста-

ють реалії війни, розлучаючи закоханих і приносячи їм страждання.

Коли один з друзів опублікував поему, Тассо навіть зрікся твору.

Поема, справді, викликала офіційну негативну оцінку. Переляканий

Тассо, вже психічно хворий, видав перероблений варіант поеми під

наз вою «Завойований Єрусалим», що значно поступався своїм ідей-

ним рівнем та художнім змістом першій редакції. Однак від Тассо

увійшла в контекст європейської художньої і філософської культури

тема особистої трагедії людей, втягнутих у вир визначних історичних

подій.

Дисгармонія суспільно-політичного життя Італії в XVI столітті

породила стиль, що передав кризове світовідчуття його 20–60-х ро-

ків. Цей стиль мав назву маньєризм

. Він не ґрунтувався на нормах

гармонії, що було характерним для класичного стилю і взагалі для ес-

тетики зрілого Відродження. Віра у високе призначення людини була

втрачена, життя з його політичними інтригами, заколотами, зрадами,

безперервними війнами, здавалося більш ірраціональним, нерозум-

ним, ніж розумним. Світ і людина стали надто плинними, щоб гово-

рити про їхню надійність, значущість. Життєстверджуючі ідеали гу-

манізму поступаються місцем гедонізму. Стильовими особливостями

маньєризму стають ускладнення форм, деформація образів, потяг до

вишуканих, примхливих виразів, що краще за все передають трагічні

дисонанси буття.

В першій половині XVI століття в Італії розвивалася комедія.

Пізніше, в середині сторіччя, її витіснили такі жанри, як пастораль,

мелодрама, а також своєрідний, суто театральний жанр — комедія

дель арте (commedia dell’arte). Текст для такої комедії не писався,

тому в неї не було автора. Текст імпровізувався самими акторами.

Постійними персонажами комедії дель арте були типи-маски: Арле-

кін, Коломбіна, Панталоне, Брігелла і т.п. Ці персонажі широко ви-

користовувалися в європейській драматургії XVII століття.

Від італ. maniera — манера, стиль.

294

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Ренесансна літературна й поетична традиція Франції бере свій

початок від гуртка Маргарити Наваррської (1492–1549 pp.), сестри

короля Франциска І. Вона вирізнялася всебічною освіченістю, знала

класичні мови, захоплювалась античним мистецтвом. Як письменни-

ця, поетеса, Маргарита Наваррська формувалася під впливом творів

Данте, Петрарки, Боккаччо. Найкращим її твором є прозова збірка

новел «Гептамерон», яка побачила світ уже після смерті автора в 1558

році. «Гептамерон» — семиденник, він містить 72 оповідання й ком-

позиційно наслідує «Декамерон» Боккаччо.

Одним з найталановитіших представників гуртка Маргарити

Наваррської був Клеман Моро (1496–1544 pp.) — поет, що першим

у Франції наслідував петрарківський сонет. Чуттєво-матеріальне

сприйняття світу, яке відбилося в його поемах, баладах, рондо, епі-

грамах, інтерес до всього земного й часто неприховане глузування

над релігійною догматикою зробили з Моро ворога як католицької,

так і кальвіністської церкви.

Вершиною французької літератури Відродження була творчість

Франсуа Рабле (1494–1553 pp.). Почавши з освіти в духовній школі, а

потім у францисканському монастирі, Рабле після знайомства з антич-

ною культурою та навчання на медичному факультеті університету в

Монпельє зійшовся з ученими-гуманістами, листувався з Еразмом Рот-

тердамським, яким захоплювався, називаючи батьком своїм і матір’ю.

Світову літературну славу Рабле приніс його роман «Гаргантюа

і Пантагрюель». Сюжет цієї казки-сатири запозичений з народної

літератури, з одного з варіантів легенди про велетня Гарґантюа. Од-

нак запозичивши основну сюжетну лінію, імена й частину важливих

епізодів легенди, Рабле, переосмисливши й переробивши цей матері-

ал, створив цілком оригінальний твір. Перед читачем на тлі широкої

картини реального життя постає гостросатирично зображений фео-

дальний світ, дисгармонійно змальований середньовічний світогляд.

Відкрита критика схоластики, віри в священні авторитети, релігійно-

го фанатизму, пропаганда гуманістичного виховання та утверджен-

ня ідеалів гармонійно розвиненої людини Відродження поєднують

Рабле з плеядою письменників-гуманістів XVI століття. Після опуб-

лікування в 1546 році третьої частини роману (а робота над ним поча-

лася ще в 1532 р.) вся книга була заборонена теологами. Однак пись-

менник продовжив роботу над твором і остання — п’ята — частина

вийшла з друку вже після смерті автора в 1564 році.

295

РОЗДІЛ IX. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

Роман «Гаргантюа і Пантагрюель» належить до найвидатніших

творів реалізму доби Відродження. Але Рабле для глибшого проник-

нення в сутність явищ і процесів тогочасної дійсності часто створює

їх фантастичні образи. М. Бахтін зазначає, що «за найбільш, здава-

лося б, фантастичними образами розкриваються дійсні події, стоять

живі особи, лежить великий особистий досвід автора і його точні

спостереження»

. Опираючись на багату фольклорну традицію Раб-

ле використав у романі різноманітні форми і прийоми комічного —

пародію, шарж, карикатуру, буфонаду. Але те, що надає особливого

колориту образам роману, це гротеск (від італ. grotta — грот, печера,

підземелля — місце в Римі, де Рафаель зі своїми учнями під час розко-

пок античних споруд знайшов живописний орнамент la grottesca, що

дивовижно поєднував рослинні, тваринні й людські форми). Саме за

гротесковим принципом, який полягає у поєднанні реального й фан-

тастичного, високого й низького, будується вся система образності й

комізму в романі Франсуа Рабле.

Друга половина XVI століття у Франції пов’язана з розквітом гума-

ністичної поезії. Найкращі поетичні здобутки того часу належали па-

ризькому літературному об’єднанню «Плеяда» й особливо його главі —

П’єру де Ронсару (1524–1585 pp.). Під впливом Ронсара один із членів

літературного об’єднання Жоашен дю Белле написав і опублікував

трактат «Захист і прославляння французької мови» (1549 p.). Цей трак-

тат, в якому критикувалася латиномовна поезія і обстоювалися права

французької мови, став своєрідним програмним маніфестом «Плеяди».

Ронсар — дворянин, з 12 років — паж принців, а потім наближе-

ний до почту членів королівської сім’ї та дипломатичних кіл, побу-

вав майже в усіх країнах Європи. Здібний до вивчення мов, юнак,

здавалося, мав усе для швидкого досягнення вершин дипломатичної

служби: розумний, добре вихований, гарний, вправний шевальє, який

прекрасно фехтував і танцював та ще й складав вірші. Однак важка

хвороба, що спіткала його в 17 років, призвела до значної втрати слу-

ху. Це поклало край сподіванням на успіх при дворі, й Ронсар повніс-

тю віддався поглибленню своїх знань і заняттям поезією.

Три найзначніші періоди творчості Ронсара мали своїми верши-

нами цикли ліричних поезій: «Любовні вірші до Кассандри», «Любов

до Марії» та «Сонети до Єлени».

Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и

Ренессанса. — 2-е изд. — Москва, 1990. — С. 484.

296

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Героїня першого циклу поезій молода італійка, яку Ронсар зустрів

1545 року в королівському палаці в Блуа. Кохання поета залишилося

без відповіді, та біль роз’ятреного серця породив прекрасні строфи

сонетів, сповнених ніжного й сумного почуття безнадійної любові

В ранкових променях іде моя єдина,

Завинута у плащ волосся золотий,

Здається, що каскад із локонів рясний

Спадає владно вниз, цілуючи коліна.

(Переклад тут і далі Ф. Скляра)

Ця збірка була писана під значним впливом книжної традиції.

Жіночий образ у Ронсара — ідеалізований, сповнений неземної краси

й чеснот — вимальовується за зразками лірики Петрарки. У 1555–

1556 роках Ронсар публікує іншу за духом низку сонетів, присвячену

простій селянці, п’ятнадцятирічній дівчині Марі Дюпен, яка відпові-

ла палким почуттям на його кохання. Мова Ронсара стає щирою, про-

стою, поетичні образи втрачають прикраси вишуканості й набувають

кришталевої чистоти і прозорості:

Марі, усе єство ви збурили мені —

І розум, і чуття. Тепер я вже не в силі

Співати, як раніш, у строгім давнім стилі.

Передчасна смерть коханої, туга за безповоротною втратою від-

билися в рядках сонетів Ронсара, що по праву вважаються вершиною

всієї французької любовної поезії доби Відродження:

І ти, вродливице, у юності цвіла,

На небі й на землі була тобі хвала,

Та парка заздрісна життєву нить урвала.

На похорон сумний несу з долин, узвиш

У глеку молоко і квітів повний кіш,

Щоб ти трояндою і в гробі розцвітала.

Останній цикл любовних сонетів Ронсара з’явився вже на схилі

його життя (1578 р.) і був присвячений Єлені де Сюржер — фрейлі-

ні королеви. Щире і сповнене життєвої мудрості й безнадії кохання

напівглухого поета не знайшло відгуку в серці молодої і прекрасної

жінки. Та сім років останньої безнадійної закоханості Ронсара від-

297

РОЗДІЛ IX. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

дзеркалилися у надзвичайно яскравих образах поезій, обрамованих

дбайливо відшліфованими строфами:

Від неї повіва холодною зимою,

Як сніг вона сама, душа ж закута в лід.

Їй любий я лиш тим, що спів мій знає світ.

Чого ж, безумний, я терзаюсь в неспокою?

Пощо її ім’я з пихою родовою —

Прекрасний мій полон і ніжний рабства гніт?

Щасливо поєднуючи у своїй особі вченого-гуманіста й поета,

Ронсар зміг стати реформатором французької поезії та літературної

мови. Оцінюючи його роль в історії французької літератури, поет і

оратор дю Перрон у жалобній промові пам’яті Ронсара влучно висло-

вився: «...в усьому він був вищий за інших і в цьому він дорівнював

сам собі».

В останній чверті XVI століття сягає вершин розвитку жанр фі-

лософсько-моралістичної прози. Передусім особливо це стосується

творчості Мішеля де Монтеня (1533–1592 pp.). Маючи прекрасні

знання з культури античності й Відродження, досвід подорожей по

Європі та роботи на посаді мера міста Бордо, Монтень став автором

одного з найвидатніших витворів культури Відродження — мораль-

но-філософського твору «Проби». Власне, про зміст книги добре на-

писав сам автор у вступному зверненні «До читача»: «Зображую я не

когось, а самого себе, предмет цієї книги — я сам». Отже, Монтень

спробував крізь своє «Я», що представляє рід людський, побачити

людину «без деформацій», до яких призводять норми релігійного

світогляду, упередженість політичних доктрин.

Людина, взята «сама по собі», постає істотою мінливою, здатною

на метаморфози під тиском зовнішніх обставин і залежно від душев-

ного стану. Вона може досягти довершеності й безодні морального

падіння; розуму людському властиво невпинно розвиватись і водно-

час помилятися. «Проби» як філософський твір сповнені скептичним

ставленням до всього, що виступає в личині незаперечної абсолютної

істини. Скептицизм Монтеня передусім спрямований проти догма-

тизму середньовічного світогляду, схоластики, будь-яких теоретич-

них конструкцій, позбавлених опертя на практичний досвід і тому

нездатних до розвитку відповідно до багатозначної реальності.

298

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Скептицизм автора «Проб» не суперечив усвідомленню потреби

людини в ідеалах, необхідності формування твердих моральних засад

особистості. Філософ за ідеал вважає людину доброчесну, людину,

якій притаманні гідність і здатність стоїка протидіяти «жалюгідним

умовам людського існування». Доброчесне життя пов’язане зі здоро-

вим глуздом і поміркованістю, це діяльність для блага інших людей, а

отже, і для власного блага: «Той, хто почуває власну гідність, зрозуміє

свої обов’язки перед іншими людьми й суспільством, той усвідомить

своє покликання сприяти громадській користі, виконуючи обов’язок

громадянина. Той, хто не живе для інших, не живе для самого себе».

Морально-філософський твір Монтеня поклав початок жанру

есе, який робить предметом художньої творчості внутрішній світ од-

нієї людини — самого автора, особливості його світогляду й світовід-

чуття, барвисту мозаїку буття в мікрокосмосі його свідомості.

«Проби» справили значний вплив не тільки на подальший роз-

виток французької і європейської художньої прози й філософської

публіцистики, а й на сучасників Монтеня, зокрема великого англійця

В. Шекспіра.

Творчість Вільяма Шекспіра (1564–1616 pp.) прийнято поділяти

на три періоди.

Перший період (1590–1600 pp.), який ще називають оптимістич-

ним, пов’язаний з ідеалами гуманізму, вірою в торжество розуму, мож-

ливість побороти зло. В цей час з-під пера геніального митця виходять

драми-хроніки, ранні трагедії, поеми, комедії, сонети. Перша збірка

сонетів, надрукована в 1609 році, відкрила вищий етап у розвитку ре-

несансної поезії. Сонети Шекспіра, кожен з яких є завершеним тво-

ром, самостійною системою образів, взяті разом створюють сюжетний

цикл, героями якого стають сам поет, його друг і «смуглява леді». Зміст

сонетів циклу передає динаміку складних відносин між персонажами:

Прийшли мені на горе і на страх

Любові дві в супутники щоденні.

Юнак блакитноокий — добрий геній,

І жінка, — демон з мороком в очах.

(Переклад тут і далі Д. Паламарчука)

Ліричний герой сонетів Шекспіра не обмежується виявом почут-

тів дружби і кохання — він замислюється над можливістю протистоя-

299

РОЗДІЛ IX. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

ти руйнівній силі часу, утверджує вищу цінність духовного багатства

над багатством матеріальним, виступає з нищівною критикою поро-

ків і несправедливості реального життя:

Стомившися, вже смерті я благаю,

Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,

І в злиднях, честь доходить до одчаю,

І чистій вірності шляхів нема.

.......................................................................

І злу — добро поставлене в служниці,

І владою уярмлені митці,

І істину вважають за дурниці,

І гине хист в недоумка руці.

Другий період творчості Шекспіра (1601–1608 pp.), або період

трагічний, пов’язаний з поглибленням соціально-політичних супе-

речностей у тогочасній Англії. Поринаючи у вир людського життя

драматург зміг геніально втілити у своїх творах трагічне світосприй-

няття. Це були «Гамлет», «Отелло», «Король Лір» та «Макбет».

Трагедії Шекспіра перемогли час і зберегли свій сенс до наших

днів, тому що вийшли далеко за межі історичних реалій доби Відрод-

ження, піднялися на рівень осмислення загальнолюдських проблем,

моральних колізій життя суспільства. Вони були закликом Шекспіра

до встановлення у світі ідеалу, якого давно вже прагне людство, — гід-

ного людини порядку речей. Так, один з персонажів трагедії «Тімон

Афінський», Алківіад, проголошує необхідність подолати чвари між

людьми і встановити мир і спокій у суспільстві:

З війни народжується мир, а мир

Хай стримує війну, й на вічні віки

Хай одне одному готують ліки.

Третій період творчості (1609–1613 pp.) ще називають роман-

тичним через характерну для нього наявність значного казково-фан-

тастичного елемента. Шекспір написав у цей час чотири п’єси, які

визначають то як трагікомедії, то як романтичні драми, а також істо-

ричну драму «Генріх VІІІ» (1613 p.). Криза ренесансного світогляду

призвела до того, що Шекспір переніс позитивне вирішення проблем

суспільного життя свого часу у світ незвичайного, у світ фантазії.

300

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Дослідник творчості геніального драматурга О. Анікст, оцінюючи

його останні п’єси, зазначив: «Шекспір не знав і не міг знати шляхів

до створення ідеального ладу. Він був певний тільки одного: людям

потрібне інше життя, ніж те, на яке вони засуджені, вони варті того,

щоб нові обставини були для них створені, й запорукою такої можли-

вості є те краще, що було в людській природі».

Творча спадщина Шекспіра стала впливовим фактором розвитку

мистецтва й літератури багатьох країн світу. В XVII столітті в Ні-

меччині вона була каталізатором формування реалістичної естетики,

взір цем для Шіллера й Гете у створенні національної драми. Роман-

тизм як загальноєвропейський художній напрям теж мав за головний

орієнтир драматургію Шекспіра. Його називали своїм учителем ви-

датні письменники критичного реалізму. Феномен Шекспіра та його

творчості залишається в полі зору й світової літератури XX століття.

Іспанська література доби Відродження досягла апогею у твор-

чості Сервантеса й Лопе де Веги.

Мігель де Сервантес Сааведра (1547–1616 pp.), як і більшість з

представників гуманістичної культури, здобув хорошу гуманітарну

освіту, подорожував, брав участь у Лепантській морській битві між

іспано-венеціанською і турецькою ескадрами, пізніше потрапив у

полон і скуштував гіркої долі раба в Алжирі. Після повернення на

батьківщину, незважаючи на всеєвропейську славу, здобуту своїми

художніми творами, письменник жив бідно. Бідним і помер у монас-

тирі, де й похований разом з іншими безталанними. Творчий шлях

Сервантеса позначений ліричними поезіями, драматичними творами,

пасторальним і рицарським романом, реалістичними новелами. Та

світову славу письменник здобув своїм безсмертним романом «Ви-

гадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (перша частина — 1605 p.,

друга — 1615 p.). Спираючись на традиції прозових жанрів іспанської

літератури Сервантес створив новий тип епічного жанру — реаліс-

тичного роману у світовій літературі. Як зазначив І. Франко, «це був

перший рішучий крок до реалістичного зображення дійсного життя і

дійсного народу.., у «Дон Кіхоті» мусимо бачити перший роман нові-

шого покрою, суспільно-психологічний твір...».

Образ Дон Кіхота, що органічно поєднав героїзм і слабкість духу,

мудрість і безумство, трагічність і комізм, дає змогу прослідкувати

світоглядну еволюцію Сервантеса від ренесансного оптимізму до усві-