Левчук Л.Т. Історія світової культури

Подождите немного. Документ загружается.

281

РОЗДІЛ IX. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

редки капіталістичного розвитку не розвинулися тут у нову економіч-

ну структуру в національному масштабі. Важливою обставиною, що

згубно позначилася на долі італійської економіки та культури, була

відсутність національно-політичної єдності. Ні імператори, ні папи,

які вели конкурентну боротьбу в середньовіччі й за часів Відроджен-

ня, не змогли об’єднати країну в єдине ціле. Макіавеллі справедливо

зауважив, що папство було не досить сильним, аби об’єднати Італію,

але досить сильним, щоб такому об’єднанню перешкодити.

Гуманізм як ідеологія Відродження

Гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний) спочатку ви-

никає як світське вільнодумство епохи Відродження. Започатко-

ваний у середині XIV століття передовими мислителями Італії, він

швидко поширюється по всій католицькій Європі й стає головною

течією в тогочасному духовному житті, впливаючи на філософську,

етичну, естетичну думку, на мистецтво Відродження впродовж XIV–

XV століть.

Витоки гуманістичної культури епохи Відродження бачимо у

творчості великого Данте Аліг’єрі (1265–1321 pp.). Він вважав люди-

ну своєрідною ланкою між тлінним і нетлінним, і це засадниче поло-

ження обґрунтовував у філософських трактатах, втілював в образній

системі «Божественної комедії». Дуальна природа людини — смерт-

на і безсмертна — зумовлює і дуалізм її призначення: «... Вона одна

з усіх істот визначається до двох кінцевих цілей». Цими кінцевими

цілями людського існування є два види блаженства; першого можна

досягти в земному житті завдяки «власним чеснотам», друге, при-

ступне тільки посмертно, є «блаженство вічного життя, що полягає

в спогляданні божественного образу». Вчення про подвійне призна-

чення людини вказує на розрив Данте-філософа з середньовічною

традицією, адже блаженство, якого можна досягти в земному житті,

ставало самостійним і рівноцінним вічному блаженству. Досягнення

двох видів блаженства потребувало й різних за характером і змістом

настанов — земна роль людини ставала реальністю в громадянському

суспільстві під проводом світського зверхника й за приписами філосо-

фії; проблемами вічного життя опікувалася церква, очолювана римсь-

ким понтифіком.

282

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Політичний аспект Дантового вчення про подвійне призначен-

ня — програма єдиної всесвітньої монархії, світської і незалежної від

церкви. Якщо земне життя самоцінне, церква мусить відмовитися від

зазіхань на світську владу. Данте гостро критикував сучасну йому

церкву з її ієрархією та агресивною політикою пап.

Данте вважав свободу людської діяльності обов’язковою умовою

не лише посмертного воздаяння, а й моральної оцінки людини. Ко-

ристуючися даною їй свободою, людина здатна виконати своє земне

покликання. У трактаті «Бенкет» Данте виклав антифеодальне за ду-

хом учення про шляхетність особистості, що не залежить ані від зна-

тності, ані від багатства. Шляхетність людини полягає в її діяльності,

яка може піднести природне (людське) до божественного. Найкраще

втілює високі уявлення про людину образ Уліса (Одісея) в «Божест-

венній комедії». Ідеалом людини стає сміливий першовідкривач, у

якого потяг до нових знань і слави взяв гору над страхом порушити

заборону богів.

«Першим гуманістом» називають великого італійського поета

Франческо Петрарку (1304–1374 pp.). Він був не тільки творцем но-

вої європейської лірики, автором всесвітньо відомих сонетів на честь

мадонни Лаури, патріотичних канцон, інвектив проти папської курії,

віршів, що склали його знамениту «Книгу пісень» рідною мовою. У

своїх творах латинською мовою, які ґрунтувалися на духовній спад-

щині класичної давнини, Петрарка заклав підвалини нового світо-

бачення, що покликало до життя й нову систему культурних ціннос-

тей — гуманізм, у центрі якого перебувала людина. Петрарка, а потім

його учень К. Салютаті (1331–1406 pp.) надавали великої ваги етико-

психологічним проблемам. Ренесансний антропоцентризм став необ-

хідною ланкою на шляху до нової онтології, до нового світорозуміння,

до нової філософії — філософії гуманізму, увага якої зосереджувалася

на внутрішньому світі людської особистості в її земному існуванні, в її

активній, творчій діяльності, сповнених земними пристрастями.

Наступним кроком стала творчість Леонардо Бруні (1370 або

1374–1444 pp.), що розвинув ідеї своїх попередників. Він усвідомлює

необхідність перегляду моральних засад і пише про це у «Вступі в

науку про мораль», де формулює завдання нової світської етики —

«нау ки життя», яка вела б людину до щастя в земному житті. Обстою-

ючи незалежність моралі від релігійної догми, гуманіст звертається

283

РОЗДІЛ IX. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

до етичних учень античності в пошуках теоретичного обґрунтування

своїх ідей. Критичний аналіз доктрин стоїків, епікурейців та періпа-

тетиків дає змогу йому, відкинувши суперечності між ними, віднайти

спільне: ідею діяльної чесноти, що реалізується в активному грома-

дянському житті: «Кожну чесноту слід розуміти приблизно так: вона

є характером і набувається вправленням душі і діяльністю, і так, що

сама вона вправно й мудро завершує діяльність».

Бруні — яскравий виразник ідей громадянського гуманізму —

одного з провідних напрямів гуманістичної дамки XV століття. До

особливостей цього напряму слід віднести незмінний інтерес до соці-

ально-етичної та політичної проблематики, чітку практичну спрямо-

ваність пропонованих ідей, світсько-раціоналістичні засади моральної

філософії. У своїй фундаментальній праці «Історія флорентійського

народу» Бруні послідовно обстоює ідеї бюргерського республіканіз-

му. Розквіт Флоренції — міста-комуни в XIV столітті Бруні пов’язує

з часом розквіту демократії, а найбільше завоювання демократії вба-

чає у збереженні свободи республіки — свободи від тиранії.

Своєю інвективою «Про лицемірів» (1417 р.) Бруні започаткував

античернецьку полеміку гуманістів. Таку саму назву мав діалог По-

джо Браччіолі, написаний тридцять два роки потому. До них приєд-

нується діалог Лоренцо Валли «Про чернецьку обітницю» (1444 р.),

в якому автор ставить під сумнів правомірність самого існування

чернецтва як церковної інституції. Справжнє благочестя, стверджує

Валла, не в тому, щоб стримувати природні пориви плоті чернечою

обітницею, а в тому, щоб гідно зносити мирські радощі й негаразди.

Лицемірством гуманісти вважають аскетичне самозречення, пропо-

відь зневажливого ставлення до світу, відмову від живих земних при-

страстей. Тобто критиці піддавалася релігійна система моральних

цінностей, що вже віджила своє й не відповідала новим уявленням

про природу та гідність людини.

Нова орієнтація гуманістичної ідеологи викристалізовувалась у

боротьбі зі схоластикою. Петрарка почав цю боротьбу, а Бруні її про-

довжив. Інвектива Петрарки «Про своє й чуже неуцтво» спрямована

проти всієї системи середньовічного філософського знання: «Я люб-

лю філософію, — пише Петрарка, — але не ту, балакучу, схоластич-

ну, пусту, якою смішно пишаються наші вчені, а істинну, що існує не

тільки в книгах, але й в умах, що міститься в діяннях, а не в словах».

284

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Різко виступаючи проти культу авторитету в схоластичній філософії,

Петрарка наголошує, що він виступає «не проти Арістотеля... а проти

дурних арістотеліків». Традиції звертатися тільки до імені Стагіріта

Петрарка протиставляє невичерпне багатство філософської думки

класичної давнини: Піфагора й Анаксагора, Демокріта, Діогена, Со-

крата, Цицерона, Плотіна, Порфірія, Апулея і «князя філософів»

Платона. Арістотель у цій плеяді посідає почесне місце, проте, заува-

жує Петрарка, «самого Арістотеля я вважаю найвидатнішим із лю-

дей, але — людиною».

Боротьба Петрарки за класичну латину проти «варварської»

мови схоластичних трактатів, його пошуки нових пам’яток антич-

ної культури, прагнення досягти адекватного розуміння античних

текстів стимулювали формування нової філософії Відродження. Від

часів Петрарки філософ перестає бути тлумачем чужих книжок і стає

творцем нових текстів. Сам текст перестає бути джерелом авторитет-

них цитат, незаперечної істини, а перетворюється на об’єкт історико-

філологічного дослідження й критики.

Талановитий учень Салютаті П’єтро Паоло Варджеріо поклав

початок пошукам гуманістів у галузі виховання й освіти. Основу мо-

рального виховання людини вони вбачають у суспільно-корисній

праці: ледарство неприпустиме в досконалому суспільстві.

Гуманізм як головна течія в духовному житті епохи Відродження

охоплював нові й нові його сфери. Цьому сприяли примноження дже-

рел гуманістичної думки, знайомство наукових кіл із віднайденими

гуманістичними творами римських, а потім і грецьких письменників,

поетів, ораторів, істориків і філософів. Початок викладання грецької

мови у Флоренції й значна перекладацька діяльність гуманістів теж

сприяли поширенню гуманістичної ідеології.

Якщо в ранньому гуманізмі більше звучали епікурейські мотиви,

то гуманізм флорентійської Платонівської академії (XV ст.), звер-

нувшись до онтологічної проблематики, розширив полеміку проти

схоластичної традиції й зробив саме християнство предметом перео-

смислення та переробки. Засновник і голова академії Марсіліо Фічіно

(1433–1499 pp.) та Джованні Пікоделла Мірандола (1403–1494 pp.),

чиї світогляди були суголосні ідеям Платонівської академії, закла-

дають основи християнського гуманізму. Флорентійський неоплато-

нізм ототожнює Бога із «загальною природою речей», відновлюючи

285

РОЗДІЛ IX. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

таким чином пантеїстичні традиції у філософії. «Бог — скрізь» — таку

назву має шостий розділ другої книги «Платонівського богослов’я»

М. Фічіно. «Скрізь, де відкривається або мислиться буття, котре яв-

ляє собою загальний результат, там повсюди є й Бог, який є загаль-

ною причиною».

Отже, гуманісти протиставляли вченню про нехтування світом

принцип виправдання та обожнення прекрасного космосу. Мірандо-

ла так формулює це положення: «...Якщо позбавити всяку річ недо-

сконалості, яку вона містить у своєму роді, і від частковості її роду,

то те, що залишиться, буде Богом». Ці положення стали основою по-

шуків краси й гармонії світу в творчості майстрів Високого Відро-

дження, в поезії XV–XVI століть, у численних трактатах і діалогах,

присвячених любові.

У трактаті «Про християнську релігію» Фічіно висуває концеп-

цію «загальної релігії», що споконвічно притаманна людству. Вірний

гуманістичним ідеалам, Фічіно розглядає християнство як окремий,

хоча й найвищий, прояв цієї релігії. Отже, всі культи ставали хай не

повним, але вираженням єдиної істини, а ця теза, своєю чергою, ста-

вала теоретичним обґрунтуванням віротерпимості. Сама ж «загальна

релігія» була ніби загальною мудрістю, вільною від «марновірства та

неуцтва» сумою моральних приписів, прийнятних для кожної люди-

ни незалежно від її конфесії.

Знайомство з ідеями Платонівської академії й особливо з погля-

дами Марсіліо Фічіно вплинуло на формування видатного гуманіста

так званого Північного Відродження Еразма Роттердамського (1469–

1536 pp.). Творчо переробивши досягнення гуманітарних наук XV —

початку XVI століття, Еразм Роттердамський (справжнє ім’я — Гер-

хард Герхардс) став володарем дум освічених кіл суспільства в пору

найвищого розквіту ренесансної культури, у переддень Реформації.

Літературна й наукова спадщина письменника величезна за обся-

гом, різноманітна тематично й жанрово. До неї входять «Адагії» —

збірник латинських прислів’їв і сентенцій, перша книжка, що зробила

ім’я Еразма відомим усій Європі, «Апофтегмата» — збірник висловів

відомих людей античності, твори на морально-виховні, морально-фі-

лософські, педагогічні, філологічні, богословські теми, твори сатирич-

ного змісту, трактати на захист миру, переклади з давнюгрецької та

римської літератури. Нарешті, понад три тисячі листів характеризують

286

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

його як віртуоза епістолярного жанру не лише епохи Відродження, а й

усіх часів.

Еразм був пропагандистом гуманістичного ідеалу людяності й

справедливості. Як і його великі сучасники, Т. Мор і Ф. Рабле, він

вважав, що людина створена доброю, що мати Природа наділила її

шляхетними пориваннями, здатністю творити світле й прекрасне.

Тому війна є порушенням гармонійного розвитку людини, великим

лихом, що мусить зникнути з життя суспільства. Думки гуманіста з

цього приводу яскраво викладені у творі «Війна мила тим, хто її не

зазнав», у трактаті «Скарга Миру», в сатирі «Похвала глупоті», в ба-

гатьох листах.

У «Скарзі Миру» (1517 р.) Еразм нещадно таврує служителів

церкви, які водночас проповідують любов до ближнього й благослов-

ляють насильство та розбій: «Як можна поєднувати шолом і митру?

Що спільного в єпископського або пастирського посоха з мечем? Як

можна вітати людей з миром і водночас кидати їх у найжорстокіші

битви, вихваляти мир на словах, а насправді закликати до війни? Як

можна, щоб ті самі вуста голосно славили миролюбного Христа і вих-

валяли війну?».

«Скарга Миру» Еразма Роттердамського стала зразком для цілої

серії трактатів гуманістів XVI–XVIII століть про вічний мир, до яких

належать книжки чеського педагога Я. А. Коменського, англійсько-

го мислителя В. Пенна, французьких просвітителів Ш. Сен-П’єра і

Ж-Ж. Руссо, німецьких філософів-просвітителів Й. Гердера, І. Канта,

Й. Фіхте, російського просвітителя В. Малиновського та ін.

Сатира Еразма «Похвала глупоті» (1509 p.), найвідоміша з його

доробку, написана у формі пародійного панегірика й викриває вади

феодального суспільного ладу. Тавруючи облудну побожність, що ви-

являється в надмірному культі ікон і читанні молитов, зловживання

у відпущенні гріхів, гуманіст протиставляє їм «істинне християнське

благочестя», яке вбачає справжній сенс християнства у дотриманні

законів любові та милосердя, а не в сліпому й формальному виконан-

ні зовнішніх обрядів.

Продовжуючи традицію флорентійських неоплатоників із їхньою

ідеєю «загальної релігії», Еразм Роттердамський розглядає христи-

янство як завершення найкращих досягнень людської (і «язичниць-

кої») культури, як продовжувача античної духовної традиції: «Все,

287

РОЗДІЛ IX. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

що язичники мужньо зробили, мудро сказали, талановито вигадали,

винахідливо передали — все це приготував Христос для майбутньої

своєї Республіки». Отже, «філософія Христа», тобто трансформована

згідно з принципами ренесансного гуманізму християнська етика у

Еразма Роттердамського переростає межі офіційного потрактування

християнського віровчення. Він вибудовує систему моралі, що спи-

рається на досягнення класичної давнини й — що особливо підкрес-

лює гуманіст — функціонує у відповідності з природою. «Адже чим

іншим є філософія Христа, яку він сам називає Відродженням, як не

відновленням природи, одвічно створеної благою?» Бути філософом

і бути християнином, сповідувати християнство і проповідувати «фі-

лософію Христа» означає одне й те саме: суворо дотримуватися при-

родних правил моралі.

Гуманізм як ідеологія Відродження відіграв головну роль в

оновленні загальної культури епохи. Передусім, він сформував нове

ставлення до людської особистості, визнав індивідуальність однією

з найцінніших людських якостей. Водночас гуманістичній культурі

притаманне нове розуміння природи. «Реабілітація» природи означа-

ла підхід до неї як до об’єкта наукового дослідження й початок роз-

витку нового природознавства на основі нової методології. Гуманіс-

тична культура змінила ставлення до наукової традиції, до способу

отримання й трактування знань про світ, сам характер наукової ін-

формації. Гуманістична педагогіка сприяла формуванню нового типу

людської особистості — багатосторонньої, вільної, незалежної від

догм і традицій, із розвинутим почуттям власної гідності у стосунках

із сучасниками й попередниками в історії. Чималою мірою вплинув

християнський гуманізм, особливо Еразма Роттердамського, на євро-

пейську культуру XVI століття.

Особливості художнього осмислення дійсності:

поезія, проза, драматургія.

У мистецтві епохи Відродження відбулося остаточне подолання

стереотипних уявлень про простір і час, характерних для культури

середніх віків. Людина середньовіччя сприймала час у подвійному

вимірі: природному та історичному. Середньовічне суспільство, як це

вже наголошувалося раніше, в основі своїй є суспільством землеробів.

288

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Зміна пір року в природі не лише нав’язувала селянам характер і ритм

праці, а й формувала деякі особливості їхнього світогляду. Час тоді

розумівся як круговорот і вимірювався природними циклами (рухом

небесних світил, черговим святом урожаю, зміною поколінь у роду),

набуваючи характеру циклічного. Водночас другий вимір сприйняття

часу формувався під впливом християнської традиції, що вела поча-

ток від Августина. Відповідно до цього час ставав календарним, під-

давався точному обчисленню: точкою відрахунку для нього слугува-

ло Різдво Христове.

Від цієї вселенської події час відмірявся в минуле — аж до «сот-

воріння світу» і в майбутнє — до його кінця, «другого пришестя

Христа». «Еталоном» для земного часу виступала вічність, на тлі якої

час ставав минущим, хитким і непевним. Після гріхопадіння люди-

на втратила вічне життя й була скинута в царство часу, отож сам час

сприймався сповненим негативного змісту. Як зазначає М. А. Барг,

час християнського міфу був часом лінійним, часом як незворотньою

чергою подій (стільки-то років від сотворіння світу, до чи після Різдва

Христового й т.д.). «Однак за фасадом лінійного часу при найближ-

чому розгляді знову виявляв себе час циклічний»

. Ця тенденція в

середньовічному сприйнятті часу, що домінувала в світогляді язич-

ника, так і не була остаточно подолана в християнському світогляді.

Вона яскраво виявляла себе в ідеї «світових монархій» (ассиро-вави-

лонської, перської, грецької та римської). Отож суть лінійного руху

врешті-решт зводилася до круговороту.

Розквіт культури міст країн Західної Європи, передусім Італії,

наприкінці XII — у XIV столітті мав одним із наслідків переосмис-

лення традиційних уявлень про час. Бюргери в Німеччині, буржуа у

Франції, пополани в Італії були дітьми вируючого життя міста, що

вирвалося за межі орбіти залежності політичної (від феодала) і прак-

тичної (від зайнятості землеробством) від села. Красномовним свід-

ченням змін, які відбулися у свідомості городянина стосовно факто-

ра часу, може бути книга висловів флорентійця Паоло ді Чертальдо

«Книга про хороші звичаї» (XIV ст.). Усвідомлення того, що життя

плинне й мінливе, підштовхує автора саме до прагнення земних ці-

лей, пов’язаних з накопиченням багатства. З його настанов дізнаємо-

ся про високу ціну земного часу: «Хто надто довго спить — втрачає

Барг М. А. Шекспир и история. — Москва, 1976. — С. 42.

289

РОЗДІЛ IX. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

час», «Пам’ятай, що час втрачений неможливо повернути», «Остері-

гайся лінощів, як самого диявола чи будь-якого іншого ворога, якщо

прагнеш досягти успіху», «Завжди працюй, щоб отримати вигоду. Ти

не знаєш, скільки тобі дано жити, як і не знаєш своєї долі».

Простір перестав бути замкнутим внаслідок далеких торгових

експедицій, великих географічних відкриттів. Гіпотеза Коперника,

підтверджена дослідами й відкриттями Галілея, змінила уявлен-

ня про структуру Космосу і планетарний статус Землі. «Світське»

богослов’я перетворило самого Бога з потойбічного «гаранта» незмін-

ності творення світу на силу, що перетворює його й надає йому духо-

вного змісту, на силу, яка виявляє себе в процесі вічного становлення.

Отож буття в часі і просторі постає як божественне буття в про-

цесі творення. Час починає уособлювати мінливість, а простір — сце-

ну, де відбувається дійство. Від людини вимагають діяльності, в якій

вона, попри свою смертність, може виявити власну причетність до

віч ного, набути безсмертя.

Найповніше характерні риси нового світобачення втілили проза

й поезія італійського Відродження. Без сумніву, це результат впливу

гуманістичної ідеології.

Біля витоків національної італійської літератури була «Канцоньє-

ре» («Книга пісень») Франческо Петрарки — справа всього життя по-

ета. Дев’ята редакція цієї збірки віршів італійською мовою — остаточ-

на й найповніша — містить 366 віршів різних ліричних жанрів; 317

сонетів, 29 канцон, а також секстини, балади, мадригали. Збірка по-

ділена автором на дві частини: перша — «На життя мадонни Лаури»,

друга — «На смерть мадонни Лаури».

Головна тема «Канцоньєре» — кохання поета до Лаури, молодої

жінки, яку Петрарка побачив уперше у квітні 1327 року в авіньйонсь-

кій церкві святої Клари і яка стала натхненницею його творчості.

Численними ліричними віршами поет здобув славу «співця Лаури».

Кохана Петрарки постає як жива жінка з реальними рисами, чуттє-

вий образ якої переважує алегоризми, вжиті за традицією. Новацією

була і сповідальність ліричного героя поета. Після Августина Бла-

женного, але вперше у світській літературі, Петрарка заглиблюється

в аналіз свого внутрішнього світу, прагне осягнути суперечливість

своїх почуттів, складні поривання людської душі. В сонетах поета зу-

стрічаємо й роздуми над часом.

290

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Як не любов, то що це бути може?

А як любов, то що ж таке вона?

Добро? — Та ж в ній скорбота нищівна.

Зло? — Але ж муки ці солодкі, Боже!

Горіти хочу? — Бідкатись не гоже.

Не хочу? — То даремна скарг луна.

Живлюща смерте, втіхо навісна!

Хто твій тягар здолати допоможе?

(Переклад тут і далі Д. Паламарчука)

Крім любовної лірики до збірки входять вірші на теми полі-

тичні й моральні, вірші, що є відлунням філософських і естетич-

них роздумів, вірші, в яких оспівується природа, моральна цін-

ність дружби. Дісталося й папській курії, що перебувала в той час

в Авіньйоні:

Хай спопелить тебе господній гнів,

Лукавий граде ницих фарисеїв!

На ріки й жолуді країни всеї

Ти чинш наклав і грабиш бідняків.

Ти — зрад кубло, павук, який оплів

Весь світ тенетами олжі своєї,

Ти раб вина і похоті, що з неї

Собі кумира сотворить посмів.

У патріотичній канцоні «Італія моя» Петрарка висловив любов

до вітчизни, щире почуття своєї невіддільності від неї:

Хіба не тут я зводився на ноги? Колискою була мені

Хіба не ця країна, серцю мила?

Благословенна мати, день при дні

Молюся я на кого?

Перші згадки про Петрарку з’являються в давньоукраїнській

літературі наприкінці XVI століття. Поет, прагнучи краси форми,

витонченості вірша, вишуканості образу, надав сонету класичної

викінченості. За формою та ліричністю мови петрарківський со-

нет став взірцем для найвидатніших поетів Франції, Іспанії, Англії і

слов’янських країн доби Відродження.