Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

151

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

 В одних судженнях предикат не дає нового знання про

предмет порівняно з тими знаннями, які вже мисляться в

суб’єкті. Такі судження Кант називає аналітичними. Приклад

аналітичного судження: «всі тіла мають протяжність». У цьому

судженні предикат – поняття «мають протяжність» – не дає

ніякого нового знання порівняно з тим знанням, що вкладаєть%

ся у поняття «тіло» – в суб’єкті судження. Розглядаючи понят%

тя «тіло», ми знаходимо серед інших його ознак «протяжність».

Ознака ця логічно виводиться із суб’єкта – з поняття про тіло.

 Але є судження, в яких зв’язок між суб’єктом і предика%

том не можна здобути завдяки простому аналізу суб’єкта. В них

предикат не виводиться із суб’єкта. Такі судження Кант нази%

ває синтетичними. Приклад синтетичного судження – «деякі

тіла важкі». Поняття про тіло не вкладає в себе з необхідністю

ознаку ваги, воно з’єднується в думці з поняттям про тіло, і ця

сполука – синтез. У свою чергу, синтетичні судження Кант

поділяє на два класи. В одному зв’язок предикату із суб’єктом

виявляють, спираючись на досвід. Наприклад, таким є суджен%

ня «деякі лебеді чорні». Такі синтетичні судження Кант нази%

ває апостеріорними. Інший клас – це синтетичні судження, в

яких зв’язок між предикатом і суб’єктом нібито не може спи%

ратися на досвід. Він мислиться як зв’язок, що випереджає

досвід і залежить від нього. Такі синтетичні судження Кант

називає апріорними, наприклад: «усе, що відбувається, має при%

чину». Це судження, згідно з Кантом, апріорне, бо зв’язок між

його суб’єктом і предикатом не може спиратись на досвід: у

судженні говориться про все, що відбувається, але з досвіду нам

може бути відома лише частина того, що відбувається.

Головним для Канта є питання про джерело знання, види

знання і його межі. Оскільки Канта цікавить головним чи%

ном три види знання – математика, теоретичне природознав%

ство і метафізика (умоглядне пізнання всього сущого), пи%

тання про апріорні синтетичні судження Кант ставить у

потрійній формі: 1) чи можливі ці судження в математиці;

2) чи можливі вони в теоретичному природознавстві; 3) чи

можливі вони в метафізиці.

Є. А. Подольська «Філософія»

152

Рішення цих трьох питань Кант пов’язує із дослідженням

трьох основних властивостей пізнання: 1) чуттєвості; 2) глуз%

ду; 3) розуму. Чуттєвість – властивість відчуттів, глузд – влас%

тивість понять і суджень, розум – властивість умовисновків, які

доходять до «ідеї» – поняття про безумовне по’єднання усіх

обумовлених явищ.

Поняття про можливості апріорних синтетичних суджень у

математиці Кант розглядає у вченні про форми чуттєвого пізнан!

ня. Згідно з Кантом, елементи математичного знання є не понят%

тя, а наочні уяви або чуттєві споглядання. У судженнях матема%

тики синтез суб’єкта з педикатом базується або на відчуттєвому

спогляданні простору (в геометрії), або на відчуттєвому спогля%

данні часу. Простір – апріорна форма зовнішнього світу, апрі%

орність надає спогляданням, згідно з Кантом, їх безумовну за%

гальність та необхідність. Також і час, згідно з Кантом, –

апріорна форма внутрішнього відчуттєвого споглядання. Вчен%

ня про простір і час як про апріорні форми відчуттєвого спог%

лядання є суб’єктивним ідеалізмом. У Канта простір і час пере%

стають бути формами існування самих речей. Вони стають

апріорними формами чуттєвості.

Умовою існування апріорних синтетичних суджень у тео%

ретичному природознавстві, згідно з Кантом, є категорії. Це

нібито незалежні від змісту досвіду поняття розуму, під які

розум підводить усякий зміст поняття глузду, під які глузд

підводить усякий зміст, здобутий із наших відчуттєвих спогля%

дань. Вчення Канта про категорії розуму також ідеалістичне, як

і його вчення про форми чуттєвості. У Канта категорії є не

форми буття, а поняття нашого глузду. Поняття ці не є відоб%

раження змісту, знайденого в чуттєвому досвіді, це тільки фор%

ми, під які розум підводить доставлений досвідом матеріал. Як

Такі поняття категорії є апріорні. Вони не розвиваються, між

ними майже зовсім немає переходу.

На цих засадах Кант розробив свою відповідь на друге за%

питання «критики» – чи можливе теоретичне природознав%

ство? Відповідь ця є разом з тим і відповіддю на більш загаль%

не запитання: чи можливе наукове пізнання, яке воно має

153

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

об’єктивне значення? При цьому все ж таки під «об’єктивністю»

знання Кант розуміє не відбиття у нашому знанні об’єктивної

реальності, а логічну загальність і необхідність.

В основі суджень природознавчих наук, згідно з Кантом, ле%

жать загальні і необхідні закони. Як би не відрізнялись між со%

бою предмети і явища природознавчих наук, але науковими

знаннями вони можуть бути тільки за умови, що розум передба%

чає предмети і явища природи підпорядкованими трьом законам:

1) збереження субстанції;

2) причинність;

3) взаємодії субстанції.

Як загальні і необхідні ці закони все ж стосуються не самої

природи, а лише нашого розуму. Для розуму вони – вищі ап!

ріорні закони зв’язку всього того, що розум може мислити.

Наша свідомість самобудує предмет не в тому розумінні, що

народжує його або дає йому буття, а в тому розумінні, що

надає предмету, який пізнається, ту форму, під якою він тільки

й може пізнаватися, – форму загального і необхідного знан%

ня. Через це Кант робить висновок, що не форми нашого ро%

зуму поєднуються з речами природи, а навпаки, речі природи

є форми розуму. Наш розум знаходить і може знайти в при%

роді тільки те, що він сам вклав у неї перед досвідом і неза%

лежно від нього – завдяки своїм формам.

Звідси Кант робить висновок, ніби речі самі по собі є не!

пізнанними. Ані форми почуттєвості – простір і час, ані кате%

горії розуму, ані навіть найвищі підвалини знання (закон збе%

реження субстанції, закон причинності і закон взаємодії

субстанції) не складають означень самих «речей у собі». При%

рода як предмет загального і необхідного знання будується –

з боку форм знання – самою свідомістю. Оскільки Кант

дійшов висновку, ніби свідомість сама будує предмет наук, цей

висновок є суб’єктивним ідеалізмом. А дійшовши висновку,

що пізнання речей самих по собі неможливе, Кант став на

позиції агностицизму.

Третє основне питання кантівської «критики» – про мож%

ливість апріорних суджень у метафізиці, тобто в теоретичній

Є. А. Подольська «Філософія»

154

філософії. Розгляд цього питання призводить Канта до дослід%

ження здатностей розуму. У звичайній логіці під розумом ро%

зуміють умовивід. Кант розглядає розум як здатність до умо%

виводу, яка призводить до виникнення «ідей». Згідно з Кантом,

ідеї – це поняття про безумовне, а оскільки все, що не дане

досвіду, є обумовленим, то предметом ідеї є те, що ніколи не

може бути сприйняте почуттями в досвіді.

Згідно з Кантом, розум утворює три ідеї:

1) ідею про душу як про безумовну сукупність всіх психіч%

них явищ;

2) ідею про світ як безумовну цілісність низки причинно

обумовлених явищ;

3) ідею про Бога як безумовну причину всіх обумовлених

явищ.

Із наукових досягнень Канта, що були присвячені критиці

«ідей» розуму, великий вплив на подальший розвиток філософії

німецького класичного ідеалізму мало його вчення про супереч!

ності чистого розуму. Згідно з ним, спроба розуму дати теоре%

тичну відповідь на запитання про те, що таке світ як безумов%

не ціле, призводить до суперечностей.

Кант вважав, що людський розум неминуче впадає в анти%

номії, в суперечність з самим собою, коли намагається вийти за

межі чуттєвого досвіду і пізнати світ як ціле.

Антиномія – суперечність між двома твердженнями, кожне

з яких однаковою мірою логічно довідне в даній системі. Кант

налічує чотири антиномії:

 світ має початок у часі і просторі – світ безкінечний;

 усяка складна субстанція складається з простих речей –

у світі немає нічого простого;

 у світі існує свобода – все підпорядковане тільки законам

природи;

 існує необхідна істота (Бог) як частина або першооснова

світу – ніякої абсолютно необхідної істоти немає.

У вченні про антиномії Кант констатував об’єктивність су!

перечностей у пізнавальній діяльності, що сприяло подальшо%

му розвиткові діалектики. Ці антиномії були важливим аргу%

155

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

ментом кантівського агностицизму, оскільки вказували на його

розумові можливості, захищаючи від нього віру.

Оскільки Кант підкреслював, що всі антиномії виникають у

розумі неминуче, звідси висновок, що розум у своїй природі

має суперечності. Цей висновок про наявність діалектичних

суперечностей у розумі є заслугою Канта. Але він разом з тим

стверджував, що відкриті ним суперечності у розумі – вигадані.

Всі вони виникають тільки тому, що виходять із неправильної

думки, ніби світ як безумовне ціле може бути предметом тео%

ретичного пізнання. Тому як тільки філософи відмовляються

від відповіді на запитання, що таке світ як безумовне ціле, зни%

кають суперечності суджень про світ. Про світ як безумовне

ціле не можна стверджувати ані того, що він безмежний, ані

того, що він обмежений; ані того, що частини в ньому подільні,

ані того, що вони неподільні. Твердження ці відпадають, оскіль%

ки світ у ролі безумовного цілого є непізнанна «річ у собі».

Аналізуючи антиномії, Кант робить висновок, що буття

Бога, безсмертя душі та свободу волі не можна ані довести, ані

заперечити засобами науки, а тому на місце науки він становить

віру, переводячи вирішення цих проблем у русло етики. Віднос%

но ж суперечності між необхідністю і свободою, то вона не є

справжньою суперечністю: людина чинить необхідно з одного

боку і вільно – з іншого. Вона чинить необхідно, бо людина із

своїми думками, відчуттями і бажаннями є «явище» серед

інших «явищ» природи і з цього боку підпорядкована необхід%

ності, що є головною у світі явищ. Але та ж людина є також і

моральною істотою, суб’єктом моральної свідомості. Як мораль%

на істота людина належить вже до світу «речей в собі», що ося%

гаються розумом. У цій якості вона вільна. Моральний закон

Кант розумів як «категоричний імператив».

Цей закон потребує, щоб кожний індивід діяв так, аби пра%

вило його особистої поведінки могло стати правилом поведін%

ки для всіх. Вчинок буде моральним тільки в тому випадку,

коли він здійснюється з поваги до морального закону. Хоча

Кант і обмежував знання на користь віри, він водночас нама%

гався послабити залежність етики від віри.

Є. А. Подольська «Філософія»

156

Обмеживши можливість прогресу в суспільно%політичному

житті, Кант усе ж таки думав, ніби існуючий стан речей не по%

требує поліпшення і ніби він не може бути змінений. Кант за%

перечував, наприклад, твердження німецьких кріпосників, ніби

народ «не доріс до свободи». Він вважав, що за такої передумо%

ви свобода взагалі ніколи не настане.

Громадянська свобода, як її розуміє Кант, – це право особи

підкорятися тільки тим законам, на які сама ця особа дала зго%

ду. Кант визнавав рівність усіх перед законом. Ідеальним ста%

ном суспільства Кант вважав злагоду між окремими особами і

між державами.

Суперечності історичного процесу – необхідна умова вдос%

коналення людського роду. Суть суперечностей історичного

процесу полягає в тому, що люди водночас схильні і об’єдну%

ватися в суспільство, і через властиву їм недоброзичливість

чинити один одному протидію, що загрожує суспільству роз%

падом. Згідно з Кантом, без цього антагонізму і без пов’яза%

них з ним страждань і лиха не були б можливі ніякий про%

грес, ніякий розвиток.

Суперечності, що існували у філософії Канта, призводили

до критики його поглядів з боку представників інших філо%

софських напрямів, які прагнули більш послідовно провади%

ти принципову лінію у філософії, у той час як Кант був схиль%

ний до дуалізму. Одні критикували Канта зліва, інші – справа.

Зліва боролись із Кантом матеріалісти. Вони критикували його

не за визнання існування предметів незалежно від нас, не за

визнання існування «речей у собі» (у цьому всі матеріалісти

погоджувалися з Кантом), а за агностицизм і суб’єктивізм, за

невміння вивести знання із об’єктивного джерела, за апрі%

орність часу і простору.

Вчення Канта критикували скептики та ідеалісти. Вони

боролись не проти агностицизму Канта, а за «більш чистий»

агностицизм, за усунення тих суперечностей агностицизму,

яких припускався Кант: ніби існує «річ у собі», хоча б і не%

пізнанна, ніби існують необхідність і причинність, хоча б і

апріорні.

157

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

Матеріалістичну критику Канта дали Л. Фоєрбах та

представники революційного демократизму, з критикою

Канта виступали К. Маркс та Ф. Енгельс. В Україні ідеалізм

і агностицизм Канта піддали критиці Т. Ф. Осиповський та

С. М. Філомафітський. Низка критичних статей з’явилась

у журналі «Український вісник» (1816–1819), зокрема

П. П. Гулак%Артемовський переклав для журналу працю

польського мислителя С. Снядецького «Про філософію», у

якій він з позиції матеріалістичного сенсуалізму критику%

вав агностицизм і апріоризм Канта.

Оцінюючи філософські надбання Канта, слід сказати, що

його теорія пізнання стає ядром раціональної метафізики і дає

нам фундаментальні передумови знання, без яких неможливе

в тому числі і емпіричне знання. Це система апріорних знань,

своєрідна максимальна межа, і в цій іпостасі вона виступає як

мета, до якої прагне людське пізнання. Критичні ідеї Канта в

плані онтологічних підходів минулого підготували основу для

більш обгрунтованих онтологічних систем.

Йоганн Готліб Фіхте (1762–1814) відомий своїми праця%

ми «Науковчення», «Про призначення вченого», «Слово до

німецької нації».

Щоб позбутися суперечностей філософії Канта, Фіхте відки%

нув «річ у собі» і створив систему суб’єктивної ідеалістичної

діалектики, вихідним поняттям якої є самосвідомість, «Я», а її

головною властивістю – діяльність. «Я» – це єдина реальність,

всемогутня творча сила, яка кінець кінцем співпадає із само%

свідомістю всього людства. Фіхтеанське «Я» є не тільки розум,

але й воля, не тільки пізнання, але й дія. Однак розуміння ак%

тивності суб’єкта у Фіхте має суб’єктивно%ідеалістичний харак%

тер, оскільки він заперечує об’єктивну основу людської діяль%

ності, зовнішній світ. «Діяльність» у Фіхте не виходить за межі

самосвідомості, це абстрактно%теоретична діяльність.

Суб’єктивний ідеалізм Фіхте має волюнтаристський харак!

тер, оскільки філософ ототожнює розум і волю. Суб’єкт, за

Фіхте, створює весь об’єктивний світ. Ніщо інше, не залежне від

суб’єкта, не існує.

Є. А. Подольська «Філософія»

158

Три положення є основними у філософії Фіхте:

 «Я покладає Я» (самотворення, самоствердження);

 «Я покладає не%Я» (творення всього, що оточує);

 «Я покладає самого себе», тобто суб’єкт і об’єкт, взаємов%

ідносини між ними.

«Я», за Фіхте, – це все, що може мислитися. «Я» – абсолют%

но творча засада, що покладає основу всього сущого й самого

«Я» як «не%Я».

Фіхте у своєму вченні на перший план висуває питання

«практичної» філософії – дослідження моралі, а також держав%

ного устрою. Він виходить з того, що у співвідношенні між «те%

оретичним» і «практичним» розумом першість належить остан%

ньому. Передумовою «практичної» філософії у Фіхте було

переконання у тому, що принципи моралі мають спиратися на

тверді теоретичні основи. Для цього необхідно з’ясувати, що

таке філософія як наука, або в більш загальному вигляді – що

робить науку наукою. Своє філософське вчення Фіхте викла%

дає як «вчення про науку», або «Науковчення» (1794).

«Науковчення» – це не трактат про буття, а трактат про

науку. Оскільки, на відміну від Канта, Фіхте був твердо пере%

конаний у можливості пізнання буття, то в його «Науковченні»

теорія пізнання базувалася на визначеній, а саме – суб’єктив%

но%ідеалістичній теорії буття.

Матеріаліст йде від буття до свідомості. Але так, за Фіхте,

неможливо пояснити, яким чином матеріальне буття перетво%

рюється у свідомість, в уяву. Навпаки, ідеаліст йде від свідо!

мості до буття. Перехід цей взагалі можливий, бо я можу спря%

мувати свою свідомість на діяльність мого мислення. У цьому

випадку мислення стає буттям відносно моєї свідомості. Таким

чином, ідеалізм, що йде від свідомості, за Фіхте, в цьому відно%

шенні має перевагу над матеріалізмом.

Фіхте починає своє вчення з беспосередньо даного факту –

з інтуїції діяльного суб’єкта, або «Я», яке обіймає в собі все, що

може бути мислимим. Діяльність «Я» Фіхте розуміє як діалек%

тичний процес, як рух від первинного положення або утверд%

ження думки до протилежного положення, а від нього – до

159

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

третього положення, яке є синтезом попередніх. Крім початко%

вого «Я», повинно бути якесь «не%Я»; крім свідомості, повин%

на бути «природа», крім «суб’єкта» – «об’єкт». Фіхте визнавав,

що це «не%Я», ця «природа», «об’єкт» не тільки повинні бути

визнані як існуючі, але вони діють на «Я» і визначають його

діяльність. Необхідно, щоб саме «Я» відчуло на собі деякий

«поштовх» з боку протилежного йому «не%Я».

У Фіхте «не%Я» не може існувати в якості незалежної від

свідомості «речі в собі». Воно – необхідний продукт особливої

діяльності свідомості. Діяльність ця така, що в той час, коли

вона здійснюється, в нас немає усвідомлення про це. Однак

філософське мислення, запевняє Фіхте, переборює цю немину%

чу ілюзію повсякденного мислення, згідно з яким зміст наших

відчуттів дається нам ззовні. За Фіхте, ця «даність» – лише

необхідна уява, що виникає з продуктивної діяльності «Я».

Первинною є саме та діяльність «Я», яка має розглядатися як

основний постулат науковчення.

Найвищу властивість розуму Фіхте називає інтелектуаль%

ним спогляданням, або інтелектуальною інтуїцією. Тільки коли

ми починаємо розглядати думку як початок діяльний, практич%

ний, виникає протилежність суб’єкта і об’єкта. Таким чином, не

теоретична властивість робить можливою практичну, а навпа%

ки, практична властивість робить можливою теоретичну.

У «практичній» філософії – в етиці, вченні про право і дер%

жаву, про виховання – центральним поняттям у Фіхте є понят%

тя свободи. Під впливом Б. Спінози він вважає, що воля люди%

ни і вся її духовна діяльність взагалі детерміновані, як і фізична

природа людини. Все ж таки загальний характер необхідності,

що діє в історії, не виключає можливості свободи. Свобода

складається не з усунення природної та історичної необхідності,

а з добровільного підпорядкування індивіда законам і меті роз%

витку людського роду. Це підпорядкування ґрунтується на

пізнанні самої необхідності.

Умовою свободи може бути не скасування необхідності, а

тільки дія, що грунтується на пізнанні необхідності. Пізнання

необхідності і, як наслідок, свободи, за Фіхте, невіддільне від

Є. А. Подольська «Філософія»

160

творчої активної діяльності «Я». Однак ця діяльність мислить%

ся ідеалістично, як свобода лише «у світі чистої думки». Ступінь

людської свободи Фіхте ставить у залежність не від індивіду%

альної мудрості людини, а від рівня історичного розвитку сус%

пільства, від епохи, до якої належить індивід.

На думку Фіхте, право грунтується не на моральному за%

коні, а на відносинах взаємності. Гарантією взаємної згоди є

добровільне підпорядкування кожного встановленому у

суспільстві закону, який передбачає договір про громадянське

співіснування. Держава може вимагати від кожного громадя%

нина визнання прав іншого тільки за умови, що сам держав%

ний устрій у змозі сприяти досягненню того, щоб у кожного

громадянина була власність.

Людство, за твердженням Фіхте, розпадається на власників

і невласників, держава – це організація власників. Якщо буде

досягнуто повного панування морального закону, право і дер%

жава стануть непотрібними і відімруть.

"2 0$

3

Видатний представник німецької кла%

сичної філософії Фрідріх Вільгельм

Шеллінг (1775–1854) створив об’єктив%

но%ідеалістичну «філософію тотож!

ності». Він вважав, що першоосновою

усього існуючого є абсолютна тотожність

буття та мислення, матерії та духу, об%

’єкта та суб’єкта. Ця першооснова не

містить ніяких розрізнень, не має ніяких

джерел руху та змін, але має несвідоме

хотіння та діяння.

Ця абсолютна тотожність відрізняє

себе від самої себе, внаслідок чого і народ%

жується природа. Усі якості природи зображуються Шеллін%

гом як відчуття світового духу, який переходить від несвідо%

мого стану до самосвідомості.

Усі тіла природи стають просто спогляданням світового

духу, а природа в цілому – це «усього лише незріла розумність».

Історія природи виявляється, таким чином, історією духу. Якщо